Лексичний вплив як чинник динаміки структури мови-реціпієнта ((на матеріалі латинських запозичень українських пам’яток кінця XVI–XVII ст.))

Українська мова – мова етносу, який упродовж століть був надзвичайно динамічним щодо контактів з іншими етносами, зберігає сліди впливів інших мов і культур упродовж усього засвідченого історією часу розвитку. Тому важливо поетапно вивчити для кожного хронологічного зрізу історії української мови джерела, характер, напрями впливів інших мов на її структуру. Якщо врахувати той факт, що на українській етномовній території поряд з українською мовою широко функціонували інші мови (як засоби спілкування в офіційних сферах, як мови науки, словесної творчості), то актуальність вивчення українсько-іншомовних взаємин на різних хронологічних зрізах не підлягає сумнівам. Різноплановість взаємодії української мови з іншими мовами надає таким дослідженням загально-теоретичного значення, оскільки вони можуть розкривають нові аспекти взаємодії мов як універсального лінгвального феномена.

Світлана Гриценко.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Жодна мова в світі не розвивається ізольовано від інших мов. Мови постійно перебувають у взаємодії, збагачуючи одна одну, бо неможливо уявити співжиття різних етносів, які підтримували б господарські й культурні відносини, і мови яких залишалися б при цьому закритими для впливів іншої чи інших мов. Тому питання про шляхи, напрями, інтенсивність впливів однієї мови на іншу, динаміки структури мови-реципієнта під впливом інших мов залишаються актуальними для сучасного мовознавства. Чимало питань, пов’язаних з лексичними впливами однієї мови на іншу ще чекає на докладну увагу дослідників; нерідко розгляд лексичних запозичень вичерпується вузько лексикологічною проблематикою (передусім, зміна складу лексем та трансформація їх семантичної структури) без належної уваги до проблем формально-граматичної та фонетичної адаптації запозичень і зміни питомих елементів мови-реципієнта внаслідок освоєння іншомовної лексики.

Читайте також: Фонетико-орфографічні особливості новолатинської історичної поеми

Українська мова – мова етносу, який упродовж століть був надзвичайно динамічним щодо контактів з іншими етносами, зберігає сліди впливів інших мов і культур упродовж усього засвідченого історією часу розвитку. Тому важливо поетапно вивчити для кожного хронологічного зрізу історії української мови джерела, характер, напрями впливів інших мов на її структуру. Якщо врахувати той факт, що на українській етномовній території поряд з українською мовою широко функціонували інші мови (як засоби спілкування в офіційних сферах, як мови науки, словесної творчості), то актуальність вивчення українсько-іншомовних взаємин на різних хронологічних зрізах не підлягає сумнівам. Різноплановість взаємодії української мови з іншими мовами надає таким дослідженням загально-теоретичного значення, оскільки вони можуть розкривають нові аспекти взаємодії мов як універсального лінгвального феномена.

Актуальність дослідження впливу латинської мови на українську в XVI-XVII ст. зумовлена:

а) недостатністю вивчення такого типу взаємодії мов, коли одна з них у момент впливу на іншу не має свого етносу як носія мови, є т.зв. “мертвою” мовою;
б) потребою поглибленого дослідження впливу латинської мови на структуру української мови на одному з переломних етапів розвитку останньої;
в) необхідністю вияву закономірностей та історико-культурної зумовленості розвитку української мови к. XVI–XVII ст., створення цілісної картини становлення і розвитку української мови на різних хронологічних зрізах.

Метою дисертації є аналіз впливів латинської мови на українську XVI–XVII ст. на тлі відповідних процесів у польській, російській та білоруській мовах; дослідження зв’язку внутрішньомовних та позамовних історико-культурних процесів; вияв репертуару, структури латинських запозичень у мові українських пам’яток зазначеного періоду, та їх вплив на структуру української мови.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
1) з’ясувати соціомовний статус латинської мови у мовно-культурному житті України к. XVI – XVII ст.;
2) виявити склад, формальну структуру і семантику латинських запозичень у мові українських пам’яток зазначеного періоду;
3) дослідити шляхи переймання латинських елементів, типи і напрями адаптації латинських запозичень в українськомовних текстах;
4) окреслити залежність характеру переймання латинських елементів від жанру пам’яток;
5) показати основні типи змін української мови під впливом латинської.

Джерелами дослідження послужили:

а) твори українських поетів XVI–XVII ст. (Андрія Скоульського, Якова Седовського, Афанасія Филиповича, Григорія Бутовича, Йоаникія Галятовського, Лазара Барановича, Варлаама Ясинського, Симеона Ставницького, Антонія Радивиловського, Івана Величковського, Дмитрія Туптала та анонімні вірші);

б) пам’ятки ділової мови, зокрема, збірники актових документів (Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.; Книга Київського підкоморського суду (1584–1644); Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582–1588); Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст.; Волинські грамоти XVI ст.; Торгівля на Україні. XVI – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина; Акти села Одрєхови); рукописні грамоти: (Привілей королеви Бона міщанам містечка Вижва. 1553; Грамота антіохійського патріарха Йоаника IV Доу на заснування братства при церкві св. Трійці в місті Кам’янці. 1586; Правова грамота Київського воєводи князя Острозького Костянтина… с. Старе Село. 1605);

в) козацькі літописи (С.Величка, Г.Граб’янки та Самовидця). Важливим джерелом мовної інформації послужила картотека Словника української мови кінця XVI – першої половини XVII ст. (зберігається в Інституті українознавства ім. І.П. Крип’якевича НАН України, м. Львів), опубліковані історичні словники української, білоруської, російської, польської мов, лексикологічні дослідження.

