За досить короткий проміжок часу гетьману України Богдану Хмельницькому разом зі своїми соратниками вдалося створити боєздатну армію, яка згідно з дослідженнями вітчизняних та зарубіжних істориків, не поступалася європейським аналогам. Добре організоване, навчене й дисципліноване козацьке військо було здатним не лише протистояти одним з найкращих у Центральній і Східній Європі підрозділам Речі Посполитої, а й перемагати їх. У своїй діяльності національна армія керувалася «Статтями про устрій Війська Запорозького», що регламентували військову сферу українського державотворення. Поєднання традиційних для запорозького козацтва методів ведення війни і нових форм, характерних для воєнного мистецтва не лише європейського, а й азіатського регіонів у середині ХVІІ ст. дало можливість Б. Хмельницькому провести ряд битв й операцій, які істотно збагатили скарбницю світового воєнного мистецтва.
І. Культура військового будівництва
Утворення козацького війська Б. Хмельницьким. Початок Національно-визвольної війни українського народу в середині ХVІІ ст. (січень 1648 р.) стимулював не лише революційні зміни в політичному, економічному й суспільному житті українців, але й значною мірою вплинув на культуру військового будівництва провідників антипольського повстання. За досить короткий проміжок часу гетьману України Богдану Хмельницькому разом зі своїми соратниками вдалося створити боєздатну армію, яка згідно з дослідженнями вітчизняних та зарубіжних істориків, не поступалася європейським аналогам.
Добре організоване, навчене й дисципліноване козацьке військо було здатним не лише протистояти одним з найкращих у Центральній і Східній Європі підрозділам Речі Посполитої, а й перемагати їх. У своїй діяльності національна армія керувалася «Статтями про устрій Війська Запорозького», що регламентували військову сферу українського державотворення[1]. Поєднання традиційних для запорозького козацтва методів ведення війни і нових форм, характерних для воєнного мистецтва не лише європейського, а й азіатського регіонів у середині ХVІІ ст. дало можливість Б. Хмельницькому провести ряд битв й операцій, які істотно збагатили скарбницю світового воєнного мистецтва.
Відповідно до завдань війни побудова збройних сил відбувалася за полково-сотенним територіальним принципом, згідно з яким Україна поділялася на окремі військово-адміністративні округи (полки), що, в свою чергу, складалася з менших одиниць (сотень). Це забезпечувало реалізацію основних стратегічних напрямків концептуальних засад військових задумів Хмельницького, зокрема, масове залучення до боротьби проти ворога українського населення, а також утримання війська за його кошти. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для формування військових підрозділів для ведення воєнних дій.
Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони, головним чином, складалися з реєстрового козацтва, що було внесене до військових списків - реєстрів і було зобов'язане до постійної служби. На початковому етапі війни (січень - червень 1648 р.) армія Б. Хмельницького збільшилася вдвічі з 6 до 12 тисяч[2]. У листопаді того ж року у таборі під Замостям було 20 тисяч реєстровців, а при укладанні Зборівського миру з поляками (серпень 1649 р.) український гетьман погодився на 40 тисяч записаних до реєстру воїнів[3]. У 1654 р. Хмельницький задекларував наявність 60 тисяч реєстровців. Зважаючи на те, що під час Тридцятилітньої війни західноєвропейські військові формування не перевищували 40-50 тисяч чоловік, це була досить велика і потужна армія. Разом з тим, усвідомлюючи слабкі сторони формування своєї армії на основі принципу ополчення, Б. Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, яке б утримувалося за рахунок державної скарбниці[4].
Окрім реєстровців, під час багатьох битв з ворогом, козацьке командування користувалося послугами так званих «охотників» (добровольців), які хоч і не були внесені до військових списків, однак були «добрими молодцями з доброю зброєю»[5]. В українській армії служили також окремі іноземні частини, що перебували у статусі найманців й отримували за свою «військову роботу» певну грошову винагороду. Це були загони німецьких піхотинців, що шукали собі заробітку після закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, а також невеликі підрозділи молдаван, волохів, сербів. Вони привносили до мистецтва українських вояків нові риси, притаманні їхнім національним методам ведення бойових дій. Під час військових походів в обозі повстанської армії можна було побачити велику кількість невійськових людей, які використовувалися при фортифікаційних і саперних роботах, обслуговували реєстрових кіннотників, були ремісниками й погоничами. Так, наприклад, з 150 тисяч чоловік, присутніх у вересні 1648 р. під Пилявцями, лише 70 тисяч становили боєздатні підрозділи[6].
Основу козацького війська за Б. Хмельницького становили піхотні полки, які за свідченням сучасників відзначалися витривалістю та майстерністю ведення стрільби[7]. Протягом перших років війни гетьман використовував у бойових операціях союзницьку татарську кінноту, а згодом формує власні кіннотні полки. Він також зумів створити сильну артилерію, яка налічувала до 100 гармат і за ефективністю дій не поступалася польській[8]. До української армії увійшли також підрозділи, що виконували розвідувальні, прикордонно-сторожові та фортифікаційні функції. Досить добре було організоване постачання зброї, боєприпасів, продовольства і фуражу. Все це свідчить про великі військово-організаторські здібності гетьмана Б.Хмельницького, який, використовуючи передовий досвід тогочасних армій багатьох країн, засвідчив високу культуру будівництва українських збройних сил. Недарма його мистецтво ведення бою сучасники порівнювали з військовими операціями вождя гунів Аттіли, карфагенського полководця Ганнібала, керівника Англійської революції Кромвеля.
Гетьманське військо у 60-х рр. ХVІІ- на початку ХVІІІ ст. Гетьмани, що керували Українською козацькою державою після смерті Б. Хмельницького продовжували основні напрями військового будівництва свого видатного попередника. Адже у період з 1658 до 1709 рр. козацькому війську довелося протистояти не лише армії Речі Посполитої, а й військовим формуванням Російської держави, Османської імперії та Кримського ханства. Як і в попередні часи, гетьманське військо складалося з окремих полків, які базувалися на певній території і формувалися з місцевого козацтва. У потрібний час вони збиралися за наказом гетьмана і вирішували ті чи інші поставлені перед ними тактичні завдання.
Зміна міжнародної ситуації та внутрішніх політичних й соціально-економічних умов спричинили до того, що з кінця 50-х рр. ХVІІ ст. українські гетьмани все більше починають використовувати наймані війська. Спеціальний статус т.зв. затяжного (найманого) війська та його чисельність були зафіксовані у Гадяцькому трактаті 1659 р.[9]. Це засвідчило визрівання найманства у самостійний військово-політичний інститут. І якщо спочатку ці підрозділи формувалися за рахунок іноземців (так Ю.Хмельницький та І.Виговський користувалися послугами сербських і молдавських частин, а П.Дорошенко - турецьких «сейменів»)[10], то згодом вони набиралися, головним чином, з українського люду. Позбавлені будь-яких ознак становості й певних соціальних інтересів «сердюцькі» полки П.Дорошенка і І.Брюховецького, «охотницькі» підрозділи Д.Многогрішного, І.Самойловича й І.Мазепи повинні були забезпечувати цим гетьманам більшу політичну стабільність володарювання.
