Серед дослідників давно узвичаїлись переконання, ніби Ян Длуґош при створенні Анналів Польщі користався з незбережених оригінальних джерел. В такому разі, його повідомлення про коронацію Данила Романовича могли б отримати статус незалежного джерела, рівноцінного до Галицько-Волинського літопису. Подібна можливість спонукає до спеціального дослідження джерелознавчої основи повідомлень Длуґоша, зокрема, необхідно з’ясувати, які тексти міг використовувати автор Анналів і як він працював з їх інформацією.
Ярослав Затилюк, Катерина Кириченко
Галицько-Волинський літопис (далі — ГВЛ) є єдиним оригінальним та, як вважають, сучасним джерелом, яке згадує про коронування Данила Романовича легатом римського папи Інокентія IV в Дорогичині. Проблематичне у багатьох відношеннях, літописне повідомлення ще й надто лаконічне, що спонукає дослідників залучати іншого роду джерела для реконструкції причин, обставин та наслідків цієї події. Коло цих текстів добре відоме і визначене віддавна: документи папської канцелярії (реґести папських булл) та різного роду наративні пам’ятки (зокрема, реляції Плано Карпіні та францисканських місій, Життєпис Інокентія IV та деякі тогочасні хроніки). На їх основі покоління істориків, починаючи зі Михайла Гарасевича (тобто зкінця XVIII ст.), намагаються з’ясувати послідовність подій та розкрити інтереси і наміри сторін.
Kрім ГВЛ, про коронування Данила розповідають також Аннали Польщі Яна Длуґоша. Створені значно пізніше літопису, у 1460–1480-х рр., саме вони найдетальніше описують коронацію Данила у Дорогичині. Цю подію, утім, інтерпретовано з прямо протилежної до літопису перспективи, хоч, здавалося б, із додатковими і немаловажними деталями.
Серед дослідників давно узвичаїлись переконання, ніби Ян Длуґош при створенні Анналів Польщі користався з незбережених оригінальних джерел. В такому разі, його повідомлення про коронацію Данила Романовича могли б отримати статус незалежного джерела, рівноцінного до Галицько-Волинського літопису.
Подібна можливість спонукає до спеціального дослідження джерелознавчої основи повідомлень Длуґоша, зокрема, необхідно з’ясувати, які тексти міг використовувати автор Анналів і як він працював з їх інформацією.
Історіографія питання
Джерелам «руських» повідомлень Анналів Яна Длуґоша присвячено чимало розвідок[1].
Олександр Семкович, один з перших ретельних дослідників джерел Длуоша, дійшов висновку, що повідомлення про коронацію Данила «засноване на невідомому джерелі»[2]. З того часу і до сьогодні цей висновок уточнюється різ-ного роду припущеннями про руське чи польське походження такого тексту.
Серед здогадних джерел Длуґоша Семкович розпізнавав текст, близький до ГВЛ[3]. Цю думку пізніше розвинув Ю.О.Лімонов, перелічивши повідомлення Анналів, що могли б походити із подібного джерела[4]. Та з часом дослідники стали означувати джерела Длуґоша більш розпливчасто, віддаючи перевагу припущенням про невідомі або ж загиблі пам’ятки південно-руського літописання. Так, Євген Перфецький головне руське джерело Длуґоша визначив як «особливий звід Іпатіївського літописання» в особі втраченого «Перемишльського літописного кодексу 1225 р.»[5]. Подібним чином літописні джерела Анналів сумарно окреслено у незавершеному, на жаль, дослідженні Н.І.Щавєлєвої. Як вважала дослідниця, «південноруське літописання» Длуґош знав завдяки літописному зводу смоленського походження першої третини XV ст., де відобразилися оригінальні повідомлення літописів Іпатіївської редакції[6]. У дисертації Р.Наливайка зроблено висновок про використання Длуґошем якогось літопису, створеного на території Галицько-Волинської Русі у першій третині XV ст. Цей гіпотетичний літопис мав би включати повідомлення давнього літописання до 1238 р. та особливий русько-литовський літопис[7]. Натомість в останньому за часом дослідженні Д.Kарнаухова відроджено ідеї Семковича та Лимонова: Длуґош використав саме повідомлення ГВЛ, які переробив відповідно до власних уявлень та поглядів[8]. Отож, історіографічна думка описала повне коло, повернувшись до ідеї ГВЛ як головного чи навіть єдиного джерела руських повідомлень Анналів.
Kатегоричне твердження Домбровського цілком логічно продовжує традиції досліджень Анналів польськими вченими у 1980-х рр. Саме тоді Герард Лябуда обґрунтовував ідею про використання Длуґошем незбереженої хроніки ХІІІ ст., створеної, на його думку, при краківському домініканському монастирі. Більше того, дослідник на основі повідомлень Анналів за 1205–1259 рр. навіть спробував реконструювати зміст цього здогадного тексту[11]. Аналізуючи повідомлення про коронацію Данила, він зауважив: «Не варто сумніватися, що в краківському середовищі уважно стежили за коронацією Данила, тож це мало би відобразитися у якихось місцевих хроніках»[12].
Між тим, гіпотезу «уважного стеження за коронацією Данила» «у краківському середовищі» важко підтвердити текстуально. Адже з усіх текстів, що хронологічно з’явились від часу Кадлубка до Длуґоша, лише в одному — в Рочнику Kрасінських — вміщено коротку згадку про коронування Данила у 1253 р. Показово, що ані так звана Хроніка Дзежви, ані Великопольська хроніка, ані (що особливо показово) Рочник краківського капітулу (доведений до 1266 р.) нічого не знають про коронацію Данила. Можливо, ця подія не була аж такою знаменною в очах польських хроністів ХІІІ ст., як це здається сучасним дослідникам, на відміну, наприклад, від загибелі батька Данила — Романа Мстиславича під Завихвостом 1205 р., згадану чи не в усіх польських історичних пам’ятках. Тож, чи можна мати бодай якусь впевненість у гіпотезі про існування певної реляції про коронацію у Kракові, яку бачив тільки Длуґош?
Одним із ключових аргументів цієї гіпотези є наявність імені краківського єпископа Прандоти в Анналах. Однак пояснити згадку цього імені може не лише гіпотеза про існування якогось доступного Длуґошу (і більше нікому) документу з цим іменем, але й значно економніша, що не вдається до «творення» невідомого тексту. Як ми спробуємо продемонструвати нижче, присутність в тексті Анналів такого персонажу, як єпископ Прандота, цілком пояснима в рамках специфічного стилю історіописання та ідеологічних упереджень самого Длуґоша.
Подібно до гіпотез про «невідоме руське джерело», розвиток Домбровським ідей Лябуди про «невідоме польське джерело» очевидним чином підносить і утверджує значимість Анналів як історичного джерела: якщо тут відображено оригінальні тексти ХІІІ ст., то повідомлення про коронування Данила мусять вважатися рівноцінними до повідомлень ГВЛ. Іншими словами, Аннали — витвір ранньої польської ренесансної історіографії — здобувають статус незалежного джерела, у якому знайшла відображення паралельна і сучасна до ГВЛ версія з польського боку.
Наслідком культивованих з ХІХ ст. уявлень про оригінальні джерела Длуґоша стала певна методологічна розкутість дослідників: текст кінця ХV ст. раз по раз залучали для реконструкції «ланцюга подій» середини ХІІІ ст. Так, вже М. Дашкевич у студії про Данила Романовича 1873 р. (зауваживши, що Длуґош «спотворює справу коронації») вдавався до повідомлень Анналів, з’ясовуючи перебіг контактів папи і князя[13]. Згодом М. Чубатий спирався на Длуґоша в аналізі місії папського легата на Русі 1249 р.[14], і так само, апелюючи до «документального джерела» Длуґоша, чинив це В.Т. Пашуто[15]. Залучення тексту Длуґоша для реконструкції та інтерпретації подій, пов’язаних з коронацією Данила, все ще вважається нормою у дослідженнях політичної історії[16]. Можна очікувати, що нова спроба підвищення джерелознавчого статусу Анналів у дослідженнях Домбровського додаватиме дослідникам мотивацію до залучення свідчень Длуґоша для реконструкції обставин коронації Данила. Перші жертви довірливості вже є[17].
Між тим, висновки Домбровського, що Длуґош не використовував ГВЛ (в жодній версії чи редакції) перекреслюють і відкидають результати майже всіх попередніх джерелознавчих досліджень Анналів, починаючи від Семковича. Те, що в тексті Длуґоша очевидний вплив ГВЛ, було зрозумілим навіть для тих з істориків, які не заглиблювалися у питання джерел польського хроніста. Так, в одній з приміток, М.С. Грушевський, із властивою йому безпомильною джерелознавчою інтуїцією, зазначив, що повідомлення про зносини Данила з папою «Длуґош викомбінував з літописної звістки» про Опізо, висланого для коронації Данила[18]. Очевидним був вплив ГВЛ і для А.Генсьорського[19]. Генсьорський також підтримав точку зору Семковича (щоправда, не зазначивши джерело) про хронологічну рамку запозичень Длуґошем з «галицького джерела» 1288 р.[20].
Аргументація Домбровського, як зазначалось вище, заснована на тому, що версії ГВЛ і Длуґоша прямо протилежні ідеологічно, що нібито означає: хроніст не міг знати версії літопису, інакше представив би події в близькій, або й тотожній до літопису інтерпретації. Останнє, однак, не враховує того факту, що Длуґош — не середньовічний компілятор, навпаки, він є представником гуманістичного історіописання, який вільно поводиться зі своїми джерелами — відповідно до мети свого твору цитує їх, або запозичує їхню інформацію і «переплавляє» у рамках власних інтерпретативних стратегій.Не варто очікувати від ренесансного гуманіста постійного сумлінного компілювання фрагментів своїх джерел. Далі ми спробуємо продемонструвати, що версія Длуґоша про коронацію створена на основі інформації ГВЛ, яку польський хроніст переосмислював за канонами гуманістичного історіописання і відповідно до власних конфесійних упереджень. При цьому ми безпосередньо звернемось до рукописного автографу Анналів, що дасть нам змогу з’ясувати спосіб і послідовність роботи Длуґоша з літописною інформацією, а в кінцевому підсумку пояснити, чому його версія про коронацію стала дзеркальною протилежністю до відповідних повідомлень ГВЛ.