У роботі використано описовий та елементи зіставно-типологічного методу, а також прийоми лінгвостатистичного аналізу мовних явищ.

Наукова новизна дисертації полягає у спробі створення цілісної картини латинськомовних упливів на структуру української писемної мови окресленого хронологічного зрізу; в окресленні типів змін мови-реципієнта під впливом іншої мови; у з`ясуванні залежності ступеня насичення латинськомовними запозичен-нями текстів пам’яток від їх жанрових особливостей; у вияві взаємозв’язку внутрішньомовних та позамовних (історико-культурних) чинників динаміки структури мови-реципієнта.

Теоретичне значення роботи полягає у поглибленні досліджень проблеми міжмовної взаємодії, зокрема, такого її типу, коли цей процес є односпрямованим і суб`єктом впливу є т.зв. “мертва” мова; при дослідженні впливу однієї мови на іншу актуалізовано проблему жанрової диференціації текстів мови-реципієнта.

Практичне значення роботи полягає у створенні емпіричної бази для ви-вчення динаміки структури мови у контексті міжмовної взаємодії, у вияві факторів розвитку структури мови-реципієнта та шляхів впливу однієї мови на іншу. Водно-час деталізовано мовну ситуацію в Україні к. XVI – XVII ст., удокладнено функці-ональну диференціацію української мови через призму відбиття латинськомовних елементів у пам`ятках різних жанрів і стилів. Робота може бути використана у лінгводидактиці вищої школи, зокрема, у курсах і спецкурсах із загального мовознавства, історії української та латинської мов.

Апробація роботи. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорені на засіданнях кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського університету ім. Тараса Шевченка, у доповіді на науковій конференції пам`яті Є. Тименка (Львів, 1996), на семінарах Міжнародної школи гуманітарних наук (Схід–Захід) при Варшавському університеті (Варшава 1998; Львів, 1998), на щорічних конференціях викладачів Київського університету ім. Тараса Шевченка (1995–1997).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (“Латинська мова у мовно-культурному житті України к. XVI – XVII ст. (на польсько-білорусько-російському тлі)”; “Загальна характеристика латинських запози-чень в українських пам’ятках к. XVI – XVII ст.”; “Час освоєння латинських запози-чень і шляхи їх проникнення в українську мову”; “Формальні та семантичні зміни латинськомовних елементів в українських пам’ятках к. XVI – XVII ст.”), висновків, списку скорочень, списку використаних джерел, що налічує 210 найменувань, індексу латинізмів, двох додатків (“Зіставна характеристика семантичної структури дієслів у латинській та українській мовах к. XVI – XVII ст.”, “Семантична структура значеннєво нетрансформованих латинських запозичень”). Повний обсяг дисертаційного дослідження – 290 с.

Читайте також: Мовна свідомість і мовна практика Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції

У “Вступі” подано історіографічний нарис про стан і прийоми розв’язання проблеми міжмовної взаємодії, про різні підходи до класифікації типів взаємодії мов (Б. Горнунг, Б. Серебренников, Ю. Жлуктенко, А. Білецький, С. Семчинський та ін.); оцінки причин появи запозичень у мові (А. Мартіне, С. Семчинський, Ю. Сорокін, С. Шаумян, Л. Крисін, О. Муромцева) та етапів запозичення як процесу; про неоднаковість поглядів дослідників щодо систематизації запозиченої лексики (Я. Грот, І. Огієнко, Д. Лотте); про стан вивчення впливів латинської мови на українську.

У першому розділі “Латинська мова у мовно-культурному житті України к. XVI – XVII ст. (на польсько-білорусько-російському тлі)” підкреслено, що серед мов, які функціонували в Україні в XVI – XVII ст. (українська, церковно-слов’янська, російська, грецька, гебрайська, ідиш, вірменська, турецька, кипчацько-татарська, польська, німецька, угорська, румунська, італійська, французька) латинська мова відігравала особливу роль: вона була мовою науки, освіти, літератури, частково – юриспруденції. Ставлення до латинської мови на різних етапах її використання в Україні змінювалося від спершу ворожого до згодом прихильного. Багатьом культурним і релігійним діячам того часу латинська мова видавалася недосконалою, пор. думки З.Копистенського (“Безпечнhйшая есть рhч и увиреннhйшая философію и феологію славенским язіком писати и з грецкого переводити, нижли латинским, который оскудный есть, же так реку - до трудных высокых і богословских рhчей недовольный и недостаточный”) та І.Вишенського (“Не ходи, любимый брате, до латинскоє хитрословноє лжи, бо вhру згубиш”, “латинська премудрість - пряма дорога до пекла”). Переломними у визнанні латинської мови в Україні були 30-ті роки XVII ст.: патріарх Феофан у грамоті від 26.05.1620 р. називає Київську школу “еллино-славенскаго и латино-польскаго письма”, а в листі до російського царя (1625 р.) самі братчики назвали свою школу училищем “языка словяноросскаго и еллиногреческаго”. Українським прогресивним діячам, зокрема П.Могилі, довелося відстоювати право на навчан-ня в українських закладах за західноєвропейськими зразками, оскільки польський король Владислав IV своїм привілеєм від 14 березня 1633 р. затвердив школи на українських землях такими, якими вони були до того часу, тобто з середнім рівнем, а в 1634 р. – суворо заборонив мати в Києві й інших містах латинські школи. Універсалом від 18 березня 1835 р. Владислав IV закріпив право виклада-ти латинською мовою лише діалектику й логіку; цим правом Київська колегія володіла до кінця польського панування над Києвом, однак на ці заборони П. Могила не звертав уваги і продовжував розпочату шкільну програму.

