Студенти філологічної спеціальності мають бути готовими до виконання в недалекому майбутньому важливих завдань національного виховання, надання якісної літературної освіти. Тому, навчаючи їх, ми повинні використовувати у своїй роботі не лише науковий, а й методологічний підхід. Поєднання наукового аналізу життя письменника з формуванням молодого українця як високоморальної особистості — найнеобхідніше завдання викладача вищого навчального закладу. Яскравим прикладом цьому може слугувати розгляд феноменального доробку Григорія Савича Сковороди — талановитого письменника, філософа, неперевершеного педагога і новатора в царині методики викладання української словесності як дисципліни. Основна увага має бути зосереджена на таких творах Г.Сковороди, які розширять уявлення студентів про методику викладання та специфіку призначення літератури для читача.
Ірина Ярошевич, Донецький національний університет
Долго сам учись, если хочеш учить других.
Во всех науках и художествах плодом
есть правильная практика.
Г. Сковорода
Творчості Г.Сковороди присвячена велика кількість історико-літературних та філософських розвідок, першість з-поміж яких, мабуть іще й досі, зберігає славетна студія Володимира Ерна «Григорій Сковорода. Жизнь и учение» (1912). Серед праць останнього часу слід назвати численні розвідки Леоніда Ушкалова, Юрія Барабаша, Олега Марченка, Людмили Сафронової, антологію «Духовный алфавит. Григорий Сковорода и литература его времени» (2000). Проте, жодне із зазначених досліджень не дає цілковитого висвітлення заявленої проблеми, тому метою статті вбачаємо синтез попередньо напрацьованих матеріалів та здійснення детального аналізу зазначених текстів творів Г.Сковороди з вказівкою на їхнє практичне використання у процесі викладання української словесності на заняттях зі студентами вищих навчальних закладів.
Г.Сковорода надавав великого значення освіті, вихованню, навчанню, і вважав, що виховання має сприяти вільному та природному розвиткові людини, бути, як він зазначав, «природосообразно» [1, 361].
Як і Теофан Прокопович, Г.Сковорода був для свого часу людиною енциклопедично освіченою: висловлював твердження про безплідність схоластики; з повагою відгукувався про таких вчених, як М.Коперник; обстоював необхідність розуміння Біблії не в буквальному, а в переносному значенні; разом з М.Ломоносовим, Д.Фонвізіним, М.Новиковим, А.Кантеміром викривав пороки панівних класів, висміював «мудрагелів-богословів», які підтримували найбезглуздіші забобони, перешкоджаючи прояву вільної думки.
У добу Г.Сковороди панувала система освіти та виховання, у якій ще не склалося розуміння соціальної природи людської особистості, тому мислитель переносив закони природи на людину. Він був впевнений, що жодна наука не може навчити орла літати, яблуню — родити яблука, цього «навчила» їх сама природа; треба тільки захистити яблуню від свиней і гусені, а людей — від різних суспільних пороків, відкрити шлях для вільного розвитку внутрішніх задатків кожної людини. Саме в основу виховання Г.Сковорода поклав «принцип наслідування природі, необхідності розвитку природних здібностей вільної людини» [4, XXVII].
І.Франко назвав Г.Сковороду «цілком новим явищем в українській літературі з погляду освіти та широти світогляду», а також «появою вельми замітною в історії українського народу» [18, 434], бо педагог відкрито висловлював свій протест проти шкільної науки, висміював «подлых школьных богословцов кваснин» [15, 204], засуджував виховання і освіту «для кошелька» та для одержання «знатнѣйших званій», ганебно говорив про школи, де навчання учнів зводилося до вивчення всіляких нісенітниць, а наука перетворилася на «орудіе злобы» [13, 447].
Він був глибо переконаний, що слід вивчати лише прекрасне, лише те, що потрібне людині для пізнання нею самої себе і навколишнього світу, для щастя, для праці й боротьби. У листі до свого учня М.Ковалинського Г.Сковорода писав: «Пам’ятай, що наше життя — це безперервна боротьба», в якій необхідні знання як «зброя мудрості» [10, 316].