Якісно новий підхід у культурі національного військового будівництва співпав з утворенням в Європі абсолютистських держав, котрі прагнули надати розрізненим формуванням характеру постійних найманих армій. Одночасно з цим суттєвих змін зазнавали технічні та організаційні засоби ведення війни, а саме - запроваджувалися уніфіковані зразки ручної вогнепальної зброї, вводилися стандартні однострої й амуніція, на регулярну основу ставилися бойова підготовка й навчання військ. А відокремлення військової служби від господарської діяльності покликало до життя нову систему забезпечення збройних сил[11]. Всі ці зміни були початковою стадією становлення європейських армій регулярного типу.
Протягом 70-90-х рр. ХVІІ - першого десятиліття ХVІІІ ст. українські охочепіхотні й охочекіннотні полки брали участь у війнах з Османською імперією та відбитті татарських нападів, використовувались вони й у Північній війні європейських держав 1700-1721 рр. на далеких фронтах Лівонії, Литви, Польщі та Саксонії. «За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів...»[12], - відзначав І.Мазепа у 1699 р.
Характерною рисою бойового застосування найманих частин було їх використання для прикриття й захисту кордонів, а також здійснення глибоких рейдів на території противника. Організаційна еволюція та кількісне збільшення найманого війська засвідчили те, що збройні сили Гетьманщини функціонували в контексті розвитку воєнного мистецтва Європи, де у цей час домінували наймані армії.
Реорганізація збройних сил України у ХVІІІ ст. Після поразки союзницької шведсько-української армії у Полтавській битві 1709 р. та укладення так званих Решетилівських статей гетьманом І.Скоропадським з російським царем Петром І збройні сили України - українське козацьке військо - було включено до військово-оборонної системи Російської імперії. Хоча, незважаючи на це, воно, як свідчить О.Апанович, протягом усієї половини ХVІІІ ст. продовжувало зберігати певну самодостатність у комплектуванні, внутрішній організації, системі забезпечення та командуванні[13]. Козацькі полки, як складова нерегулярна (іррегулярна) частина російської армії, підлягали загальноімперській Військовій колегії. Після відновлення у 1750 р. інституту гетьманства, гетьман К.Розумовський, хоч і формально, але вважався командуючим українською армією. З 1764 р. вони підпорядковувалися президенту Малоросійської колегії П.Румянцеву. Серед іррегулярних частин російської армії, загальна кількість яких становила 121 101 чол., українське козацьке військо було найчисельнішим - воно нараховувало 55 214 чол. (з них - 38 701 кінних і 16 540 піхоти)[14].
Виконуючи безпосередні військові обов'язки (українські полки взяли активну участь у двох російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 рр.) і пов'язані з ними різні допоміжні роботи козаки використовували також і для внутрішньо-поліцейської служби.
Окреме козацьке військо у ХVІІІ ст. утворювали п'ять слобідських полків - Харківський, Сумський, Остроградський, Охтирський та Ізюмський. Хоча кожний з них й очолював український полковник, однак безпосереднє командування над ними здійснював російський бригадний командир, який підлягав командуючому, створеної 1706 р., Української дивізії російської армії. Протягом 1729-1732 рр. відбулося реформування слобідських полків, у результаті чого при кожному полку утворювалися регулярні роти по 160 чол., які творили Слобідський драґунський полк. Через деякий час для слобідських козаків був встановлений зразок єдиного військового мундира[15]. 1765 р. слобідські козацькі полки було перетворено в однойменні гусарські частини, а в 1783 р. замість гусарських полків було сформовано 10 легкокінних полків по шість ескадронів кожен.
У середині 80-х рр. ХVІІІ ст. у карабінерні підрозділи було реорганізовано й дев'ять козацьких полків Лівобережної України. Утворення карабінерних полків, що базувалися за місцем проживання, стало перехідною стадією до повного злиття українського козацького війська з російською армією в 1789 і 1791 рр., коли їх було розподілено між кірасирськими, кінно-єгерськими, гусарськими і драґунськими частинами[16]. Окремий корпус малоросійських стрільців, сформований з колишніх піших козаків, існував з 1790 по 1796 рр. А перший рекрутський набір до російської армії був проведений в Україні у грудні 1797 р. Так, поступово реорганізовуючи, російський уряд повністю скасував автономні, побудовані на національній основі, збройні сили України.
Запорозька Січ. Запорозька Січ - це своєрідне військово-політичне утворення, яке виникло на південних землях України в середині ХVІ ст. - у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. продовжувало бути найхарактернішим проявом військової культури українського народу. Сформоване на теренах так званого Великого кордону, запорозькі козаки увібрали в себе як східні, так і західні впливи в галузі військового мистецтва. Із західним світом Запорозьку Січ поєднували такі елементи лицарства (що було досить поширеним явищем у середньовічній Європі) як родинний принцип організації братства «ордену» (побратимство, рівність, демократизм); морально-етичний кодекс поведінки воїна-січовика (мужність, відвага, вірність, честь, добра слава, боротьба проти ворогів віри, оборона вітчизни); специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність тощо[17]. Козаки самоусвідомлювали себе особисто вільними людьми, спосіб життя яких визначали воєнне ремесло й належність до корпоративно окресленої військової спільноти[18].
Умови боротьби з кочовими народами Сходу виробили у запорозького козацтва адекватні форми військового мистецтва та змусили їх до побудови власних збройних сил, які могли протистояти турецько-татарській агресії на українські землі. Для забезпечення військової діяльності все Запоріжжя поділялося на військові округи-паланки (з тур. «невелика фортеця»). У ХVІІІ ст. їх існувало вісім: на правому березі Дніпра - Інгульська, Кодацька, Бугогардівська, на лівому - Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська і Прогноївська[19]. Центрами паланок були невеликі містечка, які водночас служили й оборонними пунктами. Головним осердям цієї оборонної військово-адміністративної системи був кіш Війська Запорозького Низового. У той час він поділявся на 28 адміністративних одиниць - куренів на чолі з отаманами. Тактичними одиницями запорозького війська були команди і партії. Військо, яке формувалося у випадку воєнної загрози, становило від 2-х до 20 тисяч чоловік і називалося командою. Для виконання певного завдання утворювалася так звана партія, яка нараховувала до 2-х тисяч козаків.
У різні періоди своєї історії Запорізька Січ (власне - кіш Війська Запорозького), зважаючи на складні військово-політичні умови, змінював місце свого розташування. З середини ХVІІ ст. існували Микитинська (1639-1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.), Кам'янська (1709-1711, 1730-1734 рр.), Олешківська (1711-1728 рр.), Надпільненська (1734-1775 рр.) та Задунайська (1775-1828 рр.) Січі. Їхній особовий склад брав активну участь у Національно-визвольній війні українського народу 1648-1676 рр., нападах на Кримське ханство під проводом кошового отамана І.Сірка у 60-х - 70-х рр. ХVІІ ст., Кримських походах гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи кінця 80-х - 90-х рр. ХVІІ ст. Протягом наступного століття запорожці брали активну участь у російсько-турецьких війнах 1734-1739, 1769-1774, 1787-1791 рр. Більша частина козаків Запорозької Січі наприкінці ХVІІІ ст. переселилася на Кубань, де запроваджувало власну культуру військового будівництва й утворило Кубанське козацьке військо.
