Загадкові українські вірмени, котрі говорили, писали і молилися кипчацькою мовою і 400 років тому надрукували першу в світі кипчацьку книжку


Багато вірмен, котрі були змушені покинути Вірменію, тривалий час жили в сусідстві з кипчаками в Криму й у Бесарабії, звідки попереселялися на терни України, і там вони засвоїли їхню мову. І ще раніше у себе в Вірменії вони також тісно спілкувалися з кипчаками. Відзначено факти, коли й кипчаки приймали вірмено-григоріанство. Частина вірменських емігрантів перебралася до Північного Надчорномор’я та до Київської Русі. Саме на XI – першу половину XII ст. відносять і початок вірменської колонії в Києві, який у вірменських, тюркських та вірмено-кипчацьких джерелах зветься Манкерманом. Чи справді київські вірмени жили тут у ті часи колонією, з певністю сказати не можна. Однак значно пізніше, 1410 року, в кондаку Аґопа ІІІ поряд із відомими вірменськими парафіями в Кам’янці й інших містах, де були самоврядовані вірменські громади, згадується й парафія в Києві. У XVI-XVII ст. такої самоврядованої громади в Києві не було, і ті окремі вірменські громадяни міста, що прибували до Кам’янця, ніколи не посилалися на будь-які привілеї, що їх звичайно могла б мати такого типу київська вірменська громада. Однак церкву свою вірмени в Києві мали, і кам’янецький староста Міхно у своєму заповіті 1609 р. відписує на неї частину своєї спадщини. Щодо мови, то київські вірмени, так само, як і кам’янецькі, відповідно до свідчень актових книг, були кипчакомовними і, переселяючись до Кам’янця, приймали присягу перед місцевим Вірменським війтівським урядом кипчацькою мовою.

Олександр Гаркавець (Інститут історії та етнології НАН Казахстану, Міжнародний інститут кипчакознавства Казахського гуманітарно-юридичного університету, Алмати, Казахстан)


1. З історії кипчакомовних вірмен

Перше слово про цю етнічну групу в українській науці належить видатному нашому орієнталістові академіку Агатангелові Кримському. У своїй оглядовій монографії про тюрків, їхні мови та літератури 1930 р. він пише:

«Тюркомовні вірменські колонії в галицько-подільській Україні вперше зąявилися, мабуть, іще за монгольської епохи за часів Золотої Орди, десь близько XIV в., себто більш-менш рівночасно з колоніями караїмів або й литовських татар. Далі сюди долучивсь великий колонізаційний потік наприкінці XV в., відколи турки-османи здобули місто Кафу (Феодосію) в Криму (1475); тамошні вірмени масово Кафу покинули й попереселялися до своїх одновірців на українське Поділля (осередок Кам’янець) та в Галичину (осередок – Львів). За нашого часу ці вірменські колоністи уже перестали бути тюркомовними: вони говорять тепер так, як і всенька інша місцева людність, по-українськи, по-російськи, по-польськи. Але як саме говорили вони давніш, про це нам виразно свідчать їхні немалочисленні документи XVI та XVII вв., що їх писано мовою тюркською, а буквами вірменськими. Література ця – то побільше протоколи вірменського суду; але трапляються й писання релігійні, є й літописи і ін. Аж 32 книги Кам’янець-Подільського вірменського суду, котрі з XVI в. збереглися до XIX в., перевезено було з Кам’янця до Києва, до Київського архіву давніх актів, що міститься в будинку університету. Влітку 1894 р. московське Археологічне товариство вирядило до Києва свого члена X. І. Кучук-Іоаннесова оглянути ті судові книги кам’янець-подільських вірмен. Він для проби повиписував звідти якийсь десяток таких тюркомовних актів XVI-XVII вв., привіз до Москви, і Археологічне товариство доручило окремій комісії в складі Ф. Корша, С. Сакова та А. Кримського заналізувати привезені документи. Результатом спільної нашої роботи була лінгвістична доповідь Ф. Корша 1896 р.; од себе Корш наводив чимало паралелів, узятих із мови північнокавказьких степовиків-кумиків, що її він саме тоді студіював. Ані заналізовані од нас тії тексти київського архіву, ані Коршева доповідь не були тоді надруковані. Тепер над київськими документами працює моя Тюркологічна комісія [Української Академії наук]. Найперше видрукував такого тюрко-вірменського зразка в Австрії Крелітц-Грайфенхорст [Kraelitz-Greifenhorst 1912]; тут він подав тюрко-вірменський переклад 50-го псалма. У Національній бібліотеці в Парижі також є тюрко-вірменські документи правничого характеру кінця XVI в. та уривки з літопису за роки 1610-1612 вірменської колонії в Кам’янці-Подільському» [Кримський 1974: 512-513].

Далі А. Кримський наводить також слова Ж. Дені [Deny 1921: 134-135] й Т. Ковальського [Kowalski 1929: 59, 57] про подібність вірмено-кипчацької мови до мови пам’ятки XIII-XIV ст. «Codex Cumanicus», до діалекту луцьких караїмів та до кумицької [Кримський 1974: 514], цебто до тих західнокипчацьких мов, що тоді вже були якось досліджені. Поза увагою залишилися, таким чином, кипчацькі говори кримськотатарської й урумської мов та кримський діалект караїмської мови – серед живих тюркських мов найближчих походженням та структурою до вірмено-кипчацької.

Т. Грунін, який певний час працював під керівництвом А. Кримського у Тюркологічній комісії Всеукраїнської Академії наук, займався й вірмено-кипчацькими писемними пам’ятками. Тоді ж він подав згадку про свої студії [Грунін 1930: 254], а згодом приділив певну увагу мові кам’янець-подільських книг у кандидатській дисертації 1944 р. «Половецька мова: Її місце серед тюркських мов», що тепер зберігається у Бібліотеці Московського університету, та пізніше опублікував 298 записів за 1559-1567 рр. із загубленої під час Другої світової війни найдавнішої актової книги Вірменського суду міста Кам’янця-Подільського [Документы 1967]. Шкода лише, що автор публікації на деякий час мимоволі ввів в оману наукову громадськість хибним повідомленням про загибель усіх кам’янець-подільських вірменських актових книг, з яких насправді не віднайдено дотепер тільки чотири, у тому числі ту найпершу, з якої сам Т. Грунін повиписував опубліковані записи. Однак своїм виданням він зумів стимулювати широкий інтерес до вірмено-кипчацької проблематики.

На попередніх матеріалах ґрунтується дослідження Омеляна Пріцака [Pritsak 1959].

Тепер звернімося до нашого безпосереднього предмету.

Багато вірмен, котрі були змушені покинути Вірменію, тривалий час жили в сусідстві з кипчаками в Криму й у Бесарабії, звідки попереселялися на Україну, і там вони засвоїли їхню мову. І ще раніше у себе в Вірменії вони також тісно спілкувалися з кипчаками. Відзначено факти, коли й кипчаки приймали вірмено-григоріанство. За даними епіграфіки, які досліджували Г. Алішан, Р. Ачарян та Е. Хуршудян, сучасне село Арич Артицького району Ширацької області Вірменії раніше мало назву Хыпчаг, а в 12 столітті в цьому селі виник навіть монастир, що його було названо Хыпчагаванк (з вірм. хпчаг «кипчак» + ванк «монастир, обитель») і який стоїть і досі [Хуршудян, Муканова 1999].

Появу вірмен на теренах сучасної України вірменські історики пов’язують із занепадом вірменської держави Багратидів (886 -1045) зі столицею в м. Ані [Бжшкянц‘ 1830].

Частина вірменських емігрантів перебралася до Північного Надчорномор’я та до Київської Русі. Саме на XI – першу половину XII ст. відносять і початок вірменської колонії в Києві [Хачикян 1967: 110], який у вірменських, тюркських та вірмено-кипчацьких джерелах зветься Манкерманом. Чи справді київські вірмени жили тут у ті часи колонією, з певністю сказати не можна. Однак значно пізніше, а саме 1410 року, в кондаку Аґопа ІІІ поряд із відомими вірменськими парафіями в Кам’янці й інших містах, де, як це добре відомо, були самоврядовані вірменські громади, згадується й парафія в Києві [Алішан 1896: 221]. У XVI-XVII ст. такої самоврядованої громади в Києві не було, і ті окремі вірменські громадяни міста, що прибували до Кам’янця, ніколи не посилалися на будь-які привілеї, що їх звичайно могла б мати такого типу київська вірменська громада. Однак церкву свою вірмени в Києві мали, і кам’янецький староста Міхно у своєму заповіті 1609 р. відписує на неї частину своєї спадщини [Акт. КП 24: 45]. Що стосується мови, то київські вірмени, так само, як і кам’янецькі, відповідно до свідчень актових книг, були кипчакомовними і, переселяючись до Кам’янця, приймали присягу перед місцевим Вірменським війтівським урядом кипчацькою мовою.

На Поділля й до Галичини вірмени прибували з Молдавії й Валахії, де головними їхніми осідками були Акерман (Аккермен), Серет, Сучава, Хотин, та з Криму.

Найчисельнішою на території Криму була вірменська колонія в Кафі (Феодосії), що теж вважається заснованою в середині XI ст. [Małowist 1947: 22, 49-67, 90-106]. У другій половині XV ст. очевидці нараховують тут 35-40 тисяч вірмен [Микаелян 1965: 15-17]. Другою значною вірменською колонією був осідок у Сугдеї (Солдайї – Судаку), відомий з житія Кирила-Костянтина (XII ст.) [Брун 1890: 129]. Вірменські поселення відзначалися також у Козлеве (Євпаторії), Карасубазарі, Акмечеті-Сімферополі, Інкермані-Севастополі, Солхаті-Сурхаті (Старому Криму) та ін. Остаточно вірменські колоністи Криму були виселені звідси разом із румеями (грекомовними греками), урумами (тюркомовними греками), волохами та ґюрджі (тюркомовними грузинами) до Надазов’я в 1778-1779 роках. Тут на території сучасного Ростова-на-Дону кримські вірмени заснували Нахічевань-на-Дону і ще декілька сіл [Собрание 1838, ч. 1: 178-180; Присоединение 1885, т. 3: 317, 322, 557, 588, 710].

Виникнення вірменської колонії у Львові відносять на час заснування міста (середина XIII ст.) [Крипякевич 1965: 122 -123]. А на середину XIV ст. львівська вірменська громада міста була настільки міцною, що 1356 року Казимір ІІІ Великий, надаючи своєю грамотою від 17 червня 1356 року маґдебурзьке право місту Львову, дозволив львівським вірменам судитися за власними законами або користатися з німецького права [Acta, t. 3, № 45]. Того ж таки року італійський архітектор із Кафи на прізвище Дорчі розпочав будівництво львівської вірменської церкви Успення Богородиці, спорудження якої від 1363 року фондують багаті кримські вірмени Якуб, син Шахіншаха, з Кафи та Сдепанос, син Апрагама, з Газарату (ймовірно, Старий Крим). 1361 року львівський єпископ Крікор, пізніше прозваний Великим, був висвячений килікійським (сісським) католікосом Месробом на вірменського архієпископа трьох парафій – Львова, Володимира-Волинського та Луцька.

З кінця XIV ст. відома значна вірменська колонія в Кам’янці-Подільському, що незаперечно підтверджується написом на оригінальній, пізніше вмурованій у стіну нової споруди, фундаційній плиті місцевої вірменської церкви св. Ніґола 1398 року [Müller 1896: 5-7], будівництво якої фінансував відомий вірменський купець на ім’я Сінан Хутлубей. 1577 року зведено сучасну будівлю церкви св. Ніґола, акт про прийняття якої 27 жовтня 1577 року міститься в актовій книзі Вірменського суду м. Кам’янця-Подільського [Акт. КП 8: 20 зв.].

Припускають, що два вірменських села на околиці Кам’янця – Великі й Малі Вірмени – засновано ще давніше [Сецинский 1895б: 195-199; Barącz 1869: 163].

У згаданому кондаку католікоса Аґопа ІІІ з Сіса 1410 року, крім київської, кам’янецької, луцької й володимирської, називаються також вірменські парафії у містах Сучаві й Сереті [Алішан 1896: 221], що входять тепер до складу Румунії.

Багато пізніше з’явилися вірменські осідки в цілому ряді інших міст краю: Балті, Барі, Белзі, Бережанах, Бороці, Бродах, Бучачі, Варах, Городенці, Дубні, Жванцях, Жовкві, Жукові, Замості, Золочеві, Коломиї, Кутах, Лисці, Могилеві, Обертині, Підгайцях, Рашкові, Самборі, Сатанові, Скалі, Смотричі, Снятині, Станіславі, Студениці, Тисмениці, Хотині, Чернівцях, Чорткові, Ягільниці, Язлівці, Ярославі та ін. – разом, за даними С. Баронча [Barącz 1869], Т. Ґромницького [Gromnicki 1891: 392-449] й наступників [Вірменські колонії 1969], у понад 70 містах, містечках та селах України.

