Тетяна Левченко-Комісаренко, Харківський національний економічний університет
Теоретичні експлікації щодо природи діалогу відомі в численних аспектах. Так, в онтологічному — діалог постає як внутрішній безпосередньо життєвий потік спілкування, у гносеологічному — як знаряддя пізнання чи пошуку істини, в семіотичному — як механізм породження нової інформації, що є результатом гри між відмінно впорядкованими семіотичними системами, тощо. У нашому дослідженні при висвітленні природи та ролі діалогу у формуванні і становленні риторичного вчення ми зверталися до текстів таких авторитетних науковців, як С. Аверінцев, Г. Буш, Р. Луканін, Ю. Рождественський, Ц. Тодоров, К. Ясперс, Л. Ушкалов [1; 2; 3; 10; 15; 16; 18; 19; 20; 21; 22].
Теоретичні міркування про діалог зобов’язані своєю появою події «штучного відтворення, імітації, стилізації» діалогічного мовлення представниками давньогрецької літератури [2:22]. Саме греки ввели предметно завершену форму діалогу як літературного жанру. Оскільки давньогрецька модель світосприйняття не мала наперед заданої істини, вже відкритої, відомої людській спільноті, остільки її постійним атрибутом був творчий пошук, акти розгортання якого і формалізував жанр літературного діалогу. Отже, якщо перефразувати К. Ясперса, то можна сказати, що греки усвідомили наступне: кожен сам по собі не може «відшукати істину, бо те, що є істинним, не може бути істинним лише для мене... Лише разом ми можемо досягти того, чого бажав би кожен із нас...» [22:137-138].
Відповідно до спостережень С. Аверінцева, такий факт, як імітація, стилізація людської розмови за допомогою засобів мистецтва, виявив «докорінну недіалогічність» самої давньогрецької літератури [2:22]. Так, аналізуючи діалоги Платона, головного їх персонажа — Сократа — науковець характеризує не інакше, як «недіалогічного керівника діалогів», котрий «створив дистанцію між собою та іншим "я"» [2:22]. У платонівських творіннях Сократ лишається суцільно відстороненим від своїх співбесідників, недосяжним для апеляції їхнього слова, і завдяки такій позиції він має можливість маніпулювати сторонніми поглядами, об’єктивовано їх характеризувати [2:22- 23]. Мовні партії Сократа керують перебігом діалогу, спрямовують його до заданої мети, зводячи співбесідників докупи чи, навпаки, розводячи у протилежні боки.
Свого часу сократична бесіда постала як опозиція претензії на готову істину; за доктриною її засновника, знання належить не транслювати, а відкривати у свідомості учасників діалогу [6:18; 11: 12]. Відповідно до вчення Сократа про анамнезис, у процесі діалогічного спілкування система навідних, цілеспрямованих запитань до співбесідника допомагає вивільнитися потокові його думок, пробуджує творчу енергію і знання, що перебували в латентному стані у душі індивіда. Таким чином, завдяки запитальній стратегії Сократа його співбесідники поступово приходили до необхідних висновків, ніби самостійно відкриваючи істинне знання.
Самозаглибленість Сократа, його перебування у стані постійної суперечки із самим собою відповідним чином позначилися на формі літературних експлікацій його методу філософствування. Отже, літературні діалоги його учня Платона легко зводяться до монологічної форми, оскільки ґрунтуються на протиріччях досліджуваних предметів, а не на проблемах комунікативної ентропії між відмінно впорядкованими семіотичними системами або, іншими словами, не на відсутності кодової збіжності між різними вербальними моделями світу [14:16].
Загальновідомо, що наступним давньогрецьким філософом, який звернувся до пізнавальних можливостей діалогу, діалогічного мислення, був Арістотель Стагірит. На засадах діалогічного спілкування філософ побудував систему нового вчення — топіку.
Народження топіки як вчення про способи отримання правдоподібного, діалектичного (діалогічного) знання завершило процес логічного обґрунтування Арістотелем Стагіритом різноманіття людської розумової діяльності у слові. До цього акту народження в «Аналітиках» Арістотель вивів тільки конструкції аподиктичного, абсолютного знання чистого розуму, тобто довідні силогізми (наукові докази), безумовна істинність яких спирається на однозначну систему отримання висновків, що необхідно виводяться з незаперечних засновків — «із істинних і перших [положень] або із таких, знання про які має своє начало від тих або інших перших й істинних [положень]», тобто з аксіом [17:9; 8:349].
