Олександр Астаф'єв, д-р філол. н., проф., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка
Калліст (Касіян) Сакович (бл.1578 – 1647) народився в м. Потеличі в Галичині, в сім'ї православного священика. Навчався в Краківській і Замойській академіях, в останній слухав лекції з фізики. Якийсь час був домашнім учителем Адама Киселя, згодом чернігівського каштеляна, з ним кілька разів виїздив на канікули до його родичів на Волинь. Служив дяком при уніатській церкві Йоанна Хрестителя в Перемишлі, але покинув її [10, 194]. У 1620 році прийняв чернецтво під іменем Касіяна і став ректором православної школи при Києво-Братському монастирі, посаду обіймав майже чотири роки, водночас викладаючи в школі поетику і риторику [7, 1-8]. Перший його значний твір – «Problemata abo pytania o przyrodzeniu człowieczym…» [«Проблеми або питання про природу людини»] (Краків, 1620). Це підручник із риторики, яку він викладав у Київській братській школі, а точніше переклад із латини відомого у тогочасній Європі псевдоарістотелівського трактату. 1622 р. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшли «Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его королевскои милости Запорозкого. Зложеныи през инока Касіана Саковича, ректора Школ Кіевских, в брацтвѣ. Мовленые от его спудеов на погребѣ того цного рыцера в Кієвѣ, в недѣлю проводную, року божого тысяча шестьсот двадцать второго» [2, 203-207].
Вірші на похорон Сагайдачного починаються епіграмою на герб козацького війська. Вона пояснює, що зображений на гербі лицар уособлює хоробрість запорожців, які готові без вагань віддати життя за свободу батьківщини («Золота волность, так еи называют, / Доступити еи всѣ пилне ся старают. / Леч она не кождому может быти дана, / Толко тым, што боронят Ойчизны и пана»). У «Предмовѣ», яка йде за епіграмою, поет високо підносить ратні подвиги запорозького війська проти ворогів християнства, проти «неприятелей ойчистых», яких воно било «морем, сухом, частокроть пѣшо и тыж конно». Останні рядки передмови – це водночас вступ до дальших розповідей учнів про бойові діла і славу Сагайдачного. Він – славний лицар, освічена людина, захисник православної віри, благодійник братств, церков, шпиталів. Автор віршів пропонує поширити славу не лише на гетьмана, а й на всіх козаків, бо «гетман без войска – што ж есть?» [2, 203]. Тому, хоч твір Саковича і породжений найсумнішою подією – смертю гетьмана, слава якого «в многих краях земных слыла», – провідний мотив його – бадьорий, життєстверджуючий («Они Ойчизнѣ нашой суть обороною / От татар поганых и турков заслоною»). Йдеться, очевидно, про успішні походи його загонів за Перекоп 1609 року, коли козаки спалили Ізмаїл, Килію, Білгород, тріумфальний рейд на Синоп, успішні напади на Кафу і Трапезунд, участь у Хотинській війні, де вперше після Ґрюнвальдської битви українські і польські загони плече до плеча розбили армію султанської Туреччини. Діалоги «спудеов» та епілог становлять варіації на ті самі теми, що вже звучали у передмові. Їх розроблено на фактах із життя Сагайдачного, вони обростають історично-побутовими деталями та доповнені різноманітним ілюстративним матеріалом – «прикладами» з життя «отців церкви», визначних діячів старої Греції, Македонії, Єгипту. Учні повідомляють, що Петро Конашевич народився в «краях Подгорских Премысских», був «выхован в вѣрѣ церкви всходней» і, в Острозі «час немалый живши и наук в письмѣ нашом словенском навыкши», подався «до Запорозкого славного рыцерства» [2, 204]. Там він «доказал рыцерскіи делности», і козаки обрали його на гетьмана.
Сагайдачний мудро керував військом, був справедливим, уникав воєн із християнами, вважаючи за найбільше щастя визволяти полонених з турецько-татарського ярма. Необхідність оборони вітчизни, захисту скривджених, визволення бранців Сакович проголошує святим обов'язком:
И с тым рыцерством славы набывай,
А мене в ласце своей зо всѣм войском ховай [2, 205].
Піднісши військові доблесті і моральні якості Петра Конашевича Сагайдачного, Касіян Сакович першим в українській давній поезії створив монументальний образ ідеального національного героя і наділив його виразною виховною функцією («с того гетмана кождый рыцер нех ся учит!»). «Вѣршѣ» – складний панегірично-історичний твір, у якому поет талановито трансформував старі усно-книжні традиції, що йшли ще з часів Київської Русі (відгуки народних похоронних голосінь, урочистої ораторської прози, літописних та житійних похвал, гімнографічної лірики), і особливості численних жанрів сучасної йому поезії (епіграм, емблем, епітафій, панегіриків, ляментів, декламацій, філософсько-релігійної лірики, полемічних та морально-повчальних віршів). Це – своєрідний синтез і завершення всього, що розробила греко-слов'янська літературна школа. Разом із тим у «Вѣршах» уже наявні паростки нового стилю (посилена увага до форми, бажання викликати у читача якнайсильніші емоції, елементи натуралізму, сатири), який завойовував у цей час в європейській культурі панівні позиції і який характеризують як стиль бароко.