З усіх названих вірменських осідків кам’янецька колонія була найбільшою. Якщо 1575 року у Львові було 60 вірменських родин, то в Кам’янці їх нараховувалося близько 300 [Antonі 1869: 16]. Тут їм належала третина міста із власною ратушею, ринком, церквами, крамницями, шпиталем (притулком для немічних), лазнею тощо. Кам’янецькі вірмени орендували млини, власницькі села, садиби, пасіки, митницю, мали спеціалізовані ремісничі самоврядні цивільні й духовні органи, цехи, громадські об’єднання в вигляді братств, у тому числі молодіжне, школи і т. ін. Якщо говорити загалом, то це була велика, авторитетна й міцна міська громада.

Живучи окремими кварталами в містах, що здавна користувалися маґдебурзьким правом, вірмени незабаром після свого оселення на нових землях утворили самоврядовані громади. Чимало авторів говорять про надання самоврядування вірменам Львова й Кам’янця Казиміром ІІІ Великим 1344 року [Macler 1927: 13; Matwijowski 1939; Oleś 1966].

Кам’янецькі вірмени перші свої привілеї одержали, очевидно, від литовсько-руських князів Коріатовичів 1374 та 1393 рр., що підтверджується привілейовою грамотою Яна з Чижова, намісника польського й угорського короля Владислава ІІІ, 1443 року [Przedziecki 1841: 147-148]. Остаточне юридичне самовизначення кам’янецькі вірмени здобули 1496 року, коли Ян І Ольбрахт королівською грамотою дозволив вірменам Кам’янця судитися за власними законами перед своїм війтом і старійшинами, не підлягаючи іншій юрисдикції [там же: 149].

Судилися вони відповідно до місцевої кипчацько-польської версії «Судебника» Мхітара Ґоша (XII – поч. XIII ст.). Його адаптований до місцевих умов латинській варіант був затверджений для львівських вірмен Сигізмундом I Старим 5 березня 1519 року. Судова процедура регламентувалася складеним у Львові вірмено-кипчацькою мовою Процесуальним кодексом 1523–1594 років, більш поширеним у його польському перекладі. Остаточна редакція Процесуального кодексу виконана в 1601-1604 роках і відома в десяти або більше списках [Porządek 1912]. Підлягали львівські вірмени своєму судові присяжних на чолі з вірменським війтом. Але декретом Казимира IV в 1469 році компетенція цього суду була обмежена на користь польської юрисдикції [Владимирский-Буданов 1868: 557; Кульчицкий 1965: 147]: повноваження голови Львівського вірменського суду були передані міському війтові, а за чотирма цивільними й карними статтями львівські вірмени були взагалі підпорядковані міському судові. Львівський вірменський суд присяжних на чолі з міським війтом проіснував у такому вигляді до 24 березня 1784 року [там же].

З 1444 до 1734 року поряд із названим діяв у Львові й очолюваний єпископом Вірменський духовний суд, якому підлягали різноманітні духовні справи: шлюбні, духівничі й т. ін., про що, зокрема, довідуємося з декрету Сигізмунда ІІ Авґуста від 16 травня 1569 року, що підтверджував за львівським вірменським єпископом право розгляду духовних справ, – видано І. Вагилевичем [Dodatek 1857].

У Кам’янці Вірменський війтівський суд вів постійну боротьбу за свої привілеї. Приміром, у «Кам’янецькій хроніці» під 1565 роком повідомляється про смерть Ґріґора, сина Задіґа, котрий 25 разів їздив до польського короля добиватися щораз нового підтвердження за вірменами наданих раніше прав [Алішан 1896: 36]. Цей суд проіснував тут як повноцінна незалежна установа на чолі з вірменським війтом до 1786 року. Самостійність його була часами доволі значною. Про це говорить той факт, що Вірменський уряд у присутності представників Кам’янецького магістрату міг надавати місцеве громадянство [Документы 1967: 74, 225-226, 339-340; Акты 1963: 229-300], порядкувати власністю на ґрунти тощо.

Незалежність вірменського самоврядування багато в чому була пов’язана із самостійністю Вірмено-Григоріанської Церкви в Україні. Тому польсько-католицький патриціат усіляко схиляв львівських і кам’янецьких вірмен до унії з Римо-Католицькою Церквою, спираючись у цій місії на підтримку Ватикану [Pawiński 1876; Lechicki 1928; Petrowicz 1960]. Чимало зусиль доклали до цього і львівські вірменські душпастирі – колишній ечміадзінський патріарх Мелкіседек та єпископ Нікол Торосович.

26 квітня [6 травня] 1627 року вірменська церковна й світська верхівка Львова за участю другорядних осіб із Кам’янця-Подільського, уболіваючи за свої приватні інтереси й нехтуючи громадськими, підписала з Ніколом Торосовичем угоду й визнала його за свого церковного ієрарха. Громада Кам’янця тривалий час чинила опір уніатській політиці Нікола Торосовича, але поборники унії врешті дістали перевагу, й 1 жовтня 1666 року в вірмено-григоріанській церкві св. Ніґола м. Кам’янця службу Божу вперше було відправлено за католицьким обрядом.

Велика частина кам’янецьких вірмен усе-таки унії не визнала, й за часів турецької окупації міста в 1672-1692 рр. тут іще був вірмено-григоріанський єпископ Іоанн Берестович [Езян 1884; Сецинский 1895a: 177-178; Пінгірян 1963].

Юридично-адміністративна й церковна автономія та релігійна осібність не перешкоджали вірменам брати активну участь в економічному житті краю, а подекуди навіть справляти вирішальний вплив на розвиток певних галузей виробництва й товарообміну в регіоні, через який пролягали найголовніші шляхи економічних контактів між Україною, Білорусією, Польщею, Литвою, Росією, дунайськими князівствами, Туреччиною, Кримським ханством і Персією.

Велике значення в цьому аспекті мала здійснювана вірменами торгівля в успадкованому від половців [Документы 1967: 107; Голубовский 1884: 219-222: Drüll 1980] та ґенуезців [Małowist 1947; Микаелян 1965] районі, де ключовими осередками товарообміну поряд зі Стамбулом, Едірною, Кафою, Кілією й Акерманом були саме Серет, Сучава, Могилів-Подільський, Хотин, Кам’янець-Подільський, Львів, Ярослав, Язлівець, Броди, Луцьк, а ще далі – Краків у Польщі, Вільно в Литві й Смоленськ та Москва в Росії.

В актових книгах Кам’янецького вірменського суду є численні свідчення про пільги в торгівлі, які місцеві вірмени дістали, звичайно, саме через те, що ця їхня діяльність була вигідна державам регіону. Вірменська торгівля не припинялася навіть у воєнні часи й перебувала під охороною. Так, під час Хотинської війни 1620-1621 рр. турецькою адміністрацією кам’янецьким вірменам було видано одночасно від 8 до 13 охоронних грамот, що забезпечували їм без перешкодне пересування й торговельну діяльність на території Туреччини та васальних держав [Акт. КП 20: 50; Акт. КП 26: 40 зв., 63, 85 зв., 109 зв.; Акт. КП 28: 25].

Про обсяг товарообороту львівських та кам’янецьких вірменських купців певне уявлення дають такі приклади. 1574 року кам’янецький купець Торос Крікорович уклав із краківським купцем Єндрісом Фуґульбедром торговельну угоду на 1422 флорини [Акт. КП 8: 65]. 1577 року на спорудження нової будівлі вірменської церкви св. Ніґола в Кам’янці, що збереглася донині, було витрачено 1653 флорини, з яких 1150 литовських флоринів (цебто 1725 польських злотих) пожертвував купець Андріас [Акт. КП 8: 20 зв.]. 1600 року львівський купець Захарія Івашкович одержав із караваном зі Стамбула товарів на 12185 дукатів, а Нікол Торосович – на 15000 злотих [Линниченко 1895: 5-6].

Внутрішній ринок великою мірою забезпечували місцеві вірмени. Приміром, 30 вересня [10 жовтня] 1616 року у списку кам’янецьких вірмен, які сплатили мито за ввезення і вивезення товарів, значиться 43 особи: Курило Богданович, Каракаш, Якуб і Татул, племінники Шибліста, Криштоф Голубович, Кіркорша Голубович, Вартерес, Миколай і Симон Якубовичі, Павел, Димитр, Бахси Вартересович, Захаріаш Мількович, Вартерес Мількович, Якуб Каспрович, Крікор Мількович, Якуб Августинович, Криштоф Ісайович, Криштоф Вартересович, Іваніс Манькович, Кіркор Ганусович, Норсес Ганесович, Іваніс Хинґіґович, Кіркор Ганусович, Бальцер, Хидир, Аракел, Криштоф і Ян Котлярі, Іваніс Синалович, Криштоф Кіркорович, Захаріаш Іванісович, Мартин, Мурат, Коста Лукашович, Миколай, Ісай Сергійович, Кіркор Чекель, Захаріаш Голубович, Августин, Богдан Торосович та Кіркор Мостробович [Акт. КП 26: 235 зв.].

За даними Н. К. Кривоніс, 1685 року у Львові 10 із 14 багатих і 13 із 17 бідних крамниць належали вірменам [Кривонос 1971: 245.]. Через надмір імпортованих ними товарів місцеві ремісничі об’єднання, що продукували подібні вироби (тканини, гаптування, повсть, взуття, шкіру й шкіряні вироби, зброю тощо), зазнавали збитків і змушені були звертатися до урядових органів для обмеження вірменського імпорту. Згадаймо з цього приводу, наприклад, грамоту короля Михайла ткацькому цехові м. Кам’янця 1669 року й інші подібні документи [Сецинский 1904: 56; Акт. КП 8: 59 зв.].

Торгували вірмени й товарами місцевого виробництва, у тому числі пивом, медом, вином та горілкою «в домах і кам’яницях своїх», на що неодноразово діставали привілеї [Владимирский-Буданов 1868: 558]. Кам’янецька вірменська громада мала навіть «корчму й шинок», що здавала їх в оренду «корчмарям та шинкарям» [Акт. КП 8: 4], а кам’янецькі купці були об’єднані в окремий цех [Акт. КП 42: 171 зв.].

Більшість місцевих вірмен, однак, займалася не торгівлею, а ремісництвом або принаймні поєднували ці заняття. Як і решта місцевого ремісництва, вірменські ремісники входили до спільних міжнаціональних або ж до своїх окремих вірменських цехів. Так, у Кам’янці на початку XVII ст. існувало, крім згаданого купецького, іще принаймні 4 вірменських цехи: шаповальський, шевський, золотарський та різницький [Акт. КП 26: 132; Акт. КП 27: 160-161 зв.; Акт. КП 28: 69 зв.].

У цей же час у Львові існував окремий вірменський сап’янницький цех, який виробляв шкіру для експорту до Молдавії, Росії та Угорщини і статут якого було затверджено 1620 року [Кись 1965]. Такі ж цехи були на початку XVIII ст. у Станіславі [Barącz 1858: 89-90] та Могилеві [Krzysztofowicz 1864: 38-44]. Н. К. Кривоніс повідомляла також про цех нафтарів у Львові, до якого входили й вірмени [Кривонос 1962: 243].

У більшості ж випадків окремих національних цехів не було. Так, у Львові XVII-XVIII ст. вірмени входили, крім нафтарського, також до складу цехів вишивальників і сідлярів, золотарського, кушнірського, кордибанників, кравецького, лучників, мечників, ковальського [там же] та малярського [Mańkowski 1936]. Чи мали вірмени свої папірні, невідомо, а от сировину на українські паперові млини вони постачали [Кривонос 1963: 272]. Працювали вірмени й на монетному дворі у Львові в XIV ст. [Крипякевич 1965: 127].

Після скасування окремих вірменських цехів у Кам’янці місцеві вірменські ремісники почали входити до цехів змішаних [Сецинский 1904: 12].

Завдяки знанню кримськотатарської та турецької мов, близьких до їхньої рідної кипчацької, та обізнаності в турецьких і татарських справах вірмени часто залучалися до дипломатичних послуг – як перекладачі, радники, посередники, супроводжувачі або й як дипломати [Линниченко 1894: 230; 1895: 6-10; Baranowski 1946: 12].

Констатуються численні випадки, коли вірмени виконували або підозрювалися в виконанні шпигунських завдань [Кривонос 1971: 248]. Ці сфери діяльності вірмен, як і їхня участь у воєнних діях [Шевченко 1965] або їхня роль у викупівлі та обміні бранців [Акт. КП 8: 149 зв.; 229 зв., 235, 239 зв., 245 зв.; Акт. КП 11: 14 зв. – 15, 38; Акт. КП 12: 21; Акт. КП 14: 56 та ін.], а так само діяльність у різних галузях культурного життя краю (освіта, театр, архітектура, мистецтво, книгодрукування тощо) ще потребують глибокого вивчення, незважаючи на те, що література, присвячена українським вірменам, є доволі значною [Григорян 1980: 257-284; Гаркавец 2002: 20-28].

Уся ця проблематика всебічно відображена в великій кількості джерел. Порівняно багато з них стали об’єктом наукового дослідження. Чимало пам’яток, писаних польською, українською, латинською, вірменською, а також вірмено-кипчацькою мовами, увійшло в науковий обіг [Deny, Tryjarski 1964а; Дашкевич 1962; 1979; Гаркавец 1980; 1987; 1988; 1993; 2002; 2003; 2007; 2010-2011; 2017]. Це дозволить нам оглядати вірмено-кипчацькі пам’ятки щонайстисліше, відсилаючи до загалом доступних видань.