На думку філософа-педагога, засвоєння знань необхідно поєднувати з формуванням високих моральних якостей, без яких навчання буде штучним, удаваним, фальшивим. Найпершим завданням виховання має бути формування готовності до праці згідно з нахилами людини, з її «сродністю». Праця є джерело людського благополуччя і щастя. Філософ вважав, що людина, яка віддається ледарству, дармоїдству, паразитизму, — гине, а суспільство деградує.
Для пізнання себе і навколишнього світу, розуміння істини, досягнення щастя, так званих «злетів до сонця» [10, 275], кожна людина, на думку Г.Сковороди, повинна опанувати широке коло знань, перетворити їх «в сік і кров», навчитися користуватися ними [17, 425]. Г.Сковорода усе своє життя боровся проти неуцтва: «Не тот есть глуп, кто не знает (еще все перезнавшій не родился), но тот, кто знать не хочет. Возненавидь глупость...» [16, 119]. Він наполягав на потребі ще в юності сформувати мотивацію прагнення до знань і виробити звичку до розумової праці, бо «якщо ти добре посієш в теперішньому, то добре пожнеш у майбутньому, і ніхто з тих, хто придбав святі звичаї, не буде позбавлений у старості своїх заощаджень» [10, 259].
Викладачам навчальних закладів необхідно всіма способами розвивати у молоді бажання вчитися, виявляти ініціативу, самостійність, наполегливість в опануванні знань. Своєму приятелеві Федору Жебокрицькому Г.Сковорода радив: «Якщо ти твердо ідеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий. Іди, слідуй, дивись навкруги, дивись вперед, шукай, стукай, настоюй, але уперто і наполегливо... Лише стійкість одержить в нагороду вінок» [11, 386].
Як педагог-гуманіст, Г.Сковорода висуває нову систему принципів і методів навчання, практично доводить їх доцільність, дає корисні поради про розвиток «натури» молодого покоління, їхніх природних нахилів і здібностей. Він вважає, що дотримуючись цих порад, представники такого суспільства матимуть високо розвинений інтелект, будуть морально чистими, добрими, вдячними, фізично міцними, бадьорими, стійкими, відважними і вольовими у боротьбі за щастя, як і належно бути людині: «Не мѣшают ему ни горы, ни рѣки, ни моря, ни пустины. Провидит отдаленное,... проникает в будущее, шествует по лицу окіана, входит дверем заключенным. Очи его голубины, орліи крила, еленья проворность, львиная дерзость, горличина вѣрность і пеларгова благодарность, агнцово незлобіе, быстрота соколья, журавляя бодрость... Глас его — глас грома. Нечаянный, как молнія и как шумящій бурный дух» [7, 44]. Г.Сковорода вірив, що правильне виховання і освіта розкриють внутрішні багатства, які «таяться» в народі, як «огонь в кремнъ», — треба тільки вміло викресати їх.
Як письменник Г.Сковорода зумів високо оцінити народну творчість та її значення для письменства. «Здоровий глузд і симпатія до народу підказали йому, що саме в фольклорі слід шукати джерело натхнення і зразки для творчості» [2, 93]. Про це свідчать кращі його пісні, які своїми мотивами близькі до народної основи: «Всякому городу нрав и права», «Ой ты птичко желтобоко», «Ах поля, поля зелены».
Г.Сковорода вимагав вивчення фольклору, який «неопално» зберігає скарби народної мудрості. Своїм учням він давав тексти, пересипані перлинами народної творчості, вивчав з ними народні пісні. Одна з таких пісень наведена у притчі «Благодарный Еродій».
Мистецтво для Г.Сковороди значною мірою залишається «способом діяльності, створенням речі, а не засобом пізнання дійсності» [2, 93]. Важливого значення він надає технологічним проблемам: засобам віршування, композиції, стилю тощо. Що ж до пізнавальної функції, то у творах мистецтва Г.Сковорода вбачає «здатність пізнавати внутрішню сутність речей» [2, 93].