Необґрунтованою залишалась логіка отримання знання у щоденній розумово-життєвій комунікації, мистецтві та шлях пізнання перших засад науки, тобто аксіом. Це і стало властивим завданням топіки (діалектики) як метатеорії наук: «Виходячи із засад, властивих лише даній науці, не можна говорити що-небудь про ті засади, оскільки вони перші засади для всіх наук. Тому їх необхідно розбирати на основі правдоподібних положень у кожному окремому випадку, а це і є [завдання], властиве діалектиці або найбільш близьке їй. Оскільки, будучи способом дослідження, вона прокладає шлях до засад усіх вчень» [8:351].
«Топіка» Стагірита подає правила ведення діалогу для досягнення правдоподібного знання через співпрацю двох сторін, що розмовляють, сперечаються [13:258]. Хоча для такої діалектичної суперечки наявність двох осіб, власне, не є необхідною: можна самому міркувати, сумніватись, сперечатись із собою [15:127].
За Арістотелем, риторика як вчення про методи говорити переконливо в конкретних життєвих ситуаціях заснована на топічній логіці (метатеорії діалектичного доведення), яка охоплює весь шар мовних контактів, не підпорядкованих формальній логіці. Подібно до того, як діалектика, маючи чисто методологічне значення, подає загальні закони людського мислення, риторика прагне встановити загальні закони красномовства: «Визначимо риторику як можливість знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета. Це не становить завдання якого-небудь іншого мистецтва, бо кожна інша наука може навчати і переконувати тільки відносно того, що належить її галузі, ...риторика ж, певно, здатна знаходити способи переконання відносно кожного даного предмета, ...вона не торкається якого-небудь окремого, певного класу предметів», а оперує, отже, загальними місцями, топами [9:751-752].
Дослідивши гносеологічний шар у генезі риторичного мистецтва, Стагірит доходить висновку, що воно теж, попри свій неаксіоматичний характер, прагне досягти істини, але за допомогою логіки звичайного людського спілкування, яка може підвести до означеної мети чи, навпаки, схибити [13:716].
Арістотелівські топи є засновками діалектичних і риторичних силогізмів (ентимем); ці засновки загальні для будь-якого роду людської діяльності, на відміну від засновків аподейктики, що складають силогізми конкретних наук: «У топіці нам треба розглянути види ентимем, а також топи, з яких їх слід виводити. Видами я називаю засновки, властиві кожному окремому роду предметів, а топи — засновки, однаково загальні всім предметам» [9:762]. «...Силогізми діалектичні та риторичні стосуються того, про що ми говоримо загальними місцями (топами — τόποι); вони загальні для міркувань про справедливість, про явища природи і про багато інших, відмінних один від одного предметів...» [9:761].
Арістотель визначає свою топологічну систему як «засіб будувати умовиводи відносно запропонованих для обговорення проблем на основі найбільш правдоподібних, із тих, що є, [засновків]» [7:591]. Через певну подібність із софістикою його топіка має ще одне завдання: вміти випробовувати міркування, доводи співбесідника та захищати свої докази за допомогою правдоподібних засновків [7:591-592].
Отже, будучи ще і мистецтвом випробовування, «Топіка» складається із п’яти структурних елементів: (1) головної проблеми; (2) чотирьох органонів (ὄрγανον — знаряддя, інструмент, у даному разі інструмент мислення, умовиводів); (3) правил отримання висновків, умовиводів; (4) еротематичної стратегії того, хто запитує (гр. ἔρος” — вид міжособистісної діалогічної взаємодії на основі схожості ознак; еротема — це один фокус пошуку розв’язання діалогічної проблеми); (5) еротематичної стратегії того, хто відповідає [16:3; 10: 52, 72].
Арістотелівська топіка поєднала в одній системі (методології діалогічного мислення) винахідництво і доведення. Понад 300 топів його «Топіки» становлять діалогічні методологеми отримання висновків із правдоподібних положень.