2. Вірмено-кипчацька мова в уявленні її носіїв і її наукове визначення

У пам’ятках вірмено-кипчацької мови сама вона визначається її носіями в різний спосіб: більш старим терміном χïpčaχ tili «кипчацька мова, мова кипчаків», присвійною конструкцією bizim til «наша мова» більш пізнім порівняльним термінологічним сполученням, що набуло поширення завдяки перекладачам, знайомим із татарською мовою Криму,– tatarča «по-татарському», а також сполученнями bizim ermeni tili Від. 479: 214r «наша вірменська мова» або просто ermeni tili Венец. 1788: 113v «вірменська мова».

Приклади з текстів:

Köp χïyïn bilä čïχardïχ χïpčaχ tilinä ermeni Saγmosnu, yamanlamaŋïz, zera χudrätimiz bunča edi, artïχïn K’risdos tügällägäy Венец. 359: 124 ’з великими труднощами переклали ми вірменський Псалтир кипчацькою мовою; не ганьте, бо зроблено все, що було в наших силах, а решту довершить Христос’;

Batmutiun hayi ew χïpčaχ lezui Мат. 2267: 431 ‘Тлумачення вірменською й кипчацькою мовами’;

čïχargandïr, latindän polskiygä, a polskiydän bizim tilgä ... Ne türlü ki bu bitiktä yazïlïptïr eki türlü til bilä – nemiččä da tatarča Вроц. 1916: 209; 297 ‘Права вірменів спершу було укладено вірменською мовою [...] З вірменської мови перекладено на латину, з латини на польську, а з польської – на нашу мову (...) Як написано в цій книзі – двома різними мовами: по-польському й по-татарському’;

Yazïldï bu ermeni kalandarï χïbčaχ tili bilä Nemič ulusïna Il’ov šähärinä χolu bilä sargavaknïŋ ermeni tvagannïŋ 1041 okosdosnuŋ 18-inä or e šapat or Кр. 3342: 87 ‘Написано цей вірменський календар кипчацькою мовою в Польщі, у місті Львові, рукою дяка [Андрія, стор. 99) за вірменським літочисленням року Божого 1041 (1592), серпня 18-го, в суботу’ [Е. Триярський уточнює дату: 18 серпня 1594 р., середа [Tryjarski 1968: 129]).

Ïnkaltr tatarča Мат. 2403: 31 ‘Прости (Господи) – по-татарському’; у зв’язку з останнім визначенням, ужитим дияконом Миськом, сином Мурада, з міста Замостя, що написав цього молитовника на прохання барона Аґопші, намісника Сучави, викликає інтерес ототожнення автором перекладів Лусіґом біблійних східних мудреців (пастирів) саме з татарами:

Xačan kördi Herodes, ki aldadïlar anï tatarlar, yüräkländi Мат. 2267: 112 ‘Коли Ірод побачив, що татари його обдурили, розсердився’;

Yoχesä ertäsïna čobanlar keldilär bašχïšlarï bilä da kečruχun 3 χan keldilär bernälärï bilä Мат. 2267: 112 зв. ‘А наступного дня прийшли чабани зі своїми подарунками і пізніше троє царів із дарами’.

Крім наведених визначень, один-два рази зустрічаються вырази türkčä «по-тюркски» й türkmän «тюрк», – обидва с явним принизливо-зневажливим відтінком.

Знайомство з кримськотатарською та іншими кипчацькими мовами, а також із літературною турецькою (османською) мовою того часу, дотримання старої літературно-мовної традиції тюркі та нової османської позначилося й на мові перекладів, особливо що стосується «Судебника».

У пам’ятках, що зазнали впливу цих мовних джерел, на місці закономірного вірмено-кипчацького χ нерідко спостерігаємо літери k’e або kim: evälgi toχtalmaq ‘перше положення (Судебника)’, порівняйте yazdïq Вроц. 1916: 156v ‘ми написали’; uzunluqun kečäniŋ Мат. 2403: 8v знах. в. ‘тривалість дня’; aχlïqlar Мат. 3522: 255 мн. ‘білизнá’; dünyâniŋ barlïqï Венец. 1126: 134 ‘усе сутнє в світі’; umsuzluq Венец. 1750: 8v ‘безнадійність’; tamaχlïq Венец. 1750: 41v ‘жадоба’; toγruluq Від. 13: 8v ‘справедливість’; huzurluq Від. 13: 42r; Венец. 11: 65r ‘спокій’; yabanlïq Від. 13: 100v; Венец. 359: 85r; Венец. 1817: 16lv ‘пустеля’; qollarï Венец. 359: 132r; Венец. 1817: 161v ‘їхні руки’; borčluluq Від. 446: 14r/17r ‘звинувачення, засудження’; yuvuqlánma Від. 446: 107v/111v ‘не чіпай, не торкайся, не наближайся’; bolluq Від. 446: 159v/163v ‘велика кількість, багатство’. У таких пам’ятках кипчацькі форми часто замінено огузькими, навіть суто турецькими, як, наприклад, у перекладі Листів апостола Павла, де можна побачити й турецьке benim Від. 446: 100r/104r, 154v/157v ‘мій’. Тому-то не дивно, що й свою кипчацьку мову перекладачі інколи називають татарською за подібністю й за суміжністю, маючи на меті передусім відрізнити її від вірменської мови оригіналу, а водночас і від мови турецької.

Рідну кипчацьку мову перекладачі, а також переписувачі-вірмени називали татарською не тільки за подібністю з говірками побратимів-тюрків, які після монголо-татарської навали повсюдно стали іменуватися татарами, а й із метою відрізнити місцеву кипчацьку мову передусім від вірменської мови оригіналу, а можливо, і від турецької.

Визначення вірмено-кипчацької мови її носіями як татарської, подібно до такої ж сучасної повсякденної назви урумської мови («греко-татарську» мову греків-тюркофонів – на відміну від «греко-еллінської» мови румеїв, греків-еллінофонів) [Гаркавець 1999], є в даному випадку визначенням не за етнолінгвістичною тотожністю, а за подібністю близькоспоріднених, а однак різних мов.

За походженням вірмено-кипчакска мова являє собою одну з кипчако-половецьких мов кримського ареалу. За структурними особливостями вона дуже близька до тракайського діалекту караїмської мови, куманскої мови, кипчацьких урумських говорів і гірських (станом на кінець XIX – початок XX ст.) говорів кримськотатарської мови. Тому в основній частині наукового визначення дана мова позначається саме як кипчацька.

Будучи відомою з вірменописемних пам’яток ділового, клерикального, навчального та наукового змісту, складених представниками вірменських колоній в Україні, Польщі, Молдавії, Валахії та Малій Азії, але головним чином у Кам'янці-Подільському та Львові, в XVI-XVII ст., дана мова в першій частині свого складеної назви науково визначається як властива певній групі вірмен і збережена у вірменописемних пам'ятках.

3. Вірмено-кипчацька писемна спадщина

Вірмено-кипчацька писемна спадщина жанрово доволі багатоманітна й охоплює різні сфери духовного та матеріального життя. Завдяки виявленню ще однієї унікальної пам’ятки виділяємо тепер уже не п’ять [Гаркавец 1980], а шість груп пам’яток: 1) історичні хроніки; 2) правові кодекси й актові матеріали; 3) богословські тексти; 4) художні тексти; 5) філологічні праці; 6) природничі тексти.

Історичні хроніки

Дотепер з історичних вірмено-кипчацьких хронік збереглося три: «Кам'янецька хроніка», «Венеційська хроніка» та «Хроніка Польщі».

«Кам'янецьку хроніку» уклали громадяни Кам'янця брати Аґоп і Аксент вірменською й вірмено-кипчацькою мовами 1650-1652 рр. Тут описано події, що відбувалися на Правобережній Україні з 1430 по 1652 р. Особливо важливою є частина хроніки, присвячена Хотинській війні 1620-1621 рр.

Аґоп і Аксент представники вірменської аристократичної верхівки м. Кам’янця. Їхній прадід Кевор був авакерецом (протоєреєм), дід Ованес (Івашко), померлий 1610 р., був вірменським війтом і авакерецом, батько братів Крікор (Кіркор) тривалий час служив писарем у суді вірменської громади, також був війтом і авакерецом (з 1618 р.). Духовною особою був і Аґоп, старший із братів, що помер у віці 39 років і останні 11 років свого життя прослужив у сані священика.

На сторінках «Каменецької хроніки» Аксент не раз повідомляє про подвижницьку діяльність брата з благоустрою храмів і врешті докладно й дуже високо характеризує священика Аґопа, повідомляючи про його передчасну смерть.

Перу Аґопа належать списки ряду відомих нині рукописів давньовірменською мовою. Серед них – «Четья-мінея» («Jajsmawurk‘»), що зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна Санкт-Петербурзі (ркп. Арм. 2). Закінчуючи переписувати її в 1620 р., Аґоп залишив на останніх сторінках доволі об’ємну пам’ятну записку [Абдуллин 1971: 118-129; Гаркавец 2002: 867-868].

Як про дуже освічену людину говорить про брата й Аксент. За освіченість і прекрасний розум Аґопа поважали й шанували не тільки в середовищі вірмен, але й у колах польського духівництва й українських священиків міста. І це тоді, коли в самому Кам’янці велася запекла боротьба проти унії Вірменської церкви з Римо-Католицькою, що нав’язувалася католицькою верхівкою. Про участь Аґопа в цій боротьбі говорить Аксент, згадує про диспути, на яких Аґоп майстерно протистояв своїм опонентам-єзуїтам.

І брат Аґопа Аксент також володів неабияким літературним хистом, що його демонструє нехитра, відверта й одночасно вельми майстерна розповідь Аксента про дивовижні, гідні епічного опису події і про факти, на перший погляд, повсякденні, побутові. Як людина захоплена, Аксент часто не може утриматися від гіперболи – чи в оцінці сил тієї або іншої сторони, чи у визначенні ролі деяких історичних постатей. Водночас, як хроніст-початківець, не маючи кваліфікованих попередників, Аксент нерідко віддається емоціям і нехтує ретельністю фактографа-самовидця. Через це його сучасним читачам і насамперед видавцям доводиться дуже нелегко, коли йдеться про ототожнення тієї чи іншої особи або місцевості. Наявність паралельних джерел дещо полегшує це завдання, але в ряді моментів проблеми заишаються нерозв’язними. Належно цінити писемну пам’ятку можна буде згодом, після її ретельного вивчення істориками-медієвістами на підставі виданого нами повного тексту й перекладу. Але вже зараз можна з певністю сказати, що багато-які з повідомлених укладачами фактів є унікальними.

«Кам’янецька хроніка» Аґопа й Аксента відображає події, що відбувалися на Правобережній і Західній Україні, в Молдавії і Валахії, але головним чином у самому Кам’янці-Подільському з 1430 по 1652 рр. Її кипчацька частина стосується періоду загострення польсько-турецьких відносин, кульмінацією якого стали битва під Цецорою й Хотинська війна. Перший кипчацький запис хроніки присвячений обранню війта вірменської громади Кам’янця в січні 1611 р., а остання повідомляє про смерть проповідника родом з Кафи, вартабеда Месроба у Замості 12 травня 1622 р.

«Кам’янецька хроніка» існує в двох списках – у короткому (початковому) і в розширеному. Обидва списки опубліковано, причому при публікації повного списку видавці, врахувавши їхню початкову ідентичність в обсязі короткого списку, на жаль, не повторили видання останнього. Через це умовно «повним» текстом кипчацької частини хроніки можна оперувати, маючи видання короткого списку і доповнюючих його частин розширеного.

Перший, короткий (чорновий) список хроніки зберігається в Національній бібліотеці в Парижі – рукопис №194. Жан Дені опублікував латинську транскрипцію хроніки, переклав її на французьку мову, доповнив видання словником та індексом імен. Текст хроніки містить записи з січня 1060 [1611] по 3 [13] листопада 1062 [1613] р. [Deny 1957: 26-37].

Другий список «Кам’янецької хроніки», більш повний, зберігається в бібліотеці Конґреґації мхітаристів у Венеції на острові св. Лазаря (рукопис № 1700) і містить 169 сторінок, з яких 151, 156 і 161 – чисті. Оповідь починається записом, датованим 15 жовтня 1006 [1560] р., однак після цього запису автори звертаються до фактів 1430 р. Вірменська частина рукопису передує кипчацькій, а потім продовжує її: вона описує події з 1430 по 1610 р. і з 1648 по 1652 р. (стор. 7-73, 161-169). Вірмено-кипчацький текст охоплює 1611-1622 рр. (стор. 74-160). Текст короткого списку в повному варіанті займає стор. 74-89. Повний текст венеційського рукопису опубліковано в оригінальній вірменській графіці Г. Алішаном [Алішан 1896; кипчацька частина: стор. 68-110].

Е. Шюц опублікував англійський переклад значної частини кипчацького тексту цього рукопису, що описує хід Цецорської кампанії і Хотинської війни; переклад доповнено словником, покажчиками, примітками, коментарем, вступом, оглядом хроніки вірменського автора XVII в. Ованеса Каменаці й подорожнього щоденника, складеного його сучасником Симеоном Лехаці, а також нарисом граматики мови пам’ятки [Schütz 1968].

