«Словенська» та «лехітська» групи слов'ян у переліках народів Повісті временних літ й проблема початків Русі


На початку Повісті временних літ її автор поставив запитання «звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити». Відповідь на нього в значній мірі залежить від розуміння того, які племена уважалися слов’янськими, як літописець розташовував їх на уявній карті відомого йому світу, та у яких стосунках вони перебували з Руссю. Об’єднуючи ці племена під назвою «Словене»/«Словѣне» руські книжники намагалися простежити їхнє походження та, фактично, знайти їм місце у подіях всесвітньої історії. Слов’янська історія впліталася в канву відомих історичних творів, вкладалася у конкретні історичні обставини та географічні реалії. Наукова інтерпретація цих вказівок є не завжди простою, адже Повість є компілятивним текстом, що складається із об’ємних запозичень, невеликих включень та парафраз інших творів.

Юрій Диба, Львів

На початку Повісті временних літ (далі за текстом ПВЛ. - Ю. Д.) її автор поставив запитання «ѿкуду єсть пошла Руская землѧ стала єсть . и хто в неи почалъ пѣрвѣє кнѧжит». Відповідь на нього в значній мірі залежить від розуміння того, які племена уважалися слов’янськими, як літописець розташовував їх на уявній карті відомого йому світу, та у яких стосунках вони перебували з Руссю. Об’єднуючи ці племена під назвою «Словене»/«Словѣне» руські книжники намагалися простежити їхнє походження та, фактично, знайти їм місце у подіях всесвітньої історії. Слов’янська історія впліталася в канву відомих історичних творів, вкладалася у конкретні історичні обставини та географічні реалії. Наукова інтерпретація цих вказівок є не завжди простою, адже ПВЛ є компілятивним текстом, що складається із об’ємних запозичень, невеликих включень та парафраз інших творів.

Розшифрування географічно-етнографічних екскурсів ПВЛ логічно ув’язується із вивченням їхніх безпосередніх джерел. Серед літературних орієнтирів передовсім називають Біблійні книги, а до кола безпосередніх взірців залучають «Хроніку» Георгія Амартола, який викладає події від Адама до смерті царя Феофіла (842 р.). Виокремлення тих чи інших запозичень дозволяє атрибутувати фрагменти авторських текстів руського книжника(ів), базованих на власних спостереженнях, переказах очевидців чи місцевих легендарних відомостях. Такого роду дослідження розпочалися ще наприкінці ХІХ ст. й тривають до сьогодні.

ПВЛ розпочинається недатованим вступом, у якому розповідається про розподіл землі між синами Біблійного патріарха Ноя, розселення слов’ян, заснування Києва тощо. Словени знаходяться у переліку країв, що належать до частини Яфета: «Афетови же ясѧ полунощная страна . и западная Мидия . Ѡлъвания . Армения Малая . и Великая Каподокия . Фефлагони . Галатия . Кольхысъ. Воспории . Меωти . Дереви . Сармати . Тавриани . Скуфия . Фраци . Македония . Далматия . Молоси . Фесалия . Локрия . Пеления . яже и Полонописъ наречтсѧ . Аркадия . Ипириноя . Илурикъ . Словене . Лухития (тут і далі за текстом виділення мої. - Ю. Д.) . Аньдриакия . Аньдриатиньска пучина. имать же и ωстровы . Вританию . Сикелию . Євию . Родона . Хиωна . Лѣзвона . Куфирана . Закуньфа . Кефалиния . Ифакину . Керкуру . и часть всѧкоя страны и нарицаюмую Ѡнию . и рѣпку Тигру . текущюю межи Миды и Вавілономъ . до Понетьского морѧ . на полунощныя страны . Дунаи Днепръ . и Кавькасиискыя горы . рекше Оугорьскыя . и ѿтуда рекше доже и до Днепра . и прочаая рѣкы . Десна . Припеть . Двина. Волховъ . Волга. иже идеть на въстокъ . въ часть Симову» [10, стлб. 3].

Літературною основою для літописця тут слугував дещо вкорочений уривок із «Хроніки» Георгія Амартола: «Афетоу же Мидия, Давония, Армения малая же и великая, Кападокия, Пафлагония, Галатия, Колхисъ, Въспории, Меωті, Дерви, Сармати, Таврияниі, Скоуфия, Фракия, Македония, Далматия, Молоси, Фесалия, Локри, Виωтия, Ѥтолия, Атикия, Афаия, Пєления, яже и Пълопотсъ, наріетьсѧ, Аркадия, Ипиротия, Илоурии, Лоухития, Адриякия, у иеяже ѥсть Адриятиньская пучина, има же ωстровы Вретанию, Сексилию, Ѥвию, Родона, Хиωна, Лѣзвона, Коуфирана, Закунфа, Кифанилия, Ифакиноу, Керкоуроу, и часть всѧчьскыя страны нарицаѥмоую Иωнию, и рѣкоу Тигръ, семоу текоущю межю Мидиѥю и Вавилономь» [12, с. 59]. До цього переліку літописець додав етнонім «Словене», помістивши його поміж Ілліриком та Лухітією, видалив чотири території («Виωтия, Ѥтолия, Атикия, Афаия») та додав наприкінці фразу «до Понетьского морѧ . на полунощныя страны . Дунаи . Днепръ . и Кавькасиискыя горы», запозичену із так зв. «Хронографа по великому ізложенію» - памятки, реконструйованої текстологами за збігами у кількох хронографічних творах. Зокрема Тетяна Вілкул вказує на паралелі у грецькому тексті «Хронографії» Іоана Малали (завершується 563 р.) та Софійського хронографа (список XVI ст. походить від давнішого оригіналу) [2, с. 150-157]. Ця вставка була необхідною книжнику аби зв’язати цитований перелік із географічними реаліями Східної Європи. Вона стала причиною однієї із помилок в ПВЛ, за якою Тигр тече на північ, до Понтійського (Чорного) моря [1, с. 21-22].

У переліку ПВЛ пояснення вимагає логіка книжника, за якою він розташував слов’ян поміж Ілліриком («Илурикъ»/«Илоурии») та Лухитією («Лухития»/«Лоухития»). Тут Іллірик - Римська провінція, що простягалася вздовж Адріатичного узбережжя від від річки Дрін в сучасній Албанії до Істрії на півночі сучасної Хорватії та річки Сава. У результаті Паннонських війн 12-9 рр. до н. е. територія Іллірика розширилася до Дунаю й була розділена на дві частини: Паннонію на півночі та Далмацію на півдні.

Другим географічним орієнтиром, поряд із яким літописець розташував слов’ян, є Лухитія. У різних списках літописів фігурують такі варіанти назви: «Лухитая», «Лурития», «Лухотьа», «Лухития», «Лоухитїа», «Лухнитиа», «Лухнитиа» [31, с. 9]. Попри те, що у слов’янському тексті «Хроніки» Георгія Амартола фігурує «Лоухития» у перекладах ПВЛ (насамперед російських) за замовчуванням приймається варіант «Лихнития». Так цей топонім названо у перекладі Дмітрія Ліхачьова та Боріса Романова 1950 р. [26, с. 205, 206]. Ця назва фігурує й у пізніших виданнях ПВЛ, зокрема - 2003 [28, с. 3] та 2012 [29, с. 9, 10] років. Варіант «Лихнития» збережено й у перекладі ПВЛ Аполлона Кузьміна 2014 року [30, с. 58]. В українському перекладі Л. Махновця цю назву передано як «Ліхнітія» [17, с. 1]. У російському перекладі «Хроніки» Амартола В. Матвєєнко та Л. Щєголєвой цей топонім теж перекладено як «Лихнития» [18, с. 62, 517], хоча у географічному показчику автори вказують на пагінацію у виданні Істріна, де значиться саме «Лоухития». Таким чином ця назва зближуєть із грецьким оригіналом «Хроніки». У тексті, виданому К. де Боором за кодексом Х ст., ця назва передається як «Λυχνίτις» (Лухнітіс) [47, р. 56]. Під цією назвою Георгій Амартол згадав розташоване на березі Охридського озера (крайній південь Іллірику) римське поселення Lychnidus (гр. Λύχνιδος / Lychnidos) [51, p. 431, 432; 46, р. 71-74; 52, р. 423; 49, р. 981], що стало попередником сучасного м. Охрида. Як значний християнський осередок та центр єпископії Lychnidus дійсно мав підстави, аби увійти до сюжету про розселення народів з «Хроніки» Амартола.

Проте у 861 р. цей населений пункт увійшов до складу Болгарії й вже незабаром отримав сучасну назву Охрид, під якою вперше згадується у 879 році. Наприкінці ІХ ст. там розпочав свою діяльність учень Мефодія Климент Охридський. З 990 по 1015 р. Охрид був столицею Болгарського царства царя Самуїла. Давній ойконім «Λυχνίτις» перекладач Амартола із Охридом вже не ототожнював й потрактував його хоронімом (назвою території) - «Лоухития», звідки ця назва й потрапила у ПВЛ. Тим паче й автор вставки про словен між Ілліриком та Лухитією, орієнтуючись на перекладну назву «Лоухития», не мав уяви, що Λυχνίτις Амартола є містом на півдні того ж Іллірика. Розташування слов’ян як значної етномовної спільноти поміж містом Λύχνιδος та Ілліриком позбавлене всякого сенсу, проте автори коментарів до цієї літописної статті це протиріччя ігнорували [29, с. 195].