ІІ. Мистецтво ведення бою: теорія і практика
Військово-теоретична думка. Перемоги українського козацького війська опиралися на теоретичні засади мистецтва ведення бою, що були викладені в працях вітчизняних та зарубіжних дослідників військової справи доби середньовіччя та нового часу. Ще 1521 р. у Венеції вийшла книжка видатного європейського теоретика Н.Макіавеллі «Військове мистецтво» («Arte della querra»)[20]. У ній відстоювалася думка, що кожна держава повинна мати національні збройні сили. Така армія повинна була залежати від власного уряду, який би призначав для її управління єдине командування. Окрім того, як стверджував Макіавеллі, кожний простий воїн мав бути поєднаний з військовим і політичним керівництвом не лише дисципліною, але й моральним обов'язком. Найвищою метою військових дій проголошувався принцип перемоги ворога у відкритій битві. Окрім стратегії перемоги, Макіавеллі також розробив й принципи стратегії вимотування переважаючих сил противника[21].
Події Нідерландської революції 1567-1609 рр., Тридцятилітньої війни за європейське панування 1618-1648 рр., революції і громадянської війни в Англії 1642-1651 рр., англо-голандської війни на морі 1652-1674 рр., польсько-російських війн ХVІІ ст. та інших воєнних конфліктів спричинили до появи теоретичних і практичних посібників європейських авторів. Серед них - Ділліх «Воєнна книга» (1607), Монґомері «Французьке військо» (1610), Біллон «Принципи військового мистецтва» (1613) та «Настанови з військової справи» (1617), Вальгаузен «Військове мистецтво піхоти» (1615), Лафоотер «Військова книжечка» (1644), Боксель «Нідерландське військове навчання» (1664). Так, наприклад, Р.Монтекуколі у дослідженні «Головні правила військової науки» (1664) розкрив значення і основний зміст загальної і окремої диспозицій, які були одним із засобів управління військами. Праці з проблем артилерії, фортифікації, військово-морського мистецтва, що з'явилися у Європі протягом ХVІІ ст. були спробами систематизації військових знань та їх диференціації, а це, в свою чергу, започатковувало процес становлення воєнної науки.
Не стояли осторонь загальноєвропейського процесу творення військово-теоретичної думки й тогочасні інтелектуали Речі Посполитої, до складу якої з 1569 по 1648 рр. входили українські землі. В 1569 р. в Кракові побачила світ книжка М.Бельського «Рицарська справа» («Sprawa rycerska»)[22], де автор висвітлює принципи воєнного мистецтва в історичній хронології. Змістовністю відзначається праця іншого військового теоретика Польщі другої половини ХVІ ст. С.Сарницького «Гетьманські книги» («Księgi hetmańskie»)[23].
Однак найціннішими для майбутніх поколінь козацьких воєноначальників стали книги українця з Холмщини Йосипа Верещинського. В одній з них він запропонував план військової реформи, основний зміст якої полягав в трансформації Війська Запорозького в наймане територіальне військо на регулярній основі. Окрім того, планувалося зведення на традиційних татарських шляхах в Україну та Польщу фортець, які б становили прикордонну оборонну лінію[24]. В інших своїх працях «Публіка з боку фундування школи рицарської на Україні» («Publika z strony fundowania szkoły rycerskiej na Ukrainie», 1594), «Спосіб облоги нового Києва» («Sposob osady nowego Kijowa», 1595), «Війську Запорозькому показ ясний» («Woisku zaporowskiemu pokazanie iassne», 1596)[25] Й.Верещинський пропонував план хрестового походу 575-тисячного союзницького війська європейських держав проти Османської імперії; розробив концепції створення в Україні козацько-лицарської школи і лицарського ордену хрестоносців та систему оборони Речі Посполитої за основною участю козацтва..
У 1596 р. керівник козацького повстання в Україні Семерій Наливайко надіслав до польського короля Сигізмунда ІІІ документ, який в історіографії отримав назву «Кондицій»[26]. Поряд з працями Верещинського він став одним з перших доробків вітчизняної військово-теоретичної думки, адже пропонував план реформи козацького війська на основі побудови окремо політико-територіального утворення між Бугом і Дністром. Наливайко планував кардинально змінити організаційну структуру Війська Запорозького, задля чого пропонував запровадити постійний реєстр козаків, платню з державної скарбниці та право збирання стацій з певної території. Лише у цьому випадку, як визначав автор «Кондицій», українське козацтво зможе воювати з потенційними противниками - Османською імперією, Кримським ханством та Московською державою, а також виконувати функції прикордонної сторожі.
У другому десятилітті ХVІ ст. в Кракові з'являються друком праці польських авторів М.Пашковського «Історія турецька і сутички Козацькі з Татарами» («Dzieje tureckie i utarczki Kozackie z Tatary») та П.Пальчовського «Про Козаків, якщо їх знищити» («O Kozakach, jesli ich znieść»). Останній у вступі відзначає, що лише завдяки знищенню українського козацтва було б можливо забезпечити мир з Османською імперією та Кримським ханством. Однак у наступних розділах П.Пальчовський обґрунтовує концепцію військово-прикордонного використання козацької потуги і висловлює думку про можливість укладення договору з керівниками Війська Запорозького про захист ним кордонів Речі Посполитої[27].
1634 р. у Парижі вийшла латиномовна книга видатного у майбутньому сподвижника гетьманів Б.Хмельницького та І.Виговського Юрія Немирича під назвою «Роздуми про війну з московитами» («Discursus de bello moskovitico»)[28]. Аналізуючи історичний досвід багатьох країн, автор узагальнює основні положення стратегії підготовки держави до війни та стратегії під час неї полководців. Немирич вважав, що обов'язковим елементом перемоги повинна бути перевага у зброї і виробництві її нових видів. Також він вказував на необхідність наявності висококваліфікованих командирів і воїнів. «Відважним зробить воїна хист полководця, тямущим - порядок і послух, мужнім - вибір для себе супротивника»[29] - писав автор «Роздумів...». У книзі Ю.Немирич висвітлює власний військовий досвід, адже він брав участь у польсько-російській війні 1632-1634 рр. Ним були розглянуті такі складові тактики, як наступ, польова сутичка, облога. Зокрема вказувалося на те, що під час військових походів краще брати ворога у полон шляхом вистежування, засідками та облогами, ніж силою. Праця українського автора збагатила бойову майстерність козацького війська, його воєнне мистецтво та визначила напрямки його подальшого розвитку з урахуванням національних військових традицій.
Таким чином, всі вищеназвані теоретичні та ідеологічні основи, висловлені як вітчизняними так і зарубіжними авторами, чинили значний вплив на розвиток української військової культури протягом другої половини ХVІІ-ХVІІІ століть.
Стратегія і тактика. Перехід від середньовічної стратегії до характеру військового мислення і методів ведення війни нового часу був розроблений, як вже відзначалося, у творах італійця Н.Макіавеллі. Основна проблема стратегії була подвійною і визначалася стратегією нищення та стратегією вимотування ворога[30]. Вперше на практиці маневрову стратегію, що спрямовувалася на виснаження ворога шляхом дій на його комунікації застосував під час Тридцятилітньої війни французький полководець Л.Тюррен (1611-1675). Згідно з цією військовою концепцією головною метою стало виснаження ворога до часу безпосередньої битви.
Свою концепцію виснажливої війни запропонував Б.Хмельницький, який доповнив стратегію Тюррена використанням народних методів боротьби з ворогом (серед яких і т. зв. партизанські дії) шляхом широкого залучення до неї місцевих селян та міщан, окрім того, стратегія українського війська під час Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. була направлена на роз'єднання сил противника та його розгром по частинах. Гетьман Хмельницький вмів зосереджувати головні сили у вирішальному місці (Збараж, Зборів, Батіг). У цьому та інших компонентах військової стратегії він вирізнявся серед своїх сучасників, а в окремих компонентах і переважав їх діяли на теренах Західної Європи[31].