Фрагменти, відсутні у Шюца й Дені, видав у транслітерації з англійським перекладом і глосарієм, покажчиками імен і географічних назв І. Вашарі [Vásáry 1969: 141-163].

Наш неповний російський переклад кипчацької частини «Каменецкої хроніки» побачив світ у виданні «Османская империя в первой четверти XVII века» (М.: Наука, 1984) [Османская империя: 53-71; Коментарий: 168-171] і в українському викладі в журналі «Жовтень» (1985, № 4) [Кам’янецька хронiка]. Суцільну тюркологічну транскрипцію й переклад на російську мову, виконану нами за обома списками без жодних прогалин, див. у нашому виданні [Гаркавец 2002: 535-567; 1065-1072; Гаркавец 2017, ІІ: 614-667; ІІІ: 434-443].

«Венеційська хроніка» і «Хроніка Польщі» («Хроніка Польського улусу») відомі за рукописом Національної бібліотеки в Парижі № 194, арк. 60-65 зв.; 65 зв.-67. Обидві надруковані Г. Алішаном [1896: 115-121; 122-123]. У своїх виданнях ми усунули прогалини й неточності, дали послідовну тюркологічну транскрипцію й повний російський переклад обох цих хронік [Гаркавец 2002: 1072-1078; 1078-1079; 1065-1072; Гаркавец 2017, ІІІ: 444-452, 452-454].

Раніше фрагменти «Венеційської хроніки» видав був Ж. Дені [Deny 1957: 38-41], а «Хроніку Польщі» за рукописом і з факсиміле публікації Г. Алішана перевидано Я. Дашкевичем і Е. Триярським [Dachkevytch, Tryjarski 1981].

Обидва літописи, складені вірмено-кипчацькою мовою, є надзвичайно стислими й описують події від Різдва Христового до 1537 і 1530 рр. відповідно. Незважаючи на фрагментарність і незв’язну уривчастість повідомлень, деякі свідчення цих літописів цінні своєю оригінальністю й неповторюваністю в інших місцевих джерелах. Зокрема, це цікаві дані про діяльність вірменських колоній Кам’янця і Львова, про Вірмено-Григоріанську Церкву в Україні і т. ін.

Спеціально ці дві пам’ятки поки що не досліджувалися. Ж. Дені висловив припущення, що «Венеційська хроніка» виникла на основі якоїсь «Львівської хроніки». Але коли придивитися до змісту, хроніка є далеко не «львівською». Синоптичні записи XIV – початку XVI ст. явно вказують, що хронікальні нотатки, покладені в основу «Венеційської хроніки», велися протягом 5-6 поколінь у Кам’янці-Подільському й інших місцевостях Поділля, Молдавії й Галичини. Потім записи було зведено в один список, хронологічно не послідовний і не позбавлений повторів. Сподіваємося, що наша публікація з російським перекладом дозволить вирішити багато непорозумінь.

Правові кодекси й актові матеріали

Юридично-кодифікаційна, судово-адміністративна, господарча й фінансова діяльність вірменських колоністів знайшла різноманітне документальне вираження.

З метою систематизації норм кримінального й цивільного права «Судебник» Мхітара Ґоша XII – початку XIII ст. [Паповян 1964], як уже сказано, спершу було інтерпретовано латинською мовою й у такому вигляді затверджено 1519 р. Сигізмундом І Старим. Але використовувся він у кипчацькій та польській версіях 1523 року.

Крім виданого факсиміле списку, датованого 1523 роком (у літературі часто подається хибна дата – 1528 рік), що тепер зберігається під № 1916 у Національному інституті імені Оссолінських у Вроцлаві [Lewicki, Kohnowa 1957: 241-251; 274-277], відомо ще два списки:

– львівська версія 1568 року – ркп. № 176 (стор. 40-112) Національної бібліотеки в Парижі [Macler 1908: 97-98];

– кам’янецька версія 1575 року – ркп. № 468 (арк. 68-102) Бібліотеки Конґреґації вірменських мхітаристів у Відні [Daschian 1896: 220-221; 943-945].

Львівський Вірмено-кипчацький Процесуальний кодекс 1523-1594 рр., представлений в усіх трьох списках, але найповніше – рукописом № 1916 Національного інституту імені Оссолінських у Вроцлаві (арк. 294 зв. – 297), згодом був перекладений польською мовою, відредагований, доповнений новими статтями й урешті скомпонований наново 1604 р. під заголовком Porządek sądów i spraw prawa Ormiańskiego. Освальд Бальцер виявив десять польських списків цього колексу, найпізніший з яких датовано першою половиною XІX ст. [Porządek 1912].

Кипчацько-польська версія Судебника майже дослівно повторює 98 світських статей вірменського оригіналу. Разом з тим, і розходження між кипчацько-польським Судебником і його вірменським прототипом є дуже істотними. У кипчацько-польському кодексі законів відсутні перша частина Вірменського Судебника, присвячена церковним законам (124 статті), і 27 світських статей (8, 10, 19, 29, 38, 39, 50, 62-65, 69, 75, 77, 85, 87, 93, 94, 96, 97, 101, 110, 114, 126-129). Стаття 1 другої частини Судебника Мхітара Ґоша в кипчацькій версії перенесена до вступу (польською мовою вступу немає). У додаткових статтях 2 і 3 частково використано норми статей 16, 85 і 99 відповідно. Стаття 63 об’єднує статті 72 і 73. Статті 90 і 91 розвивають зміст статті 109.

24 статті (дод. 1, дод. 2, дод. 4, статті 1, 4, 9, 11, 16, 20, 21, 22, 24, 32, 37, 38, 42, 45, 60, 63, 69, 80, 88, 104, 117) кипчацько-польської версії Судебника доповнено обмежувальними нормами, доданими під час узгодження тексту в польській королівській канцелярії.

Кипчацький і польський тексти Судебника містять 25 нових статей, пов’язаних зі специфікою місцевого правового оточення. Ці статті включено в основний текст документу нарівні з вихідними.

Кипчацькі списки, крім того, включають додатковий третій розділ процесуального змісту. У паризькому й віденському списках таких статей 41 (6-31, 33-47). У вроцлавському списку додаткових статей 94 (6-99), остання з них – за 1594 рік. Ці статті і склали цілком оригінальний Вірмено-кипчацький Процесуальний кодекс, який згодом було перекладено на польську мову, перероблено і який отримав остаточну редакцію 1604 року під назвою Porządek sądów i spraw prawa Ormiańskiego. Польська версія видана на основі тексту 1604 року з урахуванням 9 більш пізніх списків О.Бальцером, який запропонував свій поділ тексту на статті [Porządek 1912].

Нами видано всі три списки Кипчацько-польської версії Вірменського Судебника і Львівський Вірмено-кипчацький Процесуальний кодекс у тюркологчній транскрипції й російському перекладі [Гаркавец 2002: 148-209; 676-770; 1002-1041; Гаркавец 2017, І: 263-345; ІІ: 811-938; ІІІ: 349-403]. Крім того, спільно з Гайратом Сапаргалієвим і Мироном Капралем надруковано монографічне видання цієї пам’ятки з належним науковим апаратом [Гаркавец, Сапаралиев, Капраль 2003].

Цивільні й духовні органи вірменського самоврядування, професійні організації й приватні особи фіксували результати своєї діяльності у книгах і в вигляді окремих документів. Це могла бути єдина (для всіх видів справ) актова книга Вірменського уряду, як, наприклад, у Кам’янці, що велася впродовж століть. Могли це бути і спеціалізовані книги – метричних записів, духовних справ (шлюбних контрактів та заповітів), касових записів тощо, як у Львові. Актові книги цехів, що про них нерідко згадується в інших документах, поки що не виявлено.

Записи в актових книгах велися вірменською, вірмено-кипчацькою, латинською й польською мовами, а копії чи витяги з поданих до актів документів вносилися мовами оригіналів, зокрема й українською [Акт. КП 11: 16 зв.; 51 зв.; 276 зв. – 277].

Найдавніші записи, відомі текстуально, зроблено 1521 року вірмено-кипчацькою мовою [Бжшкянц‘ 1830: 87]. Найпізніші, також судові, зроблено 1786 року польською мовою [Акт. КП 113: 116 зв.].

Найдовше судові записи велися вірмено-кипчацькою мовою в Кам’янці: останній датовано 10/20 березня 1112/1663 року [Акт. КП 42: 266]. Останній же окремий документ із Кам’янця вірмено-кипчацькою мовою – це заповіт дружини Симона Харахаша Зосі 8/18 грудня 1118/1669 року [Льв. 1660 ІІІ: 6-9].

Найпізнішим вірмено-кипчацьким записом є все-таки львівський – це метричний запис, зроблений у Львівській вірменській церкві 1681 року [Від. 440: 30 зв.].

Сьогодні текстуально відомо 40 актових книг вірмено-кипчацькою мовою. Три з них загублено, і маємо в своєму розпорядженні лише опубліковані фрагменти:

– 302 записи з найдавнішої актової книги Вірменського війтівського суду м. Кам’янця-Подільського (1559-1567 рр.) за ркп. № 4386 колишнього Центрального архіву давніх актів у Києві, з яких 298 виписано й опубліковано Т. І. Груніним [Документы 1967], а 4 – І. Абдулліним за копіями Х. І. Кучук-Іоаннесова та Ф. Є. Корша [Абдуллин 1976];

– 2 записи з актової книги цього ж суду за 1585 р. за рукописом, що згодом зберігався у цьому ж архіві під № 4395, видав М. Бжшкянц [Бжшкянц‘ 1830: 158];

– йому ж належить публікація фрагмента одного запису вірмено-кипчацькою мовою, датованого 1521 роком, із книги Львівського духовного суду 1463-1564 рр. [Бжшкянц‘ 1830: 87].

Решта 37 книг зберігається в таких архівосховищах:

28 у ЦДІА України в м.Києві, ф. 39, оп. 1, од. зб. 8, 11, 12, 14, 15, 17, 19a, 20, 22, 24-37, 40-42, 157, 158 (опис і уривки див. у наших виданнях 1993, 2002-2007 і 2017 рр.);

6 у Бібліотеці Конґреґації вірменських мхітаристів у Відні, ркп. № 440 (книга метричних записів Львівської вірменської церкви за 1636-1736 рр., 120 арк., по 1681 р. вірмено-кипчацькою мовою), ркп. № 444, 446 (дві актові книги Львівського Вірменського уряду за 1608-1624 і 1564-1608 роки відповідно, 79 і 177 арк.; у рукопису 446 містяться також усі соборні послання апостола Павла; одне з них, а саме друге послання до коринтян – арк. 62-81 – опубліковано [Tryjarski 1976: 287-344]); № 452 (касова книга цього ж уряду за 1598-1637 рр., 140 арк.); № 441, 447 (актові книги Львівського Вірменського духовного суду за 1572-1630 і 1643-1667 рр., 212 і 470 арк.) [Schütz 1971];

1 у Бібліотеці Конгрегації вірменських мхітаристів у Венеції, ркп. № 1788 – актова книга Львівського Вірменського духовного суду за 1630-1642 рр., 1+179 арк.;

2 у приватних осіб у Польщі, що успадкували ці книги від Мар’яна Левицького, котрий тривалий час і доволі успішно займався виявленням і збиранням східних і, зокрема, вірмено-кипчацьких писемних пам’яток, мікрофільмів та фотокопій [Deny, Tryjarski 1964; Дашкевич 1977]. У його спадкоємців перебувають:

– актова книга Львівського Вірменського війтівського уряду за 1625-1630 рр., 48 арк.;

– книга метричних записів Львівського Вірменського архиєпископату за 1660-1675 рр. невідомого обсягу.

В архівах Львова, Відня, Варшави зберігається також велика кількість окремих документів – оригіналів та витягів із актових книг [там же].

Християнські тексти

У бібліотеках та архівах Європи зберігається значна кількість вірмено-кипчацьких писемних пам’яток християнського змісту. Відомо п’ять рукописних Псалтирів, одна повна збірка Листів Апостола Павла, дев’ять молитовників, чотири збірники проповідей богослова Антона, декілька збірників житіїв святих і творів з історії християнства з нотатками з астрології і щодо уточнення календаря, один вічний календар із пасхалією, один церковний календар на 18 років і один список вірменських та давньотюркських назв років 12-літнього тваринного циклу. Майже всі вони, за винятком 4-го тому проповідей Антона, видані нами повністю [Гаркавец 2002-2007, 2017].

Не в усіх випадках відомо, хто є перекладачем даних текстів з давньовірменської мови, а частково і з інших мов. Візьмімо, наприклад, досконалий повний переклад Псалтирі, який включає пісні, що за традицією долучаються до псалмів, молитви і гімни з інших книг Старого Заповіту, в тому числі неканонічні.

Перший переклад Псалтиря, як свідчать колофони, зроблено у Львові в 1575 році. Але ні автор, ні писар у рукописі не вказані. Ми висловили необережне припущення, що й цей переклад належить львівському диякону Лусі´у, який через п’ять років склав нову редакцію кипчацького тексту. Але в принципі першим перекладачем міг бути і хтось інший, можливо, львівський священик Мікаєль, син Кости, про якого піде мова нижче. У 1580-1581 роках диякон Лусі´ склав свій вірменсько-кипчацький глосарій до Псалтиря і створив нову редакцію кипчацького перекладу, внісши в кипчацький текст істотні зміни. Віддаючи шану подвижникам, що приховали свої імена (частіше за все вони лише просять прочитати на згадку про них хоча б один «Отченаш»), ми одночасно мусимо визнати, що важко переоцінити і внесок книжників, що підписали свої праці, і особливо внесок диякона Лусі´а в тлумачення Псалтиря: три з п’яти кипчацьких Псалтирів, що збереглися, написані його рукою.