Риторична культура античності, саме таким чином розв’язавши проблеми смислопородження в комунікативному стані, концентрувала увагу на іншому аспекті діалогу: на процесі передачі співбесідникові вже відкритої, наявної інформації. Для цього необхідною є крайня семіотична впорядкованість і структурна одноманітність засобів, що використовуються у процесі прийому-передачі інформації.
Так, давньоримський оратор Марк Туллій Ціцерон при розробці своєї «Топіки» враховував топи, викладені в арістотелівському трактаті «Риторика», не звертаючись до його топологічної системи, наведеної в «Топіці». Очевидно, одна з причин обґрунтування такого підходу — відмінність самих топів, використаних у різних трактатах: у «Риториці» Арістотель звертається до топів фольклорного походження, у той час як у «Категоріях», «Аналітиках», «Фізиці» і «Метафізиці» залучаються інші за своєю природою топи [18:416]. Ціцерон трактує топи не стільки як засоби методології пошуку знання про предмет, скільки як місця знаходження доказів (sedes argumentorum), як загальноприйняті, поширені погляди, як типові звороти, засоби підсилення переконливості промов, як фонд спадкових для риторичного континуїтету аргументів. Отже, «Топіка» Ціцерона, на відміну від стагіритівської, не претендує на ранг метатеорії мислення, а виступає суто риторичним трактатом [10:76-77].
Провівши паралель від античної риторики до епохи Бароко, спостерігаємо властивий риторичній культурі XVII — першої половини XVIII ст. культ Ціцерона. Відповідно, посилання на його трактати були в цю добу загальним місцем. Автори київських латиномовних риторик, починаючи з першої із тих, що збереглися до нашого часу, визнають себе послідовниками ціцеронівської традиції. Цей факт відображають і назви їхніх трактатів: Йосип Кононович-Горбацький («Оратор Могилянський, підкріплений досконалішими ораторськими розподілами Марка Туллія Ціцерона», 1635/36 навч. рік), Йоасаф Кроковський («Комора Тулліанського красномовства», 1683 р.), анонім («Древо Тулліанське», 1685/86 навч. рік), Силуан Озерський («Оратор на Тулліанських взірцях», 1687 р.), Михайло Оникимовський («Тріумф на честь перемоги у річній праці на благодатній арені Могилянської палестри, завдяки Тулліанському починанню, який відбувається», 1696/97 навч. рік), анонім («Тулліанський садок», XVII ст.), Ігнатій Миштальський («Тулліанська ростра», 1701 р.), Іларіон Ярошевицький «Світліше сонце Ясинськіанської Кинфії, розміщене на Тулліанському рухомому небі», 1703 р.), Іларіон Ярошевицький («Древо Тулліанське», 1703 р.) та ін. [4].
Отже, барокова риторика звернулася не до арістотелівської інтерпретації топіки, оскільки засадничі відмінності були вже у самому призначенні її використання, а саме: для Арістотеля — це пошук прихованої істини за допомогою доречного застосування топів, а для барокового ритора нагальним є проповідування відкритої істини з переконливим використанням аргументів. Тому послідовники Арістотеля теоретизують довкола критеріїв систематизації засобів методології пізнання, барокові ж ритори компілюють загальні місця і поповнюють їх арсенал вдалими варіантами одягання «голої» схеми топа, апробованими в чужих текстах.
Отже, звернення барокової риторики до теоретичного надбання Ціцерона є показовим для констатації її суспільного статусу і визначення функціональної спрямованості топіки. У цей час перед риторикою висувається вимога служити встановленій істині, її мета подається як визначена наперед догматикою богослів’я та державними установленнями; тому актуальним місцем трактатів з красномовства є постулювання характеру освіти ритора, котрий можна визначити як скомпільовану суму загальних уявлень про предмети різних якостей, категорій, призначення, систематизовану для зручності винайдення й розміщення у потрібному тексті комунікації.