У культурно-національному русі в Україні к. XVI – XVII ст. велике значення мав розвиток друкарства й книговидання: в 1586 р. Львівське братство організувало свою друкарню, яка швидко розвинула діяльність і дожила під ім’ям типографії Ставропігіального Інституту до нашого часу; впродовж 1604–1606 рр. У Стрятині (Галичина) працювала друкарня Ф.Ю.Балабана, яку згодом Є.Плетенецький перевіз до Києва, в Лавру, і з 1615 р. почав друкування книг у Києві; до середини XVII ст. в Україні було 25 друкарень.

Латинська мова у досліджуваний період в Україні була мовою юриспруденції, міських та земських судів, діловодства, зокрема, канцелярій (на Холмщині, Підляшші, Поліссі у XVI ст., а після Люблінської унії 1596 р. - у тих волинських міських канцеляріях, де раніше використовували українську мову; на Поділлі з того часу актовою мовою також була і латинська).

Вплив античної культури на українську в к. XVI – XVII ст. був як безпосереднім, так опосередкованим німецькою та чеською культурами; найпомітнішу роль у поширенні друків античної словесності в Україну відігравала Польща, що було зумовлено тогочасними суспільно-політичними й економічними умовами розвитку Речі Посполитої, до складу якої входила частина українських земель. У цей час у Речі Посполитій латинська мова відігравала провідну роль як мова освіти й науки. Вивчення мовно-культурної ситуації в Україні к. XVI – XVII ст. показало, що латинська мова (латинськомовна література, ширше – антична культура) через посередництво польської культури проникає на східнослов’янські терени, де посідає помітне місце у науковому, духовному, адміністративному та культурному житті України, Білорусі, Росії. Латинська мова не функціонувала ізольовано, а впливала на інші писемні східнослов’янські мови; її носіями були українці, що мали високий на той час мовний вишкіл, володіли й українською писемною мовою. При цьому помітним був розподіл сфер функціонування різних мов, що не могло їх уберегти від тісної взаємодії та динаміки їх внутрішніх структур.

У другому розділі “Загальна характеристика латинських запозичень у пам’ятках к. XVI – XVII ст.” зосереджена увага на складі латинізмів у структурі мови-реципієнта, на розширенні внаслідок переймання лексики понятійної структури української мови, на репрезентації структурної різноманітності латинських запозичень, зафіксованих писемними пам’ятками.

У підрозділі “Тематична класифікація латинізмів” подано класифікацію запозичень: вона має три яруси: перший – універсум – засвідчує недиферен-ційованість усього понятійного поля; другий – макродиференціація, поділ на три основні комплекси: всесвіт (поза людиною), людина (поза всесвітом), людина і всесвіт (як певна єдність); третій – диференціація на відповідні ідеографічні сфери. Зокрема, комплекс всесвіт охоплює чотири підкомплекси: небесні тіла, земля, рослинний світ, тваринний світ; комплекс людина – чотири: людина як істота, душа і розум, людина як член суспільства, організація суспільства і соціальні інститути; комплекс людина і всесвіт – шість: буття, якість і стан, число і кількість, міра, час, простір, причина, рух, зміна. У межах підкомплексів можуть окреслюватися окремі ідеографічні групи. Насичення цих груп запозиченою лек-сикою є нерівномірним: окремі групи розгалужені, чисельні (напр.: людина як істота; душа і розум; людина як член суспільства; організація суспільства і соціальні інститути), інші – представлені поодинокими лексемами (напр.: небесні тіла, земля, простір, причина). Напр.: підкомплекс організація суспільства і соціальні інститути представлений такими ідеографічними групами:

– назви державно-адміністративних організацій (напр.: канцелярия* ‘канцелярія’ (< cancellaria), конвокацыя ‘сейм для обирання кандидатури на трон, який скликався після смерті короля’ (< convocatio), консерваты ‘судові сесії Люблінського трибуналу – найвищої апеляційної інстанції для Малопольщі та українських земель у складі Речі Посполитої’ (< с-лат. conservata), сенать ‘найвища судова влада’ (< senatus), маестать ‘трон, влада’ (< majestas, -tatis), коммісія ‘урядова комісія’ (< commissio), маистрать ‘державна організація, що керує містом, міська управа’ (< magistratus);

– назви подій державної ваги (напр.: визитация ‘інспектування, здійснення урядових відвідин, переважно церков і монастирів з метою перевірки стану справ’ (< visitatio), елекъция ‘вибір на яку-небудь посаду’ (< electio), революція ‘рух, переворот’ (< revolutio), нобhлhтовать ‘підносити до шляхетського стану’ (< nobilitare), трактать (> трактовати) ‘переговори’ (< tractatus), конфедерація ‘тимчасовий союз із політичною метою’ (< confederatio), интеррегнумъ ‘період між смертю одного короля і обранням іншого’ (< interregnum), интерцейсія ‘політичне посередництво’ (< intercessio);

– назви державно-адміністративних документів (напр.: администрация ‘розпорядження’ (< administratio), акт ‘правовий урядовий документ’ (< actus), диспозиция ‘розпорядження, план’ (< dispositio), конвенция ‘договір, зближення, угода’ (< conventio), констытуция ‘звід законів’ (< constitutio), реляція ‘рапорт, донесення’ (< relatio), инструкція ‘назва письмової постанови’ (< instructio), метрика ‘збірник давніх урядових актів; офіційний перелік, список, відомість’ (< matricula > matrix), пакть ‘угода’ (< pactum);

