Відкривач «золотої осени» українського Середньовіччя



Традиційна історико-літературна модель в підсовєтській Україні уникла впливу міжвоєнного зацікавлення Середньовіччям, властивого Західній Європі. Стилістична складність нечисленних збережених текстів, їхній виразно конфесійний характер, відсутність виграшних з погляду людини ХХ ст. ідеологічних концепцій визначали смугу відчуження як для позитивістів-«народовців», так і для прихильників соціологічного аналізу.

Ігор Ісіченко, архієпископ (Харків)

На кінець 1970-х рр. українська література Х-XV ст. була чи не найнебезпечнішою для національних дослідників зоною академічних вправ. Вторгнення в цю зону ризику саме з себе виглядало зухвалістю для партійних наглядачів за наукою. Адже ще 1929 р. в СССР було знищено медієвістичні середовища, в котрих культура Київської та Галицько-Волинської Руси трактувалася як природній етап становлення і розвитку власне української культури. В доктринальних документах ЦК КПСС та ЦК Компартії України виникнення української народности відносилося на більш пізні часи, а спроби включення літератури Х-ХІІІ ст. до національного контексту без постійних застережень про її «загальносхіднослов’янський» характер таврувалися як буржуазно-націоналістичні. Автори першої успішної спроби створити витриманий у дусі комуністичної ідеології синтетичний курс історії української літератури Х-ХХ ст. взагалі відмовилися від спроб власноруч інтерпретувати середньовічне письменство. Натомість було зреферовано віддавна адаптований партійною цензурою курс «Історія давньої російської літератури» Миколи Ґудзія [1, c. 23-54].

Саме в цей час 21-літній Юрій Пелешенко (далі - Ю.П.) закінчує навчання на відділенні слов’янської філології в Київському державному (нині - національному) університеті імені Тараса Шевченка. Потреби в спеціялістах із південнослов’янських мов тоді не відчувалося: суто декоративні державні інституції України прямих контактів із зарубіжними країнами не мали, та й універсальна роль російської мови в країнах совєтського блоку ставила під сумнів необхідність володіння іншими слов’янськими мовами. Адже сталінська доктрина злиття національних мов, котра все ще панувала в свідомості совєтських ідеологів, вимагала стимулювати асиміляційні процеси, а не закріплювати мовно-культурні різниці!

На час університетських студій Ю.П. припадають найбільш активні в повоєнному СССР штучні русифікаційні процеси. Українська мова витісняється з навчального процесу, діловодства, публічної сфери. Навіть у Києві. В конформістської частини суспільства це породжує прагнення якомога далі дистанціюватися від усього, що несе на собі відбиток реґіонального патріотизму, влитися в безбарвний потік «нової історичної спільности - совєтського народу». Повсюди аґресивно лунає:

Мой адрес - не дом и не улица,
Мой адрес - Советский Союз.

І родина Юрія Пелешенка, і коло його друзів не належали до дисидентів. Однак це середовище не втратило національної гідности, і насильницька русифікація викликала в ньому приховане обурення й свідому протидію. Українознавчі студії в часи «застою» перетворюються на приховану форму опору асиміляційній політиці совєтського режиму. Адже закріпити в історичній пам’яті народу його традиційні цінності, захистити від забуття спадщину визначних діячів минулого, виявити самобутні риси ментальності, закріплені в мистецьких феноменах, - усе це виглядало чинниками збереження власної ідентичности.

Це дозволяє зрозуміти вибір випускника відділення слов’янської філології, котрий іде працювати до Державного музею Тараса Шевченка. Прагнення пізнати чужі культури, котре привело його в славістику, поступається зацікавленню національною літературою. Це мало й свої особисті мотиви: Ю.П. живо цікавиться поезією і сам пише цілком непогані вірші. Посада наукового співробітника передбачала не лише опис експонатів, але й дослідницький компонент. Це стимулює початок самостійної наукової праці, що втілилася в перші публікації Ю.П. в київській періодиці.