У 1624 році Кассіян Сакович переселився до Любліна, де був проповідником при місцевому братстві. Побачили світ його книга «Desiderosus abo ścieszka do miłosci Bożey…» [«Бажання, або стежка до милості Божої…»] (Краків, 1625) – з посвятою князю Олександру Заславському з Острога Згодом вийшов його «Traktat o duszy» [«Трактат про душу»] (Краків, 1625), який, імовірно, становив другу частину його риторичного курсу у Київській братській школі. У ньому розглянуто проблеми сутності душі, її здатностей, долі тіла після смерті тощо. Дослідник спирається на християнське вчення про безсмертя душі, цитує твори Арістотеля, Платона, Авіценни, Августина Блаженного, а в розділі про сон, посилаючись на праці Томи Аквінського, трактує сновидіння як специфічне бачення різних речей, заломлене у збуджених почуттях. Учений стверджує, що людина не може бути подібна до Бога тілом, бо Він тіла не має, зате може бути подібна душею, оскільки душа безконечна, вічна і безсмертна, як і Бог. Згодом Касіян Сакович знову повернувся до Києва. Православні богослови на київському соборі 1629 року під головуванням Йова Борецького осудили його за видання «Apologii» Мелетія Смотрицького і наклали на нього клятву. Після висвячення в ієромонахи перейшов в унію, за що уніатський митрополит Веліамин Рутський призначив його архімандритом дубненського монастиря, де він був до 1639 року. Незабаром видав працю «Kalendar stary…» [«Старий календар…»] (Вільнo, 1640), спрямовану проти уніатської церкви. В ній критикує її обрядовість і догматику. На його думку, більшість уніатів прийняли унію з примусу і як вірували, так і вірують, не розуміючи міжконфесійних розходжень у тлумаченні догмата про сходження св.Духа (від Отця і Сина у католиків та уніатів і лише від Отця у православних). Вважає, що на загальному рівні унія не внесла ніяких змін ні у віровизнання, ні в церковну службу – тільки митрополит під час літургії згадує папу римського, а простий люд каже: «Дай нам Боже в тій вірі вмерти, в якій народилися». Він допускав міжконфесійне об'єднання на основі нового, григоріанського календаря, хоч як відомо, православна й уніатська церкви дотримувалися старого, юліанського, тому закликав Русь триматися єдності з римською церквою і поступитися старим календарем. Якийсь час вів мандрівне життя, жив у Вільні, Дермані, Холмі, Володимирі, Супраслі, а в 1641 році, у Луцьку, перейшов з унії у католицизм [4:2, 321-322]. У своєму творі «Epanorthosis» [«Епанортосіс»] (Краків, 1642) Касіян Сакович так пояснював свій перехід у католицизм: «…Я наважився на означену переміну не з легковажності, а також не для набуття якої-небудь земної слави, або почесті, або старійшинства якогось, тому що все це я мав у той час, коли тримався свого віросповідання, і на більші почесті і нагороди не міг розраховувати після переходу до латинської церкви. Не зробив я цього також із примусу і з відчаю, тому що свою Дубненську архімандрію своєму наступнику велебному о.Прокопу Хмельовському, за походженням мазуру, я віддав добровільно і письмову заяву про це зробив із відома і ще при житті св. пам'яті отця митрополита Корсака й інших владик; приїхавши в Люблін до князя Заславського, подякував його княжій милості за хліб і рекомендував йому на своє місце о.Хмельовського; тому пристойним чином передав означеному отцю монастир із усією власністю, а сам зібрався їхати із покійним о.Корсаком до Риму, але здійснити своє бажання я не зміг частково через своє нездоров'я. Я нагадав про це тому, що вороги мої – як мені стало відомо – передають сказане в іншому вигляді. Не відійшов я ні до схизматиків, ні до єретиків, що зазвичай роблять люди, що впали у відчай, – не зважаючи на вигідні посади, які пропонували мені київські схизматики. Не зробив я такої переміни в житті, тому що це було б знеславленням святого єднання, наслідувати яке заповідав, ідучи на хресну смерть, сам Спаситель, він молив Бога Отця, щоб все було єдино, як Він із Отцем єдина суть» [9, 4-6].
Помилку Касіяна Саковича слід сприймати не як безпосередній компонент його публіцистики, а як теоретичну константу «нерозривної єдності натяку і затаювання» [3, 80]. Розмежувати його помилку і провину можна за законами трагічного. Сакович ніби грається сенсами – символікою свого вчинку і смерті («це було б знеславленням святого єднання, наслідувати яке заповідав, ідучи на хресну смерть, сам Спаситель»). Свій вчинок він осмислює через парадокс антиномічного характеру, коли відійти від істини можна, наблизившись до неї. Тут, як сказав би Ганс-Ґеорг Ґадамер, йдеться про «перебування» в бутті замість того, щоб дистанціюватися від нього. Згідно з теорією Моріса Бланшо, вчинок Касіяна Саковича можна трактувати як глибоко антиномічний символ, священнослужитель досягає результату, руйнуючи усталені стереотипи [1, 22]. «Шляхом переходу до римської церкви я не порушив своєї віри, але ще більше укріпив її, поставивши свої ноги на твердий камінь святої католицької віри. Я тільки залишив греко-руські помилки, єресі і забобони, які начальствуючі в уніатській церкві не прагнуть викоренити, а навпаки, переслідують тих, хто бажає такого викорінення. На жаль, я випробував це на собі, коли випустив у світ книгу, у якій виставив на вид помилки уніатів стосовно старого календаря, відправлення таїнств та інших обрядів. За це я зазнав жахливого переслідування і один із уніатських єпископів схиляв мене до того, щоб я торжественно в церкві з амвона зрікся висловленої мною правди про календар; і коли я, через свою добросовісність, не погодився виконати подібну пропозицію, тоді він вирядив до мене в готель своїх шибеників з метою захопити і мене, і екіпаж, і коней, так що я лише при допомозі католицького князя і панів шляхти зумів випроводити надісланих до мене і благополучно доїхав до свого приходу. А коли я їхав із скаргою на такі переслідування до його милості короля і нунція, владика, думаючи, що я їду в Замостя, вирядив десяток шибеників, давши їм 60 злотих і наказавши, щоб мене спіймали і доставили до нього; якби ж я цьому став опиратися, то дозволено було позбавити мене життя. Але мене невинного зберіг Господь Бог, очевидно тому, що я не заслужив його мученицької корони і для того, щоб, через вбивство мене уніатом, унія не зазнала ще більшої ганьби» [9, 6-7].