Під назвою «Лухития»/«Лоухития» книжник вочевидь розумів якусь територію, розташовану поруч зі слов’янами. Землі слов’ян мали б відмежовувати територію Іллірика від цієї Лухитії: Іллірик←Слов’яни→Лухитія. На мою думку Лухитією могли вважати землі, давніше заселені Лугіями. Племена Лугіїв (Lugii, Legii, Lugi, Lygii, Ligii, Lugiones, Lygians, Ligians, Lugians, Lougoi) складали велику племінну конфедерацією. Римські автори (Таціт, Клавдій Птолемей, Страбон) стверджували, що у І ст. до н. е. - ІІІ ст. н. е. вони контролювали значні території Центральної Європи зокрема в басейні річок Одеру та Вісли. За Корнелієм Тацітом «Свебію ділить і розрізає навпіл суцільний гірський ланцюг, за яким мешкає багато народів; серед них найвідоміші й розчленовані на різні племена - Лугії. Буде досить назвати лише найбільш значні з них, це - гаріі, гельвекони, маніми, гелізіі, наганарвали [Перекл. з рос. - Ю.Д.]» [16, с. 354]. Таким чином територію слов’ян літописець помістив між Лугіями та Паннонією (Північною частиною колишнього Іллірика). Відтак південною межею слов’ян слугував лімес на Середньому Дунаї, а північною - гірський масив, північніше якого за Тацітом мешкали лугії. Цією природною межею вважають гірський масив Судетів, який від сходу продовжували Татри та Карпати.

Згадка про територію Лугіїв (Лухитію) у попередньому фрагменті була необхідна укладачеві аналізованого переліку ще й для того, аби логічно перейти до теми розподілу слов’ян на дві великі групи - власне слов’ян та ляхів. Ляшську (лехітську) групу слов’ян зафіксовано вже у продовженні переліку про Яфетичні народи, серед яких книжник також двічі згадав русь: «Въ Афетовї же части сѣдить Русь . Чюдь . и вси языцѣ Мерѧ . Мурома . Всь Мордва . Заволочьская Чюдь . Пермь . Печера . Ямь . Югра . Литва . Зимигола . Корсь . Сѣтьгола . Либь . Лѧховѣ же и Пруси . и Чюдь . присѣдѧть к морю Вѧрѧскому . по сему же морю сѣдѧть Варѧзи сѣмо къ вьстоку . до предѣла Симова . по тому же морю сѣдѧть къ западу . до земли Агарѧньски и до Волошьскыє . Афетово же колѣно и то Варѧзи . Свеи . Оурманє . Готѣ . Русь . Аглѧнѣ . Галичанѣт . Волохове . Римлѧнѣ . Нѣмци . Корлѧзи . Венедици . Фрѧговѣ . и прочии присѣдѧть ѿ запада къ полуденью . и съсѣдѧтсѧ съ племенем Хамовомъ» [10, стлб. 4].

Спершу літописець зробив узагальнення, що Русь «сидить» поруч із чуддю та іншими народами. Далі, у трискладовому переліку, подав роз’яснення, що це за племена й назвав спершу низку фіно-угорських та лето-литовських племен Східної Європи. Тут варто відзначити, що у східноєвропейському списку літописець не згадав словен ільменських, хоча детально перерахував низку фіно-угорських етнонімів, з якими їх звично ув’язують. Далі літописець перелічив центрально- та східноєвропейські народи, які «присѣдѧть к морю Вѧрѧскому», серед яких фігурують ляхи. Після цього подав перелік народів, які «по тому же морю сѣдѧть къ западу», помістивши русь між готами та аглянами. Друга згадка русі мала на меті вказати місцерозташування цього народу вже в розгорнутому переліку.

Наступну частину розповіді про слов’ян відділяє текст про біблійне розділення народів після будівництва вавилонської вежі. Повний перелік цих 72 народів є також у Толковій Палеї, що свідчить про їхнє спільне джерело [29, с. 212]. Продемонструвавши у попередній розповіді розподіл слов’ян на дві групи - власне словен та ляхів - літописець продовжив знайомити читача із їхнім етнографічним різноманіттям. Ця оповідь розпочинається зі згадки про паралельну назву словян - «Норци»: «быс языкъ Словенескъ . ѿ племени же Афетова . нарѣцаємѣи Норци . иже суть Словенѣ». Цей літописний пасаж ліг в основу теорії про «дунайську прабатьківщину» слов’ян. Однак згадка етноніму «Норци» у ПВЛ є лише яскравою алюзією на звістки римських істориків про кельтське плем’я, відоме під назвою «Норіки» (лат. Norici), яке до приходу римлян замешкувало гірські райони сучасної Штирії та північної Словенії (Крайна). Пліній Старший ототожнював їх із таврисками (Taurusci), вважаючи цю назву старшою. Подібно й Страбон стверджував, що тавриски були відгалуженням Норіків [44, с. 23-25].

Свого часу Н. Нікольскій категорично стверджував, що «у русского автора или летописца не могло быть каких-либо побудительных причин называть нориков славянами» [20, с. 61]. Тут дослідник помилявся, адже таких причин є принаймні дві. І котрась із них й могла спонукати руського книжника ототожнювати із словен із норцями. Вірогідно, що тут літописець не мав на увазі слов’ян у широкому розумінні, а своїх співвітчизників із Русі. По-перше, він цілком міг відзначити гадану тотожність паралельної назви Норців (Taurusci) із таврами/тавроскіфами (Ταύροι Σκύθες, Ταυροσκύθες). Під цією назвою у візантійський істориків фігурують слов’яно-руси. По-друге, підказку про зв’язок русів із норіками руський книжник міг добачити й у грецькій хроніці Сінкелла в якій, як вказував А. Шахматов, на місці нориків фігурують «ρηγῖνες» [45, с. 75]. Цих «ρηγῖνες» літописець міг упізнати як ругів й ототожнити їх із русами, подібно до того, як Продовжувач Реґінона називав княгиню Ольгу королевою ругів (reginae Rugorum) [50, р. 170]. З ряду паралельних етнонімів (norici/taurusci/ρηγῖνες») руський книжник обрав найвідоміший, тотожний із назвою римській провінції. Фразою «Норци . иже суть Словенѣ» він патріотично підкреслив причетність слов’яно-русів до значимих подій римської історії, що відбувалися на Дунаї. Нижче, у завершенні розповіді про місію Кирила та Мефодія серед панонських слов’ян, книжник підтвердив цитовану фразу розлогим поясненням: «Словѣтнескъ языкъ и Рускыи ωдинъ . ѿ Варѧгь бо прозвашасѧ Русью . а пѣрвѣє бѣша Словѣне . аще и Полѧне звахусѧ . но Словѣньскаæ рѣчь бѣ» [10, стлб. 20].

Після згадки про Норіків літописець продовжує: «по мнозѣхь же временѣхь . сѣлѣ суть Словени . по Дунаєви . кде єсть нынѣ Оугорьская землѧ . и Болгарьская» [10, стлб. 4]. Слід погодитися із думкою, висловленою В. Пєтрухіним та Д. Раєвскім, що ця звістка фіксує не початок, а навпаки - крайню західну межу слов’янської експансії: «Дунай остается для Начальной летописи границей, пределом, к которому стремяться русские князья, начиная с Кия - легендарного основателя Киева. [...] Дунай был для славянства и Руси не только границей (периферией), но и центром, местом начала и завершения самых существенных событий. [...] Прорвав византийскую границу на Дунае, славяне перешли рубеж первобытности - стали участниками всемирной истории и попали на страницы средневековых хроник. Там они обрели свое имя...» [25, с. 154, 155]. «Дунайська прабатьківщина» слов’ян є кабінетною історичною конструкцією, що не має опертя у позалітописних матеріалах.

Літописець намагався створити розлогу схему етногенетичних зв’язків слов’янської спільноти, ускладнюючи її з кожним наступним кроком. Спершу він пояснив на які складові розділялася власне словенська група: «ѿ тѣхъ Словенъ . разидошашасѧ по земьли . и прозвашасѧ имены своими . кде сѣдше . на которомь мѣстѣ . яко пришедше сѣдоша . на рѣцѣ именемъ Моравѣ. и прозвашасѧ Морава . а друзии Чесѣ нарекошасѧ а се ти же Словѣне. Хорвати Бѣлии . Серпь . и Хутанѣ» [10, стлб 5]. Словенами найперше є моравани та чехи. Тими ж словенами він вважає також Білих Хорватів, Сербів та Хутанів.

Білі хорвати це західні хорвати. Найдокладнішу інформацію про них поміщено у 30 («Про фему Далмація») та 31 («Про хорватів та про країну, в якій вони проживають тепер») розділах трактату Константина Багрянородного «Про управління імперією» [14, с. 131-133, 135-137, 141]. Звідки довідуємося, що білі хорвати підпорядковувалися королю Оттону та мали дружні стосунки з угорцями. Ці нехрещені хорвати проживали по той бік Угорщини, поблизу Франкії і межували зі слов’янами - нехрещеними сербами. Згадані поруч із хорватами серби - це лужицькі серби, які сформували значний союз західнослов’янських племен, локалізований на значних теренах, від річки Заале на заході до річок Одер і Бубр на сході, і від Берліна на півночі до Рудних гір на півдні.