– назви урядових осіб (напр.: администраторъ ‘правитель, намісник, заступник’ (< administrator), антецесор ‘посередник’ (< antecessor), дигнитаръ ‘сановник’ (< dignitas, -tatis), инстыкгатор ‘сановник чи урядова особа, в обов’язки якої входило стежити за правосуддям, притягувати порушників до відповідальності’ (< instigator), екзекутор ‘виконавець судового рішення’ (< exe-cutor), електъ ‘особа, яку обрали на певну посаду’ (< electio), кандидать ‘претендент на певну посаду’ (< candidatus), канцлєр ‘сановник, який очолював державну канцелярію і охороняв королівську печатку’ (< cancellare), кашталян ‘сановник із функціями нагляду за станом укріплень і постачання найбільших державних замків; заступник воєводи’ (< castellanus);

– назви, пов’язані із соціально-політичним утиском (напр.: агравовати ‘погіршувати, обтяжувати, утискати, неволити’ (< aggravare), агравація ‘гніт, утиск’ (< aggravare), девастовати ‘спустошувати, розорювати, знищувати’ (< devastare), деспектовати ‘ганьбити, безчестити, зневажати’ (< despectare), инъфестовати ‘тривожити, мучити, переслідувати’ (< infestare), карция ‘в’язниця’ (< с-лат. corazina), кгравамень ‘утиск, насильство’ (< gravamen), апостата ‘запроданець, ренегат’ (< apostatis), коррупція ‘деморалізація’ (< corruptio), ребеллhя ‘бунт’ (< rebellio), ребельзантъ ‘бунтівник’ (< rebelans, -antis), факція ‘змова, бунт’ (< factio), опресія ‘гноблення’ (< oppressio), дисципліна ‘підпорядкування’ (< disciplina), протекція ‘підпорядкування, зверхність однієї держави над іншою’ (< protectio), субмhссія ‘підкорення певній владі’ (< submissio);

– право; у цій ідеографічній сфері окреслюються дві предметно-тематичні групи:

а) назви осіб, пов’язаних із судочинством, представників слідчих органів, злочинців (напр.: авдитор ‘член суду’ (< auditor), адьгерентъ ‘прибічник, прихильник; прислужник, співучасник’ (< adhaereo), акторъ ‘позивач, поводова, оскаржена або потерпіла сторона’ (< actor), арбитеръ ‘арбітр, посередник, полюбовний суддя’ (< arbiter), асесоръ ‘судова особа, судовий засідатель’ (< assessor), виоляторъ ‘порушник’ (< violator), делятор ‘позивач’ (< delator), инквизитатор ‘слідчий’ (< inquisitor), комьпромисар ‘третейський суддя’ (< com-promissarius), коррупторъ ‘порушник’ (< corruptor);

б) назви на позначення загальних і часткових понять судочинства, мір і способів покарання, назви зі сфери виконавчої і слідчої діяльності судових органів, назви юридичних документів, назви судових інстанцій: (напр.: акт ‘документ, внесений до книги для запису судових справ, що набув після цього чинності’ (< actus), акцессорыя ‘вирок’ (< accessorium), акция ‘справа, судовий процес, позов’ (< actio), алегация ‘доказ, покликання на щось’ (< allegatio), алеговати ‘доводити, виправдовувати’ (< allegare), акцесїя ‘здобуття права на власність; угода про прибуток’ (< accessio), акъторат ‘право однієї із сторін на першочергове наведення доказів своєї правоти’ (< actor), актований ‘розпочатий у суді, винесений на розгляд суду’ (< actus), актыковане ‘запис документа до судово-адміністративних книг’ (< с-лат. acticare), алтеркація ‘суперечка сторін у формі перехресного допиту’ (< altercatio), апелевати ‘апелювати, звертатися за підтримкою’ (< appellare), апробація ‘схвалення, затвердження’ (< approbatio), аргументовати ‘аргументувати, доводити, підтверджувати доказами’ (< argu-mentari), аресть ‘тимчасове позбавлення волі; судова заборона користуватися чимось, виконувати щось; офіційне припинення розгляду судової справи’ (< с-лат. arrestare);

– військова справа (напр.: апараменътъ ‘кулі, порох та інші речі, потрібні для гармати’ (< apparamentus), апарать ‘сукупність речей, призначених для стрільби’ (< apparatus), антесигнанъ ‘керівник, провідник; солдати перших ше-ренг, які боролися попереду прапора і захищали його; відбірна частина легіону, яка підтримувала в бою кінноту’ (< antesignanus), адверсаръ ‘ворог, противник’ (< adversarius), армата ‘гармата, зброя, флот, армада, військо’ (< с-лат. armata), бардышъ ‘бердиш (різновид холодної зброї)’ (< barducium), башта ‘оборонне укріплення – вежа’ (< с-лат. bastia), екьспедиція ‘приведення в порядок, відправка війська на здійснення операції у віддаленій місцевості’ (< expeditio), єлиберовати ‘визволяти’ (< liberare), армистиціюмь ‘перемир’я’ (< arma + sistere);

– релігія. У межах цієї ідеографічної сфери виділено дві тематичні підгрупи:

а) назви представників церковного керівництва, церковних прислужників і монахів (напр.: инфулать ‘священик, який має право вживання митри’ (< infulatus), архикапланъ ‘первосвященик; старший над католицькими священиками’ (< archicapellanus), арцибискупъ ‘католицький архієпископ’ (< archiepiscopus), бонифратръ ‘монах, чернець ордену св. Яна Божого’ (< boni fratres), викарий ‘вікарій (помічник або заступник архієрея, єпископа чи парафіяльного священика)’ (< vicarius);