Не менш важливим було входження до середовища столичної творчої та наукової інтеліґенції, особисте знайомство з працівниками та постійними відвідувачами музею, з провідними шевченкознавцями.

Аж тут і вступає в дію незбагненна для людини воля Провидіння. Саме тоді, коли Ю.П. шукає свого місця в науці, в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка 1979 р. відкривається або радше відновлюється відділ давньої української літератури. Він був закритий під час кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», поживою для котрого вважалося чуже для пролетарської культури клерикальне письменство досекулярної доби. Але виклик 1000-річного ювілею хрещення Руси-України, широко відзначуваний у країнах вільного світу, змусив партійних босів України піти на відновлення відділу, розраховуючи на його використання для ідеологічно вірного тлумачення пам’яток християнської старовини.

Однак режим переоцінив лояльність йому науковців, зібраних до відділу. І Олекса Мишанич, і Володимир Крекотень, і навіть Василь Микитась, змушений публікувати пропагандистські брошури на кшталт «Проти фальсифікацій спадщини Лесі Українки» (1974) чи «Антикомунізм, яким він є» (1984), сприйняли відновлення відділу як шанс для включення до літературного канону штучно викреслених із минулого явищ і цілих епох. Коли юний пошукач з’явився до відділу, йому підібрали тему кандидатської дисертації відповідно до університетського фаху - «Українська література XIV-XV ст. і другий південнослов’янський вплив». Варто нагадати, що в ті сумні часи українознавчі теми майже неодмінно мусили передбачати інтернаціональний контекст. Бажано, щоб це був російський вплив. Коли ж ні – інтернаціональна парадигма мала випереджати пропаговане КПСС об’єднання соціалістичних націй у повоєнній Європі ХХ ст.

Феномен «другого південнослов’янського впливу» був, ясна річ, впроваджений у науку задовго до большевицького перевороту в Росії. З ним пов’язували включення до культурного життя Східної Європи втікачів із окупованих турками-османами балканських країн у XIV-XV ст. та спричинені ним мовні зміни. Отже, йшлося про пізнє Середньовіччя – епоху, котра після появи «Осени Середньовіччя» Йогана Гейзинги (1919) відкривається перед європейською гуманістикою як «золота осінь», доба, що поєднала в собі занепад і естетичний вибух, подібний до багатобарвного буяння осінніх садів.

Традиційна історико-літературна модель в підсовєтській Україні уникла впливу міжвоєнного зацікавлення Середньовіччям, властивого Західній Європі. Що ж стосується пізнього Середньовіччя, вихідною датою котрого досить умовно можна вважати захоплення Києва володимир-суздальською ордою 1169 р. й навалу Батия 1240 р., а кінцевою - падіння Константинополя 1453 р., то воно по суті продовжувало лишатися суцільною – ну, нехай не білою, а сірою, - плямою. Стилістична складність нечисленних збережених текстів, їхній виразно конфесійний характер, відсутність виграшних з погляду людини ХХ ст. ідеологічних концепцій визначали смугу відчуження як для позитивістів-«народовців», так і для прихильників соціологічного аналізу.

Насправді ж вдало обрана тема відкривала перспективу для дослідження величезного текстового масиву, репрезентованого, зокрема, чільними постатями в усе помітнішому протистоянні занепалого, але не знищеного, Києва та молодої амбітної Москви. Протистоянні не лише церковно-адміністративному, але й цивілізаційному, що втілилося в історичному «Похвальному слові» Григорія Цамблака до отців Констанцького собору та листі митрополита Мисаїла до папи Сикста IV.

Чи був свідомий цієї перспективи Ю.П., обираючи тему майбутнього дослідження? Дуже сумнівно. Доступні йому курси історії української літератури не згадували про ці протистояння, праць же з історії Церкви у відкритому доступі тоді не було. Але, прийнятий до Інституту літератури АН УРСР на посаду лаборанта (старшого лаборанта!) 1984 р., Ю.П. починає наполегливий пошук матеріялу. Йому допомагають разом із науковим керівником Василем Микитасем і глибоко обізнані в історичних колізіях давньої доби Володимир Крекотень та Олекса Мишанич. Аж ось невдовзі за непевним образом «другого південнослов’янського впливу» зростає велична постать митрополита Григорія Цамблака, аби захопити й повести за собою молодого дослідника.