Етнонім «Хутанѣ» Іпатіївського літопису у решті старших літописів фігурує як «Хорутане». У західноєвропейських джерелах вони знані як «Carantani», «Carentani», «Carentini», «Carnii» тощо. У літературі їх часто прямолінійно ототожнюють із сучасними словенцями. Проте територія Словенії заселялася слов’янами із двох протилежних боків. Перші слов’яни прийшли (з кінця 70-х рр. VI ст.) з північного сходу, з Прикарпаття і Моравії, й заселили східні Альпи (власне Карантанію). Друга хвиля слов’ян прийшла дещо пізніше, з південного сходу - Паннонії, та заселила південнословенські землі. Після розпаду держави Само альпійські слов’яни утворили князівство Карантанія, яке був незалежним від бл. 660 до бл.745 р., коли вони потрапили до зони баварського впливу, а згодом були включені до складу Франкської імперії. Після знищення гегемонії аварів у VIII ст. вже на початку IX ст., багато карантанських слов’ян переселилося до Нижньої Паннонії. Цю частину Паннонії, розташована на північ від Драви, вже від 819 р. франкські джерела називають областю Карантанії (Carantarum regio) або частиною Карантанії (Carantarum partes). В 839 р. у Нижній Паннонії під протекторатом Людовика ІІ Німецького для вигнаного з Нітри князя Прибини було створене так зв. Блатненське князівство. У 874 р. князівство Нижньої Паннонії було приєднане до Великої Моравії, а 901 р. його захопили угорці [13, с. 12-33].

До складу Великої Моравії входили всі племена, об’єднані в ПВЛ у осібну групу власне словен: моравляни → чехи → білі хорвати → сорби → карантанці. Період, коли перелічені літописцем племена входили до складу Великоморавської держави став часом розквіту їхньої культури. Етнокультурні ознаки й стали тією підставою, що дозволила книжнику об’єднати їх у єдину групу. Основою великоморавської історично-політичної єдності, її культурно-етнографічним маркером, стала празька археологічна культура. Цю групу надійно ототожнюють зі склавенами, описуваними Йорданом та візантійськими авторами VI-VII ст. Писемні джерела засвідчують їхню експансію на ширші терени, землі Моравії та Чехії, басейну Ельби і Заале на північному заході, Каринтії та Нижньої Панноннії на південному заході [38, с. 295-323]. Прикметно, що літописець обійшов увагою балканських слов’ян. У його полі зору опинилися лише ті групи, що так чи інакше (політично чи культурно) впливали на становлення і розвиток Русі.

Руського книжника без сумніву цікавили особливості побуту різних слов’янських груп, він добре вловлював різницю у їхніх звичаях та віднотовував це у тексті. Перелічивши власне словен (спадкоємців традицій празької археологічної культури) літописець виклав нижче і племінний поділ словен лехітської групи. Їх розділяє лише короткий пасаж про прихід у Подунав’я волохів, які чинили насильство серед слов’ян та спонукали їх до переселення на інші території. Серед таких переселенців він називає саме лехітів: «Волохомъ бо нашедшим на Словены . на Дунаискыє . и сѣдшимъ в нихъ . и насилѧющимъ имъ . Словѣне же ωви пришєдшє и сѣдоша . на Вислѣ . и прозвашасѧ Лѧховѣ . а ѿ тѣхъ Лѧховъ прозвашасѧ Полѧне Лѧховѣ . друзии Лютицѣ . инии Мазовшане . а нии Поморѧне» [10, стлб. 5]. До ляхів («прозвашасѧ Лѧховѣ») літописець залучає чотири основні племені: ляхів-полян, лютичів, мазовшан та поморян. Цей перелік звичайно не вичерпує племінної диференціації лехітської (ляшської) групи, проте в основній своїй масі він дає ті географічні координати, у яких археологи фіксують суковсько-дзєдзіцьку археологічну спільноту [38, с. 324-348]. З цього переліку випадає лише Мазовія, що сформувалася в умовах слов’яно-ятвязького симбіозу й була включена у політичну орбіту Польщі шляхом тривалої культурно-політичної інкорпорації [38, с. 442-446]. Проте у часи літописця культурна різниця вже не була такою очевидною і він логічно долучив мазовшан до лехітської групи.

Перелічивши племена, що входили до групи ляхів, літописець відразу за ними назвав слов’янські племена, що увійшли у орбіту впливу Русі: «тако же и тѣ же Словтне . пришедше сѣдоша по Днепру . и наркошасѧ Полѧне . а друзии Деревлѧне . зане сѣдоша в лѣсѣхъ . а друзии сѣдоша межи Припѣтью и Двиною . и наркошас Дреговичи . и инии сѣдоша на Двинѣ . и нарекошасѧ Полочане . рѣчькы рад . яже втечеть въ Двину . именемь Полота . ѿ сея прозвашас Полочанѣ . Словѣне же стдоша ωколо ωзера Илмера . и прозвашасѧ своимъ именемъ . и сдѣлаша городъ . и нарекоша и Новъгородъ . а друзии же сѣдоша на Деснѣ . и по Семи и по Сулѣ . и наркошасѧ Сѣверо . и тако разидесѧ Словенескъ языкъ . тѣмь же и прозвасѧ Словеньская грамота» [10, стлб. 5]. У цьому тексті перелічено такі слов’янські племена: поляни → деревляни → дреговичі → полочани → словени новгородські → сіверяни. Літописець вказує ці племена у реальній географічній послідовності, уточнюючи їхні орієнтири, якими слугують відомі гідроніми, проте не дає етнічних характеристик і не диференціює ці племена. Автор тексту лише пояснив, що назва Ільменської групи збігається зі загальною назвою слов’ян («прозвашасѧ своимъ именемъ»). Поміщена у завершенні аналізованого переліку фраза жодним чином не узгоджується із наступним текстом, а є пов’язаною, як відзначив А. Шахматов, із датованою 898 р. оповіддю, умовно названою ним «Сказанием о преложении книг на славенский язык» [45, с. 81].

Питання про появу на півночі словен не можна вважати вирішеним. Нагадаю, що переліку про Яфетичних народів (див. вище), які «присѣдѧть к морю Вѧрѧскому», книжник не згадував ільменських словен, хоча детально перелічив низку фіно-угорських та балтських народів, окремі з яких важко назвати значними як за чисельністю, так і за впливом на історичні події. А тому перелік підвладних Русі племен зі згадкою про ільменських словен та заснування Новгорода випадає вважати вставкою. Метою цієї вставки було введення словен до загальноруської історії. Нижче детальніше йтиметься про заснування Новгорода.

Легітимність цієї вставки компілятору відразу ж довелося обгрунтовувати великим пасажем про мандрівку святого Андрія Первозванного до Риму через Київ та Новгород, а далі Балтикою, Атлантикою і Середземномор’ям до Апенінського півострова й далі до Синопа. Його міфологічний характер не викликає сумніву. Це доповнення мало на меті зв’язати північні землі із Києвом низкою географічних реперів не лише політично та історично, але й сакралізувати цей зв’язок. Аби його унаочнити літописець яскравими барвами описав мийні ритуали новгородців: «идеже послѣже быс Києвъ . и поиде по Днѣпру горѣ . и приде въ Словены . идеже ниѣ Новъгород . и видѣвъ люди ту сущая . какъ ихъ обычаи и како сѧ мыють . и хвощютсѧ и оудивисѧ имъ . и иде въ Варѧгы . и приде в Римъ . исповѣда єлико наоучи . и єлико видѣ . и реч имъ дивно видѣхъ землю Словеньску . идущю ми сѣмо . видѣхъ банѣ древѧны . и пережьгуть я велми . и съвлекутсѧ и будуть нази . и ωбольютсѧ мытелью . и возмуть вѣникъι . и начнуть хвостатис . и того собѣ добьют ωдва вылѣзуть ле живы . и обольютсѧ водою студеною . и тако ωживут . и тако творѧть по всѧ дни . не мучими никымже . но сами сѧ мучать . и творѧт не мытву себѣ а не мученьє . и се слышавше дивлѧхусѧ» [10, стлб. 5-7].

Повертаючись до питання локалізації словен слід зауважити, що у цитованому тексті книжник добачає їх у самому Новгороді «Словены . идеже ннт Новъгород» й прямо ототожнює з «люди ту сущая». Описуючи Словенську землю з точки зору апостола Андрія, літописець обмежує її до локальної території, де начебто й спостерігає лазневі традиції словен: «видѣхъ землю Словеньску . идущю ми сѣмо . видѣхъ банѣ древѧны». Тут слід нагадати про пізніший Словенський кінець багатоетнічного Новгорода, чи не його територія малася на увазі? У цей здогад укладається й попередня фраза, де словен фактично потрактовано локальною групою засновників Новгорода, які «сѣдоша ωколо ωзера Илмера». До того ж, легітимізуючи надумано-ранню передісторію словен та самого Новгорода вставкою про подорож Андрія Первозванного через Поволхов’я, новгородський компілятор навіть не здобувся на те, аби узгодити свою версію з прямим твердженням попередника, що апостоли на Русі не бували: «аще бо и тѣломъ апсли суть . здѣ нє были но оучения ихъ . яко трубы гласѧть» [10, стлб. 70]. Новгородський книжник проігнорував також близьке за  змістом твердження, за яким апостола Павла можна вважати лише опосередкованим учителем Русі: «Словѣньску языку оучитель єсть Павелъ . ѿ негоже языка и мы єсме Русь . тѣм же и намъ Руси оучитель єсть» [10, стлб. 20].