б) назви релігійних понять, церковних посад, будинків, атрибутів служби, релігійних об’єднань, напрямків, церковних книг, приладів, одягу, терміни чародій-ства і ворожби (напр.: абсолюціа ‘відпущення гріхів, абсолюція’ (< absolutio), аннаты ‘річний дохід з церковних маєтків, віддаваний у скарб Ватикану, а пізні-ше на оборону Речі Посполитої’ (< с-лат. annata), арматура ‘духовна зброя’ (< armatura), бенефиция ‘церковний маєток, прибутки від нього; духовна посада з визначеними прибутками’ (< benefitio), алба ‘білий духовний одяг, який католицькі священники одягають під ризу’ (< alba), апараменътъ ‘костьольний одяг’ (< apparamentus), апарать ‘церковний або костьольний реквізит, речі’ (< apparatus), инфула ‘митра єпископа’ (< infula), атеиста ‘безбожник, безвірник, атеїст’ (< atheista), бестія ‘противний богові, диявол’ (< bestia), викария ‘посада і будинок вікарія’ (< vicarius), дедикаціа ‘освячення’ (< dedicatio) єкскомоуникация ‘відлучен-ня від церкви’ (< excommunicatio);

– освіта, наука, мистецтво і архітектура (напр.: студент ‘студент’ (< stu-dens, -entis), конспект ‘конспект’ (< conspectus), квадратъ ‘квадрат’ (< quadratum), компас ‘компас’ (< с-лат. compassus), екзаменъ ‘опитування, перевірка’ (< examen), колегиумь ‘колегіум, єзуїтська школа’ (< collegium), кант ‘співання, звук, пісня’ (< cantus), басъ ‘бас’ (< bassus), композитура ‘композиція’ (< compositura), нота ‘нота’ (< nota), гимнь ‘гімн’ (< hymnus), муза ‘музика, мистецтво, вченість’ (< musa), сенсь ‘оповідання’ (< sens), скрипть ‘рукопис’ (< scriptio, scriptum), орація ‘урочиста промова’ (< oratio), трактат ‘трактат’ (tractatus), форма ‘форма’ (for-ma), фикгура ‘символ, фігура’ (< figura), фундаментъ ‘основа, фундамент’ (< fun-damentum), статуя ‘фігура, скульптура’ (< statua), мур ‘мур, загорожа’ (< murus), алавастрь ‘алебастр, гіпс’ (< alabastrum), балясы ‘балясти, круглий стовпчик, стовпчики для балюстради’ (< balaustium).

При всій відносності квантитативних оцінок латинських запозичень (про їх абсолютні величини можна говорити лише стосовно аналізу окремих текстів) кількісна неспівмірність зафіксованих латинізмів різних тематичних груп є очевид-ною. Зокрема, комплекс всесвіт є малочисельним і представлений лише 30 запозиченнями з латинської мови; він охоплює 4 ідеографічні сфери, які нерівномірно відбивають латинськомовний вплив в к. XVI – XVII ст. (небесні тіла – 7, земля – 8, рослинний світ – 12, тваринний світ – 3). Проникнення цих запозичень в українську мову к. XVI – XVII ст. було зумовлене потребами номінації метеорологічних і космічних явищ, понять, які характеризують рельєф і корисні копалини, називання екзотичних тварин і рослин, які на той час в україн-ській мові не мали відповідників, або ж для яких існували питомі назви, однак вони не задовольняли вимог певного функціонального стилю пам’ятки. Повніше представлений запозиченнями з латинської мови ідеографічний комплекс людина і всесвіт (75 лексем), який охоплює 6 ідеографічних сфер (буття – 17, якість і стан – 19, число, кількість, міра, час – 16, простір – 2, причина – 8, рух, зміна - 13); комплекс людина писемними пам’ятками к. XVI – XVII ст. представлений найповніше (686 латинізмів); йому притаманна диференціація на 4 ідеографічні сфери (в межах яких виділяють окремі групи лексики): людина як істота (57), душа і розум (106), людина як член суспільства (102), організація суспільства і соціальні інститути (421). Зауважимо, що в межах однієї ідеографічної сфери просте-жується неспівмірність насичення латинізмами окремих груп, пор.: в ідеографічній сфері організація суспільства і соціальні інститути виділяють групи запозичених лексем: право (184), військова справа (22), назви державно-адміністративних організацій (15).

Залежно від жанрових та стильових особливостей писемних пам’яток спо-стерігається коливання щодо відкритості текстів для переймання латинізмів, напр.: найповніше латинськомовний вплив відбивають пам’ятки ділового стилю мовлення. Зокрема, у пам’ятці “Підкоморська справа за декретом Люблінського трибуналу з оглядом та нанесенням на карту спірних границь між маєтками Ліщин Лещинських та Котельня Замойських у Житомирському повіті” (1639 р.) використано 817 латинізмів, що становить 7 % усіх слововживань пам’ятки (11666), а в “Позволенъє диляции болшоє справы его м(л). пану Сенявъскому в справе кне-жати, его м(л). пна подкоморого браславского” (1643 р.) – 776 латинських запозичень, або ж 10,7 % від усіх слововживань (7283). Однак ступінь насичення пам’ятки ділового стилю латинізмами залежить і від специфіки юридичного документа, від особливостей справи, викладеної в ньому (напр.: у пам’ятці “Справа пна Яна Лядовича з пном Якубом Лакгевницкимъ” використано 1 латинізм (0,47 % від усіх слововживань пам’ятки – 212), а в пам’ятці “Справа пна Якуба Лакгевницкого с пном Лядовичом” – 3 (0,76 % від усіх слововживань – 396). Поетичні твори досліджуваного періоду менш насичені латинізмами, що було зумовлено специфікою жанру, розміром тексту та культурно-релігійними переконаннями авторів; кількість запозичень у творі коливається від одиниць (5 – Й.Волкович “Размышленє о муйцh Христа, спасителя нашего…”; 3 – А.Скульський “Трагодіа “Христос пасхон”, в Пяток Великій, по вложеню плащеницh в гроб”; 6 – Я.Седовський “Преосвященному и превелебнhйшему его милости господину отцу Афанасію Валеріану”) до кількох десятків (20 латинізмів, що становить 3,03 % від усіх слововживань пам’ятки (659) – С.Почаський “…Вдячность ясне превелебнhйшому в Христh его милости господину отцу кир Петру Могилh”; 47 (1,56 % від загальної кількості слів у пам’ятці – 3007) – його ж “Геликон…”).