До основних стратегічних напрямів Б.Хмельницького належали: 1) маневрове блокування головних комунікацій противника (фортець, населених пунктів, шляхів сполучення та переправ); 2) залучення місцевого населення до протидії ворогові та до виконання військово-допоміжних функцій; 3) ліквідація оперативно-стратегічної переваги ворожої армії у кавалерії; 4) проведення битви, як одного з етапів виснаження та деморалізації ворожих сил; 5) отримання військової допомоги від сусідніх держав[32].
У другій половині ХVІІ ст. всі європейські армії перейшли до т. зв. лінійної тактики. Вона полягала в скороченні глибини шикування піхоти і кінноти та збільшенні протяжності фронту бойового порядку, що дозволяло одночасно вводити у бій велику кількість піхотинців і вершників. Тактичні одиниці стали більш дрібними, що збільшило маневрування військ. Нова тактика давала змогу наносити потужні (як на той час) фронтальні вогньові удари, як в атакуючому, так і в оборонному боях. При лінійному шикуванні війська більш успішно взаємодіяли піхота, кіннота й артилерія, що висувало підвищені вимоги до командування різних родів військ.
Лінійна тактика була взята на озброєння і Б.Хмельницьким. Поєднуючи досвідчену козацьку піхоту з висококваліфікованою татарською кіннотою, він добився значних перемог над польською армією, основу якої складали кінні підрозділи. Оцінюючи дану ситуацію польські військові історики говорили про «кризу польського воєнного мистецтва у 1648-1649 рр.»[33]. Козацька армія у даний період показала також високі зразки маневрування, як на всьому театрі війни, так і на полі бою. Саме такими діями, українське командування компенсувало нестачу озброєння й недостатню бойову підготовку власних збройних сих на першому етапі Національно-визвольної війни.
Під час війни особливо гостро постала проблема залежності фронту від тилу. Командування армії Речі Посполитої завжди боялося за свій тил і для його забезпечення розпорошувало свої сили. В той же час українське військо, маючи міцний тил, могло здійснювати різні тактичні маневри.
Протягом другої половини ХVІІ - середини ХVІІІ ст. козаки під час польового бою показували методи підготовки атаки рушничним й артилерійським вогнем, широкого застосування шанців (окопів) і оборонних таборів - «трикутників», мистецтва влаштування засідок. Проти земляних укріплень польового типу застосовувалися спеціальні підземно-мінні траншеї, що було новим видом мінної боротьби[34]. Козаки-компанійці останньої чверті ХVІІ ст. під час боїв здійснювали сміливі атаки і контратаки, переслідували ворога, влаштовували засідки, залишали під прикриттям місцевості резерви, застосовували під'їзди й оточення, захоплювали язиків і трофеї, атакували позиції противника з фронту, флангів і тилу. Охотницька кіннота на той час набула досвіду раптового форсування рік. Вона захоплювала плацдарм й охороняла його, удаваним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала військові сутички тощо[35].
Особливості найважливіших битв українського війська. Розглянемо найважливіші битви української армії під час та після Національно-визвольної війни українського народу 1648-1676 рр., оцінюючи їхні особливості з точки зору воєнного мистецтва стратегічних і тактичних задумів керівництва Війська Запорозького.
Перша з таких битв між українським і польським військом відбулася 29.04 - 16.05.1648 р. поблизу Жовтих Вод (суч. Дніпропетровщина). Перемога козацької армії була здобута завдяки застосуванню оперативного й тактичного маневрування (з урахуванням просування військ) задля створення вигідних умов для розгрому ворога, зокрема, розгрому його по частинах. Надбанням українського воєнного мистецтва у Жовтоводській битві стало застосування передового загону, сформованого з кінноти для зупинки противника і прикриття основних сил армії Б.Хмельницького при виході їх у район битви[36].
Реконструювавши похідно-бойовий порядок козацького війська перед Корсунською битвою (26.06.1648 р.) історики зазначили, що він мав довжину (глибину) 20 км і ширину 13 км[37]. Окрім того, він був побудований за класичною схемою проведення зустрічної битви з ворогом, який від неї ухиляється. Польське військо М.Потоцького було розгромлене вщент за 4 години козаками-піхотинцями, які увірвались у розриви похідного оборотного табору та татарськими кіннотниками, що напали на польських жовнірів з тилу.
Враховуючи бойові якості польської кінноти, перед Пилявецькою битвою (21-23.09.1648 р.) гетьман Б.Хмельницький розпочав пошук такого рельєфу місцевості, який би зводив їх нанівець. Щоб утруднити просування противника гетьман наказав перекопати пагорби й долини (на південний схід від Староконстянтинова на берегах р. Уква), частину сіножатей залити водою, а в хащах розмістити піхотинців. Зайнявши рівнину, українці залишили полякам незручну горбисту місцевість. Після цього декілька тисяч козаків на чолі з Д.Нечаєм були вислані назустріч ворожій армії. Забачивши поляків, вони відступили і змусили їх йти за ними у потрібному напрямку. Таким чином, українське командування реалізувало свій важливий тактичний задум. «Страх і жах перед козацьким військом гнав утікачів»[38] - свідчив один з польських шляхтичів після оточення і розгрому його армії.
На відміну від попередніх, тактично програною була битва козацьких полків на чолі з полковником М.Кричевським під Лоєвом (суч. Чернігівщина), де за наказом Хмельницького вони мали зупинити наступ армії Великого князівства Литовського на Київ, 31.07.1649. Кричевський, не провівши розвідку, 31.07.1649 р. після стрімкої атаки росту почав оточувати ворога з флангів. Однак саме у цей момент у тилу українців з'явилися підрозділи литовських шляхтичів С.Комаровського та А.Павловича. Козацьке військо було розірване і знищене після трьох навальних атак литовців, хоча певна частина козаків змогла вибратися з оточення табору. Разом з тим, Лоївська битва не була програна у стратегічному відношенні, адже виснажені війська великого князя Я.Радзивілла не змогли йти далі на Київ і повернули до Литви.
При створенні бойового порядку української армії під Берестечком (28-30.06.1651 р.) Б.Хмельницьким було допущено ряд тактичних прорахунків, які полягали в тому, що оборонний табір козацької піхоти був дуже близько розташований від ворожого, а її маневрування на правому фланзі обмежувалося заболоченими берегами р. Пляшівки. Внаслідок цього союзницька татарська кіннота не змогла отримати вчасної допомоги від козаків і змушена разом з ханом Іслам-Ґераєм ІІІ відступити з поля бою, що відкрило шлях для оточення українців польськими військами. Лише завдяки вчасним оперативним заходам полковників І.Богуна та Ф.Джалалія значна частина вояків Війська Запорозького змогла організовано вийти з оточення.
Вершиною воєнного мистецтва Б.Хмельницького та його соратників стала переможна Батожська битва, що відбулася 1-2 червня 1652 р. Перемогу українців поблизу невеличкого подільського містечка Батіг сучасники порівнювали з класичною перемогою античного полководця Ганнібала під Каннами. Саме тут проявилися нові елементи в тактиці оточення ворога. Вони полягали в тому, що: дії українського війська до здійснення оточення були розраховані на деморалізацію противника (йому спочатку показали невелику кількість військ, а потім створили фальшиве враження про їхню значну перевагу); маневр по оточенню здійснювався на далеких підступах до розташування ворога (т. зв. оперативне оточення), а потім перейшов у повне тактичне оточення; маневрування козацьких підрозділів мало за мету примусити поляків розпорошити свої сили. На завершальному етапі цієї чудово спланованої операції потужний раптовий удар по ворожому табору одночасно з трьох боків призвів до того, що з 26-тисячного польського війська врятувалися одиниці.