Автограф Анналів Польщі Длуґоша: особливості створення
загального тексту та повідомлення про коронацію
Важливим внеском Д.Домбровського є звернення уваги до спостережень Ванди Семкович-Зарембіної щодо рукопису так званого «автографу» Яна Длуґоша. Як показала польська дослідниця, повідомлення Длуґоша про коронацію Данила під 1246 р. не було єдиним: в автографі Анналів наявне ще одне повідомлення про коронацію, вміщене під 1253 роком у вигляді приписки, що була на якомусь етапі закреслена[21]. Цього другого повідомлення не знав перший серйозний дослідник джерел Анналів Олександр Семкович, не відали про нього також і дослідники ХІХ — першої пол. ХХ ст. Закреслена в автографі, приписка 1253 р. очікувано не відобразилася у пізнішій рукописній традиції Анналів, на якій ґрунтувалися ранні латинські та польські видання Анналів XVIII—XIX ст. Іншими словами, ані рукописна традиція крім автографу), ані доступні видання Длуґоша не містили подвійного повідомлення про коронацію Данила Романовича. На відміну від «повідомлення 1246 р.», «повідомлення 1253 р.» не увійшло до видання Анналів, а, відповідно, не потрапило й до наукового обігу[22].
Дослідники часто користувалися (чи користуються й дотепер) або польським перекладом Анналів, або ранніми латинськими виданнями, які не орієнтувались на текст автографу. Йдеться не тільки про відоме «липське» видання 1711–1712 р.[23], а й про публікацію Олександра Пшездецького 60– 70-х років ХІХ ст.[24]. Проблема останньої полягає у слабкості опрацювання величезної кількості рукописів (за списком, вміщеним у першому томі, їх майже 70[25]): видавці пішли за усталеними у той час принципами видання, що полягали у своєрідному пошуку загального для усіх рукописів тексту та подачі малозначимих відмінностей між рукописами без встановлення залежностей списків, а головне — без акценту на автографу[26]. Показово, коли рукопис автографу у 60-х роках ХІХ ст. потрапив до видавців, вони були розчаровані, адже це виявився скромний том, писаний різними руками з великою кількістю дописок, що нагадував радше brulion, тобто зошит для нотаток[27].
З огляду на вищесказане, аби зрозуміти спосіб і послідовність роботи Длуґоша, а тим самим і встановити джерела Анналів, необхідно працювати з автографом цього твору, а не з пізнішими рукописними списками, незграбно відображеними у згаданих вище виданнях. І в нашому випадку це цілком реальна можливість, адже до нас дійшла перша частина так званого автографу Анналів[28], оповідання у якій доведено до 1406 року. За задумом Длуґоша, ця частина розподілялася на три: перша закінчувалася 1240 роком, друга охоплювала події 1241–1338 рр., і, нарешті, третя містила повідомлення за 1339–1406 рр.[29].
Зрозуміло, що при такому величному задумі та великій кількості джерел, автору необхідна була певна система роботи. Організацію роботи Яна Длуґоша над текстом Анналів (спираючись на рукопис автографу) узагальнено подала Семкович-Зарембіна. Отже, спочатку Длуґош каталогізував свої матеріали за хронологічним принципом, створивши порічну картотеку виписок з джерел (що давало йому можливість додавати нові матеріали під певні роки чи змінювати розташування інформації); після цього він переробляв текст виписок, згідно з певним задумом, групував текст та замовляв переписку цього згрупованого тексту у непереплетені зошити. Дуже вірогідно, що Длуґош передбачав подальші доповнення у проміжках між абзацами, на полях та вкладних аркушах. Фактично, як зазначає Семкович-Зарембіна «за життя Длуґоша автограф тричі змінював свій вигляд»: з чистовика він став чернетковим зошитом, але при почерговій переписці деяких сторінок він знов ставав чистовиком до наступних доповнень[30]. Дослідниця вважає, що на основі виділення етапів роботи можна говорити про три редакції Анналів[31]. Таким чином, розглянувши місцезнаходження тексту того чи іншого повідомлення у рукописі, можна більш-менш впевнено реконструювати послідовність внесення інформації до тексту Длуґошем. Завдяки зусиллям і старанням польських архівістів, на сайті dlugosz.polona.pl нині можна ознайомитися із відсканованим рукописом автографу і з’ясувати напрямок роботи Длуґоша у кожному конкретному випадку. Звернення безпосередньо до тексту автографу дають можливість зробити принципово важливі висновки, адже ми маємо справу із робочим текстом. Дописки, вимарування тексту тощо засвідчують, що робота Длуґоша над Анналами тривала постійно, й хроніст повертався до тієї чи іншої інформації та редагував її.
Роботу Яна Длуґоша над першою частиною Анналів (куди входить і VII книга із повідомленнями про коронацію Данила), згідно з дослідниками автографу[32], можна уявити наступним чином: на початку 1460-х років виникає чернетковий текст першої частини Анналів (доведений до 1406 р.), який згодом переписується начисто основним писцем (чи «писцем В» за Семкович-Зарембіною)[33] у два прийоми: у 1463 р. (частина Анналів до 1240 р.) та у 1463–1465 рр. (частина, що містить повідомлення за 1241–1338 рр.)[34]. Отримавши переписаний набіло текст, Длуґош починає «другий етап» роботи із текстом — редагування (на це вказують зроблені його рукою марґіналії та приписки у тексті, викреслювання, інколи затирання тексту). Але важливо, що основний текст (переписаний «писцем В») вже існує на початковому етапі роботи Длуґоша з текстом і може служити «відправною точкою» для аналізу.
Хронологічно етапи роботи, що стосуються нашої теми, виглядатимуть наступним чином: за спостереженнями Щавєлєвої, першим етапом роботи над рукописом автографу можна назвати закупівлю паперу, яка відбулася 1461 р. (тобто на 1461 р. «чернетка Анналів, доведена принаймні до 1406 р.,вже існувала»)[35]. Частина, яка містить усі тексти, що розглядатимуться, була переписана основним копіїстом («писцем В») у 1463–1465 рр., але те, що партія паперу після закупівлі одразу ж була поділена на три частини[36], говорить про те, що і ця частина теж вже існувала у чернетці 1461 р. Редагування Длуґошем власного тексту, переписаного набіло на початку 1460-х років, очевидно, не було одномоментним, і продовжувалося фактично до його смерті у 1480 р. Доречно згадати слова самого Длуґоша, про те, що кожну сторінку своєї праці він переробляв іноді по шість разів[37].
Звернімося безпосередньо до повідомлення Анналів про коронацію Данила. Як уже було вказано, Семковіч-Зарембіна показала, що в автографі Длуґоша є два тексти про коронацію Данила[38]:
2) повідомлення, вміщене під 1253 роком[40], що значно менше за обсягом та пізніше закреслено (вставка у середині тексту та маргіналія на полі (див. рис. 2)).
На думку дослідниці автографу Анналів Семкович-Зарембіної, першопочатково інформація про коронацію Данила була вміщена Длуґошем під 1253 р., а згодом автор перемістив її на сім років раніше — під 1246 р.[41], суттєво відредагувавши повідомлення[42}. Причому попередня приписка (повідомлення під 1253 р.) була закреслена, тобто автору йшлося про передатування події, а не про подвоєння повідомлення.
Важливо наголосити на тому, що обидва тексти є приписками: «фрагмент 1253 р.» є вставкою в текст; «фрагмент 1246 р.» являє собою приписку на нижньому полі аркуша. Тобто обидва фрагменти належать вже до другого етапу роботи Яна Длуґоша над текстом. Вони не одночасні, вносилися до тексту послідовно (про що, зокрема, свідчать різні чорнила), хоча про часовий інтервал між їхньою появою немає можливості судити.
Зміна Длуґошем дати коронації (з 1253 на 1246 р.) переконує, що відпочатково він взагалі не знав, коли саме відбулася подія, і у нього не було жодних підстав (документальних, текстуальних) для безумовного і переконливого хронологічного приурочення події. Тим самим одержуємо підстави для попередніх висновків про джерела повідомлень Длуґоша стосовно коронації Данила. Цілком очевидно, що він не мав перед собою якогось «документу з оточення краківського єпископа Прандоти» чи якоїсь «польської реляції» з інформацією про коронацію, що сталася певного року. Не знав він і короткого повідомлення Рочника Красінських, де стисло сказано про коронацію Данила у 1253 році[43]. В протилежному разі, автору не довелося б шукати «нової» дати. Іншими словами, у Длуґоша не було текстуального свідчення із проставленою датою, і хронологічне приурочення події йому доводилося вгадувати чи викомбіновувати за якимись непрямими вказівками. Як видно, навіть цей перший досвід не цілком переконав Длуґоша у правильності рішення, і він згодом дійшов іншого висновку.
Три повідомлення про коронацію Данила Романовича
Здається, ніхто з дослідників не звертав увагу на те, що повідомлення про коронацію Данила Романовича за латинським обрядом читається в Анналах ще в одному місці: під 1266 роком. Це — звістка про смерть Данила, де Длуґош вміщує також текст булли папи Олександра IV від 13 лютого 1257 р. (див. рис. 1)[44]. На відміну від повідомлень 1246 р. та 1253 р., текст про смерть «відступника Данила» та інформація про його коронування не є припискою чи вставкою, а знаходиться в основному тексті рукопису, писаному рукою «писця В», як і текст булли папи Олександра, знайденої Длуґошем у архіві Краківського капітулу[45]. Тобто ми впевнено можемо говорити про те, що сáме це повідомлення про коронацію Данила є хронологічно найпершим в Анналах і з’явилося ще серед тих авторських матеріалів, що згодом були переписані основним писцем автографу.