Істинна цінність художніх творів, на думку Г.Сковороди, полягає в тому ж, що й цінність життєвих вчинків: «...книги, пѣсня и жизнь не от долготы, но от благолѣпія и доброты цѣну свою получает» [13, 438].
Завдання літератури, як виду мистецтва, він бачить у відтворенні «нетлінної» краси та утвердженні високого морального ідеалу; «письменник має бути навчителем життя, пророком» [2, 97]. Цей погляд, що йде ще від Платона, у Г.Сковороди набуває своєрідної інтерпретації. І.Іваньо зауважує, що пророками для Григорія Савича були передусім античні поети. У примітці до перекладу книжечки Плутарха «О спокойствіи души» він називає Гомера «первым пророком древних греков» і роз’яснює: «у еллинов піита (поет) назывался тот, кто у еврей пророком. Пророческіе писанія назывались у еврей пѣснями и твореніями, а у еллинов — музы, піиты, сирѣчь пѣсни, творенія, сотворенія» [8, 204].
Мріючи про духовне вдосконалення людини, Григорій Савич вважав літературу одним із важливих засобів виховання, яке здатне невимушено, через емоційно-чуттєву сферу прищеплювати уявлення про високі моральні й естетичні ідеали. Значне місце у своїх художніх уподобаннях Г.Сковорода відводить творам античних письменників. Він радить М.Ковалинському читати Персія, Верґілія, Горація, Овідія, Клавдіана; перекладає твори Плутарха та Ціцерона, а з новолатинських поетів — Марка Муре та Сидронія Гошія. У зацікавленнях Г.Сковороди помітно переважали твори філософсько-моралістичні. Особливо він хвалить Клавдіана як «найкрасномовнішого і найприємнішого поета», з творів якого можна здобути «велику користь для всякого роду писань в різних галузях» [17, 426].
І.Іваньо зазначає, якщо у віршах, написаних у часи викладання поетики, Г.Сковорода прагне дати естетичну оцінку дійсності, то згодом його погляди і на характер змісту поезії, і на її функцію дещо змінюються. Художньо-практичний аспект естетичного освоєння дійсності поступово відсувається на задній план, поступаючись місцем морально-філософському поясненню явищ. Образи й картини дійсності, так само як і «біблійні притчі» та античні міфологічні образи, цікаві не стільки з погляду відношення їх до краси, насолоди красою, скільки з погляду моралі, напучення, яке з них можна видобути за допомогою алегоричного витлумачення [2, 100].
Подібну ж еволюцію можна спостерігати і в ставленні Г.Сковороди до жанру прозової та віршованої байки. У цьому бачиться причина того, що «у своїх літературних творах він неуважно ставиться до завдання створення пластичних образів, яскравих картин реальної дійсності. Головною функцією поезії для нього залишається саме морально-дидактична, а не пізнавальна чи розважальна [2, 100]. Письменник наполегливо закликав вивчати художню літературу, яку розглядав як джерело істинно людської радості і як важливий засіб пізнання людиною не тільки самої себе, а й навколишньої дійсності, бо був переконаний, що знання літератури відкриває шлях до кращого опанування інших наук [17, 425].
Г.Сковорода радить черпати знання з мудрих книг, пам’ятаючи при цьому, що найбільш повчальною книгою, найголовнішим джерелом знань, книгою книг науки є саме життя: «воззри на мір сей. Взглянь на род человѣческій. Он вѣдь есть книга, книга же черная, содержащая бѣды всякаго рода, аки волны, востающія непрестанно на морѣ. Читай ее всегда и поучайся...» [16, 125].
У вступі до курсу лекцій «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» він закликав слухачів самостійно, критично і творчо мислити: «Любезные ученикы, не бойтеся! Поднимайтесь дерзновенно к тому, на которого лице не могли вы за ужасом смотрѣть на Фаворѣ. Слушайте, что говорит: "Дерзайте! Мир вам!"» [12, 139].
Необхідно у процесі навчання формувати у студентів та учнів високу моральність, розвивати їхні духовні сили. У зв’язку з цим Г.Сковорода підкреслював важливість «мирських» наук. Батько у притчі «Убогій Жайворонок» «был научен наукам мірським, но сердце его было — столица здраваго разума» [16, 125].