Показовою у плані мистецтва ведення бою стала битва українців й татар з 70-ти тисячною російською армією під Конотопом 29-30 червня 1659 р., коли остання була взята в кільце і повністю розгромлена. Гетьман І.Виговський блискуче використав стратегію концентрованого удару, що забезпечувався несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 р., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська», - зазначав відомий російський історик С.Соловйов[39].
Традиції воєнного мистецтва посередників використав у своїй діяльності гетьман П.Дорошенко. 18-19 грудня 1666 р. поблизу м. Браїлова він оточив і розбив польське військо С.Маховського, яке намагалося оволодіти Київщиною. Ця успішна операція відзначалася тим, що український гетьман раптово атакував поляків на марші й змусив їх розпочати непідготовлені контратакуючі дії, які призвели до розпорошення сил противника та її знищення окремими частинами.
Оригінальністю відзначалася битва українського війська на чолі з І.Самойловичем з турками і татарами на Бужинській переправі, що відбулася 27-28 серпня 1677 р. Вночі малочисельний козацький десант зумів тихо переплисти Дніпро, оволодіти позиціями яничар й закріпитися на правому березі річки. Під його прикриттям наступного дня переправилися основні сили (близько 15 тис. чол.), які відразу вступили у бій з ворогом, змусивши його відступити. Дії українського війська відзначалися ціленаправленим наступальним характером й вирішили кінцевий результат всієї військової компанії 1677 р., яка практично була програна Османською імперією.
Таким чином, аналіз найважливіших боїв українського війська у другій половині XVII ст. дозволяє зробити висновок, що основними їхніми аспектами були: організація розвідки усіх рівнів; оперативне й тактичне маневрування; використання для проведення вирішального бою особливостей і рельєфу місцевості; наявність високорухомої легкої кавалерії; висока вогнева озброєність та вишкіл піхоти; чітка взаємодія родів військ; раптовість атакуючих дій; використання прихованого резерву; недоцільність проведення довготривалої облоги сил ворога тощо.
ІІІ.Організація та устрій військових утворень Гетьманщини й Запорозької Січі та Кримського ханства
Мобілізація, набір і вишкіл. У Гетьманщині, цій напіввійськовій державі, кожен полк і кожна сотня мали своє постійне місце перебування. Полкові уряди переважно розміщувалися в містах і містечках, сотенні - в невеличких містечках і селах. Під час воєнної небезпеки полковники, які керували місцевими (городовими) полками отримували гетьманські універсали з наказом готуватися до війни. Окремо надходив наказ про час виступу полків у похід, перед яким всі козацькі підрозділи зосереджувалися в певному місці. Кожен козак повинен був мати при собі зброю та певну кількість провіанту.
На першому етапі Національно-Визвольної війни середини ХVІІ ст. козацьке військо збиралося коло Маслового Ставу, що неподалік від Корсуня. Згодом - під Білою Церквою, яка мала виняткове стратегічне розташування. Із збірних пунктів військо окремими полками чи більшими з'єднаннями пересувалося на місце фронтових дій. Традиційно армія Б.Хмельницького мобілізувалася лише в теплу пору року, позаяк взимку важко було будувати земляні укріплення та не вистачало фуражу для коней.
Територіальний принцип комплектування та мобілізації війська зберігся на Гетьманській Україні і у ХVІІІ ст. Однак набір козацьких полків проходив значно повільніше, ніж за доби Хмельниччини, що спричинювалося великою кількістю інстанцій, через які передавалися накази (ордери) російського уряду. Так підготовка 25-тисячного війська Гетьманщини до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. тривала понад три місяці. Вимагалося, щоб запланована кількість виборних козаків «до служби придатних», була укомплектована «в ружю, пороху, пулях, свинцю, провіантом і двома кіньми»[40]. Для організації контролю за здійсненням набору полкова адміністрація відряджала до сотень своїх представників, які перед відправкою мали оглянути підрозділи і перевірити їх бойову готовність. І лише після цього козацькі війська відправлялися на фронт.
На Запорозькій Січі для виступу до військового походу формувалися окремі бойові загони та команди, які очолював їх «похідний» військовий старшина. Запорозькі козаки, так само як і українські (городові), перед виступами до походу проходили військовий вишкіл. Під час нього вони вчилися мистецтву володіння холодною та вогнепальною зброєю, умінню будувати земляні укріплення та оборонний табір, отримували навики тактичного маневрування й рукопашного бою. На Січі існував інститут «старинних» козаків, під керівництвом яких проводилося навчання «молодиків». На Гетьманщині бойовою підготовкою майбутніх воїнів керували представники козацької старшини. Таким чином забезпечувалася висока боєготовність та дисципліна збройних сил України перед важливими воєнними діями середини ХVІІ-ХVІІІ ст.
Піхота, кіннота, артилерія й флот. Всупереч поширеному міфові, українське козацьке військо у багатьох битвах перемагало завдяки успішним діям своїх піхотинців, а не кіннотників. Сучасники відзначали велику майстерність козацької піхоти в стрільбі з вогнепальної зброї. Венеціанський посол до Б.Хмельницького А.Віміна бачив, як козаки «кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців»[41] Разом з тим, стріляння піхотинців з рушниць чи мушкетів у середині ХVІІ ст. було важким і повільним. Козацький піхотний старшина перед тим, як стріляти, мав віддати близько тридцяти команд своїм підлеглим. Хоча з часом, зважаючи на удосконалення рушничної зброї кількість операцій, що виконувалася перед стрільбою, зменшувалася. У період Національно-визвольної війни піхотинці під час битв шикувалися в три ряди. Спочатку стріляв останній ряд вояків, а передні дві присідали, потім другий, і лише після того - перший. Також здійснювався вогонь по ворогу з-за оборонних укріплень, возів, а також з шанців. «Коли стріляє ворог, ховаються по ямах і жодна куля їх не влучить», - писав про козаків мандрівник з Сирії П.Алепський[42]. У поході козаки-піхотинці носили рушницю спертою на ліву долоню і плече, кулі ховали в чересла, порох - в спеціальну порохівницю чи звичайний ріг.
Ефективність дій козацької піхоти не зменшилася і у ХVІІІ ст. Російський генерал П.Румянцев у 1769 р. писав про участь запорозьких піхотинців у війні з Туреччиною: «неприятеля довольно достаточно отогнать и опровергнуть принятое им намерение, имея преимущественное над ними искусство»[43]. Хоча у цей час основна маса піхоти виконувала допоміжну й сторожову служби. Козаки працювали на будові й лагодженні укріплень та фортець, чатували на них, супроводжували судна з провіантом, обслуговували обози та артилерію тощо. Пройшли ті часи, коли в Європі українську армію називали вогнистим чи рушничним військом, а в народі складали думи про козака:
Він саблю булатную у руки бере
Пищаль семип'ядний на плече кладе
За військом пішки іде...[44].
Зіткнувшись у військовій боротьбі з мобільною кіннотою кочівних татар, козацька піхота (що була проявом осідлої землеробської культури) змушена була пристосувати власний спосіб ведення бойових дій до раптових татарських набігів і самим сісти на коней. Однак, як показали перші битви українців з поляками, козацька кіннота була значно слабшою гусарських підрозділів Речі Посполитої. А тому Б.Хмельницький, підписавши договір з Кримським ханством, у найбільших битвах під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і Берестечком користувався послугами татарської кінноти.