Згідно з думкою Касіяна Саковича виходить, що він ніколи не зраджував ні народу, ні істини, він наближав її невидиму, хоч і був приречений на трагічну помилку переходу до римської церкви. Сказати б словами Моріса Бланшо, провина Саковича полягає у тому, що він хотів оволодіти істиною як вищою метою і межею богослужіння [1, 22]. Справді, ця антиноміка бажання й неможливості його втілення не може не породжувати відчуття провини і через дистанціювання, і через наслідування. Тут насамперед слід з'ясувати поняття трагічної провини і трагічної помилки. На суперечливість аристотелівського терміну «гамартія» (ἁμαρτία), яким позначають трагічну провину, вказує Олексій Лосєв, бо одна крайність цього поняття – трагічна провина, через яку герой гине, а друга крайність – ненавмисна, мимовільна помилка [6, 501-502]. Отже, провину і помилку треба розрізняти, ці поняття взаємозумовлені, хоч і різнорідні. І коли Касіян Сакович говорить про мимовільний перехід до римської церкви, то це зовнішній рушій «сюжету» його вчинку, необхідна точка відліку для творення його полемічних текстів. Трагічна ж провина – це те, що формує естетичний зміст трагічного, оголює відчуття спокути. «Після цього означений єпископ написав листа до любельського офіціала Туробольського, просячи, щоб він заборонив любельським книгопродавцям торгувати моєю книгою як безбожною. Та офіціал, прочитавши означену книгу, зрозумів, що вона написана в католицькому дусі, і дозволив продавати її. Потім, зібравши собор і підлеглих йому попів, згаданий єпископ наказав скупити мою книгу і спалити її, хоча вона була схвалена католицьким цензором і Краківською академією. Згодом, коли я переклав з руської мови на польську і видав опис Київського собору, причому вказав на деякі незгідні ні з чим ухвали на ньому, особливо про таїнство єлеєосвячення (все це ти помітиш у моїй книзі), я думав, що уніати будуть мені вдячні, бо я без витрат з їхнього боку виставив на вид схизматичні помилки, вони за це почали переслідувати ще більше: сам теперішній митрополит о.Селява каже, що і ми відправляємо вказане таїнство. Я відповів, що ви перебуваєте eodem praedicamento зі схизматиками. Після цього вони ще більше стали паплюжити мене. Так чином я побачив, що теперішні єпископи лише titulum unionis cum Romana Ecclesia habent, а насправді в усьому погоджуються із схизматиками і відправляють богослужіння за їхніми ж книгами, наповненими помилками і забобонами, і що після смерті достойних св.пам‘яті митрополитів і єпископів: Потія, Рутського, Корсака, благословенного Йосафата, Мороховського, Почаповського і Смотрицького у теперішніх ієрархів нема вже попередньої любові і пастирської ревності, і що єпископи (нинішні) не лише один одному, але навіть і митрополиту не виявляють шани, так один із єпископів на Волині смикав померлого митрополита за бороду, а інший давав йому ляпаси, про що на Волині голосно говорять» [9, 8]. Варто з'ясувати, між якими сферами розташована межа переходу до римської церкви. Вагання і вчинок, наближення і віддалення, життя і смерть підводять до понятійної межі, що є наслідком іманентного і трансцендентного у полемічній прозі Касіяна Саковича. Межа в нього окреслена через загрозу його життю, майну, і його доброму імені. «Так один єпископ, що з козацьким мистецтвом вдерся в Дерманський монастир і спіймав тамтешнього архімандрита Яна Дубовича, ув'язнив його і в грижній його підв'язці шукав золоті червонці – і якби її милість пані дружина воєводи віленського не звільнила його за допомогою своїх людей, то він і помер би у тому ув‘язненні. Хоча справу про це розглядали і митрополит, і інші духовні особи, однако ж нахаба не покараний, як він того заслуговує: йому лише наказано вибачитися в усьому. Я також перетерпів від означеного єпископа великі напади і на життя, і на добре ім‘я, і на майно, тому всі мої речі віддані у вірні руки під зберігання, він під приводом брехливого слуху про мою смерть насильницьки їх захопив, так що я в даному випадку вдався до покровительства Його Всемилості Короля і Його Милості Нунція… І після всього мною сказаного хіба не мав я поважної причини залишити поверхову унію і ступити на уторований шлях, до царського готелю вселенської церкви» [9, 9].