З огляду на систему роботи Яна Длуґоша над текстом Анналів[46], можна припустити наступну послідовність появи інформації про коронацію Данила: на початку 1460-х років (коли копіїсти переписували основний, вже створений текст першої частини Анналів) Длуґош знав про коронацію та «зраду» Данила з булли папи Олександра. Інформація про коронацію Данила потрапила у некролог князя саме через те, що інших даних (в тому числі й хронологічних приурочень події) Длуґош не мав. Наступним етапом роботи із сюжетом коронації є, очевидно, вставка під 1253 роком, яка згодом була ліквідована Длуґошем (закреслена в рукописі), а замість неї було створено розширену версію, що була перенесена під 1246 р. і дописана на нижньому полі аркуша.
Вірогідним виглядає наступне припущення: вперше хроніст дізнався про коронацію Данила з папської булли 1257 р., де, одначе, не було зазначено дати. Згодом Длуґош почав «шукати» інші джерела про цю подію. Цілком логічно, що «знахідкою» міг стати ГВЛ, який надавав більш докладну інформацію, але, на жаль, не подавав дати коронації, адже являв собою недатований текст[47]. Останнє водночас пояснює, чому Длуґош вважав за необхідне продовжувати шукати дату коронації і водночас почував себе досить вільно у датуванні.
Перейдімо тепер до безпосереднього аналізу повідомлень Длуґоша про цю подію. При цьому спробуємо послідовно простежити, як хроніст працював з джерелами і створював власні версії коронації князя Данила та обставин, що їм передували.
Повідомлення про смерть та коронацію Данила під 1266 роком
Початкова версія Длуґоша про коронацію Данила містилася в основному тексті автографу серед повідомлень за 1266 рік[48]. Вважаємо це повідомлення первісним, оскільки, як було сказано вище, воно міститься серед масиву тексту, переписаного набіло з заміток Длуґоша основним писцем рукопису (рис. 1).
 |
| Рис. 1. Сторінка 606 автографу Анналів із повідомленням про смерть та коронацію Данила |
Отож, під 1266 р. знаходимо повідомлення про смерть «відступника, князя Данила, короля Русі, котрий залишив по собі двох синів — Лева і Романа». В наступних фразах хроніст викриває «відступництво» Данила: «обіцяв разом зі своїм народом покинути руське визнання і перейти до правдивої віри та єдності з римським костелом». Однак після «урочистого коронування і найменування», володар Русі «відступився від католицької віри і повернувся знову на визнання руське». На доказ достовірності своїх тверджень Длуґош посилається на автентичний документ — буллу папи Олександра IV до Данила, котра «зберігається в архіві краківського костелу», в якій «папа засуджує це відступництво»[49]. Тут же дослівно наведено повний текст булли. У ній папа в рішучих виразах звинувачує князя у тому, що той після коронації «виявив невдячність до великої ласки, зневажив релігію, переступивши через власну присягу, не дотримався того, що обіцяв відносно покори цій церкві й згаданого дотримання віри […] погордував церквою і зневажив Ісуса Христа». Після цього висловив сподівання: «ми сподіваємось також, що ти візьмеш під увагу те, що не церкву, а самого себе обдурюєш, ганебно відступивши від обіцянки, яку ти нам дав». Наприкінці булли читається доручення папи єпископу оломоуцькому та вроцлавському покарати Данила за допомогою світської влади, якщо він так і не виправить свого відступництва від римського Апостольського престолу.
Схоже на те, що Длуґош справді працював з автентичним текстом булли (або з одним із її примірників), яка й досі зберігається у краківському архіві[50]: наведений в Анналах текст булли практично ідентичний до того її варіанту, що зберігся у реґестах ватиканського архіву[51].
Для нашої теми важливо, що під впливом тексту булли Длуґош створив образ Данила як «хитрого відступника». В даному випадку неважко помітити тотожність негативних конотацій стосовно персони князя у текстах булли та Длуґоша. Булла, як бачимо, на цьому етапі роботи Длуґоша стала єдиним джерелом інформації про коронацію, зокрема й того, що вона відбулася на умовах присяги про зміну князем «грецького обряду». Її (інформацію) Длуґош додав до повідомлення, яке запозичив з Великопольської хроніки[52]. В останній під 1266 р. містилася наступна коротка згадка: «руський король, батько Лева і Романа, віддавши борг природі, переселився з цього світу до Господа»[53].
Як бачимо, вихідне повідомлення одного з найбільш вагомих польських історичних текстів ХІІІ ст. — Великопольської хроніки — про смерть руського короля було нейтральним за смислом. До речі, в усіх польських історичних пам’ятках ХІІІ ст. князь Данило не наділений жодними негативними конотаціями (за винятком репутації сина Шварна). Длуґош, проте, зображує князя відступником. Це сталося під впливом папської булли. Той факт, що хроніст повністю зацитував її у своєму творі свідчить, що Длуґош розглядав буллу як надзвичайної ваги джерело, що єдине, на його думку, могло документувати історичність коронації Данила. Водночас ця обставина виказує міру інтересу хроніста до обставин коронації руського володаря. Очевидно, цей інтерес спонукав Длуґоша до пошуку додаткових джерел інформації. Віднаходження ним нових даних та їх осмислення відобразилося у двох приписках до основного тексту, які розглянемо далі. Тут варто звернути увагу на той факт, що Длуґош і пізніше повертався до аналізованого тексту про смерть Данила. Як видно з рукопису автографа (див. рис. 1), Длуґош вилучив з першопочаткового варіанту приблизно два рядки (до імені Данила — «Daniel Russiae Rex etc.») — вони були затерті (і тепер не читаються взагалі), а поверх затертого Длуґош, власною рукою приписав «scismaticus», уточнюючи характеристику руського князя. Редакторська правка цілком у дусі подальших текстів.
Приписка про коронацію під 1253 роком
Наведемо переклад даного фрагменту:
«Опізо, аббат Меззано, легат апостольського престолу, за дорученням папи Іннокентія IV у присутності краківського єпископа Прандоти та деяких інших польських єпископів Данила, князя Русі, [вдруге для відновлення та підкріплення попередньої коронації] у замку Дорогичин на королівство Русі помазує та коронує, зобов’язання клятви від нього отримано, що обряд грецький покинувши, як він, так і народ руський, обряд римський приймає та вищості римського понтифіка вірно підкоряється. Й численними інсиґніями та дарунками від Данила, нового короля, був удостоєний»[56].
Як покажемо далі, ця приписка Длуґоша з’явилася під впливом ГВЛ.
ГВЛ, як вже було зазначено на початку, є єдиним джерелом, що містить інформацію про місце коронації Данила — в замку Дорогичині. Його згадка в приписці Длуґоша зроблена під явним впливом літопису, оскільки раніше — в четвертій книзі Анналів, у повідомленні під 1112 роком — хроніст назвав Дорогичин центральним містом і фортецею ятвягів[57] (очевидно, сплутавши Дорогичин з Райгродом[58]). Утім, для нас важливо інше: лише під впливом вказівки ГВЛ можна було ідентифікувати Дорогичин як місце коронування Данила.
Крім того, лише з літопису можна було дізнатися, що Данила коронував легат Опізо, і притому з волі папи Інокентія IV[59]. Жодне інше джерело подібних відомостей не містить[60].
Нарешті, літопис давав важливу «підказку», коли відбулася коронація. Хоч ГВЛ і не містив порічної сітки[61], однак давав важливу хронологічну прив’язку: відомості про коронацію і переговори з папськими послами вміщено після згадки про похід князя Данила в Чехію. За послідовністю літописної оповіді, папські посли намагалися зустрітися з князем на його зворотньому шляху з походу (здійсненого до Опави на допомогу угорському королю Белі IV), а опісля тут же сказано про коронування князя легатом Опізо у Дорогичині[62]. Літопис, отже, міг створити враження, що коронація відбулася одразу ж після повернення з Чехії. Що саме так це сприйняв Длуґош, підтверджує та обставина, що приписка в автографі про коронацію Данила зроблена саме після оповіді про Опавський похід. Для нас важливо, що вставку, як видно зі стану аркуша, хроніст міг зробити й в іншому місці, наприклад, на вільному від тексту, достатньо великому нижньому полі. Однак він зробив її у менш зручному, зате — у більш вірогідному місці, відповідно до того, як підказувало літописне джерело[63].
Загалом, приписка Длуґоша про коронацію не містить жодних оцінок: судячи з того, що текст було дещо підредаговано (слова altera vice prioremcoronationem innovando et confirmando були дописані на полі із позначкою місця вставки до тексту, див. рис. 2), можна припускати, що тут ми маємо справу із «каталожним записом» (див. вище). Тобто фрагмент належить до «другої редакції» за Семкович-Зарембіною — тієї стадії роботи над Анналами, коли чистовик стає чернеткою.
 |
| Рис 2. Сторінка 558 автографу Анналів з припискою Длуґоша про коронацію Данила Романовича 1253 року |
Однак вже тут почерпнута з літопису інформація подана у власній інтерпретативній рамці польського хроніста. Остання, як ми вже знаємо, сформувалась під впливом тексту папської булли 1257 р., що ясно зазначає умови коронації — присяга про відмову від «грецького обряду» та прийняття зверхності папи. У літописі умови подано інакше: тут навпаки йшлося про збереження «обряду» в недоторканності. Цілком очевидно, що в очах Длуґоша умови коронації, викладені в папській буллі, мали більший авторитет, аніж версія «літопису схизматиків».
Уже скомпонувавши фрагмент про коронування Данила, Длуґош зробив до нього вставку в тому смислі, що ця коронація була «повторна» задля «відновлення та підкріплення попередньої коронації». Слова Длуґоша не варто розуміти як вказівку на «першу» коронацію під 1246 р. і свідчення того, що, працюючи над «фрагментом 1253 р.», Длуґош задумував ідею подвійної коронації Данила Романовича. У цей час «версія 1246 р.» ще не існувала; коли ж виникла вона, зникла (була ретельно викреслена) «версія 1253 р.». Іншими словами, в історії автографу Анналів не було моменту, коли б обидві версії існували одночасно. Це, своєю чергою, означає, що в жодний момент роботи над текстом Длуґош не передбачав можливості двох коронацій Данила. Отже, ремарка намагається донести якусь іншу ідею.