Після розриву з татарами питання створення боєздатних кіннотних підрозділів виходить на перший план. З 1654 р. у війську Б.Хмельницького розпочався поділ на «кінні» та «піші» підрозділи. У битві під Животовим (лютий 1655 р.) брало участь 1500 «найкращих кіннотників» українського війська[45]. Однією з важливих тактичних операцій кінноти був масовий наступ «лавою», який полягав в ударі наїжаченого списами кавалерійського фронту по ворожій піхоті. У коло обов'язків кіннотників входили також бойова охорона основних сил на марші і в таборі, переслідування і затримка відступаючого ворога, розвідка, оперативно-тактичне маневрування та інші функції. Складовою військової культури українських вершників були міжособові поєдинки з ворожими кіннотниками напередодні важливих битв. Ці своєрідні поєдинки честі («герці») виконували функції розвідки боєм та залякування противника й були дуже популярними під час різних війн та військових конфліктів у пізньосередньовічній Європі.
Досвід Тридцятилітньої війни свідчив про те, що забезпечення артилерією ворогуючих армій становило в середньому чотири гармати на одну тисячу воїнів. Згідно із свідченнями істориків майже кожний великий наступ військ Б.Хмельницького починався з попередньої артилерійської підготовки, яка могла тривати кілька годин. Артилерія козацької армії утворилася з гармат реєстрового та запорозького війська, а також трофейних гармат, що у великій кількості були захоплені у поляків та та вилучені із завойованих фортецях під час перших битв Національно-визвольної війни. Вже влітку 1648 р. у Чигирині нараховувалося 74 одиниці артилерійського озброєння. Загалом, у кожному з полків Гетьманської України на середину 50-х рр. ХVІІ ст. було по 5-6 гармат різного калібру[46].
У цей час українська артилерія зростала не тільки кількісно, але й якісно, постійно вдосконалювалася її організаційна структура. 1659 р. артилерією керував генеральний обозний, що мав при собі гарматних, осавула, писаря та хорунжого. Їм підлягали 80 пушкарів та стільки ж гармашів, 4 шапошники, 12 ремісників, 6 стадників для артилерійських коней, 2 довбника, 1 цирюльник, 2 коновали. Для охорони гармат надавався постійний підрозділ з 200-300 козаків.
Після закінчення визвольних змагань Генеральна військова артилерія розміщувалася в гетьманській резиденції (спочатку Батурині, а після його зруйнування у 1709 р. - в Глухові). Вона була у веденні канцелярії Генеральної військової артилерії, яка займалася артилерійським спорядженням, слідкувала за ливарними, пороховими та кінними заводами. Кожна сотня Гетьманської України в кінці ХVІІ - першій половині ХVІІІ ст. нараховувала по 1-2 гармати, а у великих містах їх було до 12. Після розгрому російськими військами Запорозької Січі у 1709 р. звідти вивезли «...міцних і чавунних гармат - 36, мортир - 4, гарматних станків - 10»[47].
Роль артилерії у різних видах бойових дій була досить значною. Так, завжди був захищений гарматами козацький табір з возів. Турецький мандрівник С.Челебі залишив такий опис: «...вони (козаки) викопали лінію рову і укріпили її 40-50 гарматами. Потім вони зв'язали ланцюгами свої 7 тисяч возів і оточили ними свій табір»[48]. Козаки могли наступати таборами, ведучи вогонь з гармат малих калібрів з возів на ходу. Інколи для них виготовляли спеціальні лафети на колесах. В окремих випадках невеликі гармати встановлювалися на судна для участі у річкових чи морських походах. Однак, найголовнішою функцією артилерії була дія гармат під час штурму ворожих фортець або оборони власних укріплень.
Допоміжну роль у воєнних задумах українських гетьманів виконували флотилії козацьких суден, що отримали назву «чайок». У середині ХVІІ ст. це був човен довжиною 20 м, шириною - до 4 м і глибиною - 2,5 м. Однак з часом технологія виготовлення та розміри чайок змінювалися. Козацьке судно, що вміщувало 50-70 чоловік, рухалося за допомогою 10-15 весел та вітрила, а його швидкість становила 13-15 км на годину. Якщо порівнювати чайку з європейськими чи азіатськими аналогами, то вона була вдвічі менша за венецьку галеру. Разом з тим козацький човен був швидкохідним і більш маневреним, ніж турецькі веслові галери.
За гетьманування Б.Хмельницького козацький флот нараховував до 300 суден, згодом їхня кількість зменшувалась. Наприкінці ХVІІ - початку ХVІІІ ст. український уряд використовував 70-80 чайок і близько 600 менших човнів. Успішним було використання козацької «веслувальної флотилії» (так означувалась вона у тогочасних документах) під час воєн Російської та Османської імперій за право володіння Кримом і Північним Причорномор'ям протягом всього ХVІІІ ст.
Головним чином козаки виконували функції морського десанту, атакуючи з моря фортеці противника. Флотилії чайок були міцно зорганізовані й раціонально озброєні. Оперативне мистецтво козаків на басейнах Дніпра, Бугу, Дунаю та Чорного й Азовського морів свідчило про їх здатність нав'язати противникові свої умови ведення військових дій. Досвід українського мореплавства збагачувався козаками через контакти та взаємовпливи з багатьма країнами західноєвропейської, ісламської та середземноморської цивілізацій.
Військове керівництво й стратифікація рангів. Найважливіші рішення, що стосувалися основних напрямів військової політики як урядів Гетьманщини, так і Запорозької Січі приймалися на загальних козацьких радах, які проводилися у вигляді «кола». Саме під час такого шикування козаків-воїнів відображалися ідеологічні засади рівності та первинної демократії, адже всі його учасники займали однакове місце У цих колективних зібраннях мали право брати участь всі козаки, які виявляли відповідне бажання. Інститут козацьких військових рад в Україні був відповідником європейських аналогів. Ще під час селянської війни у Німеччині 1525-1526 рр. всі воїни «християнського зібрання» вишиковувалися в коло («Ring») і вибирали військове керівництво й військову раду[49]. Починаючи з ХVІ ст., у Польщі набуло поширення скликання шляхетських військових «сеймиків», що стали називатися Генеральними колами.
На українських землях, що входили до складу Речі Посполитої, паралельно з шляхетськими органами військової демократії творяться козацькі аналоги у вигляді загальних («Генеральних») та обмежених («Старшинських») рад. Під час першого етапу Національно-визвольної війни, зважаючи на інтенсивність ведення бойових дій, гетьман Б.Хмельницький намагається не скликати Генеральних рад, а керує військом одноособово, лише час від часу керуючись окремими рішеннями дорадчої Старшинської ради. Тенденція обмеження діяльності системи рад (вони існували також при полках і сотнях) зберігалася і в наступні роки.