Відразу за згадкою про мандрівку апостола Андрія літописець поміщує ще один перелік, який розпочинається зі звістки про засновників Києва, перебування Кия на Дунаї, контакти з візантійським імператором, повернення на Дніпро та заснування Києва. Вставка зі звісткою про заснування Новгорода та розповіддю про перебування у ньому апостола Андрія мала на меті затушувати ці києвоцентричні звістки, що завершувалися черговим переліком племен, який має свої особливості: «Києви же прішедшю (Кий) въ свои городъ Києвъ . ту и сконча животъ свои . и брата єго Щекъ и Хоривъ . и сестра ихъ Лыбѣдь ту скончашасѧ . И по сеи братьи почаша дѣржати родъ ихъ кнѧжениє в Полѧхъ . а въ Деревлѧхъ своє . а Дрьговичи . своє . а Словѣне своє въ Новѣгородѣ . а другє на Полотѣ . иже и Полочанѣ . ѿ сихъ же и Кривичи . иже сѣдѧть на верхъ Волгы . и на вѣрхъ Двины . и на вѣрхъ Днѣпра . ихъ же и городъ єсть Смолѣнескъ . туда бо сѣдѧть Кривичи . таже Сѣверо ѿ них» [10, стлб. 8]. Цей перелік є близьким до попереднього (який є підстави вважати пізнішою новгородською вставкою), поміщеного перед розповіддю про мандрівку Андрія Первозванного, яка є його доповненням.

У процитованому переліку акцент зміщено на формування княжінь. Тут перелічено ті самі племена - поляни, деревляни, дреговичі, словени, кривичі (полоцькі та смоленські), сіверяни - проте розташовано їх у іншому порядку. У попередньому переліку збудований словенами «ωколо ωзера Илмера» Новгород логічно розташовується після полян, деревлян, дреговичів та полочан. Цей перелік відтворював географічні реалії Русі, що склалися після 1044 р., коли й було засновано новий город на Волхові. У цитованому переліку словени з Новгородом знаходяться після деревлян та дреговичів: поляни → деревляни → дреговичі → словени (в Новгороді) → полочани (на Полоті) → кривичі (верхів’я Волги, Двіни та Дніпра; Смоленськ) → сіверяни.

Цей перелік племен є очевидно старшим від попереднього, який вийшов з-під пера новгородського компілятора. Мені вже доводилося звертати увагу на нехарактерну послідовність перелічених у ньому племен, аналіз якої дозволив припустити, що у ранніх літописних свідченнях згадувався не Новий город на Волхові, а інший укріплений пункт під аналогічною назвою, розташований на захід, а не на північ від Києва [5, с. 257, 258].

Про таку вірогідність свідчить і наступний перелік літописних слов’ян, відділений від попереднього списком фіно-угорських племен. Його доповнюють племена західних околиць східного слов’янства: «се бо токмо Словѣнескъ языкъ в Русі . Поляне . Деревляне . Новъгородьци . Полочане . Дьрьговичи . Сѣверо . Бужане . зан сѣдять по Бугу . послѣже не Волыняне» [10, стлб. 8]. У цьому переліку згадано вісім слов’янських угруповань: поляни → деревляни → новгородці → полочани → дреговичі → сіверяни → бужани → волиняни. На думку Бориса Рибакова, з цього переліку випадає утворена за містом назва «новгородці», замість якої доречнішою була б звична, утворена за земельним принципом, назва «словени» [36, с. 87]. Проте, як зауважив Є. Пчьолов, і розташування дреговичів після полочан теж вимагає додаткового пояснення [34, с. 161]. Розміщення новгородців цього переліку відразу за деревлянами також підказує їхню західну локалізацію стосовно Києва. Первісний перелік, орієнтований зі сходу на захід, є розірваним, і слов’янські спільноти Побужжя опинилися наприкінці списку. На мою думку, він мав наступний вигляд: поляни → деревляни →  новгородці → (вставка) → бужани → волиняни.

Громаду новгородців літописець помістив відразу після деревлян, окреслюючи цією назвою слов’янську приміську спільноту правобережжя Бугу, що заселяла околиці Володимира з його давнішим городищем. За ними («зане стдять по Бугу») літописець відзначив ‘бужан’ - угруповання, що тяжіло до літописного Бужеська. Після ‘бужан’, відразу за Бугом, літописець помістив приміську спільноту города Волиня («послѣже не Волыняне»). Відтак літописець перелічив три волинські протоміські центри - Новий город (майбутній Володимир), Бужеськ та Вόлинь. До цього раннього переліку не могли потрапити полочани та дреговичі, якими в середині Х ст. володіли представники інших скандинавських династій: «бѣ бо Рогъволодъ перешєлъ изъ заморья . имѧшє волость свою Полотьскѣ . а Туръ Туровѣ . ѿ него же и Туровци прозвашасѧ» [10, стлб. 63, 64]. Згідно з географічними реаліями ХІ-ХІІ ст., літописець (очевидно новгородський компілятор) доповнив перелік названими племенами і додав також лівобережних сіверян.

До первісного переліку, який починається фразою «се бо токмо Словѣнескъ языкъ в Русі», входили лише три племена: поляни, деревляни та племінна спільнота, маркована назвами трьох протоміських міських центрів (Новгород, Бужеськ та Волинь), яку логічно назвати дулібською. Саме таке уточнення наявне далі за текстом, після згадок про прихід до дунайських слов’ян болгар, білих угрів та аварів. Дулібів, полян та деревлян літописець називає власне словенами й нижче протиставляє цю словенську групу лехітській: «си же Ѡбри воєваша на Словѣны . и примучиша Дулѣбы сущая Словѣны . и насильє творѧху женамъ Дулѣбьскымъ [продовження розповіді про насилля обрів над дулібами та шлях чорних угрів повз Київ. - Ю.Д.]. Полѧномъ живущимъ ω собѣ •:• Якоже ркохомъ сущии ѿ рода Словѣньска . и наркошасѧ Полѧне . а Деревлѧне . ѿ Словень же и нарекошасѧ Древлѧне» [10, стлб. 9]. Названі власне словенами поляни, деревляни та дуліби дуже добре співвідносяться із Празькою культурою, формуючи її східнослов’янський масив знаний під назвою Прага-Корчак, який від початку середньовіччя займав територію між верхньою течією Бугу та Київським Подніпров’ям.

Літописець є максимально точним, називаючи власне словенами західний та східний відлами Празької культури, які дуже добре відрізняв від лехітської (ляшської) або ж венедської групи. Словени Східної Європи також відрізняються книжником від лехітської групи, яку він називає відразу після словенського переліку: «Радимичи бо и Вѧтичи ѿ Ляховъ . бѧста бо два брата в Лѧсѣхъ . Радимъ . а другыи . Вѧтокъ . и пришедша сѣдоста . Радимъ на Ръжю . и прозвашас  Радимичи . а Вѧтко сѣде своимъ родомъ по Ѡцѣ . ѿ него прозвашасѧ Вѧтичи» [10, стлб. 9].

Цей лехітський перелік є, звичайно, не повним. Згаданих у ньому в’ятичів археологи об’єднують з сіверянами у близький за культурними проявами масив Роменсько-Борщевської культури. У цій етнокультурній спільноті носіями Борщевської культури були в’ятичі, а матеріальним виразником сіверян є, насамперед, пам’ятки Роменської культури. У розповіді про звичаї слов’ян спорідненість радимичів та в’ятичів із сіверянами визнавав літописець: «Радимичи и Вѧтичи . и Северо . ωдинъ ωбычаи имѧху» [10, стлб. 10]. Описуючи поховальні традиції в’ятичів, книжник додавав, що «си же ωбычаи творѧху и Кривічи» [10, стлб. 10]. Кривичів він вважав спорідненими із сіверянами: «Кривичи . таже Стверо ѿ них» [10, стлб. 8]. Тому до лехітської групи логічно було б віднести не лише радимичів та в’ятичів, а весь слов’янський масив, передовсім численні племена кривичів, що заселили давніші балтські чи фіно-угорські території, розташовані на північ та північний схід від празько-корчацької (суто словенської) спільноти.

У продовженні розповіді про походження східноєвропейських лехітів помішено ще один змішаний перелік племен: «и живѧху в мирѣ . Полѧне и Древлѧне . и Северо и Радимичи . и Вѧтичи . и Хорвати . Дулѣби же живѧху по Бугу . кде нынѣ Волынѧне . а Оуличи Тиверци сѣдѧху по Бугу . и по Днѣпру . и при(при)сѣдѧху къ Дунаєви . и бѣ множтво ихъ . сѣдѧху бо по Бугу . и по Днепру . ωли до морѧ . и суть городи ихъ и до сего дне . да то сѧ зовѧху ѿ Грѣкъ Великая Скуфь . имѣяхуть бо ωбычая своя . и законы оць своихъ . и пре дания кождо своя норовъ» [10, стлб. 9]. Першу частину цього переліку складають словенські та лядські племена. Допускаю, що й цей перелік варто скоротити, вилучивши вірогідну вставку, що розділила суто словенський перелік, про який ішла мова вище, відмежувавши полян та деревлян від дулібів. Логіка звістки про мирне співіснування є зрозумілою лише у короткому (словенскому) списку. З нею не надто кореспондується звістка про далеких географічно радимичів чи ще віддаленіших в’ятичів. Не дуже віриться й у суцільне «ланцюгове» миролюбство племен цього великого переліку. Словенський перелік можна було б доповнити хіба що хорватами. Підставою може слугувати те, що їхніх західних родичів (білих хорватів) літописець вважав саме словенами.