Насправді автор Анналів мав на увазі не повторну коронацію Данила, а відновлення королівського титулу на Русі. Ремарка Длуґоша є алюзією на попередню коронацію, якою, власне, королівство на Русі й було вперше встановлено — угорського королевича Коломана, по відношенню до якої нинішня (Данила 1253 р.) була другою.
Сюжет коронування Коломана досить виразно фігурує в Анналах під 1208 р.: сина угорського короля Андрія запросила галицька знать задля припинення безладдя і міжусобиць, що запанували після загибелі 1205 р. Романа Мстиславича. Однак після церемонії коронації католицькими єпископами (зокрема, краківським Вінцентієм Кадлубком) галицька знать почала побоюватись, чи не призведе коронація до втрати їхнього традиційного обряду, що, зрештою, й стало причиною вигнання Коломана з Русі[64]. І хоча Коломан повертається до Галича, з його скорою смертю королівську традицію можна вважати перерваною. Упродовж сорока п’яти років після Коломана на королівство Русі ніхто не був помазаний, отже, коронування Данила осмислювалось Длуґошем як відновлення «королівства Руського» під зверхністю римського понтифіка.
Крім того, коронація осмислювалась Длуґошем як подія з еклезіастичними наслідками: отримання корони передбачало перехід до латинського обряду. Це пояснює, чому в приписці 1253 р. свідками коронації названо латинських ієрархів — краківського єпископа Прандоту та «деяких інших єпископів». Постать єпископа Прандоти є особливо значимою в цьому контексті, і до причин, що спонукали Длуґоша виопуклити його роль у коронації Данила, звернемося у своєму місці.
 |
| Рис 3 Сторінка 559 автографу Анналів з припискою Длуґоша про коронацію Міндовга 1252 року |
Підсумуємо: під час чергового редагування тексту Анналів Длуґош зробив приписку про коронацію Данила. Її наповнення міг забезпечити текст ГВЛ, інформацію якого хроніст інтерпретував відповідно до змісту папської булли, в якій викладено умови отримання Данилом королівського титулу.
Приписка про коронацію під 1246 роком
На одному з пізніших етапів роботи над текстом Длуґош, під впливом обставин, які ще потрібно з’ясувати, вирішив радикально змінити задум. Він створив новий, докладніший текст про коронацію Данила і дійшов думки про іншу дату самої події. Попереднє повідомлення (під 1253 р.) було викреслене, а опис коронації був переписаний начисто самим Длуґошем під 1246 роком у вигляді приписки на нижньому полі аркуша[66]. Текст знов потрапив до місця, пов’язаного із Опізо: у основному тексті рукопису йдеться про перше посольство Опізо до Польщі.
 |
| Рис. 4. Сторінка 543 автографу Анналів з припискою Длуґоша про коронацію Данила Романовича 1246 року |
Це третя і фінальна версія про коронацію Данила. Текст написаний чисто, майже без виправлень та дописок (на відміну від приписки під 1253 р.), що може говорити про його належність до етапу авторської переписки попередньо занотованої інформації.
Розглянемо детальніше зміст остаточної версії історії коронації у Длуґоша.
Розлоге повідомлення про коронацію «правлячого князя київського і дрогицького» (дорогичинського) розпочинається з констатації існування великого бажання у Данила «мати гідність королівську поміж іншими руськими князями». Воно підсилювалось значним розміром його територій і багатств. Як повідомляє хроніст, Данило дізнався про прибуття папського легата Опізо до Польщі та відправив до нього визначних мужів з коштовними подарунками, що супроводжували прохання коронувати і помазати його «іменем столиці Апостольського престолу». За це князь обіцяв разом зі своїми численними підданими відкинути грецький обряд, визнати владу папи, а також потужно і старанно захищати руські та інші католицькі краї від нападів татар. Опізо, зваживши на перспективу спасіння великої кількості християнських душ, відправив назад княжих послів з ласкавою відповіддю та обіцянкою прийти на Русь і коронувати Данила, в разі його відмови від «заблуджень» грецького визнання та прийняття права католицької віри. Польські єпископи, а особливо краківський Прандота, радили Опізо відмовитись від цієї обіцянки, вказуючи на «хитрість та нестатечність у вірі» Данила. Як зауважує автор Анналів, Опізо цього не зробив з трьох можливих причин: через бажання прислужитися християнській вірі, або через намір уславити свою місію такою коронацією, або через недовіру до поляків, яких запідозрив у заздрощах. Далі читаємо про церемонію коронації і помазання у Дорогичині — столиці князя Данила, куди з’їхались спеціально запрошені для цього руські князі і «пани». В їх присутності володар присягнув Опізо «з усіма своїми панами, старшиною і підданими прийняти віру, обряд і звичай римської церкви», а також підкорятися римському папі Інокентію IV і його наступникам[67].
Стисло підсумуємо основні смислові акценти усього повідомлення: коронація і помазання Данила стала особистим рішенням папського легата, здійсненим у відповідь на обіцянки руського князя визнати латинський обряд і протистояти татарам (хоча про останнє вже не зазначено в описі його присяги). У повідомленні чітко розставлено оцінки героям: могутній та хитрий князь Данило, ошуканий папський легат Опізо та проникливий польський єпископ Прандота.
Представлене вище повідомлення Длуґоша виразно відрізняється від змісту попередньої приписки, а також від версії одного зі своїх основних джерел — ГВЛ. Порівняно з Длуґошевим, літописне повідомлення має «телеграфний» характер. За літописною версією, коронування Данила мало прямо протилежну ініціативу — виходило від папських послів, котрі кілька разів пропонували, майже нав’язували, князю «коруну і сан королівства». Спершу, коли Данило повертався з Опавського походу у Чехії і відмовився зустрітися з папськими посланцями у Kракові. Вдруге було відмовлено посланому римським папою «біскупу беренському і каменецькому» через відсутність допомоги у війні з татарами («рать Татарьска" не престаеть. злѣ живоущи с нам̑ // то како могоу при"ти вѣнѣць бес помощи [папи]»)[68]. І лише з третьої спроби легат Опізо коронував Данила після обіцянок допомогти у війні з татарами та тривалих вмовлянь Данилової матері, польських князів Болеслава та Семовита, а також «бояр лядських», котрі теж обіцяли підтримку «противоу поганымъ». Опису самої коронації у літописі немає: лише коротко зафіксовано, що «Данило же при" . ^ Ба вѣнѣць . в городѣ . Дорогычинѣ». Попередня фраза додатково розкриває, від кого саме прийнято вінець — від Бога, римських та своїх єпископів: «wнъ же вѣнѣць ^ Ба при" . ^ цркве стхъ апостолъ . и ^ стола стго Петра . и ^ wца своего папы Некѣнти" . и ѿ всих̑ епс̑повъ своихъ». Показово, що літописець особливо наголошує на толерантності папи до східного обряду: «Некентии бо кльнѧше тѣхъ . хоулѧщимъ вѣроу Грѣцкоую . правовѣрноую»[69]. Таким чином, літописна версія містить прямо протилежні акценти — ініціатива коронування належить папі та його послам, крім того, здійснена на прямо протилежних умовах (збереження грецького обряду і допомога папи та поляків у війні з татарами). Більше того, обидва тексти називають дзеркально відмінне коло «учасників» довкола Данила і легата Опізо: у Длуґоша ними є польські єпископи і руські князі, у літописця — польські князі, бояри та руські єпископи.
З огляду на такі смислові відмінності обох текстів Домбровський наполягав на тому, що Длуґош не знав інформації ГВЛ[70]. Однак і ГВЛ, і Аннали оперують практично тим самим набором інформації, а відрізняються лише її дзеркально протилежною репрезентацією.
За логікою Домбровського, знайомство Длуґоша з версією ГВЛ мало би вплинути на його представлення коронації. Іншими словами, коли б Длуґош читав ГВЛ, він мав би запозичити звідти і «факти», і їх тлумачення. Подібні очікування навряд чи виправдані. Длуґош не був середньовічним аналістом, він створював текст за взірцями ранньоренесансної гуманістичної історіографії. Тут факти значною мірою уже були від’єднані від інтерпретації. Запозичена інформація могла інтерпретуватися інакше, ніж у джерелі, доповнюватися власними здогадами історика, які (здогади) часто перемішувались з інформацією достовірного джерела і в сумі формували повідомлення цілком інакшого змісту[71]. Длуґош не становить у цьому виключення: за спостереженнями дослідників він часто правив запозичену із джерел інформацію, доповнював власними припущеннями та риторичними вставками, довільно змінював зміст запозиченого — тим самим та чи інша подія отримувала цілковито інакше звучання[72]. Тож цілком логічно припустити, що Длуґош, запозичивши базову інформацію про коронацію з ГВЛ, «переплавив» її у рамках власної інтерпретаційної схеми.
З огляду на такі смислові відмінності обох текстів Домбровський наполягав на тому, що Длуґош не знав інформації ГВЛ[70]. Однак і ГВЛ, і Аннали оперують практично тим самим набором інформації, а відрізняються лише її дзеркально протилежною репрезентацією.
За логікою Домбровського, знайомство Длуґоша з версією ГВЛ мало би вплинути на його представлення коронації. Іншими словами, коли б Длуґош читав ГВЛ, він мав би запозичити звідти і «факти», і їх тлумачення. Подібні очікування навряд чи виправдані. Длуґош не був середньовічним аналістом, він створював текст за взірцями ранньоренесансної гуманістичної історіографії. Тут факти значною мірою уже були від’єднані від інтерпретації. Запозичена інформація могла інтерпретуватися інакше, ніж у джерелі, доповнюватися власними здогадами історика, які (здогади) часто перемішувались з інформацією достовірного джерела і в сумі формували повідомлення цілком інакшого змісту[71]. Длуґош не становить у цьому виключення: за спостереженнями дослідників він часто правив запозичену із джерел інформацію, доповнював власними припущеннями та риторичними вставками, довільно змінював зміст запозиченого — тим самим та чи інша подія отримувала цілковито інакше звучання[72]. Тож цілком логічно припустити, що Длуґош, запозичивши базову інформацію про коронацію з ГВЛ, «переплавив» її у рамках власної інтерпретаційної схеми.