У байці «Двѣ курицы» Г.Сковорода радить пов’язувати засвоювані знання з практикою, з життям: «Что ползы знать, каким образом дѣлается дѣло, если ты к тому не пріобык? Узнать не трудно, а трудно привыкнуть. Наука... не в знаніи живет, но в дѣланіи» [5, 113].
Педагог настійно вимагав враховувати вікові особливості учнів та їхні індивідуальні якості. В одному з листів до М.Ковалинського він писав: «...дивись, щоб твоє завзяття, яке не знає міри, не довело тебе до біди», а в другому докоряв собі: «здається мені, я не врахував особливостей твого віку» [10, 245]. У цьому ж плані цікавим є лист, у якому наставник оцінює вірші свого учня: «...якщо зважим на твій вік і твої успіхи в науках, вони (вірші. — І.Я) в достатній мірі заслуговують похвали» [10, 229], а, щоб викликати мотивацію для подальшої роботи, порівнює їх зі своїми і підбадьорює.
Важливим також є і те, що у процесі навчання недопустимо ігнорувати рівень розумових здібностей учнів та студентів. Для вивчення їм необхідно давати тільки посильне і не «занадто багато», бо «нѣт вреднѣе, как разное и безмѣрное» [7, 37].
Викладати знання треба доступно, ясно і точно. Як свідчить М.Ковалинський, правила для поезії, які Г.Сковорода викладав у Переяславському колегіумі, «былі простѣе и вразумительнѣе для учащихся, да и совсѣм новое и точное понятіе давали об оной» [3, 441]. Навчаючи хлопця Василя Томару, Г.Сковорода на практиці показав, як треба «допомагати природі», враховувати можливості учня, впливати на неї «направленіем легким, нѣжним, нечувствительным, а не безвременно обременять разум его науками, — и воспитанник привязался к нему внутреннею любовію» [3, 442].
За ствердженням Г.Сковороди, учні повинні розуміти засвоюваний матеріал, самостійно його продумувати. Зокрема, при читанні книг «много жрать, а мало жевать — дурно. Многія к тому разномысленныя чтущій книги, не будет благоучоным». І знову порада: «...що побачиш і почуєш... пережовуй, розмелюй і, наскільки можеш, перетворюй у споживний і рятівний сік» [10, 256].
Для вироблення і розвитку навиків самостійності й старанності в навчанні потрібна любов до науки. Сам митець впевнений в тому, що «хто її любить, той ніколи не перестає учитись», натомість, коли не любити всією душею корисних наук, то всяка праця буде марною. Необхідно, щоб навчання йшло «самовольно и доброхотно» [6, 104], тоді тільки і набудеш природної, а невдаваної ретельності до науки. «Мать охоти» — природа, але любов до знань виховується, вона міцніє у процесі навчання, самостійної праці. Дуже важливо також, наголошував Г.Сковорода у «Премѣте 2-й» «О чтеніи в мъру», щоб учні полюбили вчителя, бо «как пища, так и наука не дѣйствительна от нелюбимаго» [7, 35].
Виходячи з основних засад своєї теорії пізнання, Г.Сковорода відстоював ідею наочності у навчанні, високо цінував безпосередні спостереження над предметами і явищами. Під час навчальних прогулянок з М.Ковалинським він вдавався до унаочнення бесід із природознавства, географії, астрономії, а на час перебування з ним у Києві — історії міста, пам’яток давнини. Знання унаочнюються і картинами: «Не удивляйся: розумным людям мудрая картина есть планом, представляющим обширность цѣлой книги. Картина есть книга нѣмая» [13, 448].
У навчанні потрібна система, бо без неї можна нескінченно довго блукати по чисельних і різноманітних книгах «без мѣры, без разбору, без гавани» [7, 36], так і не знайшовши правильного рішення. Працювати треба систематично, бо на думку Г.Сковороди, «хто помірно, але постійно вивчає предмети... тому навчання — не труд, а втіха» [7, 32].