Талановито написаний «Epanorthosis albo perspektywa» справив велике враження на уніатів і православних. У ньому було сказано багато гіркої правди на адресу уніатів і православних. У цій книзі було вміщено кілька цікавих спостережень стосовно трагічної провини і трагічної помилки південноруського духовенства. Тут, між іншим, сказано, що деякі священники через малоосвіченість виголошують проповіді за єретичними (протестантськими) постиллами. «Один піп, – заявляє Сакович, – казав (з кафедри): послухайте, християни, проповідь святого Рея. Помітивши це, кс.Короп'ятницький, на той час ще людина світська, взяв з попа за такий вчинок двох волів і означену Реєву постиллу» [9, 10]. Головну увагу у цьому творі Касіян Сакович звертав на обряди, розглядав «неблагопристойності» при відправі таїнств та інших богослужень, вказував на «абсурди» в уніатських чинах (статутах). Він піддав нищівній критиці уніатську церкву за її непорядки (висвячення недостойних, хабарництво, пияцтво, розпусту, невігластво священиків), відстоював освіту, хвалив школи, засновані Петром Могилою. Визнаючи чесність і розум православного митрополита Петра Могили, Сакович каже, що якби він перейшов в унію, то був би гідний патріаршого сану. Стверджує, що між православною і римською церквами є багато спільного, і закликає православних об'єднатися з істинною католицькою церквою, визнати зверхність папи римського. Супроти твору «Epanorthosis» Євсевій Пимін (а за свідченням Ґалятовського, Циховського і Куліша київський митрополит Петро Могила, прикрившись псевдонімом Пимін) написав дотепний твір «Λiθος, abo kamień…» [«Літос, або камінь»…»] (Київ, 1642) [8]. «Lithos» спростовує всі звинувачення Касіяна Саковича. У першій частині мова йде про таїнства та інші богослуження (відповідно до Саковичевих тверджень про «неблагопристойності» при виконанні таїнств та інших богослужень), другу частину присвячено церковному статутові (у Саковича – «абсурди» церковних чинів). Закінчується «Lithos» двома трактатами – про походження «святого духа» і про першість папи – як відповідь на заклики Саковича до православних перейти в латинство. У «Lithosі» використано велику літературу: до його джерел, крім «Біблії», належать православні, уніатські і римо-католицькі богослужебні книги (українською, російською, грецькою, латинською мовами), постанови вселенських соборів, писання «отців» і учителів церкви (східних і західних), церковно-історичні твори, історичні хроніки Ґваньїні, Длуґоша, Стрийковського, житія святих, богословські твори католицьких вчених-схоластів та багато іншої літератури – канонічної, проповідницької і полемічної. Касіян Сакович звинувачував православне духівництво у невігластві, пияцтві. «Lithos» допускає це: такі факти могли бути не тільки у православних, вони мали місце і в уніатів та католиків, але особа священнослужителя – це одне, а церковні постанови і обряди – зовсім інше. Непорядків було багато, але тепер уже все налагоджується. Сакович вважає, що всі православні богослужебні книги треба спалити. «Lithos» захищає ці книги: у них православна обрядність має авторитет давності, виражає глибокий смисл священнодійств. Про римо-католицьку церкву і обряди «Lithos» говорить обережно, але коли йдеться про особу Касіяна Саковича, то автор не стримує себе ні в яких епітетах: він «безмозкий брехун», «недоук», «дурень», «розстрига», «архисхизматик», «Каїн», «лицемір», «баламут», «Вакула», «дудак», «раб черева». В дитинстві свиня відкусила Саковичеві вухо, і «Lithos» кілька разів наводить цей факт, знущається не тільки з Касіяна, а й з його батьків. Зразком рівня полеміки «Lithosа» з Касіяном Саковичем може бути такий приклад. Висміюючи православних, він писав, що вони б'ють доземні поклони і виставляють свої зади, немов заряджені гармати; «Lithos» відповідав тим самим: це православні виставляють заряджені гармати на Саковича та подібних до нього, що втекли з церкви і тепер глузують з неї.
Передмова до читача в цьому творі починається так: «Минає вже другий рік, як Касіян Сакович, колишній лубенський настоятель, безсоромно відірвавшись від православної віри, подався до Кракова для складання своєї похмуро-фальшивої Перспективи» (йдеться про працю «Epanorthosis albo perspektywa». - Авт.) [8, 6]. Автор дорікає його в тому, що він все запозичив із книги Аркудія і хоче блиснути чужою ученістю. Озброюється проти твердження Саковича, що нібито руські до часу Потія не знали про таїнство миропомазання та ін. Автор «Lithosa» пише: «Ти згадуєш про ікони, безладно написані, таких у наших церквах уже не видно більше; то була помилка живописців, а не церковна. Та коли б ти розглянув ікони, які були перед нашим часом, то осудив би не одного, а багатьох іконописців. І в наш час деякі ікони, написані в італійському смаку, не від усіх заслуговують похвали. До того ж, якби десь і знайшлося таке давнє іконо писання, тобто при народженні во плоті Господа нашого Ісуса Христа сидіння або возлежання Пресвятої Богородиці, - таку ікону не слід засуджувати, тому що тут зображають Пресвяту Богородицю власне не лежачою, а возлежачою, подібно до того як у Греції на возглавіях возлежать...» [8, 18]. «Як чинить у даний час св.