Схоже на те, що створення приписки під 1246 р. стало результатом повторного цілеспрямованого переосмислення Длуґошем інформації з ГВЛ та тексту папської булли. Як результат, у кінцевій версії коронації з’явилися нові, порівняно з попереднім варіантом під 1253 р. «правки», а сама оповідь стала риторично насиченою і емоційно забарвленою.
Спробуємо зрозуміти логіку історика.
Длуґош на власний розсуд змінив інформацію свого попереднього повідомлення стосовно того, кому належала ініціатива коронувати Данила. Якщо у версії 1253 р. Опізо коронував Данила за дорученням папи (ідея, запозичена із літопису), то у фінальній версії під 1246 р. коронація Данила витлумачена як особиста ініціатива папського легата. Таким чином, і літописна інформація, і повідомлення приписки 1253 р. отримали протилежну перспективу. Подібна зміна, очевидно, пов’язана з міркуваннями риторичного плану: позиціонуючи Данила як хитрого князя-відступника, Длуґош намагався максимально вивести папу з-під підозри, ніби той став жертвою підступності Данила. Жертвою легковірності натомість зроблено Опізо, на нього й покладено основну відповідальність за самостійно прийняте і, як виявилося, фатальне рішення.
У зв’язку з цим, Длуґош змоделював епізод про активний опір Прандоти та польських єпископів коронуванню галицько-волинського володаря. Мовчазно присутній у версії 1253 р., у версії 1246 р. Прандота став активним героєм в справі коронації Данила.
Введення постаті Яна Прандоти як одного з учасників коронації пов’язане з особливим ідеологічним значенням, якого намагалися надати постаті цього краківського єпископа саме в часи, коли задумувалися і писалися Аннали, а також із особистою увагою Длуґоша до цього персонажа. У 1454 р., в останні роки життя патрона Длуґоша краківського єпископа Збіґнєва Олесницького, було випадково відкрито поховання одного з його визначних попередників на цій кафедрі — єпископа Прандоти. Почала творитися історична пам’ять про нього, яка швидко перетворилася в культ. Цей процес ілюструє творення списку чуд, що відбувались біля його гробу. Чуда стали реєструватися публічним нотаріусом з ініціативи єпископа Збіґнєва Олесницького, невдовзі було укладено протокол чудес[73]. Длуґош у цьому мав брати безпосередню участь як права рука і продовжувач справи Олесницького. Зрештою він же представив діяння Прандоти у життєписі польських єпископів, що укладався ним протягом 1468–1476 рр.[74]. Прандота був сучасником Данила, ба більше, його смерть, за Анналами, сталася того ж 1266 року. З особливою увагою окремі з діянь Прандоти представлено ще раніше — в Анналах, де згадано про трепет, з яким цей єпископ оберігав реліквії св. Станіслава. На час коронації Данила Прандота був краківським єпископом. Все це, вочевидь, мотивувало Длуґоша зробити Прандоту «свідком» на церемонії коронації. Підтекст тут очевидний: опір Прандоти був додатковим підтвердженням благих діянь одного зі святих поляків, який боровся з «обманом і хитрощами схизматиків», цим самим турбувався про благо вселенської церкви.
Поява епізоду з польськими єпископами і Прандотою ще раз засвідчує, зрештою, добре відому обставину: конфесійну упередженість Длуґоша до Русі, її історії та русинів. Як свого часу влучно зауважив Олександр Гейштор, Длуґош сприймав Русь через ярлик «секти» і «схизми». Подібні уявлення у середньовічній Польщі почали формуватися ще у XIV ст. (вперше фіксуються в анонімному описі Східної Європи Descriptio Europae orientalis 1308 р.). Длуґош, зі свого боку, з особливою увагою фіксував факти, що свідчили б про верховенство Польщі щодо Русі та її цивілізаційний вплив на Русь. Король Данило у цій «схемі історії» є «відступником» і навіть «зрадником»: адже він після «католицького помазання» знову «впав у православ’я»[75].
З Длуґошевою «схемою історії» та з наявними у ній елементами конфесійної упередженості до Русі опосередковано пов’язана й заміна основних героїв коронації — з авансцени зникають польські князі. Це сталося ще на момент створення приписки під 1253 р. Так, у літописному повідомленні було вказано на польських князів Болеслава і Семовита (котрі вмовляли Данила прийняти корону від папи), у версії Длуґоша (як під 1253 р., так і під 1246 р.) їх імена відсутні. Такі зміни можна пояснити логікою мислення хроніста, для якого Данилова коронація сприймалася у категоріях зміни обряду. До цієї думки його приводив текст папської булли 1257 р. Якщо, згідно з буллою, коронація відбулася на умовах зміни обряду, то логічним видається присутність у церемонії польських єпископів; відповідно, князі тут — другорядні особи, і про них можна не згадувати. З іншого боку, в рамках Длуґошевої «схеми» мазовецьких князів треба було б вважати учасниками Данилового відступництва, що видавалося небажаним.
Поза тим, найважливішою ознакою фінальної версії історії коронації є емоційно насичена словесна характеристика її героїв, створена за відповідними «шаблонами». Ян Длуґош писав свій текст за взірцями античних класиків та гуманістичної історіографії — аби зворушити та навчити читача на прикладах історії, а в читачеві-поляку збудити гордість за свою країну. Велика роль у цьому відводилась риторичним стратегіям опису: ті чи інші герої представлялись за певною схемою, аби викликати у читача потрібний емоційний відгук. Для Длуґоша важливим було представити лицемірство і клятвовідступництво руських князів[76]. Історія з князем Данилом явно осмислювалась у цьому ключі. Адже образ руського короля створено за риторичним шаблоном, вже використаним для зображення інших «небезпечних відступників» — галицько-волинського князя Романа Мстиславича та литовського князя Міндовга.
В Анналах Роман Мстиславич, батько Данила, представлений злісним і ненаситним тираном, який несправедливо знищив немало своїх підданих і, якби не Боже втручання під Завихвостом, мало не погубив усю Польщу. Така презентація Романа заснована на джерелах Длуґоша — Хроніці Вінцентія Kадлубка (що взагалі була його важливим наставником в історичному письмі) та Великопольській хроніці. Поза тим, хроніст додає від себе кілька нових «фактів», аби довершити образ негативного героя. За його версією, Роман Мстиславич давав васальну присягу вірності та покірності своєму малолітньому племіннику — мазовецькому князю Лєшку. Це був обман: володимирський князь Роман розраховував на військову допомогу Лєшка для утвердження на галицькому столі. Галицькі бояри не змогли переконати польського князя в тому, що його обдурюють. Вже незабаром князь Роман, «підкоривши своїй владі майже всю Русь», порушив присягу підданства: вдерся з величезним військом у Польщу, але загинув від набагато менш чисельного війська Лєшка у битві під Завихвостом[77].
За аналогічною схемою автор Анналів представляє відступництво Данила Романовича. Князь давав обіцянки та присягу вірності папському легату у присутності своїх підданих. Це робилося з хитрим умислом, про який Длуґош (як і у попередньому випадку) сигналізує, знову вкладаючи в уста дійових осіб попередження про нещирість: легата Опізо остерігає Прандота «та інші польські єпископи». Більше того, образи «відступників» батька і сина осмислювались Длуґошем у явному взаємозв’язку: у епізоді про остерігання Прандотою легата Опізо фігурує фраза, що єпископи польські «знали добре характер і спосіб мислення князя Данила»[78]. Таке «колективне знання» польських єпископів про те, чого вартують обіцянки підданства від руських князів, можна зрозуміти після прочитання повідомлень Длуґоша про «зваду Романа», Данилового батька. Длуґош ніби намагався показати, що після 1205 р. поляків вже нічим не можна було обманути, тож цілком щирим виглядає в тексті прагнення Прандоти убезпечити папського легата Опізо від небезпеки бути ошуканим.
До цієї пари негативних образів «примикає» також литовський князь Міндовг, хоча його образ менш яскравий в Анналах. Але це той же відступник: литовський володар після охрещення своїх підданих, коронування і даних обіцянок Риму та ордену хрестоносців (тевтонцям) повернувся до своїх старих звичаїв[79]. Усі герої погано закінчують, їх знаходить кара господня: Роман загинув, засліплений своїм тиранством і чисельними володіннями, Міндовг — від власних підданих, які боялися його тиранства, Данило — своїм відступництвом погубив душу і осквернив Христа[80].
Наведені вище спостереження стосувалися напрямку «ідеологічного редагування» сюжету коронації Данила під 1246 р. порівняно із коротким і фактографічним варіантом під 1253 р.
Між тим, очевидно, що Длуґош повторно звернувся до літописного сюжету коронації, запозичивши до нової версії подробиці, які міг розшукати лише там.
Однією з перших «правок» у кінцевій версії оповіді стало титулування Данила князем київським та дорогичинським. Титул київського князя міг стати результатом знайомства та переосмислення двох фрагментів ГВЛ, що обидва походять із «монгольських сюжетів». По-перше, загадкового повідомлення ГВЛ про те, як князь заволодів Києвом після втечі Михайла Чернігівського в Угорщину і призначив туди посадника: «и вдасть Кыевъ в руцѣ Дмитрови обьдержати противу иноплеменьныхъ языкъ, безбожьныхъ татаровъ»[81]. Крім того, Длуґош міг знати, що Данило володів Києвом, але свою столицю мав в іншому місті, також з опису подорожі Данила до до Батия: «Данилови Романовичю, кнѧзю бывшоу великоу, wбладавшоу Роускою землею . Kыевомъ и Володимеромъ и Галичемь»[82].
Підвищення Дорогичина до рангу столиці стало результатом додаткових авторських конструкцій Длуґоша. Нагадаємо: лише ГВЛ вказує на Дорогичин як місце коронації Данила. Зміна статусу Дорогичина із замку (під 1253 р.) на «столицю князя» (під 1246 р.) відбулася під впливом осмислення виключно літописної інформації про місце коронування Данила. Тут, імовірно, спрацювала наступна логіка: якщо князя помазали у Дорогичині, значить саме там на той момент мала би бути його столиця. Важлива подія, якою є коронація, не могла відбутися у малозначимому для даного правителя місті.