У другому підрозділі “Структурні типи латинських запозичень” розглянуто різні традиції графічної передачі іншомовних елементів у текстах писемних пам’яток к. XVI – XVII ст. У досліджуваний період поширеною була традиція передачі латинізмів у нетранслітерованій формі (характерно для поетичних творів, зокрема, Івана Величковського, Варлаама Ясинського, напр.: лат. finis як паралель до українського кінець; лат. capitelus 'колона' і укр. глава та ін.); поширеною була і передача латинізмів українською графікою при збереженні фонетичних та граматичних особливостей оригіналу (типово для актових документів, напр.: детриментумь 'збиток', тандемь 'нарешті', виолентер 'насильно', евидентер 'очевидно'; ути ин левиссимо акцесорио ексь рационибусь супраноминатис 'як при малосуттєвому формальному закиді і виходячи з вищенаведених доказів', ин протракционемь юстиции ин детриментумь кавьзе яктурам аткве дамнум партис акьторие 'для затягування правосуддя на шкоду справі, що має розпочатися, і на збитки стороні позивача').Пам'ятки к. XVI – XVII ст. відбивають запозичення не лише окремих лексем, а й сполук лексем, які передавалися на письмі здебільшого кирилицею, але гра-матично були оформлені за правилами латинської мови. Серед цих сполук виділено такі типи:

Читайте також: Jaroszewicki Hilarion (Ярошевицький Іларіон). Arbor Tulliana Iasinsciano...

1) прийменник + іменник (напр.: пер модум 'у спосіб', ин преюдициумь 'на збиток', ин дубиумь 'під сумнівом', ин пассу 'у процесі', де валидитате 'про правоздатність', ин коньдиктамине 'у зговорі');

2) прийменник + прикметник (напр.: абь акцесорио 'від формальності', ексь антикво 'здавна', инь тото 'в цілому', ин постерум 'на майбутнє');

3) частка (або сполучник) + прислівник (напр.: нонь казуалитер 'не випад-ково', уть супра 'як вище');

4) прикметник + іменник (напр.: суфьфициентем пленипотенциам 'достатнє уповноваження', сольленьнемь протестационем 'офіційну протес-тацію', парсь адверса 'протилежна сторона', юс гередитариумь 'спадкове право');

5) прийменник + прикметник + іменник (напр.: ин пацифика посесыоне 'у спокійному володінні', ексь контроверсис сериис 'від серйозних суперечок', ин фуньдо коньтроверсо 'у спірному маєтку', ин ляциори форма 'у відкритому вигляді');

6) іменник + іменник (напр.: кольлятералиумь парциумь 'сторін суміжників', пенамь кграваминис 'штраф за обтяження');

7) прийменник + іменник + іменник (напр.: ин рерум натура 'у природі ре-чей', ин локо контроверсо 'на місці суперечки', ин форо форы 'виклик до суду', коньтра гередесь бонорумь 'проти спадкоємців маєтку');

8) прийменник + іменник + займенник (напр.: ин презенция ностра 'у нашій присутності', гокь инь пассу 'у цьому процесі', ин рем суамь 'на свою користь');

9) іменник + займенник: конспирационе суа 'за своєю змовою', суамь контикгуитатемь 'свою межу', се оффициум 'за своїм обов'язком');

10) словосполучення, які складаються з дієслова та іменної частини, до якої можуть входити а) іменник, б) прийменник + іменник, в) прикметник + іменник (напр.: морамь ин патитур 'підлягати затримці', привата авьторитате трансьпонере 'за приватною ініціативою перенести', пробабит авьтеньтыцис докуменьтис 'доведе достовірними документами', беневоле фасус ест 'добровільно визнав', контроверсиась фуньдис кокгносцере 'пізнати земельні суперечки'). Зазначимо, що нерідко нетранслітерованими прийменниковими сполуками закінчували свої твори поети XVI – XVII ст. (напр.: in pectore 'на персах', in sensero pectore 'від щирого серця', ad suos 'для своїх' та ін.).

Автори нерідко вводили у пам’ятки цілі речення чи більші фрагменти тексту – кілька речень латинською мовою (напр.: Lupus est in silvis nutritus et vitam per-dit. Canis in silvis uenatur et vitam anseruat est ‘Вовк у лісах годується і життя втрачає. Пес у лісах полює і життя зберігає’ – І.Величковський “Минуты”).

Структурна неоднорідність латинськомовних запозичень у пам'ятках к. XVI – XVII ст. – від окремого слова і словосполучення до більшого за обсягом фрагмента тексту – свідчить, по-перше, про значне поширення латинської мови в українськомовному середовищі авторів досліджуваних текстів, по-друге, про відсутність усталених канонів, неунормоване переймання чужомовних елементів українськомовними авторами; на це ж вказує і передача запозичень на письмі як кирилицею (структурно адаптовані українською мовою чи неадаптовані, зі збереженням граматичних особливостей латинської мови), так і в нетранслітерованій формі зі збереженням специфічних рис латинської фонетики і граматики.