Топічні принципи підготовки риторів за допомогою заучування компендіумів, промптуаріїв готового матеріалу з подачею системно розфасованого, номінального, рецептурно-дедуктивного «знання як» і «знання про», знання типу «відповідей на невисунуті питання» стали основоположними для освітнього типу, що усталюється на Україні в XVII ст. (він буде запроваджений у середніх і вищих навчальних закладах і згодом отримає назву «класичного») [5]. Репродуктивне навчання перебуває під вагою авторитету вчителя, а метою визнається відтворення поданого ним взірця, усувається момент діалогічного засвоєння, порозуміння, неможливою є сама логіка пошуку істини за допомогою топів (як методологем мислення) та їхнього акцентування в діалозі [5].
Редукція у навчальному процесі культури діалогу проте не говорить про відкидання таких жанрових форм, як «диспути», «діалоги», що стали його невід’ємними атрибутами. Ці форми шкільної схоластики мають наперед заданий і встановлений фокус «пошуку», вписаний у двобічний обмін репліками, формальне чергування функціональних обов’язків двох осіб (можливо колективних осіб), кожна із яких перетворюється із слухача в мовця, тим самим дотримуючись логіки діалогічного циклу — взаємозв’язаних актів чергування звернення (повідомлення, спонукання, питання) і відповіді (згоди, заперечення, виконання).
Для барокових риторів діалогічна форма була традиційною при викладі самої теорії красномовства, філософського знання і богословської догматики; тим більше, що «...діалогічна філософська інтеракція та систематизаторський трактат у межах риторичної традиції постають цілком конвертованими» [20:98-99; 21:94-95]. Також набувають поширення такі, генетично пов’язані з діалогом, жанри, як «брань» і «преніє». Щодо останніх у дослідженні Л. Ушкалова зустрічаємо наступне зауваження: «З погляду історичної поетики жанру, "пренія" та "брані" виявляють посутню генетичну залежність від античної діатриби, солілоквіума й "Меніппової сатири". <...> За певних умов діатриба як риторичний діалог із фіктивним співрозмовником, "учительна" бесіда.., могла трансформуватися у розмову людини власне з собою — солілоквіум...» [21:113-122].
Продовжуючи думку М. Бахтіна про те, що під впливом сформованого догматичного світогляду сократичний діалог перетворився в просту форму викладу вже готової і незаперечної істини, а згодом, й остаточно виродився в «запитально-відповідну форму навчання неофітів (катехізис)», Л. Ушкалов усе розмаїття барокових звернень до діалогічної форми об’єднує в одній жанровій парадигмі середньовічного катехізису, який, у свою чергу, ототожнює з "архаїчними фольклорними "вопросоотвітами"», «фольклорним еротапокритичним кліше» [21:96, 98, 107].
У річищі християнської риторики проповідь, як основа її форма, є діалогом із однобічною активністю учасників (активний ритор — пасивний прихід), бо, власне, завдання гомілетичної топіки не полягає в пошукові, створенні знання, а пропонує мистецтво (вчення) використання знань вже наявних, доводами підкріплення яких є віра й авторитет, інші ж топи виступають як формальне виведення названих. Із цим теоретично пов’язана розбіжність у принципах підготовки науковців та проповідників: перші повинні засвоювати методологію, яка може сприяти наближенню і відкриттю істини, другим же слід системно заучувати знання вірогідне, переконливе, визнане за авторитетне.
Доречно буде пригадати думки С. Аверінцева щодо генетичного зв’язку проповіді з діалогом: «...Проповідь недаремно позначається по-грецьки словом "гомілія"(όμιλία)..: слово це широко застосовувалось і щодо язичницької філософсько-риторичної дорадчої "бесіди", будучи близьким за значенням із термінами "діатриба" (διατριβή) і "паренеза" (παραίνεσις), виступаючи як синонім, що їх дублює. <...> Термінологічна спадковість вказує на спадковість жанрову» [1:23, 75].
Підсумовуючи висвітлене, зазначимо, що проблема, якій присвячена стаття, далека від узагальнення. Проте можна зробити такі попередні висновки:
- Предмет доціцеронівської риторики становила дієва мова, між словом і дією, вчинком ставився знак рівняння, вони ототожнювалися, слово розчинялось у своїй функціональності; переконання, відповідно, було типовим різновидом риторичного акту.
- Протягом тисячоліть свого існування риторика від теорії дієвого слова звернулася до теорії пізнання мови, «що виставляє себе напоказ, дає можливість насолоджуватись нею самою», її новим предметом стала поезія, мова як така [19:65-66].