Перекладами займалися багато знавців давньовірменської, єврейської, латинської й кипчацької мов, завдяки чому ми маємо змогу порівнювати між собою різні версії.

У єдиному списку збереглася повна збірка Листів апостола Павла, переведена і написана рукою священика Мікаєля, сина Кости, в 1562 році у Львові. У колофоні автор перекладу зазначає, що одним з основних його занять було шкільництво. Оскільки Павло часто цитує Святе Письмо, в тому числі псалми, ми звернули увагу на схожість кипчацьких перекладів священика Мікаєля і перекладів тих самих місць у Псалтирі 1575 року, і в нас мимоволі виникла думка про його причетність до цього анонімного Псалтиря і про те, що диякон Лусі´, що 1580 р. склав порядковий глосарій до Псалтиря, – один із найталановитіших його учнів. Можливо також, що ім’я первісного перекладача Псалтиря з вірменської мови на кипчацьку, як і імена укладачів п’яти об’ємних вірменсько-кипчацьких словників, так і залишаться, на наш глибокий жаль, таємницею за сімома печатками.

Переклад завжди був могутнім стимулом активізації ресурсів рідної мови. І кипчацька не стала винятком. Завдяки перекладацькій діяльності цілої плеяди переважно безіменних вірмен-кипчакофонів у живу тканину іудейських і християнських творів були навіки вплетені нарівні з повсякденними словами численні дохристиянські архаїзми, що втілювали у слові споконвічні поганські вірування кипчаків, їхній світогляд, їхню історичну пам’ять про багатовікове соціально-економічне, культурне і духовне життя. Язичницька лексика кипчаків-небобожителів, набувши нового змісту, ясно вказує і на специфіку колишніх вірувань і колишнього суспільного життя. Візьмімо для прикладу лише декілька слів: «бог», «господь, владика, князь, правитель, суддя», з одного боку, і «імперія» – з другого. Бог назвиається словом teŋri, а господь, владика, князь, правитель, суддя – словом biy. В останньому значенні використовуються також слова yarγučï і töräči. Імперія, а конкретніше – Візантійська імперія, називається Xaγanat, а виходець з цієї держави χaγan (по-старому), або urum (по-новому), «грек». Подібних словесних перлин у плетиві кипчацьких текстів безліч, і в своїй сукупності вони становлять скарбницю древньої кипчацької й загальнотюркської історії, яку ще мусимо розкрити в усьому її багатстві.

Один із кипчацьких молитовників унікальний тим, що він не написаний гусячим пером та чорнилом із дубових горішків, а надрукований вірменськимилітерами з металевих набірних форм друкарською фарбою. Титульний текст на обкладинці свідчить: Aγọt‘k‘ hasaragac ̣ k‘ristoneic.̣ Alγïš Bitiki. Hali ävälgi basïldï haybatïna Biy Teŋriniŋ yergälikinä körä Ermeni surp yuχövünüŋ. Dẹr Jovhanẹs ašïra Karmadaneẹnc.̣ Ilôvda. Tvagan 1067, p‘ed(rvar) 27 «Молитви для простих християн. Молитовник. Нині уперше надрукований на славу Господа Бога за каноном святої Вірменської церкви. Вітцем Йованнесом Кармаданенцем. У Львові. Року 1067 [1618], лютого 27 [березня 5]». У цей день набір був розпочато, а закінчено, як сказано на останній сторінці, 20 [30] березня 1067 [1618] року. На титулі по-вірменському сказано: «Молитви для простих християн (Загальнонародні молитви християн)». Отже, книжку задумано як масове видання для місцевих простих вірмен, рідною мовою яких була кипчацька і які вірменської мови, як, наприклад, священики, не знали. Єдиний відомий примірник цієї книжки обсягом 172 (2+168+2) сторінки сьогодні зберігається в бібліотеці Ляйденського університету. Це перша в світі кипчацька друкована книжка. Повну транскрипцію цієї унікальної книжки й факсиміле окремих сторінок опубліковано в наших виданнях [Гаркавец 2002: 661-674; Гаркавец 2017: 789-808].

Крім указаних творів, відома одна нотатка з переліком знаків Зодіаку [Tryjarski 1968] і ще декілька текстів різного змісту в різних рукописах (фрагменти Євангелія, пам’ятні записки і т. ін.). У рукописному «Житії святих» («Хайсмавурку»), складеному давньовірменською мовою, що зберігається під шифром Арм. № 2 у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі, міститься колофон (пам’ятний запис) 1620 р. вірмено-кипчацькою мовою (арк. 605-606), див. [Абдуллин 1971; Гаркавец 2002: 867-868; Гаркавец 2017: 130-131]; аналогічний колофон є також у збірнику, що зберігався до останнього часу в румунському місті Герла [Коланджян 1969: 441-442].

Особливої уваги заслуговує єдина вірмено-кипчацька епіграфічна пам’ятка: обабіч на дерев’яному сволоку вірменського будинку у Львові досвідченим різьбярем 1609 р. виконано пам’ятний напис із фрагментами псалма 120/121 [Дашкевич, Триярський 1973; Абдуллин 1973]. Даний текст помітно відрізняється від усіх перекладів цього псалма, які є в кипчацьких рукописах, тому в своїй публікації ми кваліфікували даний текст як варіацію на тему псалма 120/121 [Гаркавец 2002: 973-974; Гаркавец 2017: 309-310].

Художні тексти

Зі зразків світської художньої літератури поки що виявлено лише вірмено-кипчацький варіант поширеного на Сході дидактичного твору «Історія мудрого Хикара», або «Оповідь про Акіра премудрого». Це рукопис № 468 (арк. 54 зв.-62) Бібліотеки Конґреґації вірменських мхітаристів у Відні. Цьому твору присвячені спільна праця Ж.Дені та Е.Триярського, в якій автори припускають, що це переклад вірменської версії [Deny, Tryjarski 1964a], і публікація пам’ятки моїм алматинським учнем Сисенбаєм Джолайовичем Кудасовим [Құдасов 1990]. До світських художніх творів близько стоять високохудожні літературні твори на релігійні теми. Виправлену транскрипцію цього дидактичного шедевру ми включили до своєї збірки «Кыпчакское письменное наследие» [Гаркавец 2002: 175-179; Гаркавец 2017: 297-302].

Філологічні праці

Філологічні праці представлені посібниками та вірменсько-вірмено-кипчацькими словниками, призначеними для вивчення вірменської мови й перекладу на мову кипчацьку. Усі вони видані нами повністю за відповідними пам’ятками й відтворені у зведених вірменсько-кипчацьких словниках та у Кипчацькому словнику за вірмено-писемними пам’ятками, де виправлено також похибки попередників [Гаркавец 2002-2007, 2010-2011, 2017].

Посібники з вірменської мови:

– ркп. 2267 Матенадарану ім.Маштоца в Єревані, арк. 29-42, 1581 року: дієслівні парадигми;

– ркп. 3522 Матенадарану ім.Маштоца в Єревані, арк. 230-351 зв.: посібник з основ віри та космології в питаннях і відповідях і вірменсько-кипчацьким словником (арк. 342-351 об.).

Перекладнi алфавітні вірменсько-кипчацькi словники:

– ркп. № 3 Національної бібліотеки в Відні, 106 арк.;

– ркп. № 84 Бібліотеки Конгрегації вірменських мхітаристів у Відні, 178 арк., 1613 року;

– ркп. № 311 Бібліотеки Конгрегації вірменських мхітаристів у Відні, 300 арк.;

– ркп. 51 І Бібліотеки Львівського університету, 366 стор.;

– ркп. Арм. 8 Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі, 280 стор.

Е. Триярським видано конкорданс до трьох віденських рукописів (третій розписано принагідно), а також факсиміле окремих сторінок усіх п’яти манускриптів [Tryjarski 1968-1972]. На підставі цієї лексикографічної праці Ґ.Дьорфером [Doerfer 1972], К.Менґесом [Menges 1972] та Дж.Клосоном [Clauson 1971] проведено цікаві етимологічні дослідження.

Тематичні вірменсько-кипчацькi словники:

– ркп. 2267 Матенадарану ім.Маштоца в Єревані, арк. 43-52 зв.: вiрменсько-кипчацький глосарiй до Псалтиря диякона Лусiґа, 1581 року; вперше опублiкований О. Гаркавцем та Е. Хуршудяном [Гаркавец, Хуршудян 2001: 556-582].

– ркп. 3522 Матенадарану ім.Маштоца в Єревані, арк. 230-341 зв.;

– ркп. 3883 Матенадарану ім.Маштоца в Єревані, арк. 207-210, 1630 року: словник граматичних термінів до граматики Діонісія у викладі Давида Зейтунці. Такий же словничок є в рукописах Від. 84: 1-5 зв. та СПб. 8: 276-278.

Природничі тексти

Із природничих наукових пам’яток (якщо не брати до уваги окремі тексти типу рецепту довголіття в ркп. 2267 Матенадарану ім. Маштоца в Єревані, арк. 130) на сьогодні виявлено лише одну – це праця з алхімії й суміжних проблем «Таємниці філософського каменя» львів’янина Андрія Торосовича 1626-1631 рр. зі збірки ЦДІА України в м. Києві [Гаркавец 1981; 1993]. У нашому виданні [Гаркавец 2002: 954-957] відтворено молитви, складені самим Андрієм Торосовичем, та його описи експериментів з алхімії, селекції, медичні рецепти тощо. Зокрема, в нашій збірці надруковано з перекладами молитви й записи львівського експериментатора про його вдалі спроби культивації горіха, виведення персиків та слив без кісточок і троянд із зеленими квітками. Згодом цю пам’ятку було надруковано повністю [Tryjarski 2005] і з належними виправленнями [Гаркавец 2017: 259-274].


Бібліографія

Абдуллин И. А. «Памятная записка» Агопа на армяно-кыпчакском языке (1620) // Советская тюркология. – 1971. – №3. – Стр. 118-129.

Абдуллин И. А. Армяно-кыпчакская эпиграфика // Тезисы докладов Итоговой научной сессии Казанского филиала АН СССР за 1972 год. – Казань, 1973. – Стр. 48-52.

Абдуллин И. А. Армяно-кыпчакские рукописи и их отношение к диалектам татарского языка // Материалы по татарской диалектологии. – Казань, 1974. – Стр. 166-185.

Абдуллин И. А. Армяно-кыпчакские тексты из архива Ф. Е. Корша // Татар теле hэм эдэбияты. – Казан, 1976. – Кн. 5. – Стр. 5-23.

Абдуллин И. А. Протокол от 17 августа 1580 г. // Исследование языка древнеписьменных памятников. – Казань, 1980. – Стр. 40-65.

Абдуллин И. А. Памятная запись Киркора на кыпчакском языке // Лексика и стилистика татарского языка. – Казань, 1982. – Стр. 67-72.

Акты армянского суда г. Каменец-Подольского (XVI в.) / Подготовка текста и предисловие В.Р.Григоряна. – Ереван, 1963.

Алiшан Г. Каменiц’: Тарегiрк hайоц’ Леhастанi йеу Руменiой hауастч’еай йауелуацовк’. – Венетiк, 1896.

Анасян А. С. Библиография // Армянский судебник Мхитара Гоша / Пер. с древнеармянского А. А. Паповяна. – Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1954. – Стр. 249-259.

Бартольд В. В. Сочинения. – М., 1968. – Т. 5. – 757 с.

Бжшкянц‘ М. Чанапарhордут’iун ‘i Леhастан йеу йайл коłманс бнакялс ‘i hайказанц’ серелоц’ ‘i нахнеац’ Анi к’аłак’iн. – Венетiк, 1830.

Биобиблиографический словарь отечественных тюркологов (дооктябрьский период) / Под ред. и с введением А. Н. Кононова. – М.: Наука, 1974. – 342 с.

Брун Ф. Черноморье. – Одесса, 1880. – Ч. 2.

Вiрменськi колонiї на Українi // Радянська енциклопедiя iсторiї України. – К., 1969.- T.1. – Стор. 313.

Владимирский-Буданов М. В. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал Министерства народного просвещения. – 1868. – Ч. 11 (140), ноябрь. – Стр. 519-586 (Армянская юрисдикция. – Стр. 556-566).

Гаркавец А. Н. Конвергенция армяно-кыпчакского языка к славянским в XVI-XVII вв. – Киев, Наукова думка, 1979.

Гаркавец А. Н. Армяно-кыпчакские письменные памятники XVI-XVII в. // Средневековый Восток: Источниковедение и историография. – М., 1980. – Стр. 81-90;

Гаркавец А. Н. Две новонайденные армяно-кыпчакские рукописи // Тюркологический сборник, 1977. – M.: Наука, 1981. – Стр. 76-80.

Гаркавец А. Н. Кыпчакские языки: куманский и армяно-кыпчакский. – Алма-Ата: Наука, 1987.