Необхідність ідеологічної обробки сюжету коронації Данила, бажання щільніше пов’язати його з іншими сюжетами та ідеями Анналів, пояснює нам закономірність повторного звернення Длуґоша до теми. Але чому в процесі своїх міркувань історик вирішив передатувати подію? Що саме могло спонукати його перемістити повідомлення з-під 1253 далеко назад, під 1246 р.?Іншими словами, які доступні Длуґошу матеріали могли навести його на думку, що насправді місце сюжету — серед подій 1246 р.?
Гадаємо, до такого рішення підштовхнуло Длуґоша повторне і уважне прочитання літописного повідомлення, в процесі якого він наштовхнувся на незауважену ним раніше деталь надзвичайного значення, яка притому збіглася із свідченням іншого його джерела — папської булли. Співпадіння двох головних джерел мало стати серйозним аргументом для Длуґоша, щоб перенести подію під 1246 р.
Літописне повідомлення завершувалось вказівкою, що папа Інокентій саме в цей час скликав церковний собор: «хотѧщоу емоу . сборъ творити . w правоивѣрѣ . w воединеньи цркви»[83]. Отож, коронація відбувалася в контексті якогось надзвичайно важливого церковного собору. Але якого саме? З Анналів видно, що Длуґош не знав ніяких церковних соборів, окрім Ліонського.
З іншого боку, на те саме натякала й булла папи Олександра 1257 р., яка взагалі стала відправним пунктом усіх його розшуків. Її текст, як у версії Длуґоша, так і в її відповіднику у ватиканському реґесті завершується наступними словами: non obstantibus aliquibus literis apostolicis, cuiuscumque tenoris existant, per quas effectus presencium impediri valeat vel differri et constitucione de duabus dietis edita in concilio generali[84]. Тут йдеться про те, що зміст сказаного у буллі «не суперечить жодним апостольським грамотам будь-якого змісту, які могли б перешкодити дії цього послання або відрізнятися від нього, і постанові двох засідань генерального собору»[85].
Отож, мова йшла про церковний собор, який відбувався у «два засідання», що для Длуґоша також було безпомилковою вказівкою на Ліонський собор. За версією самого Длуґоша, Ліонський собор засідав двічі: в Анналах є повідомлення про рішення собору у 1242 та 1245 рр.[86]. На наступний після другого засідання рік, отже, логічно було покласти дату коронації Данила.
Більше того, третій фрагмент інформації також вказував на 1246 р. Kлючовою фігурою у справі коронування Данила був абат Опізо. В Анналах абат Опізо згадується двічі, і обидва рази під — для нас дуже промовистими — датами. Під 1253 р., описуючи смерть познанського єпископа Богухвала (на підставі Великопольскої хроніки), Длуґош зазначає, що «абат з Меззано Опізо, що став нунцієм Апостольського престолу в Польщі вже вдруге…»[87]. Відзначимо, що слова altera vice приписані Длуґошем на полі (із позначкою місця вставки), тобто так само, як і у повідомленні 1253 р. про коронацію Данила. Можливо, на етапі роботи над першим варіантом сюжету, приїзд Опізо 1253 р. служив, серед інших міркувань, хронологічним орієнтиром для Длуґоша.
Більше того, третій фрагмент інформації також вказував на 1246 р. Kлючовою фігурою у справі коронування Данила був абат Опізо. В Анналах абат Опізо згадується двічі, і обидва рази під — для нас дуже промовистими — датами. Під 1253 р., описуючи смерть познанського єпископа Богухвала (на підставі Великопольскої хроніки), Длуґош зазначає, що «абат з Меззано Опізо, що став нунцієм Апостольського престолу в Польщі вже вдруге…»[87]. Відзначимо, що слова altera vice приписані Длуґошем на полі (із позначкою місця вставки), тобто так само, як і у повідомленні 1253 р. про коронацію Данила. Можливо, на етапі роботи над першим варіантом сюжету, приїзд Опізо 1253 р. служив, серед інших міркувань, хронологічним орієнтиром для Длуґоша.
Абата Опізо згадано в Анналах ще тільки один раз, і саме в контексті Ліонського собору, і саме під 1246 р., де зазначено, що «легат папи Інокентія IV» Опізо «приїхав з Ліонського собору»[88].
Три фрагменти пазла чудесним чином співпали під 1246 р., по суті, не залишивши Длуґошу іншого вибору, крім як датувати коронацію Данила саме цим роком[89].
Підсумуємо: ідеологічний компонент остаточної версії був змодельований Длуґошем під впливом булли 1257 р. Натомість фактографічні деталі, які з’являються тільки у версії 1246 р., можуть пояснюватись повторним використанням тексту ГВЛ.
Цілком окреме питання — в якому вигляді ГВЛ був доступний Длуґошеві? Варто пам’ятати, що Длуґош не знав руської мови, не розбирав кирилиці і, отже, не міг самостійно читати літопис. В одному з листів до краківського єпископа Збіґнєва Олесницького хроніст зазначав: «маючи вже сиву голову, я зібрався вчити руське письмо, аби повніше викласти послідовність нашої історії»[90]. Але навряд можна припускати, щоб на час створення Анналів Длуґош достатньо оволодів мовою, аби добре читати літопис[91]. Свого часу Анджей Поппе висунув гіпотезу про книжника-русина з Галицько-Волинської Русі, який був консультантом Длуґоша[92]. Отож, швидше за все, Длуґош користувався підготовленими для нього котримсь із співробітників матеріалами: перекладеними фрагментами літопису, або ж виписками, чи навіть довідками «на задану тему». Важко сказати, наскільки адекватно цей помічник передав зміст прочитаного: чи готував він буквальний переклад фрагменту, чи лише його стислий переказ, утім, в нашому випадку базові моменти почерпнуто з літопису доволі точно: місце коронації, обговорювані при цьому умови та ім’я папського легата Опізо[93].
З огляду на подібну «технологію» роботи, не варто очікувати від Длуґоша детальної обізнаності із літописом. Він міг сприймати його не у вигляді цілісного протяжного тексту, а у вигляді свого роду дайджестів: підготовлених на певні теми досьє. Однією із таких тем, що вочевидь надовго зацікавила Длуґоша, був сюжет коронації Данила Романовича, над яким він працював у декілька прийомів і, треба гадати, впродовж тривалого часу. Коли так, то практиковане досі дослідниками «лобове» зіставлення тексту Анналів із літописами є методологічно хибним. Очікування, виховані практикою текстології ранньосередньовічних пам’яток, виявляються невиправданими, а розчарування від несправджених сподівань ведуть до небезпечних реконструкцій давніх джерел, що ніколи не існували.
Автори щиро дякують усім колегам — учасникам Літописного семінару Центру досліджень з історії Київської Русі Інституту історії України НАНУ за зацікавленість при обговоренні цього тексту та корисні поради. А також висловлюють особливу вдячність О.П. Толочку, без порад та зауважень якого, цей текст був би гіршим. Разом із тим, усі помилки та недоліки статті належать тільки авторам.
Бібліографія
1 Ґрунтовний аналіз історіографії, присвяченої «руським» джерелам Длуґоша див.: Kарнаухов Д.В. Проблема русских летописных источников Яна Длугоша и Мачея Стрыйковского в отечественнойи зарубежной историографии. Вестник Томского государственного университета, № 346. История. Томск, 2011, 69–73.
2 Aleksander Semkowicz, Krytyczny rozbiór Dziejów Polskich Jana Długosza (do roku 1384) (Kraków,1887), 266.
3 Aleksander Semkowicz, Krytyczny rozbiór Dziejów Polskich, 53–54.
4 Лимонов Ю.А. Kультурные связи России с европейскими странами в XV–XVII вв. Л., 1978, 86–89.
5 Перфецький Е. Перемишльський лiтописний кодекс першої редакцiї в складi Хронiки Яна Длугоша. ЗНТШ. Т. 149. Львiв, 1928, 1–54; Evgenij Perfeckij, Historia Polonica Jana Dlugosze aruske letopisectvi (Praga, 1932).
6 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I–VI). М., 2004, 47–50.
7 Наливайко Р.А. Древняя Русь и Великое княжество Литовское в «Annales Poloniae» Яна Длугоша. Автореф. дис. канд. ист. наук. СПб., 2007.
8 Kарнаухов Д.В. История русских земель в польской хронографии конца XV–XVII в. Новосибирск, 2009.
9 Dariusz Dąbrowski, «Czy Jan Długosz pisząc siódmą księgę “Annalium” korzystał z Kroniki halicko-wołyńskiej lub źródła jej pokrewnego?» Ruthenica, 3 (2004), 150–185; Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza i jego szesnastowiecznych polskich kontynuatorów,» Kняжа доба: історія та культура. Вип. 2. Львів, 2008, 109–122.
10 Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 111.
11 Хроніка ця мала би охоплювати період 1205–1259 рр. Див.: Gerard Labuda, Zaginiona kronika z pierwszej рołowy XIII wieku w Rocznikach królestwa Polskiego Jana Długosza: próba rekonstrukcji
(Poznań, 1983). Попри високий авторитет Лябуди, ця джерелознавча процедура, проте, нагадує неодноразово висміяні спроби М. Брайчевського реконструювати давній «Літопис Аскольда» ІХ ст. з повідомлень пізнього Никонівського літопису XVI ст.
12 Gerard Labuda, Zaginiona kronika, 151–152.
13 Дашкевич Н. Kняжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. K., 1873,153–155, прим. 5.
Бібліографія
1 Ґрунтовний аналіз історіографії, присвяченої «руським» джерелам Длуґоша див.: Kарнаухов Д.В. Проблема русских летописных источников Яна Длугоша и Мачея Стрыйковского в отечественнойи зарубежной историографии. Вестник Томского государственного университета, № 346. История. Томск, 2011, 69–73.