У другій частині цитованого тексту виділяється пасаж про уличів та тиверців, «множтво» яких розселилося аж до моря й отримали від греків назву «Великая Скуфь». Вдруге цей термін зустрічається в ПВЛ у датованому 907 р. повідомленні про похід Олега на Візантію [10, стлб., 9, 10]. Слід погодитися із Д.Ліхачьовим, який відзначив, що в першому випадку під назвою «Великая Скуфь» фігурують лише уличі та тиверці, а в другому, який складається зі списку племен, що завершується дулібами і тиверцями, - лише останні з них [27, с. 226, 227]. З’ясовуючи звідки літописець запозичив свідчення про використання греками назви «Велика Скуфь», дослідники відзначають його використання у 53-му розділі «Ізборника Святослава» 1073 р. [37, с. 190]. Уличі та тиверці, згадані у переліку племен, які літописець об’єднав під заголовком «живѧху в мирѣ», випадають із двох вже відомих слов’янських груп, умовно названих «словенською» та «лехітською». І цьому є логічне пояснення - вони виходили зі слов’янського масиву, репрезентованого пеньківською археологічною культурою, яку ототожнюють із антами.

Прикметною ознакою цього переліку є відсутність у ньому згадки про новгородських словен, значнішу історичну роль яким відведено у повідомленнях новгородського походження, пов’язаними передовсім із легендарним прикликанням варягів. Перед її викладом літописець згадав словен як варязьких данників: «В лѧѣт . ҂ѕ . тѯз [6367 (859)] имаху дань Варѧзи . приходѧще изъ заморья . на Чюди . и на Словѣнехъ . и на М(е)рѧхъ . и на всѣхъ Кривичахъ . и а Козаре имахуть на Полѧнех . и на Сѣверехъ . и на Вѧтичихъ . имаху по бѣлѣ . и вѣверици . тако ѿ дыма» [10, стлб. 13, 14].

За «варазькою легендою» ільменські словени були учасниками коаліції, яка спершу виганяє якихось варягів, а згодом знову звертається варягів, званих руссю: «сіце бо звахуть . ты Варѧгы Русь . яко се друзии зовутсѧ Свеє . друзии же Оурмани . Аньглѧне . инѣи и Готе . тако и си». На прохання відгукнулися «и изъбрашасѧ . триє брата . с роды своими . и пояша по собѣ всю Русь . и придоша къ Словѣномъ пѣрвѣє . и срубиша город Ладогу. и сѣде старѣишии в Ладозѣ Рюрикъ . а другии Синоусъ на Бѣлѣωзерѣ . а третѣи Труворъ въ Изборьсцѣ . и ѿ тѣхъ Варѧгъ . прозвасѧ Руская землѧ» [10, стлб. 14]. Коаліція звернулася до народу «Русь», згаданих до того у тексті ПВЛ серед яфетичних народів, що «присѣдѧть к морю Вѧрѧскому» й поміщених поміж готами та аглянами.

Що ж означає фраза «пояша по собѣ всю Русь»? Зворот «по собѣ» зазвичай довільно перекладають як «з собою», вважаючи, що брати взяли зі собою всю русь, під якою розуміють дружину, військо. У Радзивилівському літописі (список Бібліотеки Російської АН) фігурує різночитання «собѣ», хоча у Московсько-Академічному списку - «по собѣ» [35, с. 16]. З цією кон’єктурою аналізовану фразу слід перекладати «взяли собі всю Русь». Натомість «по собѣ» прямо перекладається як «після себе». У ПВЛ є ще один приклад вживання цього звороту, який знаходимо у літописній статті 1091 року. Тут згадано, що майбутній володимирський єпископ Стефан залишив після себе Климента ігуменом Кловського монастиря: «поемъ съ собою Климѧнта . егоже постави игумена по собѣ» [10, стлб. 203]. Репліка літописця «пояша по собѣ всю Русь» є поглядом у майбутнє, що демонструє історичні перспективи роду Рюрика Синеуса та Трувора, нащадки яких взяли владу в усій Русі, а не лише на північних землях Східної Європи, де спершу («пѣрвѣє») вокняжився Рюрик із братами.

Після смерті братів «прия Рюрикъ власть всю ωдинъ . и пришед къ Ильмєрю . и сруби город надъ Волховом . и прозваша и Новъгород . и сѣде ту кнѧжа . и раздая мужемъ своимъ волости . и городы рубити . ωвому Полътескъ . ωвому Ростовъ . другому Бѣлоωзеро. и по тѣмь городомъ суть находницѣ . Варѧзи . пѣрвии наслѣдници [За іншими списками «насельници» - Ю.Д.] в Новѣгородѣ Словенѣ» [10, стлб. 14]. За цим повідомленням саме Рюрик збудував («сруби») над Волховом Новгород. Це свідчення протирічить ранішій звістці ПВЛ, згідно з якою його заснували словени [10, стлб. 5]. За Новгородським літописом будівництво Нового города на Волхові датується 1044 р.: «В лѣто. ҂ѕфнв. [6552 (1044)] Ходи Ярослав на литву . на весну же Володимиръ (син Ярослава Мудрого. - Ю. Д.) . заложи Новгородъ и здѣла и» [22, с. 181-182]. На думку Є Носова, підтриману Т. Джаксон, згадуючи Новгород літописці лише проектували новий топонім, що з’явився у середині XI ст., на події ІХ-Х ст., пов’язані із «Городищем» [4, с. 92]. Це тверження має сенс лише в рамках подій, дотичних до варязької легенди. В тогочасних київських повідомленнях фігурує одноіменний город, розташований на захід від Києва.

Вставки новгородського походження про словен не свідчать про їхню широку географію. Вони з’явилися на берегах Волхова лише у якості його засновників. Ретроспективними слід уважати не лише звістки про волховський Новгород, але й про словен. Цими словенами випадає вважати вихідців з півдня, де літописець й локалізує власне словен - полян, деревлян та дулібів. Їхню появу на Волхові можна було б пов’язати із заходами Ярослава з окняження північних околиць: «В лѣт . ҂ѕ. .ф. .мв . [6542 (1034)] [...] иде Ярославъ к Новугороду . посади сна своєго Володимира . в Новѣгородѣ єпспа постави Жидѧтоу» [10, стлб. 138]. Згадка про Новгород тут виразно ретроспективна. Її можна прийняти лише в якості географічного орієнтира. В реальності тогочасні події могли розгортатися лише на «Городищі» та новозаснованому Ярославовому дворищі на Славні.

Тут я згоден із О. Толочком, який вважав можливим назвати словен фіктивним племенем. Правда, тієї ж думки дослідник притримується і щодо полян: «для Сильвестра поляни и словене суть жители двух городов - киевляне и новгородци, и этот синонимизм легко прослеживается в летописи» [43, с. 85]. Словени були не лише мешканцями, але й будівничими Нового города на Волхові, засновником якого новгородський літописець вважає сина Ярослава - Володимира.

Щодо полян такої певності немає. Для прикладу, О. Толочко вважає, що про полян та словен нічого не знав Константин Багрянородний, хоч О. Пріцак ще на початку 70-х років минулого століття обгрунтував тотожність літописних полян зі знаними імператору племенем Лендзян (Λενζενιν / Λενζανιν). Він вказав на філологічну ідентифікацію Лендзян Г. Ільїнського, який виводив цю назву від від спільнослов’янського *led- «необроблена, цілинна земля». Зважаючи на те, що поле «степ» і лядо «цілинна земля» тісно поміж собою пов’язані, О. Пріцак дійшов до висновку, що другою назвою полян, якою їх окреслювали сусіди, було lędĕn-  і від них це означення потрапило до твору Багрянородного [33, с. 351—359]. Пізніше до тієї ж думки прийшли В. Петрашенко [24, с. 54] та С. Конча [15, с. 263-266], яким праця О. Пріцака лишилася невідомою.

Наведені вище спостереження щодо літописних груп слов’ян не будуть повними, якщо на згадати розповідь про прихід угорців у Подунав’я, яку трактують ще одним доказом на користь теорії про розселення слов’ян з дунайської батьківщини: «В лѣто . ҂ѕ. .у. .s. [6406 (898)] Їдоша Оугре мимо Києвъ горою . єже сѧ зоветь ннѣ Оугорьскоє . и пришєдшє къ Днѣпру . сташа вежами. бѣша бо ходѧще яко и Половци . и пришєдшє ѿ вьстока . и оустремишасѧ чересъ горы великыя . иже прозвашасл горы Оугорьскыя . и почаша воєвати на живущая ту . сѣдѧху бо ту преже Словене . и Волохове . переяша землю Волъιньскую . по семь же Оугре прогнаша Волохы . и наслѣдиша землю ту . и сѣдоша съ Словеньми . покоривше я подъ сѧ . и ѿтолѣ прозвасѧ землѧ Оугорьска . и начаша воєвати . Оугре на Грѣкы . и пополониша землю Фрачьскую. и Македоньску . доже и до Селунѧ . и начаша воєвати на Мораву. и на Чехы» [10, стлб. 18].