Коли провести соціологічний експеримент і попросити будь-кого з літературознавців старшої ґенерації, пов’язаних наприкінці ХХ ст. з Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка, назвати перші асоціяції, що виринають у зв’язку з іменем «Григорій Цамблак», ґарантую: це буде ім’я «Юрій Пелешенко». У 1980-і – 1990-і рр. не було в оточенні Ю.П. людини, з котрою він би не поділився захопленими враженнями від свого героя. Часом із цього іронізували, але іронізували по-доброму, бо Ю.П. став в Інституті літератури загальним улюбленцем. Він бо мав унікальну для колективів совєтських науково-дослідних установ якість: тримався на безпечній відстані від будь-яких інтриг, не тримав зла на інших, полонив колеґ своєю безмежною доброзичливістю й відкритістю, повсякчасною готовністю допомогти.

Не сказати, щоб спадщина Григорія Цамблака була недослідженою. Сербські й болгарські вчені здавна активно публікували та студіювали його твори, змагалися за право називати його співвітчизником. Але все це відбувалося поза українським контекстом, «литовський» період життя митрополита лишався непоцінованим. Та й зарубіжні публікації в Україні була мало знаними.

Ю.П. сприйняв це за особистий виклик. Його кандидатська дисертація поволі перетворюється на дослідження епохи Григорія Цамблака. Публікуються перші статті, присвячені різним аспектам життя і творчості митрополита [3; 4; 6]. Коли ж після захисту дисертації 1987 р. готується до друку монографія Ю.П., то її назва вже відображає чітку дослідницьку настанову: «Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV – початку XVI ст.» [5]. Творчості Григорія Цамблака тут відводиться центральний розділ, а до книги включаються додатки: «Слово похвальне отцям Констанцького собору» [5, c. 117-118] та «Слово на Великий четверток» [5, c. 119-122]. Ще один твір, «Слово надгробне митрополитові Кипріяну», Ю.П. підготував до друку для укладеної його науковим керівником антології «Українська література XIV-XVI ст.» [9, c. 55-60]. Згодом, 1997 р., Ю.П. захистить в Українському вільному університеті (Мюнхен) дисертацію на ступінь доктора філософії з темою «Творчість Григорія Цамблака в контексті української літератури Пізнього Середньовіччя».

Поява Ю.П. в Мюнхені не була випадковою: пристрасть до мандрів була в нього другим захопленням після середньовічної літератури. Щойно почали відкриватися кордони, як Ю.П. рветься на всі можливі конференції на Балканах та Близькому Сході, в Центральній Європі та Великій Британії. З власної ініціятиви він подорожує до Швейцарії, скандинавських країн. А згодом з’явиться новий маршрут – до Туркменії, де Ю.П. репрезентуватиме Україну на міжнародних туркменознавчих симпозіумах. Ця пристрасть не згасатиме з віком і дуже добре відображатиме невпинне прагнення Ю.П. побачити світ, розсунути межі пізнання. Прагнення, таке зрозуміле для людини, що зростала за «залізною завісою»...

Митрополит Григорій Цамблак лишається головним об’єктом академічного зацікавлення Ю.П. Поряд же з ним виокремлюються все нові постаті й феномени літературної дійсності ХІІІ-XV ст.: єпископ Володимирський Серапіон, митрополити Спиридон, Петро, Фотій, Олексій, Ісидор, «небесні листи» й апокаліптичні мотиви. Студії над дискурсивним втіленням духовности ісихазму дещо несподівано обертаються відстежуванням механізмів проникнення в українське письменство богомильських ідей, апокрифічних сюжетів, східних міфів. Аж нарешті 2004 р. багаторічна дослідницька праця Ю.П. вивершується докторською дисертацією «Українська література пізнього середньовіччя (друга половина XIII – XV ст.). Джерела. система жанрів. духовні інтенції», текст якої було видано того самого року [7]. Згодом монографія, що стала визначною подією української медієвістики, була перевидана [8].