2 Aleksander Semkowicz, Krytyczny rozbiór Dziejów Polskich Jana Długosza (do roku 1384) (Kraków,1887), 266.
3 Aleksander Semkowicz, Krytyczny rozbiór Dziejów Polskich, 53–54.
4 Лимонов Ю.А. Kультурные связи России с европейскими странами в XV–XVII вв. Л., 1978, 86–89.
5 Перфецький Е. Перемишльський лiтописний кодекс першої редакцiї в складi Хронiки Яна Длугоша. ЗНТШ. Т. 149. Львiв, 1928, 1–54; Evgenij Perfeckij, Historia Polonica Jana Dlugosze aruske letopisectvi (Praga, 1932).
6 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I–VI). М., 2004, 47–50.
7 Наливайко Р.А. Древняя Русь и Великое княжество Литовское в «Annales Poloniae» Яна Длугоша. Автореф. дис. канд. ист. наук. СПб., 2007.
8 Kарнаухов Д.В. История русских земель в польской хронографии конца XV–XVII в. Новосибирск, 2009.
9 Dariusz Dąbrowski, «Czy Jan Długosz pisząc siódmą księgę “Annalium” korzystał z Kroniki halicko-wołyńskiej lub źródła jej pokrewnego?» Ruthenica, 3 (2004), 150–185; Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza i jego szesnastowiecznych polskich kontynuatorów,» Kняжа доба: історія та культура. Вип. 2. Львів, 2008, 109–122.
10 Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 111.
11 Хроніка ця мала би охоплювати період 1205–1259 рр. Див.: Gerard Labuda, Zaginiona kronika z pierwszej рołowy XIII wieku w Rocznikach królestwa Polskiego Jana Długosza: próba rekonstrukcji
(Poznań, 1983). Попри високий авторитет Лябуди, ця джерелознавча процедура, проте, нагадує неодноразово висміяні спроби М. Брайчевського реконструювати давній «Літопис Аскольда» ІХ ст. з повідомлень пізнього Никонівського літопису XVI ст.
12 Gerard Labuda, Zaginiona kronika, 151–152.
13 Дашкевич Н. Kняжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. K., 1873,153–155, прим. 5.
14 Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії. ЗНТШ. Т. 123–124. Львів, 1917, 48–50.
15 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950, 254. Див. тотожно: Kотляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Kоментарі. K., 2002, 280–282; Kиселёв М. Внешняя политика Даниила Галицкого на рубеже 1240–1250-х годов. Исторический формат. № 4. 2015, 327–343.
16 Див., наприклад: Andrzej Wawryniak, «Daniel Romanowicz w dyplomacji europejskiej XIII wieku.Zarys problematyki,» Daniel Romanowicz i jego czasy [=Rocznik Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej 12/6] (Lublin, 2014), 86.
17 Див.: Войтович Л. «Подвійна» коронація Данила Романовича: загадка легенди чи реальний факт? Kняжа доба: історія і культура. Вип. 9. Kороль Данило Романович 1264–2014. Львів, 2015,131–143; передрук.: Войтович Л. Галич у політичному житті Європи XI — XIV століть. Львів,2015, 310–319.
17 Див.: Войтович Л. «Подвійна» коронація Данила Романовича: загадка легенди чи реальний факт? Kняжа доба: історія і культура. Вип. 9. Kороль Данило Романович 1264–2014. Львів, 2015,131–143; передрук.: Войтович Л. Галич у політичному житті Європи XI — XIV століть. Львів,2015, 310–319.
18 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 3. Львів, 1905, 69–70, прим. 3.
19 Пор.: «Головним джерелом, яким користувався Длугош при описі галицько-волинських подій XIII ст. (а майже всі руські звістки з того часу в хроніці Длугоша обмежуються виключно Галицько-Волинським князівством), був, безперечно, якийсь галицько-волинський літопис, остання руська звістка якого повідомляє про пошесть на Русі після відходу Телебуги в 1287 р.(у Длугоша під 1288 р.). Дальші руські повідомлення починаються у Длугоша з другої половини XIV ст. (період литовсько-руської держави) і були, очевидно, взяті з іншого джерела» (див.: Генсьорський А. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакції і редактори). K.,1958, 58–59). Дослідник навіть зближував деякі фразеологізми ГВЛ із текстом Длуґоша: «Галицько-волинські вістки у Длугоша, з яких деякі, навіть у скороченому латинському перекладі, за фразеологією дуже близькі до відповідних вісток нашого літопису, закінчуються вісткою про епідемію на Русі і в Польщі після походу Телебуги. Цю саму вістку знаходимо і в Галицько-Волинському літописі (Іпатіївський список, 1284 р.)» (Генсьорський А. Галицько- Волинський літопис (Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). K., 1961, 5).
20 Так, Семкович зауважив, що «руські» повідомлення Длуґоша закінчуються 1288 р., а далі йде велика (майже на сто років) лакуна у повідомленнях, запозичених з «руських» джерел (йдеться про запозичення з Першого зводу літописів ВKЛ). Див.: Aleksander Semkowicz, Krytyczny rozbiór Dziejów Polskich, 54–55.
21 Wanda Semkowicz-Zarembina, Powstanie i dzieje autografu Annalium Jana Dlugosza (Krakow, 1952),27–28. Огляд спостереження див.: Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 109–111.
21 Wanda Semkowicz-Zarembina, Powstanie i dzieje autografu Annalium Jana Dlugosza (Krakow, 1952),27–28. Огляд спостереження див.: Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 109–111.
22 Щоправда, як переконливо показав Домбровський, про цю приписку знав Мацей Меховський, вочевидь, користуючись безпосередньо рукописом автографу Длуґоша (Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 113–116).
23 Перше видання Анналів Яна Длуґоша 1615 р. було доведено лише до книги VI.
24 Joannis Długosz senioris canonici Cracoviensis Opera omnia, A. Przezdziecki, t. 2–14, (Kraków, 1878–1887).
25 Joannis Długossii seu Longini canonici Cracoviensis Historia Polonicae Libri XII. Tomus I (Cracoviae,1872), I–VII.
26 Див. детальнішу характеристику цього видання: Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji „Annales”,» Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskego, t. 561: Prace historyczne, z. 65: Dlugossiana. Studia historyczne w pięćsetlecie śmierci Jana Długosza (Kraków 1980), 269.
26 Див. детальнішу характеристику цього видання: Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji „Annales”,» Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskego, t. 561: Prace historyczne, z. 65: Dlugossiana. Studia historyczne w pięćsetlecie śmierci Jana Długosza (Kraków 1980), 269.
27 Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji „Annales”,» 270.
28 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, 1078 s. [https://dlugosz.polona.pl/pl/rekopisy-i-edycje/autograf].
29 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 25–26.
30 Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji „Annales”,» 277.
31 Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji „Annales”,» 277.
32 Етапи роботи Длуґоша викладаємо тут за публікацією результатів досліджень Н.І.Щавєлєвої: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 23–34.
32 Етапи роботи Длуґоша викладаємо тут за публікацією результатів досліджень Н.І.Щавєлєвої: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 23–34.
33 Щавелева Н.И.Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 25.
34 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 25–26.
35 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 26.
36 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 26.
37 Перфецький Є. Перемишльський лiтописний кодекс, 2.
38 Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji „Annales”,» 27–28;Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 109–111.
39 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 543 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/592].
39 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 543 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/592].
40 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 558 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/607].
41 Wanda Semkowicz-Zarembina, Powstanie i dzieje autografu Annalium Jana Długosza, 27–28. Див. також: https://dlugosz.polona.pl/pl/jan-dlugosz/3 (11.04.16).
42 Щодо співвідношення текстів див.: Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 109–122.
43 «Anno domini 1253 Daniel dux Russie in regem coronatur» (Rocznik Krasinskich, wyd, August Bielowski, MPH, t. III (Lwów, 1878).
44 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 606–607 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655]. Д. Домбровський коротко згадує про вплив «повідомлення 1266 р.» на повідомлення «1246 р.», але не йде далі констатації. (Див. Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 113).
44 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 606–607 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655]. Д. Домбровський коротко згадує про вплив «повідомлення 1266 р.» на повідомлення «1246 р.», але не йде далі констатації. (Див. Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 113).
45 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 606–607 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655].
46 Про це докладніше див.: Wanda Semkowicz-Zarembina, Powstanie i dzieje autografu Annalium Jana Długosza; Wanda Semkowicz-Zarembina, «Autograf Długosza i jego warsztat w nowej edycji “Annales”,» 271–275. Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 24–35.
47 Як відомо, початкова версія ГВЛ не мала хронологічної розмітки, порічна сітка з’явилася пізніше.
48 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 606 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655].
48 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 606 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655].
49 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7, 194. (під 1266 р.). Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slawnego-krolestwa/1532.
50 На це вказував ще М. Чубатий, однак без обґрунтування (Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії. ЗНТШ. Т. 123–124. Львів, 1917, 62–63).
51 Див. публікацію цього тексту в: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075–1953), collegit intr. Atanasius G. Welykyj (Romae, 1953) (далі — Welykyj), 49–51, № 34. Існує український переклад: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.). K., 1988, 29–30. Док. № 26.
51 Див. публікацію цього тексту в: Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075–1953), collegit intr. Atanasius G. Welykyj (Romae, 1953) (далі — Welykyj), 49–51, № 34. Існує український переклад: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.). K., 1988, 29–30. Док. № 26.
52 Про те, що Длуґош працював саме з цими джерелами див. також у: Aleksander Semkowicz, Krytyczny rozbiór Dziejów Polskich, 286; Dariusz Dąbrowski, «Czy Jan Długosz pisząc siódmą księgę "Annalium" korzystał z Kroniki halicko-wołyńskiej,» 169; Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7, 194. Nota 22, 23.
53 Цит. за публікацією тексту хроніки у: Великая хроника о Польше, Руси и их соседях. М., 1987, гл. 147.
54 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 558 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655].
54 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 558 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/655].
55 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 557 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/654].