Підтримуючи ідею «системності» у навчанні, Г.Сковорода радив М.Ковалинському: «Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху поживи, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась. Чим повільніше будеш вивчати, тим плодотворніше навчання. Повільна постійність нагромаджує кількість більшу від сподіваної» [10, 223].
Знання мають бути не поверховими, а глибокими, ґрунтовними. Щоб домогтися цього, необхідно дбати про «беззабвеніе», про пам’ять, яка в свою чергу, вимагає постійної праці, тренування, безперестанних зусиль розуму.
Навчатися потрібно скрізь і завжди: «Сыне мой! Учися, сидяй в дому, летяй путем, и засыпая, и просыпаясь. Ты рожден еси благо, и сія наука есть дщерь природы твоея» [6, 107]. Адже немає години, не придатної для занять корисними науками. Розпочинати навчання варто з дитинства, «от младых ногтей», і вчитися протягом усього життя.
Безперечно, варті уваги погляди Г.Сковороди на справу організації навчальної роботи. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставиться до диспутів, що практикувалися, зокрема, в колегіумах (у філософських і богословських класах) наприкінці тижня, місяця та після закінчення основних розділів того чи іншого курсу. Схоластичний характер диспутів викликав у студентів та учнів відразу, бажання ухилитися від них. Г.Сковорода, негативно оцінюючи диспути, з іронією писав у вірші-пісні «Всякому городу нрав и права», що «с диспут студенту трещит голова» [14, 67].
У своїй педагогічній практиці Г.Сковорода використовував, крім звичайних групових та індивідуальних занять (Переяславський і Харківський колегіуми), додаткові заняття. Проводив він їх, наприклад, з М.Ковалинським, що давало можливість вийти за межі офіційно дозволеного, розширити навчальну програму. Практикував Г.Сковорода і вільну гурткову форму навчання. Так, у селі Бабаях на Харківщині, він створив своєрідний молодіжний гурток, де навчав юнаків потай від начальства. А ставши мандрівним учителем, Григорій Савич до кінця свого життя вчив народ, користуючись індивідуальною і груповою формами занять, повчань, бесід.
З педагогічною метою вдавався митець до листування. Так, щоб привчити свого учня М.Ковалинського до розумової праці, щоб «больше и больше дать ему впечатлѣній истинны, писывал он к нему письмы почти ежеденно, дабы, побудя его к отвѣтствованію хотя кратко на оныя, приучить его мыслить, разсуждать, изъясняться справедливо, точно, прилично» [3, 451]. Чільне місце у спадщині Г.Сковороди займає проблема методів навчання. Він урізноманітнював способи викладання, виходячи з природи кожного навчального предмета. На вимогу епіскопа Переяславського змінити спрямування та метод викладання піїтики в колегії, Григорій Савич заявив, що цього не зробить, бо його викладання «правильное и основанное на природѣ сего исскуства», він наскільки був впевнений у своїй правоті, що вважав за краще бути вигнаним з колегіуму, ніж поступитися своїми переконаннями.
Велику увагу письменник зосереджував також і на виховній силі слова. Про слово Г.Сковорода писав у листі до друга, Якова Долганського: «по ударенію воздуха и по начертанію своему есть ничтожное, но по силѣ утаеннаго внутрь духа, сѣемое на сердцѣ и плодоприносящое новую тварь и новыи дѣла, есть важное» [9, 394]. Тому цілком природно, що Г.Сковорода надавав переваги словесним методам навчання: розповіді, розмові, співбесіді. «Всяк бесідник, говорив він, — есть сѣятель, а розговор есть сообщеніе мыслей и будто взаимное сердец лобызаніе» [9, 394].
Відомо, що успішне засвоєння знань зумовлюється самостійним виконанням навчальних вправ. Доцільно, на думку Г.Сковороди, практикувати перекладання рідною мовою іноземних авторів, корисними є віршовані перекази прозових творів, відповіді на листи, виправлення помилок у своїх роботах, пригадування всього того, що протягом дня зроблено, сказано, почуто.