Це повідомлення цікаве згадкою про те, що угри перейняли, землю Волинську (у Хлєбніковському списку - «словенскоую»). Фраза про Волинську землю трактується опискою. Проте не слід відкидати можливості, що літописець дійсно міг вважати, що перед тим як перейти Карпати угри перейняли (захопили) Волинь, заселену словенами. На цю думку наштовхує фраза, вжита після згадки про Волинську землю: «по семъ же Оугре прогнаша Волохы». Слід взяти до уваги, що у «Діяннях угрів» («Gesta Hungarorum») також згадано перехід угорців через Волинь та Галичину.

Немає сумнівів, що літописець вважав мешканців Волинської землі словенами, про що вже йшла мова вище: «Дулѣбы сущая Словѣны». До словенської групи він долучав також деревлян та полян. Ці повідомлення ПВЛ добре кореспондуються з пізнішими свідченнями. Так городище давнього Волиня ще на початку ХІХ ст. було знане як ‘Словенський городок’. Цю характерну назву відзначив З. Доленга-Ходаковський: «городъ Волынь при устьѣ той же Гучвы, которого обширный вал, съ особеннымъ городком Словенскимъ, съ множествомъ могил внутри того вала и на восточной стороне Буга, видны по сію пору» [7, с. 10]. Не менш показовим є й повідомлення Новгородського четвертого літопису про заснування Володимира, де Волинська земля фігурує під назвою «Словенська»: «В лѣто 6496. И пришедъ [Володимир Святославович. - Ю. Д.] ис Киева во Словеньскую землю, и постави градъ в свое имя Володимеръ, и спомъ осыпа, и церковь сборную святую Богородицю древяную постави, и вся люди крести Рускыя и намѣстници» [23, с. 90]. Ідентичний текст відомий і за пізнішим Новгородським літописом за списком Дубровського [21, а 43].

Фрагмент тексту ПВЛ про завоювання уграми Подунав’я завершується розповіддю про створення грамоти для Словен: «бѣ бо єдинъ языкъ Словѣнѣскъ . Словѣнѣ же сѣдѧху по Дунаю. ихъ же прияша Оугре . и Морава . и Чеси . и Ллховѣ . и Полѧне . яже ннѣ зовемая Русь . симъ пѣрвѣє положены книгы . Моравѣ яжеи прозвасѧ грамота Словеньская . яже грамота є в Руси . и в Болгарехъ Дунаискых» [10, стлб. 18]. Цей уривок перекладається як послідовний перелік слов’янських племен: «Був же народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь. Сим же моравам найперше було створено письмена, які й дістали назву - азбука слов’янська; ця азбука є в Русі і в Болгарах дунайських» [10, с. 14]. Перелік розпочинає група словен, яку захопили угри. Аналогічні за змістом трактування є також у відомих російських перекладах: «и те славяне, которые сидели по Дунаю, покоренные уграми» [29, с. 20] тощо. Одначе поява цього переліку у тексті не узгоджується із прикінцевою реплікою про створення письмен та поширення азбуки в Русі та дунайських Болгар. Причина у тім, що фразу «ихъ же прияша» необхідно дослівно перекласти як «їх прийняли». Тобто у цитованому уривку мова йде про те, що підкорених уграми («покоривше я подъ сѧ») слов’ян, які первісно сиділи по Дунаю, прийняли різні народи: ті ж угри, морав’яни, чехи, ляхи та поляни, ототожнювані із руссю. Саме ця група переселенців й поширили серед словен та ляхів писемність. Далі за текстом літописець пояснив, звідки узялася грамота серед дунайських слов’ян, розпочавши цю оповідь зі згадки про запрошення князями Ростиславом, Святополком та Коцелом учителів слов’янської грамоти.

О. Толочко сприйняв зміст аналізованого фрагмента ПВЛ за розселення слов’ян не в далекі часи, а в період правління імператора Михаїла (842-867 рр.). На його думку літописець вважав, що словени (новгородські) та поляни «едва ли не застали, еще на своей прародине, миссию Константина и Мефодия» [43, с. 76]. Це цілком довільне трактування привело далі автора до «оригінальної» думки, що «русь (поляне) и словене (новгородци) были среди славян, первыми услыхавших слово божье на собственном языке» [43, с. 77]. Цю інтерпретацію автор далі використав для критики літописця, безпідставно звинувачуючи його у власних огріхах і дорікаючи, що картина слов’янської міграції з Дунайської прабатьківщини та картина розселення слов’ян є виключно книжною вченою конструкцією.

Насправді, літописні переліки слов’ян є цілком статичними. Розселення слов’ян з прабатьківщини книжник зафіксував лише у його кінцевій фазі, на Дунаї, про що й свідчить вже згадувана фраза: «по мнозѣхъ же временѣхъ . сѣлѣ суть Словени . по Дунаєви . кде єсть ннѣ Оугорьская землѧ . и Болгарьская» [10, стлб. 4]. Вже на своїх місцях (по Сожу та по Оці) знав літописець і радимичів та в’ятичів, які походили від ляхів. Прийнята О. Толочком за свідчення слов’янської міграції з «Дунайської прабатьківщини» оповідь, є насправді переліком народів, які прийняли у своє середовище охрещених й освічених мігрантів (дунайців), витіснених угорцями з територій, де діяла місія Константина-Кирила та Мефодія. У цьому переліку місця для новгородських словен немає. Немає хоча б тому, що група словен, яка на початку ХІ ст. з’явилися на Волхові, вірогідно сповідувала християнство відмінне від кирило-мефодіївської традиції. Їхня поява на Волхові мала свої причини.

У монографії «Батьківщина святого Володимира» я висловив думку, що словени, які осіли на Волхові могли бути мігрантами з Побужжя, переважно купцями, традиційні контакти яких із Балтикою (Західним Бугом та Віслою) були вигідними Ярославові, який окняжував Приільменські території [5, с. 401]. Причини переорієнтації торговельних інтересів Ярослава з Бузько-Віслянського шляху на Ільмень, Волхов та Ладогу й заснування у 1044 р. Новгорода було висвітлено у спільній з Ігорем Мицьком праці. У цій публікації вперше прозвучала думка, що поштовхом для активного освоєння північних земель стало блокування польським володарем Болеславом І від 1018 р. торговельного шляху по Бугу та Віслі. Тривала конфронтація з Польщею та активізація ятвягів змусила Ярослава шукати альтернативні шляхи сполучення із Балтикою. Проте й двінський шлях був заблокованим для київського князя через родове протистояння з полоцькою династією. Волховський маршрут став альтернативою бузькому та двінському шляхам у торгівлі Русі з Балтикою. Право Ярослава на північні володіння було закріплене одруженням на шведці. Але підвалини майбутньої економічної могутності волховського Новгорода були закладені мігрантами із Побужжя, які зберегли за собою на півночі не лише етнонім «словени», але й богомильські традиції [6, с. 38-40].

Підбірку аргументів, що підтверджують статус переселенців новгородських словен та нетрадиційний характер їхньої конфесії зібрав І. Мицько [19]. Так у першій статті «Руської правди» перераховано випадки відплати за убивство русина, гридня, купця, ябетника, мечника, ізгоя та словенина.: «Убиеть мужь мужа, то мьстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брату чада, любо сестриню сынови; аще не будеть, кто мьстя, то 40 гривенъ за голову; аще ли будеть русинъ ил гридънь, любо купцъ любо ябетник, любо мечьникъ, аще ли изъгои будеть, любо словенинъ, то 40 гривенъ положити за нь» [9, с. 358, 366]. Словенина тут згадано у парі з ізгоєм, за якого мали людину, позбавлену свого суспільного середовища. Розташування у парі свідчить, вірогідно, про їхнє близьке становище. Так Л.-К. Ґетц вважав словенина іноземним купцем зі слов’янських країн та відзначав специфічний характер віровизнання словен, про що, на його думку, свідчить текст «Вопрошанія» новгородського клірика Кирика кінця 1140-х - 1150-х рр. [32, с. 37; 48, р. 130]. У цій пам’ятці зафіксовано тодішню новгородську церковну практику при охрещенні в православіє: «Молитвы оглашеныя творити: Болгарину, Половчиноу, Чюдиноу преди крещениям днии поста, исъ церкви исходити от оглашеныхъ; Словѣтниноу — за и днии» [3, стлб. 36]. Словенину перед хрещенням призначався восьмиденний піст, так само як і латинянину, що слугує підтвердженням «напіввірності» віровизнання словен до переходу в православіє. Прихильниками нетрадиційних вірувань сприймав словен і автор антиєретичного слова ХІІ ст. «О посте к невежам». У ньому біси вихваляли тих християн, які розпалювали для них бані та залишали їжу: «мы же походили по болгаромь. мы же по половцемь. мы же по чюди. мы же по вятичемь. мы же по словѣном. мы же по инымъ землямъ, ни сяких людїй могли есмы наити к семоу добру и ч[е]сти . и послушанїю . яко сіи ч[е]л[ове]ци» [39, с. 246]. З тексту випливає, що найкраще їм догоджали саме словени, останні у списку. Натяк щодо приналежності словен до нетрадиційної конфесії є також у Радзивилівському літописі, у якому фразу «нарци єже суть Словѣне» замінено на «нарицаеми иновѣрци, еже суть словене». У зауваженому різночитанні І.Мицько добачає вказівку на нетрадиційний характер конфесії реальних волховських словен. Проте, зважаючи на вірогідне волинське походження радзивилівського літопису, пов’язаного з діяльністю скрипторія князя Володимира Васильковича [42, с. 70], це зауваження слід переадресувати на їхніх колишніх співвітчизників з Побужжя, які й принесли на північ богомильські традиції [5, с. 312-330]. Незаперечним свідченням толерування богомильства словенської громади над Волховом є відомий «Новгородський кодекс», датований першою третиною ХІ ст. Дослідник цієї писемної пам’ятки А.Залізняк навів низку аргументів, які доводять, що власник кодексу був прихильником павликіанської чи богомильської єресі [8, с. 190-212]. Не виключено, що вставка у ПВЛ міфічної оповіді про мандрівку апостола Андрія через Новгород мала на меті затушувати згадку про опосередкований вплив на Русь місії апостола Павла, яку новгородський книжник мав певні підстави трактувати своєрідною пропагандою павликіанських та близьких їм за суттю богомильських ідей.