Таким чином, під час військових дій вся повнота влади належала гетьману (від нім. «Hayptmann» та польськ. "Hetman" - начальник). При ньому виконавчі функції виконувала військова або генеральна старшина. Генеральний обозний відповідав за забезпечення армії озброєнням і продовольством, керував артилерією й виконував обов'язки гетьмана за його відсутності; генеральний писар очолював військову канцелярію й контролював внутрішню й зовнішню політику; генеральний осавул відповідав за вишкіл війська, керував окремими частинами української армії; генеральний суддя здійснював суд над тими, що порушували військовий обов'язок; генеральний підскарбій здійснював контроль над надходженнями до військового скарбу; генеральний хорунжий відповідав за використання військових корогв та керував особистими частинами гетьмана; генеральний бунчужний здійснював представницькі функції коло гетьмана та керував інститутом бунчукових товаришів. До складу генеральної старшини входили також полковники, які безпосередньо керували військовими тактичними одиницями-полками. У полку існувала полкова старшина - обозний, писар, осавул, суддя, скарбник, хорунжий, бунчужний. Полк поділявся на сотні, якими керували сотники разом з сотенною старшиною, що була аналогічною полковій. Така жорстка структура військового керівництва українською армією забезпечувала її ефективне використання протягом другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст.
Поступова інкорпорація всіх інститутів Гетьманської України до державних структур Російської імперії спричинила до певних змін у її військовій культурі. Одночасно відбулася стратифікація військових чинів та введення (на зразок російських) спеціальних рангів. «Ведомость о порядке следования генеральных, полковых и сотенных старшин и др. чинах» за 1756 р. подає 55 чинів війська Гетьманщини, поділяючи їх на 12 рангів. Зокрема до військового уряду у цей час належали такі чини: генеральний обозний (1-й ранг), генеральні осавул, хорунжий і бунчужний (3-й ранг), полковник (4), бунчуковий товариш (5), полкові осавул і хорунжий (7), сотник (8), значковий товариш (9), сотенні осавул і хорунжий (10), курінний отаман (11), виборний козак (12)[50]. У зв'язку з ліквідацією згідно з царським указом 1783 р. збройних сил України козацько-старшинські чини зрівнюються з російськими військами табельними чинами та в залежності від попередньої посади отримували той чи інший офіцерський чин армії Російської імперії.
Кримсько-татарське військо. Очевидно, що розглядаючи вітчизняне воєнне мистецтво, не можна обійти стороною характеристику військової організації Кримського ханства, яке протягом довгого часу виступало як у ролі супротивника, так і союзника українських збройних формувань. Без сумніву, його стратегічне і тактичне мистецтво ведення бою є складовою частиною загальної історії культури нашої держави.
Кримські татари як нащадки колись могутньої Золотої Орди майже без змін зберегли ординські традиції в організації та устрої війська. Протягом ХV – ХVІІІ ст. головну роль у мобілізації населення до військової служби грав воєнно-родовий принцип побудови татарського суспільства. Зважаючи на те, що воно об'єднувалося у роди, кожен глава роду («бей») повинен був виставляти під час походу певну кількість воїнів, озброєних і споряджених на його кошти. Головне керівництво кримським військом здійснював голова держави і найголовніший бей – хан. Дотримання суворої дисципліни було одним із наріжних принципів великої боєздатності армії Кримського ханства. Вона не була регулярною, але у військових походах брало участь майже все чоловіче населення країни. Починаючи з 12 років татарських хлопчиків навчали військовій справі, а деякі з них у цьому віці вже брали участь у бойових діях[51].
У 50-х роках ХVІІ ст турецький мандрівник Євлія Челебі залишив цікавий опис, що характеризував побудову татарського війська: «Якщо хани відправляються у якийсь похід, то попереду стають у якості ведучих дванадцять от-аг, а військо вишиковується по дванадцять конячих голів у ряд... всі коні, прив'язані за хвости, вимушені йти голова до голови. У середньому з ханом у похід відправлялося таким чином, близько восьми-десяти тисяч чоловік... Якщо ж у похід виступає нуредин-султан, то йде сорок тисяч його воїнів шістьма колонами»[52].
Типологічно походи ханських військ можна поділити на два різновиди. Це – по-перше, бойовий похід, коли татари брали участь у військових діях і, по-друге, грабіжницький набіг (“беш-баш”) з метою отримання різної здобичі та захоплення полонених у т.зв. «ясир»[53]. Згідно зі свідченнями сучасників татари вступали у відкритий бій з супротивником лише пересвідчившись у своїй перевазі, а якщо той переважав їх, то намагалися уникнути битви. Для безпосереднього ведення військових дій кримські полководці віддавали перевагу відкритій та рівнинній місцевості. «Беручи участь у воєнних діях з метою союзництва, часто підступно порушують домовленності й переходять на бік противника...»[54], – описував традиційну стратегію татар домініканець Дортеллі д'Асколі. Постійні набіги на сусідні землі та участь у різноманітних війнах і військових конфліктах у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі давали великі прибутки не лише Кримському ханству, але й Османській імперії у васальній залежності від якого перебували татарські хани.
ІV. Розвідувально-сторожова та оборонна системи
Розвідка та контррозвідка. Опираючись на традиції козацького розвідувального мистецтва кінця XVI-першої половини XVII ст. Б. Хмельницький при формуванні національної армії надав першочергового значення організації розвідувальної служби. Згідно з дослідженнями В. Степанова протягом 1648 – першої половини 1649 р. визначилася її організаційна структура, а також об΄єкти, цілі, напрямки, методи й прийоми діяльності, що вдосконалювалися протягом наступних років[55]. Вже взимку 1651 р. під загальним контролем українського гетьмана та безпосереднім керівництвом козацького старшини Тарасенка (Стасенка) була проведена одна з найграндіозніших у тогочасній Європі розвідувальна операція – до Корони Польської було направлено близько 2-х тисяч шпигунів, які повинні були збирати найрізноманітнішу інформацію, проводили диверсійні акти та готували повстання. Більшість з козацьких розвідників під час виконання цього важливого завдання вдавали з себе жебраків, калік, «пілігримів», мандрівних циркачів, кобзарів, в окремих випадках – священиків, прочан або ченців[56].
У цей час була створена триступенева структура керівництва розвідагентами – гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася низова мережа агентів. Так, наприклад, в одному з регіонів Польші під керівництвом українського резидента П. Ґжибовського перебувало 80 осіб[57]. Окрім того Б. Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського – Вільно, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного так і військового характеру. Після 1654 р. розвідувальна служба Української держави провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук΄яна Григоровича (Литвина), що був професійним лікарем, взяли на роботу у Посольському приказі в Москві[58].
До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного змісту й з інших країн – Туреччини, Криму, Угорщини, Волощини. Українські розвідники успішно взаємодіяли з шведськими й трансильванськими колегами на території Польші, Чехії, Моравії, Сілезія та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких, були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Мало місце й перевербовка агентів інших країн[59].
Використовуючи розвідувальну та контррозвідувальну службу, Б. Хмельницький шляхом розповсюдження дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічного настрою. У своїх універсалах до населення та інструкціях до розвідників, гетьман наполягав на необхідності створення для противників настроїв приреченості, напруги та непевності[60]. Отже, вперше у практиці вітчизняного воєнного мистецтва застосовувалися принципи ведення т.зв. «психологічної війни». Такі методи були використувані у ході битв під Корсунем, Пилявцями та Берестечком. Безпосередня (тактична) військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз’їздів або за допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони вживали задуми командування противника його численність і місцеперебування, напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру захопленні «язики» – полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво захоплення полонених, як відзначали сучасники, було єдиним з найкращих в Європі. Керівництво українського війська уживало необхідних заходів у сфері захисту своїх інтересів від ворожих дій польського та інших розвідок. Внаслідок контррозвідовальних заходів козацької верхівки вдавалося зберігати у таємниці військові плани найважливіших компаній, розкривати змови ворожої агентури проти гетьмана та інших воєначальників, певною мірою протидіяти спробам урядів Речі Посполитої та Московської держави спровокувати міжусобну боротьбу в українському суспільстві[61].