56 Латинський відповідник: Opiszo abbas de Meszano Apostolice Sedis legatus de mandato Innocentii pape quarto, assumpto sibi Prandotha Cracoviensi episcopo et nonnullis aliis Polonie episcopis, Danielem ducem Russie [altera vice priorem coronationem innovando et confirmando] in castro Drohiczin in regem Russie inungit et coronat, sponsione iurisiurandi ab eo accepta, quod ritu Greco deserto tam ipse quam natio Ruthenica ritum Romanum assumeret et Summo Pontifici Romano fideliter obediret. Et plurimis honoratur a Daniele rege novo insignibus donis. Див.: Dariusz Dąbrowski, «Koronacja Daniela Romanowicza w relacjach Jana Długosza,» 109. Відповідне місце автографу у: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/607. Висловлюємо вдячність Олексію Смірнову за редагування перекладу даного латиномовного фрагменту.
57 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 4, 323. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slawnego-krolestwa/795.
58 Див.: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 413, прим. 257.
58 Див.: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 413, прим. 257.
59 ПСРЛ 2: 826.
60 На цю обставину звертав увагу Грушевський (Грушевський М.С. Історія України-Руси, 69–70, прим. 3).
61 У Іпат. повідомлення про коронацію вміщено під 1255 р. Грушевський обґрунтував датування «не пізніше осені 1253 р.» (Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинського літопису. ЗНТШ. Львів, 1901. Т. 41, 1–72).
62 ПСРЛ 2: 826.
63 Див.: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/607. Ці спостереження спростувують тезу Домбровського, ніби Длуґош не знав літописної прив’язки коронації до Опавського походу (Dariusz Dąbrowski, «Czy Jan Długosz pisząc siódmą księgę “Annalium” korzystał z Kroniki halicko-wołyńskiej,» 156–157). Ця прив’язка зникла в остаточній версії Анналів, тобто у повідомленні про коронацію під 1246 р.
64 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 6, 286–287. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slawnego-krolestwa/1214.
65 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 559 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/608].
66 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 543 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/592].
67 Дослівний переказ даного повідомлення Длуґоша подаємо за його останнім польськомовним виданням: Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7–8. Warszawa, 2009, 69–72. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slaw-nego-krolestwa/1408.68 ПСРЛ 2: 826.
69 ПСРЛ 2: 827.
70 Dariusz Dąbrowski, «Czy Jan Długosz pisząc siódmą księgę „Annalium‟ korzystał z Kroniki halicko-wołyńskiej,» 156–159.
71 Про гуманістичне історіописання див. класичні праці: Arnaldo Momigliano, The Classical Foundations of Modern Historiography (Berkley, 1990); H. E. Barnes, A History of Historical Writing (New York, 1962), 284.
72 Stanisław Solicki, «Metoda pracy nad dziejami obcymi w Annales Poloniae Jana Dlugosza,» Studia zródloznawcze 22 (1977), 107; Henryk Barycz, Szlakami dziejopisarstwa staropolskiego: Studia nadhistoriografią w. XVI–XVIII (Wrocław, 1981); Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I–VI), 16–23.
73 Див.: Polski Słownik Biograficzny. T. 28, 452. Ім’я Ян безпідставно присвоєне Прандоті у XVII ст.
74 Krzysztof Rafał Prokop, Poczet biskupów krakowskich (Kraków, 1999), 61–64.
75 Гейштор А. Образ Руси в средневековой Польше. Kультурные связи России и Польши ХІ–ХХ вв. М., 1998, 17–26.
76 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 59.
77 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 6, 239–245. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slawnego-krolestwa/1167.
78 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7, 70.
79 Див. короткі повідомлення про Міндовга в Анналах під 1252, 1255, 1260 та 1263 роками: JanaDługosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 102, 125, 159, 176.
80 Варто додати, що конструювання Длуґошем негативного образу князів-відступників провокувала загальна конфесійна ситуація після Ферраро-Флорентійської унії. У 1470-х рр., як відомо, перспективи унії і ліквідації «схизми» на землях колишньої Русі були невисокими, київський митрополит Григорій ІІ Болгаринович відмовився від унії з Римом, тож Длуґош не оминув нагоди провести історичну паралель.
81 ПСРЛ 2: 782. В іншому місці літопису Дмитра названо «київським тисяцьким Данила» (ПСРЛ 2: 785).
82 ПСРЛ 2: 807–808.
83 ПСРЛ 2: 827.
84 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 155. Відповідник у ватиканському реґесті див.: Documenta Pontificum Romanorum, 49–51, №34.
85 Переклад булли див.: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії, 29–30, док.№ 26.
86 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 42 і 65–66. Повідомлення Анналів стосуються рішень щодо відомої боротьби папи Інокентія IV з імператором Фрідріхом ІI.
87 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 557.
88 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 543 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/592].
89 На рішення Длуґоша змінити дату на 1246 р. могли опосередковано вплинути й інші тексти. Одразу ж після викладу історії коронації Данила в Анналах вміщено коротке повідомлення про місію Плано Карпіні «для навернення татар та огляду їхньої дикості» (Jana Długosza Rocznikiczyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 71–72). Спокусливо було б припустити (не наполягаючи на слушності), що Длуґош був знайомий з одним із численних рукописних примірників тексту реляції Карпіні, де, зокрема, йшлося про те, що Данило і Василько заявили папському легату, ніби «хочуть мати папу своїм отцем і пастирем».
90 До речі, сам Олесницький знав руську мову, що відзначав свого часу князь Вітовт: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории», 54.
91 Утім, як показала Ю.Радзішевська, у Х книзі Анналів зустрічаються майже дослівні фрагменти тексту, запозичені Длуґошем з якогось літопису ВKЛ (Julia Radziszewska, «Przejątki Długosza z „Litewskiego latopisu‟,» Dlugossiana, 260–266.
92 Поппэ А. В. Родословная Мстиши Свенельдича. Летописи и хроники 1973. М., 1974, 64–91.
93 До слова, та обставина, що Длуґош сам не працював з літописом, а знав його «відфільтровану» посередником версію, може пояснити й бідність його праці на топографічні об’єкти та генеалогічну плутанину.
64 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 6, 286–287. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slawnego-krolestwa/1214.
65 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 559 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/608].
66 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 543 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/592].
67 Дослівний переказ даного повідомлення Длуґоша подаємо за його останнім польськомовним виданням: Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7–8. Warszawa, 2009, 69–72. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slaw-nego-krolestwa/1408.68 ПСРЛ 2: 826.
69 ПСРЛ 2: 827.
70 Dariusz Dąbrowski, «Czy Jan Długosz pisząc siódmą księgę „Annalium‟ korzystał z Kroniki halicko-wołyńskiej,» 156–159.
71 Про гуманістичне історіописання див. класичні праці: Arnaldo Momigliano, The Classical Foundations of Modern Historiography (Berkley, 1990); H. E. Barnes, A History of Historical Writing (New York, 1962), 284.
72 Stanisław Solicki, «Metoda pracy nad dziejami obcymi w Annales Poloniae Jana Dlugosza,» Studia zródloznawcze 22 (1977), 107; Henryk Barycz, Szlakami dziejopisarstwa staropolskiego: Studia nadhistoriografią w. XVI–XVIII (Wrocław, 1981); Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I–VI), 16–23.
73 Див.: Polski Słownik Biograficzny. T. 28, 452. Ім’я Ян безпідставно присвоєне Прандоті у XVII ст.
74 Krzysztof Rafał Prokop, Poczet biskupów krakowskich (Kraków, 1999), 61–64.
75 Гейштор А. Образ Руси в средневековой Польше. Kультурные связи России и Польши ХІ–ХХ вв. М., 1998, 17–26.
76 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 59.
77 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 6, 239–245. Або: https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/jana-dlugosza-roczniki-czyli-kroniki-slawnego-krolestwa/1167.
78 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7, 70.
79 Див. короткі повідомлення про Міндовга в Анналах під 1252, 1255, 1260 та 1263 роками: JanaDługosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 102, 125, 159, 176.
80 Варто додати, що конструювання Длуґошем негативного образу князів-відступників провокувала загальна конфесійна ситуація після Ферраро-Флорентійської унії. У 1470-х рр., як відомо, перспективи унії і ліквідації «схизми» на землях колишньої Русі були невисокими, київський митрополит Григорій ІІ Болгаринович відмовився від унії з Римом, тож Длуґош не оминув нагоди провести історичну паралель.
81 ПСРЛ 2: 782. В іншому місці літопису Дмитра названо «київським тисяцьким Данила» (ПСРЛ 2: 785).
82 ПСРЛ 2: 807–808.
83 ПСРЛ 2: 827.
84 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 155. Відповідник у ватиканському реґесті див.: Documenta Pontificum Romanorum, 49–51, №34.
85 Переклад булли див.: Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії, 29–30, док.№ 26.
86 Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 42 і 65–66. Повідомлення Анналів стосуються рішень щодо відомої боротьби папи Інокентія IV з імператором Фрідріхом ІI.
87 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 557.
88 Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 543 [https://dlugosz.polona.pl/pl/roczniki/autograf/592].
89 На рішення Длуґоша змінити дату на 1246 р. могли опосередковано вплинути й інші тексти. Одразу ж після викладу історії коронації Данила в Анналах вміщено коротке повідомлення про місію Плано Карпіні «для навернення татар та огляду їхньої дикості» (Jana Długosza Rocznikiczyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 71–72). Спокусливо було б припустити (не наполягаючи на слушності), що Длуґош був знайомий з одним із численних рукописних примірників тексту реляції Карпіні, де, зокрема, йшлося про те, що Данило і Василько заявили папському легату, ніби «хочуть мати папу своїм отцем і пастирем».
90 До речі, сам Олесницький знав руську мову, що відзначав свого часу князь Вітовт: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории», 54.
91 Утім, як показала Ю.Радзішевська, у Х книзі Анналів зустрічаються майже дослівні фрагменти тексту, запозичені Длуґошем з якогось літопису ВKЛ (Julia Radziszewska, «Przejątki Długosza z „Litewskiego latopisu‟,» Dlugossiana, 260–266.
92 Поппэ А. В. Родословная Мстиши Свенельдича. Летописи и хроники 1973. М., 1974, 64–91.
93 До слова, та обставина, що Длуґош сам не працював з літописом, а знав його «відфільтровану» посередником версію, може пояснити й бідність його праці на топографічні об’єкти та генеалогічну плутанину.