Читайте також: Лексико-семантичні поля перетворень у творах Овідія та в їх українських перекладах

У третьому розділі “Час освоєння латинських запозичень і шляхи їх про-никнення в українську мову” зроблено спробу визначити час проникнення запозичень у мову-реципієнт та виявити можливі моделі засвоєння: безпосередньо з латинськомовних текстів чи опосередковано – через інші мови, а також з’ясувати чинники, які впливали на інтенсивність засвоєння іншомовних елементів, зумовлювали їх трансформацію чи збереження вихідних форм і значень.

Джерела з історичної лексикографії, як правило, не подають докладної ін-формації щодо часу засвоєння іншомовного елемента; у кращому випадку упорядники вказують століття, покликаючись на пам’ятки, з яких ексцерповано лексему. Це пояснюється тим, що багато пам’яток збереглися недатованими, і для них важко точно встановити час її написання. І все ж інколи вдається встановити час першої появи певної лексеми у пам’ятках. Саме час першої репрезентації латинізма в українськомовних пам’ятках ми умовно вважаємо “часом запозичення”, хоча, зрозуміло, лексема могла існувати в українській мові задовго до написання збереженої пам’ятки, або ж лексема є “авторським” запозиченням, а тому не відбиває мовного узусу. Тому час написання твору не завжди відповідає часу проникнення запозичення у мову-рецепієнт, а є лише “умовним” хронотопом запозичення. Зауважимо, що проникнення латинізмів у мови східних слов’ян розпочався ще в період Київської Русі: у той час кількість латинських запозичень була незначною, і стосувалися вони майже всіх ідеографічних сфер: жива і нежива природа, матеріальна культура (їжа, одяг, хатні й господарські речі та заняття), духовна культура, суспільні відносини, політична структура (напр.: тмин, роза, котига, кочь, кошуля, дельва, косар, коляда, фортуна, легкат, магістр, кад, комора, планита, таланто, тиранство, тыранско та ін.). Запози-чені слова як очевидні свідки ранніх зв’язків наших предків з іншими народами мають особливе значення для дослідження історії мови, матеріальної і духовної культури східнослов’янських етносів.

Зіставлення різних лексикографічних та лексикологічних версій в опрацю-вання латинських запозичень виявило розбіжності у трактуванні різними джере-лами часу їх переймання, напр.: лексема адамант за даними ІСУМ* запозичена у XVII ст. (1620-1621 рр.), за ІСУЯ – 1621 р., хоча цей латинізм відомий в “Изборнику Святослава” 1073 р.: “Между же дъвhма змарагдома камыкъ адамантъ”; різну інформацію щодо часу проникнення латинізма доктор подає ІСУМ – 1518 р., ІСУЯ – 1596 р. та ССУМ - 2-га пол. XV ст., однак, це слово вперше фіксується у “Грамоті Владислава, короля Польскаго, кн. Скиригайлу…” 1387: “Докторъ Святославъ…” (Срезн., 1, 694); латинізм индикт за свідченнями ІСУМ був запозичений українською мовою на початку XVI ст. (1501), автори ССУМ (1, 443) вказують на XIV ст. – 1322 р., хоча він відомий ще з 1056–1057 рр. і вперше зафіксований в “Остромировому эвангеліі” 1056–1057.Не менш складним для з’ясування є питання про шляхи проникнення латинізмів на українськомовний грунт. Кожен латинізм має індивідуальну історію засвоєння, оскільки лексеми могли проникати у мову-рецепієнт або безпосердньо з латинської мови шляхом широкого використання латинськомовних текстів різних жанрів і стилів, або через посередництво інших мов. Зокрема, у різний час українською мовою безпосередньо з латини прийшли лексеми абревіаторъ, авреоля, аспект, аргументъ, ассистентъ, венерація, доктор, екпулсия, еффектъ, инфантъ, колєкга, конвенция, компенсувати, професор, аренда, респектъ, ремора, ретрузія та ін. Водночас, велику роль у збагаченні української мови латинізмами відіграли мови-посередники, передусім, польська мова. В історії української і польської мов їх взаємодія в XVI – XVII ст. була особливо інтенсивною й обопільною; вона суттєво вплинула на розвиток обох мов. Через посередництво польської мови українською були запозичені латинізми абсолюціа, авдитор, адверсаръ, администрация, акцесія, алба, апертура, ассистовати, асекуровати, бурса, варияция, венеровати, гратификовати, дефектъ, екзами-новати, екзекуція. Зауважимо, що у процесі поширення латинізмів на східно-слов’янських землях відіграли помітну роль й інші мови-посередниці, зокрема, чеська (берло, галадриго), німецька (бруки, вандал, гарфа, клас), голландська (ватерпас), англійська (вельвет), румунська (альбія, ацарн, байцарка, буката), італійська (гармата, амба, балбера, баста), французька (амулет, ацетон, бак, ваза, велюр, бутель), грецька (армарія, аспра, висикость, гіацинт). Зважаючи на те, що латинізми, які були запозичені українськими писемними пам’ятками к. XVI – XVII ст., по-різному оцінюються в лексикографічних джерелах, зокрема, щодо часу і шляхів проникнення, актуальним видається створення спеціального словника, який би відбивав час і шляхи проникнення запозичених лексем в українську мову.

У четвертому розділі “Формальні та семантичні зміни латинськомовних лексичних елементів в українських пам’ятках к. XVI – XVII ст.” розглянуто адаптацію латинськомовних запозичень до структури української мови. Пристосування латинізмів до особливостей української мови виявляється на всіх структурних рівнях – від фонетичного до семантичного. Серед типових змін, яких зазнають латинізми на фонетичному рівні, є:

1) субституція латинських звуків звуками української мови;
2) дегемінація приголосних звуків;
3) усунення зяяння.