Найкращими порадниками, найвірнішими друзями є розумні, мудрі книги, які лікують і звеселяють серце. Проте читати треба старанно, уважно, осмислено, беручи з книг те, що потрібне. Прочитане слід зберігати в «серці», «в очах», «в голові», «в пам’яті» і, наскільки можливо, наслідувати його. Основні думки, викладені в книгах, і все те, що гідне відзначення, необхідно виписувати. У «Філологічних виписках» Г.Сковорода пояснює, як це робити, і дає зразки [17, 431]. Активно використовував Г.Сковорода у своїй педагогічній практиці метод спостереження. Частими на його заняттях були екскурсії-прогулянки на лоно природи з учнями, де він проводив бесіди з природничих тем.
Г.Сковорода сформулював ряд найважливіших питань теорії навчального процесу, змісту, форм і методів навчання і розв’язав їх, використовуючи гносеологічні принципи та позитивний досвід власної педагогічної діяльності.
Ідеї Г.Сковороди доступні для всіх, особливо в розкритті ролі праці як могутнього джерела розвитку людини, і пов’язані з сьогоднішнім життям. Його постулати щодо вчення про виховання, навчання мають неабияке значення та вагу у філологічній освіті студентів, які, як майбутні фахівці, мають звертати увагу на: вияв та розвиток внутрішньої духовної краси людини, природних задатків, нахилів; розвиток мислення, пам’яті, волі; виховання високих моральних якостей — працьовитості, скромності, доброзичливості, любові до народу, до батьківщини, єдності слова, думки і діла; отримання якісної освіти.
Усе свідоме життя Г.Сковорода був невтомним трудівником на ниві народної освіти, педагогом, ученим і вчителем водночас. Його таємнича сила впливу на учнів і оточення виявлялася у повній відповідності між тим, чого навчав, і його особистим життям. Омріяні надії Г.Сковороди про торжество освіти та поширення її на «весь народ, на перемогу світла над темрявою» здійснилися вже давно, тепер перед сучасними викладачами стоїть єдине завдання — раціонально і правильно скористатися порадами й настановами мудрого Вчителя та втілити їх у життя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Білецький О. Г.Сковорода // Білецький О. Давня українська і давня російська література. Зібр. праць: У 5-ти т. — К.: Наукова думка, 1965. - Т. 1. - С. 357-370.
2. Іваньо І. Філософія і стиль мислення Григорія Сковороди. — К.: Наукова думка, 1983. — 254 с.
3. Ковалинський М. Жизнь Григорія Сковороды // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. — К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 439-476.
4. Острянин Д., Попов П., Табачников І. Видатний український філософ і письменник // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1961. - Т. 1. - С. XI-XL.
5. Сковорода Г. Басни Харьковскія // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 1. - С. 91-134.
6. Сковорода Г. Благодарный Еродій // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 99-118.
7. Сковорода Г. Книжечка о чтеніи священнаго писанія, наречення Жена Лотова // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 32-58.
8. Сковорода Г. Книжечка Плутархова о спокойствии души // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. — К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 202-215.
9. Сковорода Г. Лист до Якова Долганського // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. — К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 1. - С. 194-195.
10. Сковорода Г. Листи до М.Ковалинського // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 218-358.
11. Сковорода Г. Листи до Федора Панасовича Жебокрицького // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 385-387.
12. Сковорода Г. Начальная дверь ко христіанскому добронравію // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 1. - С. 136-153.
13. Сковорода Г. Розговор, називаемый алфавит, или буквар мира // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К. : Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 1. - С. 411-463.
14. Сковорода Г. Сад божественных пѣсней прозябшій из зерн священного писанія // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 1. - С. 60-90.
15. Сковорода Г. Симфонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 1. - С. 201-262.
16. Сковорода Г. Убогій Жайворонок // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 119-134.
17. Сковорода Г. Філологічні виписки // Сковорода Г. Твори: У 2-х т. - К.: Видавництво Академії Наук України РСР, 1973. - Т. 2. - С. 425 - 431.
18. Франко І. Сочинения Григория Саввича Сковороды // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. - К.: Наукова думка, 1984. - Т. 29. - С. 434-438.