Східна церква, про це свідчить клятва, видана в 1640 році константинопольською церквою (унаслідок старань нашої руської церкви) на всі кальвінські, єретичні члени віри, ложно видані під іменем св.пам'яті о.Кирила, константинопольського патріарха, для обману вірних слуг божих, синів східної церкви. Під означеною клятвою підписалися всі православні пастирі. Ця синодальна клятва спершу доставлена була нашому пастирю Його мил. отцю митрополиту; потім у молдавській землі в друкарні тамошнього господаря видана була грецькою мовою; потім, за наказом Його милості, нашого отця митрополита, перекладена була і видана польською мовою; нарешті, на третій раз, була віддрукована на латинській і грецькій мовах у Парижі» [8, 36]. Наприкінці «Lithosa» вміщено два трактати Пімена про походження св.Духу і про верховне главенство папи. Тут уміщено, між іншим, цікаві відомості про занепад монастирів після введення у західно-руських областях унії. Автор «Lithosa» наголошує: «Поглянь на Лавришівський монастир, який з давніх пір був щедро наділений маєтками, де, у часи нашого управління, жило по кілька десятків монахів, - ти побачиш, що він стоїть порожнім. Поглянь на Новогродський монастир, до якого приєдані маєтки і доходи лавришівські, - ти мабуть не знайдеш там більше чотирьох або п'яти монахів; а в церкві, яку називають митрополичою, паперові ікони. Поглянь на Черейський монастир, де, до часу нашого управління, також жило кілька десятків монахів, - у даний час ти з трудом знайдеш там і один десяток. Поглянь на монастир, який називають Лящ, - ти знайдеш там тільки одного монаха, а іноді і того не побачиш. Поглянь на Онуфріївський і Пустинський монастирі - побачиш, де колись було по кілька десятків православних монахів, там живе один лише корсак; а ці монастирі мають по кілька сот підданих. Не згадую про інші невеликі монастирі у Литві, які нарешті спустошені вашою унією. Піди лише на Волинь, поглянь, що робиться з давнім Жидичинським монастирем, як багато живе там монахів, що за порядки. Поглянь на давній Дорогубський монастир, хіба не побачиш там одного архімандрита зі слугою (що за богослужіння там відправляється?)... хоча перед цим там жило принаймні двадцять монахів. Ступай у Вільно... хто тепер живе там на тому місці, де була церква в ім'я св.Параскеви мучениці? Корчма і непотрібний будинок стоїть там. Ступай у Мінськ і запитай, на якому місці знаходиться татарська мечеть? Ти дізнаєшся, що на тому, де була церква Різдва нашого Господа» [8, 416]. Тепер поглянь неупереджено на наші православні монастирі, вбогі, що не мають багатого утримання, пригнічені різними бідами... поглянь у київській землі (не згадую про монастирі, наділені маєтками) на монастир Межигірський, у якому більше півтора сотні монахів живе в общині, харчуючись трудами рук своїх, за прикладом великого Антонія пустельника. Поглянь за Дніпро: там у монастирі Мгарському і Густинському братія живе в общині і подвигах чернечих. Не кажу про менші монастирі. Поглянь на монастир Тригірський, также общинний, і там побачиш принаймні вісімдесят монахів, які у великому смиренні проводять чисте життя. Іди на покуття (в Буковину) в скит: там знайдеш принаймні двісті ангелів, які живуть во плоті і наслідують давніх пустельників» [8, 420].
«Lithos» – останній помітний твір української полемічної літератури. Вже на його прикладі видно, що полеміка здрібніла, від важливих національно-релігійних проблем перейшла до особистих образ, теологічних дріб'язків; далі вона цілком увійде у схоластично-догматичне річище. У полемічній прозі дає про себе знати самовираження духу автора, що зумовлене трагічною провиною і трагічною помилкою і стоїть за крок від «світової скорботи» і «стану світу» романтиків. Про це, зокрема, і свідчить праця Теофіла Рутського: «Kamień przeciwko kamieniowi…» [«Камінь супроти каменя…»] (Люблін, 1690). Через рік Касіян Сакович також написав працю, скеровану проти «Lithosа», у якій намагався захистити своє ім‘я, під назвою «Oskard albo młot na skruszenie kamienia…» [«Оскард або молот для смирення каменя…»] (1646, не видана). З боку уніатів у полеміку з Касіяном Саковичем вступив пінський епіскоп Пахомій Война-Оранський, видавши книжку «Zwierciadlo, albo Zasłona» [«Дзеркало або Заслона»] (Вільно, 1645), де приділив багато уваги аморальному життю Касіяна Саковича, але більшості його закидів спростувати не зміг.
Дерманський уніатський архімандрит Іван Дубович виступив проти Касіяна Саковича з твором «Obraz prawosławnej cerkwi wschodnej» [«Образ православної східної церкви»] (Вільно, 1645). Автор не заперечує, що Касіян Сакович добре знає латинську і грецьку мови, тому попереджує: «Бережіться його п.Поляки! Вчився він (Касіян) у Києві по-турецьки і казав, що здолав Алькоран; він уже три рази міняв віру, може зробиться магометанином і стане вашим ворогом, тому що він vir ad deceptionem natus» [5:1, 23-24]. Дуалізм провини і помилки, двозначність, яка виникає в від його переходу до римської віри, лежать в основі багатьох польськомовних творів Касіяна Саковича. Назвемо деякі з них: «O mytarstwie czyli drugiem mieyscu po smierci» [«Про митарство або ж інше місце після смерті»] (1641); «Sobor kijowski schismaticki…» [«Київський схизматський собор…»] (Варшава, 1641, 2-е вид. Краків, 1642); «Okulary kalendarzowi staremu…» [«Окуляри для старого календаря…»] (Краків, 1644).