Більшість голосних та приголосних звуків латинської мови не вимагала спеціального пристосування до фонетичної системи української мови, оскільки між ними не було відчутних відмінностей, лише передача фонем [g], [h], [l], [i] засобами української графіки мала різне розв’язання й викликала дискусії мовознавців (В.Сімович, О.Борковський, С.Смаль-Стоцький, С.Томашівський), які тривають досі.

Частина слів, запозичених з латинської мови, адаптуючись до акцентної системи української мови, змінили сталий наголос на рухомий; проте є група латинізмів, які зберегли свій давніший наголос.

Основними морфологічними змінами, яких зазнали латинізми на українськомовному ґрунті були: зміна віднесеності до роду, трансформація латинських закінчень і суфіксів та набуття нових афіксів у зв’язку із входженням їх в іншу словозмінну парадигму.

На семантичному рівні зміни мають двоплановий характер: запозичення, пристосовуючись до іншої лексико-семантичної системи, зазнають впливу цієї системи, але і сама семантична система мови-реципієнта змінюється під впливом цього запозичення. На процес семантичної адаптації великий вплив мали зміни семантики запозичення у мовах-посередниках. Основні процеси, які відбуваються на семантичному рівні, зводяться до:

1) збереження семантичної структури запозичення (напр.: арештувати < arrestare ‘арештувати, затримати; привласнити; припинити, вважати недійсним’);

2) зміни семантичної структури запозичення у мові-реципієнті, зокрема, звуження семантичної структури (напр.: процес ‘рух вперед, просування’ < processus ‘урочистий вихід; рух вперед, просування; анат. паросток, відросток, ви-ступ; процес, протікання, хід; успіх, вдача, процвітання; натиск’); розширення зна-чення (напр.: єкспєдиціа ‘виправа, військове вирядження; урядовий лист’ < expeditio ‘воєнний похід, установлення, приведення в порядок’). Зауважимо, що в писемних пам’ятках досліджуваного періоду простежується узгодження семантичних структур латинізмів і українських відповідників, формування семантичного паралелізму (дефект – недолік, пробациа – доведення, посессор – власник, контракт – договір, прогрес – розвиток). Отже, латинські запозичення, пристосовуючись до системи приймаючої мови, проходили складний і тривалий шлях адаптації; для деяких з них цей процес триває досі. Водночас функціонування формально не адаптованих лексем спричиняє зміни структури мови-реципієнта.

У “Висновках” відзначено, що поліаспектний розгляд проблеми дає змогу розкрити особливості латинськомовного впливу на мову українську. Детальний аналіз матеріалу показав, що цей вплив відбувався на різних хронологічних зрізах, але особливо інтенсивним він був у досліджуваний період, що було зумовлено соціально-політичними, економічними, релігійними, культурними чинниками. Підкреслено, що вплив латинської мови на українську в к. XVI – XVII ст. був структурно різноплановим: запозичувалися не лише окремі лексеми чи їх частини, а й сполуки лексем (структура яких була різноманітною), фрагменти речень, цілі речення, сполуки речень. Звернуто увагу на те, що латинськомовний вплив тематично не був обмежений однією чи кількома ідеографічними сферами, а відбивав усі сфери життя тогочасного українця. Насичення певної ідеографічної сфери запозиченнями була різною, як неоднаковим за кількістю було представлення латинізмів у пам’ятках різних жанрів (ділові документи, поетичні твори, літописи), та різних авторів з їх індивідуальними настановами. Відзначено, що, пристосовуючись до системи мови-реципієнта, латинізми зазнавали адаптивних змін, які простежуються на всіх структурних рівнях мови: від акцентуаційного й фонетичного до семантичного.

* У прикладах збережено особливості написання цитованих пам’яток.

* ІСУМ – Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. – Вип. 1-5. – Львів, 1994-1998; ІСУЯ – Тимченко Є. Історичний словник українського язика. – Харк., 1930-1932; Срезн. – Матеріалы для Словаря древне-русскаго языка по письменнымъ памятникамъ. Трудъ И.И.Срезневскаго. – СПб., 1893-1912; ССУМ – Словник Староукраїнської мови XIV – XV ст. // За ред. Л.Гумецької. – К., т.1-2, 1977-1978.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:
1. Латиномовні елементи в мові української поезії середини XVII ст. // Збір-ник праць студентів та аспірантів Київського університету імені Тараса Шевченка. Гуманітарні науки. – К., 1995, вип. 2 – С. 122–129.
2. До проблеми латиномовних запозичень у мові українських пам`яток XVII ст. // Українська історична та діалектна лексика. Вип. 3. – Львів, 1996. – С. 166–173.
3. Звукові трансформації латинських запозичень в українській мові кінця XVI – XVII ст. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Літерату-рознавство. Мовознавство. Фольклористика. Вип. 5. – Київ, 1997. – С. 35–37.
4. Структурні типи латинських запозичень у мові українських пам`яток кінця XVI – XVII ст. // Український діалектологічний збірник. Книга 3. Пам`яті Тетяни Назарової. – Київ, 1997. – С. 240–248.
5. Латинська мова у мовно-культурному житті України XVI – XVII ст. // На-уковий вісник Ізмаїльського педагогічного інституту. Вип. 5. – Ізмаїл, 1998. – С. 14–30.
6. Фонетична адаптація латинських запозичень // Перспективи. – Одеса, 1998, № 3-4. – С. 5–11.