Богомильство, як єретична релігійна течія, з’явилося у Новгороді вже у сформованому
вигляді, разом з її носіями - словенами. Немає жодних підстав датувати їх появу на берегах Волхова раніше появи там київської адміністрації на початку ХІ ст. Найпромовистішим доказом прийшлого характеру засновників Новгорода, є відсутність язичницьких некрополів у найближчих його околицях.

Російська історична наука, в руслі якої тривалий час розвивалася українська медієвістика, звично перебільшували роль новгородських словен в історії Русі, трактуючи їх значним слов’янським племенем. Натомість, цілковито ігнорувався факт наявності у ПВЛ звісток про значний словенський масив Східної Європи, що первісно складався із трьох племен - полян, деревлян та дулібів. До словенської групи літописець також долучає низку розташованих на захід племен - моравлян, чехів, білих хорватів, сербів та карантанців. Обидві групи словен (східно- та центральноєвропейську) поєднує їхній розвиток на основі празької культури. Цей великий слов’янський масив (власне словен), що простягнувся від Дніпра до лівої притоки Лаби - Заале, книжник відрізняє від словен-ляхів, до якої залучає ляхів-полян, лютичів, мазовшан та поморян, основу розвитку яких склала суковсько-дзєдзіцька археологічна спільнота. До лехітської групи літописець відносить також і східноєвропейські племена радимичів та в’ятичів, близькими родичами яких вважає сіверян, радимичів та кривичів. Третю групу слов’ян літописець відрізняє на східноєвропейському півдні. До неї він залучає уличів та тиверців, називаючи їх «Великая Скуфь». Саме ці племена розвинулися на основі третього археологічного масиву слов’ян - пеньківського.

Традиція наукового ігнорування значної словенської групи, що замешкувала терени між Західним Бугом та Дніпром не дає можливості розпізнати їх у звістках про військові кампанії руських князів, зокрема - у війську Олега. У літературі вже звучали застереження щодо достовірності згадок про фіно-угорський контингент у його підрозділах. Подвійна згадка про словен дає підстави говорити про можливість якихось дописок. Давно назріла потреба об’єктивно порівняти військові потенціали приільменських околиць та словенських теренів «низовських земель». Для прикладу, у згадці про словен у війську Ярослава (разом із руссю та варягами), в його протистоянні з Болеславом над Західним Бугом коло Волиня, цілком природно добачати місцевих волинських словен. В усякому разі комплекс свідчень про словен необхідно критично переосмислити.

Літописна класифікація слов’ян є напрочуд точною. Однією з причин її ігнорування є узвичаєний в історичній науці кабінетний поділ слов’ян на західних, східних та південних. Цей поділ не має нічого спільного із реальною етнокультурною та мовною специфікою слов’янських народів, проте плекається в якості географічного стереотипу, що давно втратив свій зміст. Розподіл слов’ян на західну, східну та південну групи, нанесений на карту розселення слов’янських спільнот VI-ІХ ст. (рис. 2), переслідує далеку від історичної науки мету - затушувати реальні факти археологічної та літописної історії слов’ян. Таким чином племена Східної Європи з’єднуються у єдиний масив, у якому нівелюється всі літописні вказівки, що пов’язують словен цього регіону (полян, деревлян та дулібів) зі словенськими співплемінниками Центральної Європи.

Викладена в публікації літописна та співзвучна з нею археологічна картини розподілу слов’янської спільноти не узгоджуються також із концепцією «колиски» трьох сучасних найсхідніших мов - української, білоруської та російської, яка з позицій сучасного історичного мовознавства є не просто методологічною помилкою, а свідомою маніпуляцією [40, с. 66-69]. Насправді літописна смуга словенських племен співпадає зі сучасною центральнослов’янською групою або смугою мов, яка включає українську, словацьку, чеську і верхньолужицьку мови. Два географічні полюси центральнослов’янської групи мов - це верхньолужицька й українська з низкою прямих відповідників у граматиці. У літописному переліку словенських племен такими полюсами є серби (лужицькі) та поляни (дніпровські).

Розглядаючи верхньолужицько-українські мовні паралелі серболужицький мовознавець Х.Шустер-Шевць визнав існування трьох діалектних комплексів, пов’язаних спільними, давнішими праслов’янськими ізоглосами: 1) проточеський і протословацький (чесько-словацько-словено-хорватський), пов’язаний у давнину з південною зоною пізньопраслов’янської мови (пізніші сербо-хорватська і словенська); 2) пралехітський (лехітсько-болгарсько-сербський), пов’язаний з протоболгарською і частково словенською та сербо-хорватською; 3) серболужицький (лужицько-чесько-словацько-український), який приєднується у давнину до центральних і південно-східних частин пізньопраслов’янської мови (попередників української, чеської і словацької), а пізніше також пов’язаний з південнолехітським (польським) діалектним комплексом [41, с. 33-34].

Згаданий третій діалектний комплекс співпадає з власне словенським переліком ПВЛ. Упадає в очі поєднання лехітської та болгаро-сербської зон другого діалектного комплексу. Таке групування підтверджується літописною звісткою про міграцію з Дунаю витісненої волохами лехітської групи: «Волохомъ бо нашедшим на Словены . на Дунаискьιє . и сѣдшимъ в нихъ . и насилѧющимъ имъ . Словѣне же ωви пришєдшє и сѣдоша . на Вислѣ . и прозвашасѧ Лѧховѣ» [10, стлб. 5].

Описана в ПВЛ картина етно-культурних зв’язків слов’янських народів прямо корелюється із новітніми набутками мовознавства. Викладена літописцем класифікація слов’янської спільноти цілком співмірна із просторовою схемою, що відображає спільні риси української мови, що зближують її з іншими слов’янськими мовами. Підсумковий коментар до цієї завершальної схеми залишу професіоналу-мовознавцю: «Відображені на ній факти суперечать твердженням про особливу близькість української мови до російської. Те, що в українській схоже на російську, принаймні удвічі, а то й утричі менше від схожого на будь-яку іншу слов’янську мову. Несумірно більше спільних рис української з білоруською, верхньо- і нижньолужицькою (від 27 до 29 рис з 82), 18 і 19 - зі словенською і полабською, по 20-23 - з рештою (половиною) слов’янських мов» [41, с. 32].