Про «Sobor kijowski schismaticki» варто сказати детальніше. Було б невірно не враховувати змін у самій дійсності середині XVII століття, але не менш помилково недооцінювати значення внутрішніх рядів, внутрішніх законів розвитку літератури, зокрема і публіцистики, на які накладає криза ренесансного ідеалу. На початку брошури вміщено звернення до читача: «Ласкавий читачу! З багатьох причин визнано за необхідне видати в світ цей схизматичний Собор як для Русі, що ратоборствує за свою схизму, так і для самих католиків; для Русі, щоб вона бачила і знала, за якими пастирями йде, які і самі не знають, як і що вони сповідують (бо скільки попів у схизматиків, стільки і вір) і не навчать прихожан своїх яких-небудь істинних догматів віри. І справді: хіба це не велика помилка, що схизматичні митрополити, владики і попи досі не знають, що таке «форма євхаристії» і виряджають за довідкою про це, так само і питання про те, де перебувають душі святих, чи на небі, чи в земному раю, і про інше, до цареградського патріархата, турко-гречина. А як же ви, пани владики і попи схизматичні, досі здійснювали таїнство євхаристії, коли не знали про форму таїнства, яка дає йому силу?. А що якщо ваша форма була сумнівна і неістинна, тоді і таїнство сумнівне, і віра неістинна (хоча із книжки про 7-м таїнств, виданої отцем-владикою Пузиною, ви могли б навчитися форми євхаристії, католицьки викладеної!») [5:1, 23-24]. Це не лише велика помилка, а й трагічна помилка, яка свідчить про кризу гуманістичних ідеалів. На картині Хосе де Рібери «Самогубство Катона Утічеського» перед глядачами постає трагічний герой, зовсім не схожий на могутніх титанів доби Ренесансу, напр., трагедій Шекспіра. Тут трагічне прирівняне до жахливого, а трагічна емоція принижена у своєму соціальному, естетичному значенні і все більше і більше наближена до біологічного почуття страху смерті, інстинкту самозбереження. Людина потрактована як жалюгідна істота, що з'явилася на світ без будь-якого розумного призначення, і вмираючи, вона наповнює його своїм передсмертним криком, безвихідним смутком і сліпим жахом. Коли людина зневірена у можливостях життя і задоволення потреб своєї віри, вона стає екзальтованим мучеником.
Касіян Сакович із болем душевної драми роздумує про душевний надлом простих християн і тих, хто скомпрометував християнські ідеали: «Католикам духовного і світського звання і, головне, вищому уряду у нашій державі варто б вгледітися в це і спитати: з чиєї згоди отець Могила прийняв від патріарха турко-гречина новий титул екзарха св.престолу константинопольського і поклав на себе кардинальську шапку. А тепер, в 1641 році, ще новий княжий титул собі приписує. І не лише сам отець Могила зноситься з постановленим турецькою владою патріархом, але і всі схизматичні братства у державі нашій, вилучивши їх з-під влади місцевих владик, підпорядкував тому ж патріарху. А яка звідси може прийти небезпека для вітчизни, кожен легко може помітити, бо дуже часто роздаються голоси схизматичних братчиків, а особливо простого народу: «ми бажали б бути краще під турчином, ніж під владою папи». Взагалі ці братства суть чисто збіговиська і коли-небудь принесуть шкоду республіці. Не дозволив би турецький цар, щоб у його державі король польський засновував якісь братства і ними керував. Так навіщо королю польському дозволяти, щоб у його державі турко-грецький патріарх засновував братства і ними керував? Про це можна було б більше написати, але і час не дозволив, і ясна істина, і нескладна обставина. Втім, про інші греко-руські безглуздя буде друга книжка» [5:1, 25-26]. Щодо загрози від константинопольського патріархату через те, що він розташувався у Туреччині, то тут Касіян Сакович явно переборщує: проблема лежить у площині конфесійної свободи і регламентації. Хоча трагічний характер людини, яка балансує між конфесіями, ніби ізольований від умов і часу, це схоже на персоніфікацію або ілюстрацію абстрактного почуття конфесій ного обов'язку. Звісно, у такому характері, обтяженому трагічною провиною і трагічною помилкою, можна запримітити єдність загального та індивідуального, але ця єдність невелика, бо наголос падає на загальне. Власне, йдеться про конфлікт релігійного почуття і обов'язку, що помітно навіть в описі київського собору: «Милостію Божою, собор благополучно відкрився у Софійській церкві. По завершенні служби були поставлені стільці, на яких розмістилися за списком. По праву руку сів його милість митрополит; Ісаакій, луцький єпископ, по другу сторону; о.Авраамій, єпископ, навісці єпископа львівського; біля нього Панкратій Гридич на місці єпископа перемишльського. А біля лівого крилоса о.Софроній Чижевський на місці мстиславського єпископа Коссова; а за ним слуцький архімандрит Самуїл Шитик. А від правого крилосу, біля Панкратія, о.Ісайя, никольський ігумен. А за ними, по порядку, ігумени, протопопи і попи розташувалися, за звичаєм. Його милість о.митрополит виголосив довгу промову про належні приготування до собору; після нього говорили владики і дякували митрополитові за пастирську турботливість. Потім вибрали головою слуцького архімандрита Самуїла Шитика, який, зайнявши своє місце, запропонував усьому собору зберігати себе в тверезості і пам'ятати про час, назначений для засідання собору» [5:1, 26]. У цьому описові – як елементові публіцистики Касіяна Саковича – присутній абстрактно-нормативний характер, певна дидактичність напоучування. Це публіцистичний образ, орієнтований на абстрактні норми людської поведінки, на відміну від реалістичних образів, звернених до життя. Героєві Касіяна Саковича, обтяженому трагічною провиною, не властиві інтелектуальна та емоційна об'ємність, пластичність, багатогранність. Естетичні якості такого героя зведені лише до трагічної домінанти, що ще більше відчутна під часу перебігу собору. «Наступного дня, після завершення ранньої обідні, о.Оксенович, ректор київських шкіл, говорив проповідь, у якій оглянув усі собори різних століть, при кому і для чого вони скликалися і що на них було постановлено; потім вказав на нагальну необхідність теперішнього собору. Після цього голова заявив, що о.Ісайя, пикольський ігумен, детально виклав причини теперішнього собору і запросив присутніх поставитися з увагою до його промови. Промова Ісайї була така:
– Освячений, вибраний і богоносний соборе! У нашій руській церкві є слов'янські книги, які розуміють далеко не всі руські священики. Помітивши це, супротивники і єретики надрукували польською мовою, не важкою для розуміння книги, оманливо видаючи їх за православні церковні. У цих книгах міститься багато єретичних помилок. І хто ці книги мав і їх читав, той і сам за ними вірував, і інших того ж навчав. Тому багато християн відсторонилося від віри нашої і впало в різні єресі, і гноблять церкву, ґвалтують і завдають скорботи. Його милість о.митрополит хоче це заспокоїти і відновити істинне православ'я; з цією метою він написав, на основі детального вивчення Святого письма, катехізис, пункти якого представляє на ваш, преосвященний соборе, розгляд. Спершу про символи віри, щоб усі православні однаково вірили і сповідували». Після прочитання катехізиса посли правили свої посольства майже до вечора. І так цей день завершився» [5:1, 28-19]. Розповідь про перебіг собору позаісторична. Як засновок тут звучить думка про гармонійну злитність загального та індивідуального в характері кожної православної людини. Та раптом в цю гармонію іззовні, як стихійна сила, вмішується трагічне. І причина незворотності цієї сили у незнанні і невігластві людини, яка не знає переваги іншої конфесії. «Вересня 10-го зібрання було ранкове, на якому спершу читали правила, як треба хрестити, як здійснювати святійшу жертву (літургію) і які «потири» мають бути, срібні або олов'яні, а не інші. А також і при вінчанні бути обачнішими. Потім знову повернулися до читання катехізиса – про душі праведні; що вони хоч і в небі, в руках Божих і в царстві небеснім, але у стані ще незавершенному; про поодинокий суд, особливо для кожного, зокрема після смерті. На цьому ж засіданні заборонено нюхати тютюн. Цього ж дня, після обіду, знову зібравшись, читали правила, щоби неосвіченого в попи не посвячувати, а також щоб попу, який не знає статуту, було заборонено сповідувати; також попу, який перебуває під підозрою, і тому, який є або був жонатий удруге, забороняється служити і виконувати треби, незважаючи на жодні посули і дари. Потім його милість о.митрополит вніс скаргу на Львівське Успенське братство, яке, незважаючи на його заборону, друкує євангелія, служебники та інше, що братству не пристойно, і заборонив, під страхом відлучення від церкви, щоб ніхто не смів купувати ці книги» [5:1, 30-31]. Щоденникова розповідь, по суті, стає кульмінаційним пунктом роздвоєння особистості, вищою точкою поляризації суспільства, протистояння у ній загального та індивідуального, амплітудою між трагічною провиною і трагічною помилкою. Розвиток свободи волі, розвиток людської особистості як неповторної індивідуальності наштовхується на розвиток суспільного, а точніше сказати, суспільно-конфесійного начала, тому і конфлікт відбувається в сфері релігійного почуття і релігійної свідомості. «11 Вересня… постановлено, щоб жиди і жидівки не були хрещеними у християн… Після цього читано канони про хрещення і постановлено, що і жінка, у випадку крайньої необхідності, може хрестити, чому жінки мають вчитися обрядів, як хрестити, у священиків. Єлей, який на всеношній освячений, коли що залишиться від нього при помазанні, використати, а не зберігати, як трапилося раніше, коли один і той же єлей благословили на кількох всеношних. Про сповідь і дозвіл для хворих і злодіїв, як їм дозволяти. Процесії коло церкви здійснювати проти сонця, так само як і у вівтарі. На похоронах священник передує тілу, а не йде за ним…12 Вересня… Про обряди була мова, особливо про причастя, на запитання о.Панкратія: і який час і якими словами здійснюється це таїнство? Після довгих суперечок постановили звернутися до патріархів… 16 Вересня визначено, щоб на божественній літургії Златоустого і Св.Василія на виході не падали ниць, як перед пресвятими таїнством, а тільки щоб на «Вонмемъ, Святая Святымъ», і на «Со страхом Божіимъ» на вознесінні. Знову підтверджено того дня, щоб монахи і монахині не вступали між собою у кумівство, також іновірний не може бути запрошений у хрещені, а лише руський у руських повинен бути кумом. Того ж дня мова була про про єлеєосвячення або соборування олією і постановлено, щоб одного по два або по три рази на день не соборувати. Щоб священник той єлей святив не один, а із сімома іншими; якщо ж важко знайти стільки, то ніяк не менше, ніж із трьома. Одного й того ж єлею по два рази не вживати, а кожен раз інший. Також про шлюби і заручини треба випробовувати: чи нема у чоловіка жінки, або у жінки чоловіка, хоча б у чужій землі? Якщо є, то на іншій не женити, а за іншого не видавати… 17 дня у четвер, собор міркував, щоб монахи не здійснювали заручин, хрещень. 18 дня дочитані канони і постановлено, щоб усіх, як великих, так і малих монастирів не основувати без єпископського благословення і без привілеїв» [5:1, 34-35]. Розлад у душі героя, що балансує між конфесіями, нагадує розлад у душі персонажів корнелівського «Сіда». Напр., у характеристиці Графа (батька Химени) проступає той самий розлад загального та індивідуального, що і в душі Інфанти. Двозначність подій на київському соборі і їх залежність від того, хто є мірилом цієї оцінки (представник якої професії) виразно і випукло постає у згаданій праці Касіяна Саковича. Бо обов'язок для автора є категорією релігійного розуму, а віра – категорією релігійного почуття. Перемога при їх зіткненні на стороні релігійного розуму, бо він є вищою суспільною цінністю, хоча і може коливатися в амплітуді від трагічної провини до трагічної помилки. Із нерозривної і нерозчленованої єдності автор виокремлює як самостійні начала суспільне й індивідуальне в характері свого героя. Це особливо помітно в його праці «Dialog abo rozmowa Maćka z Dyonizym…» [Діалог або розмова Мацька з Діонісом…» (Краків, 1641). Отже, Касіян Сакович у своїй польськомовній полемічній прозі прагне акцентувати увагу на трагічній помилці героя, індивідуальній своєрідності його характеру. У неповторній особистості людини, що балансувала між конфесіями, він побачив суспільну цінність. Знецінення і смерть такої людини він вважав за трагедію. Усі ті проблеми, які письменник порушив - розчарування індивіда і відчай у суспільному житті, зневіра і міжконфесійні зигзаги, перетворення життя у безглуздя - пізніше, у ХХ столітті з великою силою відтворили представники екзистенціалізму, такі як Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Жорж Ануй, Міґель де Унамуно, Кобо Абе та інші. У них був великий попередник – Касіян Сакович, який у своїй полемічній прозі вивів беззахисну релігійну людину, загнану у глухий кут трагічною помилкою.