Гаркавец А. Н. Тюркские языки на Украине. – К.: Наук. думка, 1988.

[Гаркавец А. Н., Хуршудян Э. Ш.] Armenian-Qypchaq Psalter written by deacon Lussig from Lviv / Ed. by A. Garkavets, E. Khurshudian. – Almaty: Desht-i Qypchaq, 2001. – 656 pp.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие. Том І. Каталог и тексты памятников армянским письмом. – Алматы: Дешт-и-Кыпчак, 2002. – 1084 с.

[Гаркавец А. Н., Сапаргалиев Г., Капраль М.] Төре бітігі: Кыпчакско-польская версия Армянского Судебника и Армяно-кыпчакский Процессуальный кодекс 1519-1594 гг. / Составители А. Н. Гаркавец, Г. Сапаргалиев. Статья М. Капраля. – Алматы: Дешт-и-Кыпчак, Баур, 2003. – 792 с.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие. Том II. Памятники духовной культуры караимов, куманов-половцев и армяно-кыпчаков. – Алматы: КАСЕАН; Баур, 2007. – 912 с.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие. Том III. Кыпчакский словарь. – Алматы: Баур; КАСЕАН, 2010; изд. 2-е, сепаратное. –Алматыкітап баспасы, 2011. – 1802 с.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское Евангелие. Перевод Чарльза Фрейзера (Карас, Астрахань, Оренбург, 1803-1820). Напечатано Джоном Митчелом. Шотландское Миссионерское Общество. Астрахань, 1820. – Алматы: Баур, 2013. – 556 с.

Гаркавец А. Н. Codex Cumanicus. Полное издание в 4 томах. – Алматы: Баур, 2015. – 1348 с., в т. ч. 166 с. факсимиле.

Гаркавец А. Н. Musanıŋ ilk kitabı. Кыпчакское Бытие. Перевод Чарльза Фрейзера. Карас, Астрахань, Оренбург, 1803-1819. Напечатано Джоном Митчелом. Шотландское Миссионерское Общество. Астрахань, 1819. – Алматы: Баур, 2015. – 140 с.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие В 3 томах. Изд. 2-е, переработанное и дополненное. Том I. Армянописьменные памятники, хранящиеся в Австрии, часть 1. – Алматы: Баур, 2017. – 810 с.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие В 3 томах. Изд. 2-е, переработанное и дополненное. Том II. Армянописьменные памятники, хранящиеся в Австрии (часть 2), Армении, Италии, Нидерландах и Польше (часть 1). – Алматы: Баур, 2017. – 941 с.

Гаркавец А. Н. Кыпчакское письменное наследие В 3 т. Изд. 2-е, перераб. и доп.. Т. III. Армянописьменные памятники, хранящиеся в Польше (часть 2), России, Румынии, Украине и Франции. Караимский молитвенник. «Codex Cumanicus». – Алматы: Баур, 2017. – 950 с.

Гаркавець О. М. Вiрмено-кипчацькi рукописи в Українi, Вiрменiї, Росiї: Каталог. – Київ: Українознавство, 1993. – 328 с.

Гаркавець О. М. Уруми Надазов’я: iсторiя, мова, казки, пiснi, загадки, прислiв’я, писемнi пам’ятки. – Алма-Ата: Український культурний центр, 1999. – 624 с.

Гаркавець О. М. Урумський словник. – Алма-Ата: Баур, 2000. – 631 с.

Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татаров. – Киев, 1884.

Гордлевский В. А. Лексика караимского перевода Библии // Избранные сочинения. – М., 1961. – Т. 2. – Стр. 155-159.

Григорян В. Р. Об актовых книгах армянского суда г.Каменец-Подольска (XVI-XVII вв.) // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – М.: Наука, 1964. – T. 1. – Стр. 276-296.

Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши: Армяне в Подолии. – Ереван, 1980.

Грунiн Т. I. Про новознайденi половецькi документи // Схiднiй свiт. – 1930. – №12. – Стор. 254.

Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIX веков. – Ереван, 1962.

Дашкевич Я. Р. Армянское книгопечатание на Украине в XVII в. // Историко-филологический журнал. – 1963. – №4. – Стр. 115-130.

Дашкевич Я. Р. Адмiнiстративнi, судовi й фiнансовi книги на Українi в XIII-XVIII ст. // Iсторичнi джерела та їх використання. – К., 1969. – Вип. 4. – Стор. 129-171.

Дашкевич Я. Устав армянской общины в Каменце-Подольском 1616 г. // Rocznik Orientalistyczny. – 1976. – T. 38. – Стр. 101-109.

Дашкевич Я. Р. Львовские армяно-кыпчакские документы XVI-XVII вв. как исторический источник // Историко-филологический журнал АН АрмССР. – 1977. – №2. – Стр. 163-164.

Дашкевич Я. Р. Армяно-кыпчакский язык: Библиография литературы 1802-1978 // Rocznik Orientalistyczny. – 1979. – T. 40, z. 2. – Стр. 79-86.

Дашкевич Я. Р. Армяно-кыпчакский язык в освещении современников: Об использовании экстралингвистических данных для истории тюркских языков // Вопросы языкознания. – 1981, № 5. – Стр. 79-92.

Дашкевич Я. Р. Армяно-кыпчакский язык: Этапы истории // Вопросы языкознания. – 1983, № 1. – Стр. 91-107.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Договор Н.Торосовича с львовскими и каменецкими армянами 1627 г. как памятник армяно-кыпчакского языка // Rocznik Orientalistyczny. – 1969. – T. 33, z. 1. – Str. 77-96.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Армяно-кыпчакские предбрачные договоры из Львова (1598-1638 гг.) // Rocznik Orientalistyczny. – 1970а. – T. 33, z. 2. – Str. 67-107.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Армяно-кыпчакский документ из Константинополя 1618 г. // Folia Orientalia. – 1970б. – T. 11. – Str. 123-137.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Армяно-кыпчакская надпись из Львова (1609) и вопросы изучения средневековых памятников армяно-кыпчакской эпиграфики // Rocznik Orientalistyczny. – 1973. – T. 35, z. 2. – Str. 123-135.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Армяно-кыпчакское завещание из Львова 1617 г. и современный ему польский перевод // Rocznik Orientalistyczny. – 1974а. – T. 36, z. 2. – Str. 119-131.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Армяно-кыпчакские долговые обязательства из Эдирне (1609 г.) и Львова (1615 г.) // Rocznik Orientalistyczny. – 1974б. – T. 37, z. 1. – Str. 47-58.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Древнейший армяно-кыпчакский документ из львовских коллекций (1583 г.) и изучение билингв предбрачных договоров львовских армян // Rocznik Orientalistyczny. – 1975. – T. 37, z. 2. – Str. 33-47.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Пять армяно-кыпчакских документов из львовских коллекций (1599-1669 г.) // Rocznik Orientalistyczny. – 1978а. – T. 39, z. 1. – Str. 85-132.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Армяно-кыпчакские денежные документы из Львова (конец XVI в. – 1657 г.) // Rocznik Orientalistyczny. – 1978б. – T. 40, z. 1. – Str. 49-69.

Дашкевич Я., Трыярский Э. Три армяно-кыпчакских записи львовского армянского духовного суда 1625 г. // Rocznik Orientalistyczny. – 1979. – T. 41, z. 1. – Str. 57-80.

Документы на половецком языке XVI в. / Подготовил Т. И. Грунин. – М.: Наука, 1967. – 430 с.

Еганян О. С. Об одном армяно-кыпчакском грамматическом пособии // Вопросы языкознания. – 1962. – №5. – Стр. 152-154.

Езян К. Насильственная уния армян Польши с Римской церковью. – СПб., 1884.

Изидинова С.Р. Фонетические и морфологические особенности крымскотатарского языка в ареальном освещении: Автореф. дис.... канд. филол. наук. – М.,1982. – 21 с.

«История Хотинской войны» Иоаннеса Каменецкого // Историко-филологический журнал АН АрмССР. – 1958. – №2. Стр. 258-286.

Кам’янецька хронiка // Жовтень. – 1985. – №4. – Стор. 95-105.

Кись И. Участие армян в развитии ремесла г.Львова в XV-XVII вв. // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – К., 1965. – Вып. 2. – Стр. 137-139.

Коланджян С. Краткий каталог армянских рукописей города Герла // Вестник Матенадарана. – 1969. – №9. – Стр. 433-485 (на арм. яз.).

Кононов А. Н. История изучения тюркских языков в России (дооктябрьский период). – Л.: Наука, 1982. – 360 с.

Корхмазян Э. М. Армянская миниатюра Крыма (XVI-XVII вв.). – Ереван, 1978.

Котляревский С. Францисканский орден // Энциклопедический словарь / Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – СПб., 1902. – Т. 72. – Стр. 521-522.

Кривонос Н. К. К истории армянских ремесленников во Львове в первой половине XVII в. // Изв. АН АрмССР. Обществ. науки. – 1962. – №8.

Кривонос Н. К. Некоторые данные о библиотеках армян во Львове в XVII в. // Историко-филологический журнал АН АрмССР. – 1963. – №1.

Кривонос Н. К. К истории армянской колонии во Львове во второй половине XVII в. // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Ереван, 1971. – Вып. 3. – Стр. 241-249.

Кримський А. Ю. Твори в п’яти томах. – К.: Наукова думка, 1974. – Т. 4. Сходознавство. Крипякевич И. П. К вопросу о начале армянской колонии во Львове // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – К., 1965. – Вып. 2. – Стр. 122-127.

Құдасов С. Ж. Армян жазулы қыпшақ ескерткiшi «Дана Хикар созiнiң» тiлi. – Алматы: Fылым, 1990.

Кульчицкий В. С. Армянский «Судебник» Мхитара Гоша и его применение во Львове // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – К.: Наук. думка, 1965. – Вып. 2.

Курышжанов А. Формы и значения падежей в языке «Codex Cumanicus»: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. – Алма-Ата, 1956. – 15 с.

Курышжанов А. К изучению куманских загадок // Вопросы истории и диалектологии казахского языка. – Алма-Ата, 1960. – Вып. 2. – Стр.167-176.

Курышжанов А. К истории изучения разговорной речи кипчаков XIII–XIV вв. // Изв. АН КазССР. Сер. обществ, наук. – 1970. – № 6. – Стр. 53-60.

Курышжанов А. К. К истории изучения куманского яэыка // Изв. АН КазССР. Сер. обществ. наук. – 1972. – № 6. – Стр. 32-42.

Курышжанов А. К. Язык старокыпчакских письменных памятников XIII–XIV вв.: Автореф. дис.... докт. филол. наук. – Алма-Ата, 1973. – 58 с.

Курышжанов А. К. О замечаниях редакторов на полях рукописи «Кодекс Куманикус» // Советская тюркология. – 1974. – № 6. – Стр. 86-97.

Курышжанов А. К., Жубанов А. К., Белботаев А. Б. Қуманша-қазақша жиiлiк сөздiк. – Алматы, 1978. – 277 б.

Лексикон латинський Є. Славинецького. Лексикон словено-латинський Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського. – Київ, 1973. – 541 с.

Линниченко И. А. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV-XV в. – М., 1894.

Линниченко И. А. Общественная роль армян в прошлом Юго-Западной России // Чтения в Историческом обществе Нестора летописца. – К., 1895. – Кн. 9.

Малов С. Е. К истории и критике Codex Cumanicus // Изв. АН СССР. Отд. гуманитарных наук. – 1930. – Стр. 347-375.

Мацюк О. Я. Джерелознавче значення фiлiграней документiв львiвських вiрмен XVI-XVII ст. // Iсторичнi джерела та їх використання. – Київ, 1969. – Стор. 267-288.

Мацюк О. Я. Папiр та фiлiгранi на українських землях (XVI – початок XX ст.). – Київ: Наук. думка, 1974.

Микаелян В. История армянской колонии в Крыму: Автореф. дисс. ... докт. ист. наук. – Ереван, 1965.

Мусаев К. М. Грамматика караимского языка: Фонетика и морфология. – М., 1964. – 344 с.

Наджип Э. Н. Кыпчакско-огузский литературный язык Мамлюкского Египта XIV века: Автореф. дис.... докт. филол. наук. – М., 1965. – 94 с.

Наджип Э. Н. О средневековых литературных традициях и смешанных письменных тюркских языках // Советская тюркология. – 1970. – № 1. – Стр. 87-92.

Османская империя в первой четверти XVII века. – М.: Наука, 1984.

Паповян А. А. Армянский судебник Мхитара Гоша. Пер. с древнеарм. – Ереван, 1954.

Пашуто В. В. Половецкое епископство // Ost und West in der Geschichte des Denkens und der kulturellen Beziehungen. – Berlin, 1966. – S. 33-40.

Пiнгiрян Г. П. З iсторiї боротьби українських вiрменiв проти насильницького запровадження унiї в 30-х роках XVII ст. // Науково-iнформацiйний бюлетень Архiвного управлiння УРСР. – 1963. – №5. – Стор. 46-51.

Присоединение Крыма к России. – СПб., 1885. – Т. 3.

Романова В. Л. Рукописная книга и готическое письмо во Франции в XIII-XIV вв. – М.,1975. – 239 с.