- Стара риторика займалася зовнішньою функціональністю промови (осередком уваги була мета комунікації — переконати або, як стали говорити пізніше, настановити, збудити пристрасті, сподобатись), мова йшла про співвідношення способу вираження та впливу, який він справляє на реципієнта; при новій орієнтації звернулися до внутрішньої функціональності, до якості самої промови, співвідношення способу вираження і думки, закладеної у ньому. Як ключ до двох концепцій риторики — знаряддєвої (інструментальної) та орнаментальної — Ц. Тодоров пропонує латинський риторичний термін ornare, вказуючи на два значення дієслова: первісне — «наділяти, оснащувати чим-небудь», і пізніше — «прикрашати», приклади застосування яких можна знайти у Ціцерона [19:60-61].
Доціцеронівська риторична діада засіб-мета була замінена іншою: форма-зміст. Був здійснений перехід від знаряддєвого використання мови до насолодження нею самою [19:62].
Література
1. Аверинцев С. С. Византийская риторика: Школьная норма литературного творчества в составе византийской культури / Сергей Аверинцев // Проблеми литературной теории в Византии и латинском средневековье : Сб. ст. — М., 1986. — С. 19—90.
2. Аверинцев С. С. Греческая “литература” и ближневосточная “словесность” / Сергей Аверинцев // Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М., 1996. — С. 13—75.
3. Аверинцев С. С. Проблема индивидуального стиля в античной и византийской риторичес- кой теории / Сергей Аверинцев // Литература и искусство в системе культури. — М., 1988. —
С. 23—30.
4. Андрушко В. А., Литвинов В. Д., Стратий Я. М. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии / В. А. Андрушко, В. Л. Литвинов, Я. М. Стратий. — К. : Наук. думка, 1982. — 347 с.
5. Афанасьев Ю. Н., Строгалов А. С., Шеховцов С. Г. Об универсальном знании и новой образовательной среде: К концепции универсальной компоненти образования / Ю. Н. Афанасьев, А. С. Строгалов, С. Г. Шеховцов. — М., 1999. — 55 с.
6. Антропова Н. К. Проблема диалога в русской философии конца XIX — начала XX вв. : дис... канд. филос. наук / Н. К. Антропова — Екатеринбург, 1999. — 193 с. — Библиогр. — С. 185—193.
7. Аристотель. О софистических опровержениях / Аристотель // Соч. — М., 1978. — Т. 2. — С. 533—593.
8. Аристотель. Топика / Аристотель // Соч. — М., 1978. — Т. 2. - С. 347—531.
9. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Категории / Аристотель. — Минск : Литература, 1998. — 1392 с.
10. Буш Г. Диалогика и творчество / Г. Буш. — Рига: Авотс, 1985. — 318 с.
11. Кудашов В. И. Роль диалогичности сознания в самодетерминации личности : Дис... канд. филос. наук / В. И. Кудашов. - Красноярск, 1996. — 147 с.
12. Лаба В. Біблійна герменевтика / В. Лаба. — Рим : Вид-во Укр. катол. ун-ту ім. св. Климента Папи, 1990. — 148 с.
13. Лосев А. Ф. История античной эстетики: Аристотель и поздняя класика / А. Ф. Лосев. — М. : Искусство, 1975. — 776 с.
14. Лотман Ю. М. О семиосфере / Ю. М. Лотман // Учен. зап. Тартус. ун-та. Тр. по знаковим системам. — 1984. — Вип. 641. — С. 5—23.
15. Луканин Р. К. Диалектика аристотелевской «Топики» / Р. К. Луканин // Науч. докл. висш. шк. Филос. науки. — 1971. — № 6. — С. 120—129.
16. Луканин Р. К. «Органон» Аристотеля / Р. К. Луканин. — М. : Наука, 1984. — 303 с.
17. Микеладзе З. Н. Основоположення логики Аристотеля / З. Н. Микеладзе // Аристотель. Соч. — М., 1978. — Т. 2. — С. 5—50.
18. Рождественский Ю. В. Теория риторики / Ю. В. Рождественский. — 2-е изд., испр. — М. : Добросвет, 1999. — 398 с.