Бібліографія
1. Бланшо М. Пространство литературы: пер. с франц. / М.Бланшо. –М.: Логос, 2002. – 288 с.
2. Вірші Касіяна Саковича на погреб Сагайдачного / К.Сакович // Хрестоматія давньої української літератури (до кінця ХVIII ст.) / Упор. О.Білецький. – К.: Рад.школа, 1967. – С.203-207.
3. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Г.-Ґ. Ґадамер: пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – 288 с.
4. Голубевъ С. Петръ Могила и его сподвижники (Опытъ исторического изслѣдованія). – Кіевъ: Тип. Т.Т.Корчакъ-Новицкаго, 1883. – Т.2. – 498 c.
5. Кіевский соборъ 1640 года по рассказу Саковича // Памятники полемической литературы въ Западной Руси. – Петербургъ, 1878. – Кн.1. – С.22-30.
6. Лосев А. История античной естетики. Аристотель и поздняя класика / А.Лосев. – М.: Фолио, 2000. – 878 с.
7. Barаcz S. Kassjan Sakowicz - szkic biograficzny. – Poznań: Wyd. W.Simona, 1889. – 8 s.
8. [Mohyła P]. Λiθοε, abo kamien z procy prawdy cerkwie świętey prawosławney ruskiey na skruczenie falecznociemniey Perspektiwy abo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza... wypuszczony pezez pokojnego ojca Pimina / P.Mohyła. - Kijow: Drukarnia Ławry Kijowskiey Pieczarskiey, 1644. – 424 s.
9. Sakowicz K. Epanorthosis albo perspectiwa y obiaśnienie błędow, herezyey y zabobonow w grekoruskiey cerkwi… / K.Sakowicz. – Krakόw: drukarnia Wolfa Piąntowskiego, 1642. – 48 s.
10. Wagilewicz D.J. Pisarze Polscy Rusini / Рrzed. R.Radyszewskiego. – Przemyśl: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy, 1642. – 320 s.
1. Бланшо М. Пространство литературы: пер. с франц. / М.Бланшо. –М.: Логос, 2002. – 288 с.
2. Вірші Касіяна Саковича на погреб Сагайдачного / К.Сакович // Хрестоматія давньої української літератури (до кінця ХVIII ст.) / Упор. О.Білецький. – К.: Рад.школа, 1967. – С.203-207.
3. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Г.-Ґ. Ґадамер: пер. з нім. – К.: Юніверс, 2001. – 288 с.
4. Голубевъ С. Петръ Могила и его сподвижники (Опытъ исторического изслѣдованія). – Кіевъ: Тип. Т.Т.Корчакъ-Новицкаго, 1883. – Т.2. – 498 c.
5. Кіевский соборъ 1640 года по рассказу Саковича // Памятники полемической литературы въ Западной Руси. – Петербургъ, 1878. – Кн.1. – С.22-30.
6. Лосев А. История античной естетики. Аристотель и поздняя класика / А.Лосев. – М.: Фолио, 2000. – 878 с.
7. Barаcz S. Kassjan Sakowicz - szkic biograficzny. – Poznań: Wyd. W.Simona, 1889. – 8 s.
8. [Mohyła P]. Λiθοε, abo kamien z procy prawdy cerkwie świętey prawosławney ruskiey na skruczenie falecznociemniey Perspektiwy abo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza... wypuszczony pezez pokojnego ojca Pimina / P.Mohyła. - Kijow: Drukarnia Ławry Kijowskiey Pieczarskiey, 1644. – 424 s.
9. Sakowicz K. Epanorthosis albo perspectiwa y obiaśnienie błędow, herezyey y zabobonow w grekoruskiey cerkwi… / K.Sakowicz. – Krakόw: drukarnia Wolfa Piąntowskiego, 1642. – 48 s.
10. Wagilewicz D.J. Pisarze Polscy Rusini / Рrzed. R.Radyszewskiego. – Przemyśl: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy, 1642. – 320 s.