Самойлович А. Н. К истории и критике Codex Cumanicus / Докл. Рос. Акад. наук. – 1924. – Стр. 86-89.

Саргiсян Б. Ц’уц’ак hайерен дзераграц’ Матенадаранiн мхiт’ареанц’ i Венедiк. – Венедiк, 1914, т. 1; 1924, т. 2; 1966, т. 3.

Севортян Э. В. Аффиксы глаголообразования в азербайджанском языке. – М., 1962. – 644 с.

Сецинский Е. Город Каменец-Подольский. – К., 1895а.

Сецинский Е. Исторические сведения о приходах и церквях Подольской епархии. 1. Каменецкий уезд // Тр. Подольского епархиального историко-статистического комитета. – Каменец-Подольский, 1895б. – Вып. 7. – Стр. 75-82.

Сецинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии. – Каменец-Подольский, 1904.

Соболевский С. И. Грамматика латинского языка. – М., 1950. – Ч. I. Морфология и синтаксис. – 431 с.

Собрание актов, относящихся к обозрению истории армянского народа. – М., 1838. – Ч. 1.

Список актовых книг, хранящихся в Киевском центральном архиве // Университетские известия. – 1864. – №7. – Прибавление I.

Хачикян Л. С. Новые материалы о древней армянской колонии в Киеве // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Ереван, 1961. – Вып. 1. – Стр. 110-120.

Хуршудян Э. Ш., Муканова Д. Д. Из истории армяно-казахстанских отношений. – Ереван, 1999.

Цибульский В. В. Современные календари стран Ближнего и Среднего Востока: Синхронические таблицы и пояснения. – М., 1964. – 236 с.

Ц’уц’ак дзераграц’ Маштоц’i анван Матенадаранi / Еганян О., Зейтунян А., Антабян П. – Ереван, 1965, т. 1; 1970, т. 2.

Чеченов А. А. Язык памятника «Codex Cumanicus» (14 в.): В ареальном освещении. – М., 1978. – 55 с.

Чеченов А. А. Язык «Codex Cumanicus» и его отношение к современным западнокыпчакским языкам: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. – М., 1979. – 19 с.

Шевченко Ф. П. Армяне в украинском казацком войске XVII-XVIII в. // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – К., 1965. – Вып. 2. – Стр. 93-90.

Щербак A. M. Очерки по сравнительной морфологии тюркских языков: Глагол. – Л., 1981. – 183 с.

Юдахин К. К. Киргизско-русский словарь. – М., 1965. – 973 с.

Abraham W. Powstanie organizacji Kościoła łacińskiego na Rusi. – Lwów, 1904.

Acta grodzkie i ziemskie. – T. 3. – N 45.

Akinian P. N. Katalog der Armenischen Handschriften zu Lewów und Stanislawów. – Wien, 1961.

Antoni J. (Rolle I. I.). Zameczki Podolski na kresach Multańskich. – Kraków, 1869. – T. 2. Kamieniec nad Smotryczem.

Armenian-Qypchaq Psalter written by deacon Lussig from Lviv / Ed. by A. Garkavets, E. Khurshudian. – Almaty: Desht-i Qypchaq, 2001. – 656 pp.

Arménie entre Orient et Occident: Trois mille ans de civilisation. Ed. R. H. Kévorkian. – Paris, 1996.

Asim N. Kipçak Türkçesine dair // Darülfünün Edebiyat Fakültesi Mecmuası. – 1916. – D. 1, b. 4. – 381-383 s.

Augustynowicz-Ciecierska H., Sczaniecki P. Kronika benedyktynek ormiańskich // Nasza Przeszłośc›, 1984, N 62, s. 97-150.

Bałzer O. Sądownictwo ormiańskie w średniowiecznym Lwowie. – Lwów, 1909.

Bałzer O. Statut ormiański w zatwierdzeniu Zygmunta I z r. 1519. – Lwów, 1910.

Bang W. Beiträge zur Erklärung des komanischen Marienhymnus// Nachr. Gesell. Wiss. Göttingen. Phil.-hist. Klasse. – 1910a. – B. 1. – S. 61-73.

Bang W. Beiträge zur Kritik des Codex Cumanicus // Bull. Acad. Belg. – 1911a. – T. 1. – S. 13-40.

Bang W. Über einen komanischen Konummionshymnus // Bull. Acad. Belg. – 1910b. – T. 5. – S. 230-239.

Bang W. Komanische Texte/ / Bull. Acad. Belg. – 1911b. – S. 459-473.

Bang W. Die komanische Bearbeitung des Hymnus "A soils ortus cardine" // Festschr. Vilhelm Thomsen. – Leipzig. – 1912a. – S. 39-43.

Bang W. Über die Rätsel des Codex Cumanicus // Sitzungsberichte Preus. Akad. Wiss. Phil.-hist. Klasse. – 1912b. – S. 334-353.

Bang W. Über das komanische TEIZMAGA und Verwandtes // Bull. Acad. Belg. – 1913a. – S. 16-20.

Bang W. Über die Herkunft des Codex Cumanicus // Sitzungsberichte Preus. Akad. Wiss. Phil.-hist. Klasse. – 1913b. – S. 244-245.

Bang W. Der komanische Marienpsalter nebst seiner Quelle herausgegeben // Bang W., Marquart J. Osttürkische Dialektstudien. – Berlin. – 1914. – S. 239-276.

Bang W. Turkologische Briefe aus dem Berliner Ungarischfen Institut. Erster Brief. Hegemonius Frage. Kelejo´V = kelepen des Codex Cumanicus. Eine unbekannte Quelle dieses Kodex // Ungar. Jahrbücher. – 1925. – S. 41-48.

Baranowski B. Ormianie w służbie dyplomatycznej Rzeczypospolitej // Myśl Karaimska, I, 1945-1946. – S. 119-137.

Barącz S. Pamiątki miasta Stanisławowa. – Lwów, 1858.

Barącz S. Rys dziejów Ormiańskich. – Tarnopól, 1869.

Bischoff F. Das alte Recht der Armenier in Lemberg // Sitzungsberichte der Keizerlicher Akademie der Wissenschaften, Phil.-hist. Klasse, Bd 40, 1862.

Bischoff F. Das alte Recht der Armenier in Polen // Oesterreichische Blätter fur Literatur und Kunst, Bd. 28, 33, 37, 39, 1857.

Bischoff F. Urkunden für Geschichte der Armenier in Lemberg // Archiv für Kunde Oesterreichischer Geschichtsquellen. – Wien, 1865. – Bd 32.

Blau O. Über Volkstum und Sprache der Kumanen // Ztschr. Deutsch. Morgenland. Gesell. – 1874. – B. 29. – S. 556-587.

Bodrogligeti A. The Persian Vocabulary of the Codex Cumanicus. – Budapest. 1971. – 235 p.

Clauson G. Armeno-Qïpčaq // Rocznik Orientalistyczny. – 1971. – T. 34, z. 2. – Str. 7-14.

Dachkévytch Ya., Tryjarski E. “La Chronique de Pologne” – un monument arméno-kiptchak de première moitié du XVII siècle // Rocznik Orientalistyczny. – 1981. – T. 42, z. 1. – Str. 5-26.

Dashian Ja. Catalog der armenischen Handschriften in der Mechitaristen-Bibliothek zu Wien. – Wien, 1895.

Deny J. Les indications sur des textes inédits en turk-kiptchak ou kiptchak-coman // Journal Asiatique. – 1921. – Ser. 11. – T. 18. – N 1. – 134-135 pp.

Deny J. L’arméno-coman et les “Éphémérides” de Kamieniec (1604-1613). – Wiesbaden, 1957.

Deny J., Tryjarski E. “Histoire du sage Hikar” dans la version arméno-kiptchak // Rocznik Orientalistyczny. – 1964a. – T. 27, z. 2. – Str. 7-61.

Deny J., Tryjarski E. La littérature arméno-kiptchak // Philologiae Turcicae Fundamenta. – Wiesbaden, 1964b. – Bd. 2. – S. 805-806.

Dodatek Tygodniowy przy Gaziecie Lwówskiej. – 1857, N 44, Str. 182; N 45, Str. 186; N 46, Str. 190.

Doerfer G. Das Krimtatarische // Phlloiogiae Turcicae Fundamenta. Wiesbaden. – 1959. – T. 1. – S. 381-390.

Doerfer G. Literatur zum Armeno-Kiptschakischen // Ural-Altaische Jahrbücher. – 1968. – Bd. 40, H. 3-4. – S. 250-252.

Drimba V, Quelques leзons et étymologies Comanes // Revue Roumaine de Linguistique (RRL). – 1966. – T. 11, f.5. – P.481-489.

Drimba V. Problèmes d’une nouvelle édition du Codex Cumanicus // RRL. – 1970a. – T. 15, f.3. – P. 209-221.

Drimba V. Miecellanea Cumanica (1) // RRL. – 1970b. – T.5, f.5. – P. 455- 459.

Drimba V. Syntaxe Cormane. – Bucureşti; Leiden, 1973. – 335 p.

Drimba V. Mlacellanea Cumanica (5) // Rocz. Orientalist. – 1976. – T. 38. – S. 111-115.

Drimba V. Miecellanea Cumanica (9) // Rocz. Orientalist. – 1978. – T. 40, z. 3. – S. 21- 31.

Drimba V. Miscellanea Cumanica (12) // RRL. – 1960. – T. 25, f.5. – P. 485-493.

Drimba V. Sur la datation de l a première partie du Codex Cumanicus // Oriens. – 1981. – T. 27/28. – P. 388-404.

Drimba V. Miscellanea Cumanica (15) // RRL. – 1983. – T.28, f.6. – P.467- 477.

Drimba V. Miscellanea Cumanica (16) // RRL. – 1985. – T. 30, f. 1. – P. 7-21.

Drüll D. Der Codex Cumanicus: Entstehung und Bedeutung. – Stuttgart, 1980. – 143 S.

Dubińska Z. Z badań nad psałterzami ormiańskimi w języku kipczackim // Przegląd Orientalistyczny. – 1961. – T. 2 (38). – Str. 203-214.

Gabain A., von. Die Sprache des Codex Cumanicus // Philologiae Turcicae Fundementa. – Wiesbaden, 1959. – T. 1. – S.46-73.

Gabain A., von. Komanische Literatur // Philologiae Turcicae Fundamenta. – Wiesbaden, 1964. – T. 2– S. 213 -251.

[Garkavets A., Khurshudian E.] Armenian-Qypchaq Psalter written by deacon Lussig from Lviv / Ed. by A. Garkavets, E. Khurshudian. – Almaty: Desht-i Qypchaq, 2001. – 656 pp.

Gieysztor A. Zarys dziejów pisma łacinskiego. – Warszawa, 1973. – 236 s.

Gromnicki T. Ormianie w Polsce, ich historija, prawa i przywileje. – Warszawa, 1889.

Gromnicki T. Ormianie w Polsce // Encyklopedia kościelna. – Warszawa. – 1891. – T. 17. – Str. 392-449.

Grønbech K. Codex Cumanicus: Cod. Marc. Lat. DXLIX in Faksimile herausgegeben mit Einleitung von... – Kopenhagen, 1936a. – 176 S.

Grønbech K. Der Türkische Sprachbau. – Kopenhagen, 1936b. – 182 S.

Grønbech K. Komanisches Wörterbuch: Türkischer Wortindex zu Codex Cumanicus. – Kopenhagen, 1942. – 315 S.

Györfy G. Autor du Codex Cumanicus // Analecta Orientalia memoriae Alexandri Csoma de Körös dedicata. – Budapest, 1942. – T. l. – P. 3-30.

Hunfalvy P. Der kumanische oder Petrarka-Codex und die Kumanen // Hungarische Revue. – 1881. – S. 602-632.

Klaproth J. Notice sur un Dictionnaire persan, coman et latin, légué par Petrarque à la Republique de Venise // J. Asiatique. – 1826. – T.8. – P.114-117.

Klaproth J. Vocabulaire latin, persan et coman de la bibliothèque de Francesco Petrarcha // Mémories relafcifs à l’Asie, contenant des recherches historiques et philologiques sur les peuples de l’Orient, par... – Paris, 1828. – T. 3. – P.122-254.

Korwin L. Ormiańskie rody szlacheckie w Polsce. – Kraków, 1934.

Kowalski T. Karaimische Texte im Dialekt von Troki. – Kraków, 1929.

Kowalski T. Ormiańskie oprawy lwówskich ksiąg XVI wieku. Rocznik Orientalistyczny, t. XI (1935), 1936. – Lwów, 1936, s. 214-219.

Kraelitz-Greifenhorst F. von. Sprachprobe eines armenisch-tatarischen Dialektes in Polen // Wiener Zeitschrift für die Kunde des Morgenländes. – 1912. – Bd. 26. – S. 307-324.

Krochmal I. Ormianie przemyscy w XV wieku // Rocznik Historyczno-Archiwalny. – 1995. – T. X. – S. 4-20.

[Krzysztofowicz]. Silwa rerum księdza Szymona Krzysztofowicza, kanonika katedry kamienieckiej, officiala podolskiego, proboszcza mohylowskiego (1763-1808) / Wyd. Stanisław Krzyżanowski. – Odessa, 1864.

Kutrzeba S. Datastanagirk Mechitara Gosza i Statut Ormiański z r. 1519 // Kwartalnik Historyczny, 23, 1908, s. 658-679.