На цей час за Ю.П. закріпилася слава найкращого знавця національного письменства XIII – XV ст. Його намагаються запросити на наукові конференції, залучити до упорядкування медієвістичних збірників. Ім’я Ю.П. добре відоме літературознавцям у Болгарії, Сербії, Білорусії та Росії. Цілком логічно саме йому разом із Миколою Сулимою було довірено упорядкування першого тому нового 12-томного курсу «Історія української літератури», котрий мав відобразити звільнене від комуністичних фальсифікацій бачення розвитку національного письменства Х – пер. пол. XVI ст. [2]. І хоча Ю.П. є автором лише частини тексту тому, його редакторська праця торкнулася всіх без винятку розділів.

Авторитет науковця можна було б конвертувати в світську популярність: адже хто може бути компетентнішим за дослідника українського Середньовіччя в дискусіях про витоки національної ідентичности або досвід присутности Руси-України в європейській цивілізації, таких модних у посткомуністичній Україні! Але глибока внутрішня порядність Ю.П. і його гранична відповідальність за власне слово стали в ці роки нездоланною перешкодою для визиску науковця політичною кон’юнктурою. При цьому громадянська позиція Ю.П. лишається чіткою і незмінною, що добре виявилося і при створенні Народного Руху України, і на київському майдані 2004 та 2013-2014 рр. Людина абсолютно патріотична, послідовний прихильник незалежної національної держави, Ю.П. ніколи не рвався на сцену мітингів, не претендував на лідерство. Він завжди лишається сумлінним, чесним трудівником.

Це добре помітно в книгах, статтях і наукових доповідях Ю.П. Він працює надзвичайно повільно, бо ретельно вивчає джерела, багато разів перевіряє інформацію, утримуючись від суб’єктивних гіпотез і не обґрунтованих фактами припущень. Доброзичливий за вдачею, Ю.П. непримиренний до плагіату чи гонитви за кон’юнктурою. При цьому прихований, - але не похований! - поетичний талант Ю.П. допомагає йому скрупульозно працювати над стилем, уникаючи самодостатнього жонглювання модними термінами або вправляння в псевдопатріотичній риториці. Романтична ж любов до мандрів, до відкриття незвіданого стимулює невпинний пошук нового в спадщині словесної культури Середньовіччя. А це сповнює надією на майбутні ориґінальні публікації, на те, що 60-річний ювілей стане лише віхою в спокійному та наполегливому дослідницькому зростанні Ю.П., де зрілість академічної манери й надалі сполучатиметься з повсякчасною свіжістю сприйняття неосяжної місткости Слова.

Бібліографія

1. Історія української літератури: В 2 т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1954. – Т. 1. Дожовтнева література. – 732 с.
2. Історія української літератури: У 12 т. – К.: Наук. думка, 2013. – Т. 1. Давня література (Х – перша половина XVI ст.) / Наук. ред. Юрій Пелешенко, Микола Сулима. – 840 с.
3. Пелешенко Ю.В. З творчості та діяльності Григорія Цамблака // Українська література XVI – XVIII ст. та інші слов’янські літератури. – К.: Наук. думка, 1984. – С.21-38.
4. Пелешенко Ю.В. Маловідомий твір Григорія Цамблака // Радянське літературознавство. – 1985. - №7. – С.62-65.
5. Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV – початку XVI ст. – К.: Наукова думка, 1990. – 143 с.
6. Пелешенко Ю.В. Середньовічний художник слова // Всесвіт. – 1984. - №2. – С.142-143.
7. Пелешенко Юрій. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII–XV ст.) [Текст] : Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. – К.: Фоліант, 2004. - 423 с.
8. Пелешенко Ю. В. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII–XV ст.) [Текст] : Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. Постаті. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Стилос, 2012. – 608 с.
9. Українська література XIV-XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори / Автор вст. ст. і ред. В.Л. Микитась. – К.: Наук. думка, 1988. – 598 с.