19. Тодоров Ц. Теории символа / Цветан Тодоров [пер. с франц.] — М. : Дом интеллект. кн., 1998. — 408 с.
20. Ушкалов Л. В. Григорій Сковорода і антична культура / Леонід Ушкалов. — Х., 1997. — 180 с.
21. Ушкалов Л. В., Марченко О.В. Нариси з філософії Григорія Сковороди / Л. В. Ушкалов, О. В. Марченко. — Х.,1993. — 152 с.
22. Ясперс К. Комунікація / Карл Ясперс // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії.— К., 1996. — С. 132—148.
2. Аверинцев С. С. Греческая “литература” и ближневосточная “словесность” / Сергей Аверинцев // Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М., 1996. — С. 13—75.
3. Аверинцев С. С. Проблема индивидуального стиля в античной и византийской риторичес- кой теории / Сергей Аверинцев // Литература и искусство в системе культури. — М., 1988. —
С. 23—30.
4. Андрушко В. А., Литвинов В. Д., Стратий Я. М. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии / В. А. Андрушко, В. Л. Литвинов, Я. М. Стратий. — К. : Наук. думка, 1982. — 347 с.
5. Афанасьев Ю. Н., Строгалов А. С., Шеховцов С. Г. Об универсальном знании и новой образовательной среде: К концепции универсальной компоненти образования / Ю. Н. Афанасьев, А. С. Строгалов, С. Г. Шеховцов. — М., 1999. — 55 с.
6. Антропова Н. К. Проблема диалога в русской философии конца XIX — начала XX вв. : дис... канд. филос. наук / Н. К. Антропова — Екатеринбург, 1999. — 193 с. — Библиогр. — С. 185—193.
7. Аристотель. О софистических опровержениях / Аристотель // Соч. — М., 1978. — Т. 2. — С. 533—593.
8. Аристотель. Топика / Аристотель // Соч. — М., 1978. — Т. 2. - С. 347—531.
9. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Категории / Аристотель. — Минск : Литература, 1998. — 1392 с.
10. Буш Г. Диалогика и творчество / Г. Буш. — Рига: Авотс, 1985. — 318 с.
11. Кудашов В. И. Роль диалогичности сознания в самодетерминации личности : Дис... канд. филос. наук / В. И. Кудашов. - Красноярск, 1996. — 147 с.
12. Лаба В. Біблійна герменевтика / В. Лаба. — Рим : Вид-во Укр. катол. ун-ту ім. св. Климента Папи, 1990. — 148 с.
13. Лосев А. Ф. История античной эстетики: Аристотель и поздняя класика / А. Ф. Лосев. — М. : Искусство, 1975. — 776 с.
14. Лотман Ю. М. О семиосфере / Ю. М. Лотман // Учен. зап. Тартус. ун-та. Тр. по знаковим системам. — 1984. — Вип. 641. — С. 5—23.
15. Луканин Р. К. Диалектика аристотелевской «Топики» / Р. К. Луканин // Науч. докл. висш. шк. Филос. науки. — 1971. — № 6. — С. 120—129.
16. Луканин Р. К. «Органон» Аристотеля / Р. К. Луканин. — М. : Наука, 1984. — 303 с.
17. Микеладзе З. Н. Основоположення логики Аристотеля / З. Н. Микеладзе // Аристотель. Соч. — М., 1978. — Т. 2. — С. 5—50.
18. Рождественский Ю. В. Теория риторики / Ю. В. Рождественский. — 2-е изд., испр. — М. : Добросвет, 1999. — 398 с.
19. Тодоров Ц. Теории символа / Цветан Тодоров [пер. с франц.] — М. : Дом интеллект. кн., 1998. — 408 с.
20. Ушкалов Л. В. Григорій Сковорода і антична культура / Леонід Ушкалов. — Х., 1997. — 180 с.
21. Ушкалов Л. В., Марченко О.В. Нариси з філософії Григорія Сковороди / Л. В. Ушкалов, О. В. Марченко. — Х.,1993. — 152 с.
22. Ясперс К. Комунікація / Карл Ясперс // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії.— К., 1996. — С. 132—148.