Kuun G. Codex Cumanicus bibliothecae ad templum Divi Marci Venetiarum. – Budapestini, 1880. – 529 p.

Lechicki Cz. Kościól Ormiański w Polsce: Zarys historyczny. – Lwów, 1928.

Lewicki M. La terme nēmič ‘polonais, latin, européen’ dans la langue kiptchak des Arméniens polonais // Onomastica, v. 3, f. 2. – Wrocław, 1956. – 249-257 ss.

Lewicki M., Kohnowa R. La version turque-kiptchak du «Code des lois des Arméniens polonais» d’après le ms. N 1916 de la Bibliothèque Ossolineum // Rocznik Orientalistyczny. – 1957. – T. 21. – s. 153-300.

Ligeti L. Prolegomena to the Codex Cumanicus // Codex Cumanicus / Ed. by Geza Kuun. – Budapestini, 1981. – P. 1-54.

Łoziński W. Patrycijat i mieszczaństwo lwówskie w XVI i XVII wieku. – Lwów, 1902.

Łoziński W. Sztuka lwowska w XVI i XVII wieku. – Lwów, 1898.

Macler F. Catalogue des manuscrits arméniens et géorgiens de la Bibliothèque Nationale. – Paris, 1908.

Macler F. Rapport sur une mission scientifique en Galicie et en Bukowine (juillet-août 1925) // Revue des Études Arméniennes. – 1927. – V.7, f. 1. – 11-177 pp.

Małowist M. Kaffa w drugiej połowie XV wieku // Sprawozdania z Posiedzeń Towarzystwa Naukowego Warszawskiego, t. XXXII, 1939, s. 38-59.

Małowist M. Kaffa – kolonia genueńska na Krymie i problem wschódni w latach 1453-1475. – Warszawa, 1947.

Mańkowski T. Archiwum lwówskiej katedry ormiańskiej. – Archeion, t. 10. – Warszawa, 1932, S. 1-11.

Mańkowski T. Ormiańskie rękopisy iluminowane // Posłaniec św. Grzegorza, zesz. specjalny: Wystawa zabytków ormiańskich we Lwowie. – Lwów, 1933, s. 23-28.

Mańkowski T. Sztuka Ormian lwowskich. – Kraków, 1934.

Mańkowski T. Lwowski cech malarzy w XVI-XVII w. – Lwów, 1936.

Mańkowski T. Orient w polskiej kulturze artystycznej. – Wrocław, 1959.

Matwijowski K. Prawo Ormiańskie w dawnej Polsce. – Lwów, 1939.

Menges K. Zur Etymologie des Armeno-Kiptschakischen // Der Islam. – 1972. – Bd. 48, H. 2. – S. 298-332.

Monchi-Zadeh D. Das Persische im Codex Cumanicus. – Uppsala univ., 1969. – 219 s.

Müller F. Zwei Armenischen Inschriften aus Galizien und die Gründungsurkunde der Armenischen Kirche in Kamenec Podolsk // Sitzungsberichte der philosophisch-historischen Klasse der Kaiserlichen Akademie der Wissenschaften zu Wien. – 1896. – Bd. 135.

Németh J. Die Rätsel des Codex Cumanicus // Ztschr. Deutsch. Morgenland. Gesell. – 1913. – B.47. – S.577-608.

Németh J. Zu Rätseln des Codex Cumanicus // Körösi Csoma Archivum. – 1930. – Bd.2. – S.366-368.

Németh J. Reise um zwei kiptschakische Ortsnamen in Hungaria // Ural-Alt. Jahrbücher. – 1961. – B. 33, H. 1/2. – S.122-127.

Oleś M. The Armenian Law in the Polish Kingdom (1356-1519). – Roma, 1966.

Pawiński A. Dzieje zjednoczenia Ormian polskich z kościołem rzymskim w XVII wieku, z dwóch rękopisów łacińskiego i włoskiego w przekładzie polskim. – Warszawa, 1876.

Pełczyński G. Ormianie polscy w XX wieku. Warszawa 1997.

Petrowicz G. L’Union dègli Armeni di Polonia con la Santa Sede (1626-1686). – Roma, 1950.

Petrowicz G. Cli Armeni al sewizio diplomatico del regno di Polonia // Relationes Instituti Historici Polonici Romae, 16, 1959/1960, N 45/51, s. 211-212.

Petrowicz G. L’organisation juridique des Armeniens sous les monarques polonais // Revue des Etudes Arméniennes”, N. s., IV, 1967, s. 321-354.

Petrowicz G. La Chiesa Armena in Polonia (1350-1624). – Part 1. – Roma, 1971.

Petrowicz G. La Chiesa Armena in Polonia (1686-1954). – Part 2. – Roma, 1988.

Porządek sądów i spraw prawa Ormiańskiego z r. 1604 / Wyd. O.Balzer. – Lwów, 1912.

Pritsak O. Armeno-Kiptschakisch // Philologiae Turcicae Fundamenta. – Wiesbaden, 1959a. – T. 1. – S.81-87.

Pritsak O. Das Kiptschakische // Philologiae Turcicae Fundamenta. – Wiesbaden, 1959b. – Bd. 1. – S. 74-87.

Przedziecki A. Podole, Wołyń, Ukraina: Obrazy miejsc i czasów. – Wilno, 1841. – T. 1.

Radloff W. Das türkische Sprachmaterial des Codex Cumanicus. – SPb., 1887. – 133 8.

Reczek J. Językowa polonizacja Ormian // Język Polski. – 1987. – T. LXVII. – S. 1-8.

Reychman J., Tryjarski E. Z leksykografii Ormian polskich XVII i XVIII w. // Przegląd Orientalistyczny. – 1961. – N 4. – Str. 473-478.

Roszko K. Ormianie polscy jako autorzy słowników // Przegląd Orientalistyczny. – T. 23, z. 3. – 1957: 307-311.

Roszko K. Rękopisy Ormiańskie w zbiorach polskich // Przegląd Orientalistyczny. – T. 40, z. 4. – 1961: 479-483.

Roszko K., Braun J. Katalog rękopisów orientalnych ze zbiorów polskich: Katalog rękopisów ormiańskich i gruzińskich. – Warszawa, 1958.

Roszko K. Ormianie polscy jako autorzy słowników ormiańskich // Przegląd Orientalistyczny, t. 37, 1961, s. 479-483.

Salaville S. Un manuscrit chrétien en dialecte turc, le Codex Cumanicus // Echos d’Orient. – 1911. – T. 14. – P.278-286, 314.

Salaville S. Un peuple de race turque christianisée au XIII siècle // Echos d’Orient. – 1914. – T. 18. – P. 193-208.

Salemann C. Zur Kritik des Codex Cumanios // Изв. Акад. наук. – 1910. – Стр. 942-957.

Schütz E. An Armeno-Kipchak Print from Lvov // Acta Orientalia Hungarica. – 1961a. – T. 13, f. 1-2. – 123-130 pp.

Schütz E. On the Transcription of Armeno-Kipchak // AOH. – 1961b. – T. 12, f. 1/3. – P. 139-161.

Schütz E. An Armeno-Kipchak Text from Lvov // Acta Orientalia Hungarica. – 1962. – T. 15, f. 1-3. – 291-309 pp.

Schütz E. Re-Armenisation and Lexicon. From Armeno-Kipchak back to Armenian // Acta Orientalia Hungarica. – 1966. – T. 19, f. 1. – 99-115 pp.

Schütz E. An Armeno-Kipchak Chronicle on the Polish-Turkish Wars in 1620-1621. – Budapest, 1968.

Schütz E. Armeno-kiptschakische Ehekontrakte und Testamente // Acta Orientalia Hungarica. – 1971. – T. 24, f. 3. – S. 265-300.

Schütz E, Armeno-Kiptschakisch und die Krim // Hungaro-Turcica. – Budapest, 1976. – P.185-205.

Słuszkiewicz E. Formula przysięgi starszych lwowskiej gminy ormiańskiej według rękopisu praw nadanych Ormianom przez Zygmunta I w r. 1519 (N1916, Ossolineum). – Rocznik Orientalistyczny. – 1966. – T. 30, s._109-118.

Stopka K., Kościół ormiański na Rusi w wiekach średnich // Nasza Przeszłośc›, 62, 1984, s. 27-95.

Stopka K. Ormianie w Polsce dawnej i dzisiejszej. – Kraków: Ksęgarnia Akademicka, 2000. – 176 s. + 16 ill.

Studia z dziejów kontaktów polsko-ormiańskich, red. M. Zakrzewska-Dubasowa. – Lublin, 1983.

Teza E. Gli inni e le preghiere in lingua cumanica: Revisione del codice veneciano // Rediconti Accad. Lincei. Cl. scieze morali, storiche e filologiche. – 1891. – T.7, 1 sem. / 12. – P. 586-596.

Tietze A. The Koman Riddles and Turkic Folklore. – Berkeley, 1966. – 176 p.

Tryjarski E. O „Historii wojny chocimskiej” i autorach ormiańskich kronik kamienieckich // Przegląd Orientalistyczny, 2, 1959, s. 211-214.

Tryjarski E. Zodyak bölge burçlarının bir ermeni-kipçak listesi // XI. Türk Dil Kurultayında Okunan Bilimsel Bildirilerden Ayrı Basımı. – Ankara, 1968. – 127-152 ss.

Tryjarski E. Dictionnaire arméno-kiptchak d’après trois manuscrits des collections viennoises. – Warszawa, 1968-1972. – T. 1, f. 1-4.

Tryjarski E. Les noms de personnes dans les écrits arméno-kiptchak: un essai de classification // Actes du XIe congres international des sciences onomastiques, Sofia, 1972. – Sofia, 1975. – 365-381 pp.

Tryjarski E. A Fragment of an Unknown Armeno-Kipchak Text from Polish Collections // Rocznik Orientalistyczny. – 1976a. – T. 38. – 291-302 pp.

Tryjarski E. An Armeno-Kipchak Sermon by Anton Vartabed from the 17th Century // Tractata Altaica. – Wiesbaden, 1976b. – 647-674 pp.

Tryjarski E. Der zweite Brief des Paulus an die Korinther in armeno-kiptschakischer Version und seine Sprache // Altaica Collecta. – Wiesbaden, 1976c. – 267-344 pp.

Tryjarski E. The Confession of Anton Vartabed // Studia Orientalia. – 1977. – V. 47. – 271-279 pp.

Tryjarski E. An Armeno-Kipchak Version of the Lord’s Prayer // Harvard Ukrainian Studies. – 1979/1980. – V. 3/4. – 896-901 pp.

Tryjarski E. How to Live to Be (at Least!) a Hundred and Twenty? // Acta Orientalia Hungarica. – 1982. – T. 36, f. 3. – 539-544 pp.

Tryjarski E. A Fragment of the Apochryphal Psalm 151 in its Armeno-Kipchak Version // Journal of Semitic Studies. – 1983. – V. 28, f. 2. – 297-302 pp.

Tryjarsi E. A list of Armeno-Kipchak verbs including their basic grammatical forms // Bulletin of the Institute for the Study of North Eurasian Cultures. – 1984. – 69-109 pp.

Tryjarski E. The Story of Holy Mariane in the Kipchak Language of the Polish Armenians // Journal of Turkish Studies, v. 13.— Harvard University, 1989.— 205-236 pp.

Tryjarski E. Armeno-Kipchak Advices about Growing of Fruits and Flowers // Silk Road Studies, V.— 367-377 pp.

Tryjarski E. One More Sermon by Anton Vartabed // Acta Orientalia Hungarica, T. L (1-3), 1997.— 301-320 pp.

Tryjarski E. Oγuz (Ottoman) elements in Armeno-Kipchak // Acta Viennensia Ottomanica: Akten des 13. CIEPO – Symposiums (Comité International Études Pré-Ottomanes et Ottomanes) vom 21. bis 25. September 1998. – 1999. – 359-362 pp.

Tryjarski E. On the importance of Slavic elements in Armeno-Kipchak texts // Studia in honorem Stanislai Stachowski dicata / Folia Orientalia. – 2000. – XXXVI. – 343-351 pp.

Tryjarski E. Armeno-Kipchak Texts in the Alchemical Treatise by Andrzej Torosowicz (17th Century). – Warsaw: Elipsa, 2005.

Tryjarski E. Zapisy Sądu duchownego Ormian miasta Lwowa za lata 1625-1630 w języku Ormiańsko-Kipczackim. – Kraków, 2010.

Vásáry S. Armeno-Kipchak Parts from the Kamenets Chronicle // Acta Orientalia Hungarica. – 1969. – T. 22, fasc. 2. – 139-189 pp.

Zachariasiewicz F. Wiadomość o Ormianach w Polsce. – Lwów, 1842.

Zajączkowski A. Zwązki językowe połowiecko-słowiańskie. – Wrocław, 1949. – 74 s.

Zajączkowski A. Do historii Kodeksu Kumańskiego: Termin "talašman" // Sprawozd. Pol. Akad. Um. – 1950. – T. 50, z.8. – S. 420-125.

Zakrzewska-Dubasowa M. Historia Armenii. – Wrocław, 1990.

Zakrzewska-Dubasowa M. Ormianie w dawnej Polsce. – Lublin, 1982.