Бібліографія

1. Алешковский М. Х. Повесть временных лет. Судьба литературного произведения в древней Руси / М. Х. Алешковский. - Москва: Изд-во «Наука», 1971. - 136 с.
2. Вілкул Т. Л. Літопис і хронограф. Студії з домонгольського київського літописання / Тетяна Вілкул. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. - 518 с.
3. Вопросы Кирика, Саввы и Илии с ответами Нифонта, епископа новгородского и других иерархичесих лиц Русская историческая библиотека. - Санкт-Петербург: Типография Императорской АН, 1880. - Т. 6. - Стлб. 21-62.
4. Джаксон Т. Н. Austr і Gor6um: Древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках / Т. Н. Джаксон. - Москва: Языки славянской культуры, 2001. - 208 с. - («Studia Historica». Series minor).
5. Диба Ю. Батьківщина святого Володимира: Волинська земля у подіях Х століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). - Львів: Вид-во «Колір ПРО», 2013. - 484 с.: іл. - (Серія «Невідома давня Україна». - 1).
6. Диба Ю., Мицько І. Неіснуючий похід 981 р. князя Володимира на ляхів / Юрій Диба, Ігор Мицько // Старий Луцьк. Науково-інформаційний збірник. - Луцьк: ФОП Сікачова В. А.: 2015. - Вип. ХІ: Матеріали ХІ наукової конференції «Любартівські читання». - С. 27-44.
7. Доленга-Ходаковский З. Пути сообщения в древней России // Русский исторический сборник, издаваемый Обществом истории и древностей российских. - Москва: В Университетской типографии, 1837. - Т. 1, кн. 1. - С. 1-50.
8. Зализняк А. А. Проблемы изучения Новгородского кодекса XI века, найденного в 2000 г. / А. А. Зализняк // Славянское языкознание. XTTI Международный съезд славистов. Любляна, 2003 г. Доклады российской делегации. - Москва, 2003. - С. 190-212.
9. Зимин А. А. Правда русская / А. А. Зимин. - Москва: Древнехранилище, 1999. - 424 с.
10. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі ПСРЛ. - Ю. Д.). - Москва: Изд-во восточной литературы, 1962. - Т. 2. - XVI с., 938 стлб, 87 с., TV с.
11. История Европы. - М.: Наука, 2992. - Т. 2: Средневековая Европа. - 808 с.
12. Истрин В. М. Книги временные и образные Георгия Мниха. Хроника Георгия Амартола в древнем славянорусском переводе. Текст, исследование и словарь / В. М. Истрин. - Петроград: Российская Государственная Академическая типография, 1920. - Т. 1: Текст. - XVIII, 612, III с.
13. Кирилина Л. А., Пилько Н. С., Чуркина И. В. История Словении / Л. А. Кирилина, Н. С. Пилько, И. В. Чуркина. - Санкт-Петербург: Алтейя, 2011. - 480 с.
14. Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст. Перевод. Комментарий / Ред. кол.: В. Л. Янин (отв. ред.) и др. - Москва: Наука, 1991. - 493 с., [3 с.].
15. Конча С. В. «Лензяни» в контексті Київської Русі / С. В. Конча // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - Київ, 2007. - Т. 15: На пошану професора, чл.-кор. НАН України В. Д. Барана. - С. 256-270.
16. Корнелий Тацит. Сочинения в двух томах. - Санкт-Петербург: Изд-во «Наука», 1993. - Т. 1: Анналы. Малые произведения. Т. 2: История. - 736 с. - (Литературные памятники).
17. Літопис руський / Переклад з давньорус. Л. Є. Махновця. Відп. ред. О. В. Мишанич. - Київ: Дніпро, 1989. - XVI с., 591 с.
18. Матвеенко В. А., Щеголева Л. И. Временник Георгия Монаха (Хроника Георгия Амартола). Русский текст, комментарий, указатели / В. А. Матвеенко, Л. И. Щеголева. - Москва: «Богородский печатник», 2000. - 544 с.
19. Мицько І. Легендарне плем’я словен / Ігор Мицько. - [Електронний ресур] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/53234
20. Никольский Н. К. Повесть временных лет как источник для истории начального периода русской письменности и культуры. К вопросу о древнейшем русском летописании / Н. К. Никольский. - Ленинград: Изд-во АН СССР, 1930. - Вып. 1. - 107 с.
21. Новгородская летопись по списку П. П. Дубровского // ПСРЛ. - Москва: Языки славянской культуры, 2004. - Т. 43. - 368 с.: ил.
22. Новгородская первая летопись. Берлинский список / Санкт-Петербургский государственный университет. Петербургское лингвистическое общество. Предисловие A. В. Майорова. - Санкт-Петербург: Скрипториум, 2010. - 444 с. - (Возвращенное наследие. Славянская рукописная книга в собраниях архивов и библиотек).
23. Новгородская четвертая летопись // ПСРЛ. - Москва: Языки русской культуры, 2000. - Т. 4, ч. 1. - XXXVIII с., 690 с.
24. Петрашенко В. О. Літописні поляни - міф чи реальність / В. О. Петрашенко // Археологія. - Київ: Інститу археології НАН України, 1998. - № 2. - С. 53-62.
25. Петрухин В. Я., Раевский Д. С. Очерки истории народов России в древности и раннем средневековье / В. Я. Петрухин, Д. С. Раевский. - Москва: Изд-во «Знак». - 416 с. - (Studia historica).
26. Повесть временных лет / Перевод Д. С. Лихачева и Б. А. Романова. Под ред. B. П. Адриановой-Перетц. - Москва; Ленинград: Изд-во АН СССР, 1950. - Ч. І: Текст и перевод. - 405 с.
27. Повесть временных лет / Перевод Д. С. Лихачева и Б. А. Романова. Под ред. В. П. Адриановой-Перетц. - Москва; Ленинград: Изд-во АН СССР, 1950. - Ч. 2: Приложения. - 556 с.
28. Повесть временных лет. - Москва; Augsburg: Im Werden Verlag, 2003. - 93 с. - (Памятники литературы).
29. Повесть временных лет / Пер. с древнерусского Д. С. Лихачева, О. В. Творогова. Коммент. А. Г. Боброва, С. Л. Николаева, А. Ю. Чернова при участии А. М. Введенского и Л. В. Войтовича. - Санкт-Петербург: Вита Нова, 2012. - 512 с.: 186 ил. - (Фамильная библиотека: Героический зал).
30. Повесть временных лет / Сост., примеч. и ук. А. Г. Кузьмина, В. В. Фомина. Вступ. ст. и перевод А. Г. Кузьмина. Отв. ред. О. А. Платонов. - Москва: Институт русской цивилизации, Родная страна, 2014. - 544 с.
31. Повість временних літ. Міжрядкове співставлення і парадосис (Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. Корпус текстів) / Склав і відредагував О. Дональд. - Гарвард: Український Науковий Ін-т Гарвардського Університету, 1991. - Т. 10, ч. 1. - LXXXIII с., 690 с.
32. Правда русская / Составили Б. В. Александров и др. - Москва; Ленинград: Изд-во АН СССР, 1947. - Т. 2: Комментарии. - 864 с.
33. Пріцак О. Lenzen-in- Константина Пофірородного / Омелян Пріцак // Збірник на пошану проф. д-ра Юрія Шевельова = Symbolae in honorem Georgii Y. Shevelov / Український вільний університет. Філософічний факультет. - Науковий Збірник. - Т. 7. - Мюнхен, 1971. - С. 351-359.
34. Пчелов Е. В. Топографические ориентиры в перечислениях восточнославянских племен начальной части Повести временных лет // Восточная Европа в древности и средневековье. Чтения памяти В. Т. Пашуто / РАН. Ин-т всеобщей истории. - Москва: ИВИ РАН, 2006. - Вып. XVIII: Восприятие, моделирование и описание пространства в античной и средневековой литературе. - С. 159-163.
35. Радзивилловская летопись // ПСРЛ. - Ленинград: Изд-во «Наука». Ленинградское отделение, 1989. - 179 с.
36. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества. 2-е изд., доп. / Б. А. Рыбаков. - Москва: Изд-во «Наука», 1993. - 592 с.
37. Рычка В. «Великая Скуфь» / В. Рычка // Ruthenica. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2009. - Т. VIII. - С. 188-191.
38. Седов В. В. Славяне. Историко-археологическое исследование / В. В. Седов. - Москва: Языки славянской культуры, 2002. - 623 с., ил. - (Studia historica).
39. Слово «О посте к невежам» // Памятники общественной мысли Древней Руси: В 3-х т. - Москва: Российская политическая энциклопедия, 2010. - Т. 1: Домонгольский период. - С. 246. - С. 244-246.
40. Тищенко К. Всеслов’янські складники української мови / Констянтин Тищенко // Мандрівець. - Тернопіль, 2010. - № 3. - С. 65-75.
41. Тищенко К. Всеслов’янськість мови українців / Констянтин Тищенко // Український тиждень. - Київ, 2012. - № 39 (256). - С. 22-64.
42. Толочко А. «Не преступати предела братня» (об источниках миниатюр Радзивиловской летописи) / Алексей Толочко // Ruthenica. Щорічник середньовічної історії та археології Східної Європи. - Київ: Інститут історії України НАН України, Laurus, 2014. - Т. ХІІ. - С. 67-81.
43. Толочко А. Очерки начальной руси / Алексей Толочко. - Киев; Санкт-Петербург: Лаурус, 2015. - 336 с.
44. Шафарик П. И. Славянские древности / Перевод с чешского И. Бодянского; издано М. Погодиным. - Москва: В Университетской Типографии, 1838. - Т. 1, кн. 3. - 301 с.
45. Шахматов А. «Повесть временных лет» и ее источники / А. Шахматов // Труды Отдела древнерусской литературы / АН СССР. Институт литературы. - Москва; Ленинград: Изд-во Академии наук СССР, 1940. - Т. 4. - С. 9-150.
46. Cramer J. A. A geographical and historical description of ancient Greece / John Anthony Cramer. - Oxford: At the Clarendon Press, 1928. - Vol. 1. - XII, 453 p.
47. Georgii Monachi Chronicon / Edidit Carolus de Boor. - Lipsiae: In aedibus B. G. Teubneri, 1904. - Vol. 1: Textum genuinum usque ad Vespasiani Imperium continent. - LXXXIII, [1], 382 p.
48. Goetz L. K. Das russische Recht = Русская правда^гійег Band,Die дритте Redaktion des russischen Rechtes / Leopold Karl Goetz. - Stuttgart: Verlag von Ferdinand Enke,1912. - [XII], 488 р.
49. Harper's dictionary of classical literature and antiquities / Edited by Harry Thurston Peck. - New York: Harper & Brothers Publishers, 1898. - XV, 1701 p.
50. Reginonis abbatis prumiensis Chronicon, cum continuatione treverensi / Recognovit Fridericus Kurze. - Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1890. - XX, 196 p.
51. Stephani Byzantii de urbibus / Quem primus Thomas de Pinedo Lusitanus. - Amstelodami: Typis Jacobi de Jonge, 1678. - [15], 800, [82] p.
52. Stephani Byzantii Ethnicorvm / Ex recensione Avgusti Meinecii. - Berolini: Impensis G. Reimeri, 1849. - T. 1. - VI, 818 p.