Сторожова служба й системи оповіщення. Провідну роль у процесі формування воєнного мистецтва українського народу наприкінці XVI - першій половині XVII ст. відігравала Запорозька Січ. Саме тут відбулося становлення сторожової служби й своєрідної системи оповіщення, які згодом були перейняті на Гетьманщині. Зважаючи на майже щорічні (починаючи з XV ст.) набіги татарських орд на українські землі, запорозькі козаки, згідно з дослідженнями сучасних істориків військової справи, створили оборонно-сторожову систему стаціонарного та мобільного типу[62]. Вона складалася з мережі козацьких форпостів, які виставлялися на потенційно небезпечних з точки зору татарських нападів напрямах й у тактично зручних місцях – постійних татарських шляхах, переправах бродах тощо. Вони розміщувалися на природних пагорбах стародавніх курганах, деколи, й на спеціально насипаних земляних підвищеннях та мали дерев'яно-земляні укріплення, житлові приміщення, які були розраховані на залогу з 20-30 осіб. Для несення сторожової служби від форпостів у степ висилались спеціальні команди («бекети») з 3-4 козаків, які в залежності від оперативної ситуації перебували в роз'їздах або вартували на постійних чи тимчасових постах[63].
У ХVІІІ ст. така система оповіщення набула довершеного вигляду і забезпечувала ефективну оборону Півдня України від ординських набігів. Основними функціями козацької сторожової служби були збір розвідувальної інформації про пересування противника, позбавлення неочікуванності його нападів, інформування командування і місцевого населення про прихід ворожих сил.
Фортифікаційні споруди. Оборонні укріплення у вигляді фортець почали будуватися на території України починаючи ще з ХІV ст. Потрібно відзначити, що більшість з них була зведена на місцях запустілих городищ києворуської доби. Типологія будівництва фортифікацій значною мірою залежала від природних умов, які були неоднаковими у різних регіонах. Якщо побудова оборонних замків мурованих з каменю була притаманрна для західно- і, деякою мірою, центральноукраїнських земель, то на сході та півдні в основному бачимо дерев'яно-земляні укріплення. Різні типи замкових фортифікацій зумовлювалися також загальним перебігом військових подій, специфікою наступальної доктрини традиційних противників та розвитком військової техніки в європейському та азіатському регіонах.
Від початку ХV ст. у замковому будівництві почала розвиватися баштова система оборони. При цьому башта пов'язувалася з оборонним муром, помітно видаючись з нього і таким чином забезпечувала фланговий захист останнього. Завдячуючи висоті фортечних башт і обширній системі стрільниць з великим радіусом ведення вогню посилювався контроль над місцевістю, що прилягала до замку. З посиленням ролі артилерії при штурмах та оборонах укріплених фортифікацій система вогневих башт модифікується й доповнюється бастейовою, коли «бастеї» виступали у ролі великих баштових споруд, які встановлювалися у місці найбільш ймовірного нападу[64]. Бастейова система успішно використовувалася в таких містах як Кам'янець, Київ, Меджибіж, Бар, Зіньків та інші.
У другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. майже всі населені пункти України були укріплені за допомогою різних мурованих, дерев'яних та земляних фортифікацій. Згідно із влучним висловлюванням Павла Алеппського «країна козаків» так була насичена замками і укріпленими поселеннями як гранатове яблуко зернами[65]. Окрім вищеназваних найбільшими серед них були Чигирин, Брацлав, Вінниця, Немирів, Черкаси, Чернігів, Батурин, Глухів, Полтава, Умань, Могилів, Шаргород, Прилуки, Козелець, Ніжин. Також міцними фортецями були усі полкові й сотенні міста Слобожанщини. Серед них – Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Ізюм, Лебедин, Колонтаїв, Краснокутськ, Мурахва, Боромля. Так дерев'яно-глиняна стіна навколо Сум була оперезана глибоким ровом, мала довжину 3426 сажнів та нараховувала 27 башт у яких розміщувалося 12 гармат. Сотенне містечко Лебедин оточувала стіна у 1250 сажнів, було 20 башт і 9 гармат [66].
Протягом першої половини 30-х років ХVІІІ ст. для захисту південно-східних рубежів України була зведена система фортифікаційних оборонних споруд, що отримала назву Української лінії. Вона складалася із суцільного високого земляного валу з 16 фортецями і 49 редутами, а також слобідських поселень, з жителів яких комплектувалися фортечні ґарнізони. Вона мала загальну довжину 285 км. і пролягала вздовж кордонів Полтавського та Харківського полків, від Дніпра при впадінні в нього р.Орелі й до р.Сіверський Донець. У 1770 – 1774 рр. за наказом царського уряду була збудована т.зв. Дніпровська оборонна лінія.
V. Озброєння та спорядження українського війська
Вогнепальна та холодна зброя. Одним з найхарактерніших показників розвитку культури держав нового часу був рівень озброєння їхніх армій та військових утворень. Не стояла осторонь цього процесу й Україна, козацьке військо якої, починаючи з 1648 р., брало участь у багаточисленних війнах та військових конфліктах, використовуючи при цьому найрізноманітніші види вогнепальної та холодної зброї.
Українська армія доби Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. найбільше славилася своїм «вогнистим військом». Саме за допомогою озброєних стрілецькою зброєю піхотинців Війську Запорозькому вдалося здобути ряд важливих перемог над ворогом. Гетьман Б.Хмельницький постійно наказував своїм полковникам, щоб їхні підрозділи були «...з доброю вогнепальною зброєю» та «...мали свою зброю, стрільбу»[67]. Арсенал ручної вогнепальної зброї відзначався великою строкатістю. До нього входили: рушниці (ручниці), мушкети, залізний кий, пищалі, яничарки (яниченки), самопали, аркебузи (гаркебуз), гаківниці, півгаки, карабіни (бандолети), гульдинки та пістолі[68]. Предмети, що обслуговували таку велику кількість «стрільби» включали до себе порохівницю (порошницю), ладівницю та чересла (кулечниці). В Україні використовувалася зброя як місцевого, так й іноземного виробництва – польського, турецького, іранського, російського, французького, голандського.
Досить часто приклади і ложі рушниць та іншого вогнепального озброєння майстерно орнаментували й інкрустували кісткою або перламутром, срібними чи мідними смужками-обоймицями. Інколи в оздобленні тієї чи іншої рушничної зброї зустрічалися корали і бірюза. Стволи більш цінних зразків прикрашали золотою насічкою або інкрустували сріблом з емаллю. Про високу культуру користування і збереження рушниць та пістолів у козацькому середовищі засвідчувала наявність спеціальних «ольстр» – чохлів з різнобарвного сап'яну, сукна або оксамиту, гаптованих золотою або срібною ниткою[69]. Велику повагу до рушниці як основної зброї українського війська засвідчує факт використання відомого зображення «козака з мушкетом» на державних печатках та прапорах Гетьманської України протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.
Допоміжну роль у військових операціях козацьких воєначальників виконувала інша вогнепальна зброя - артилерія. Армія Б.Хмельницького мала на своєму озброєнні всі найновіші тогочасні типи гармат, які мали поширення в інших країнах Європи. У залежності від калібру форми та розміру вони мали різні назви. Найбільш вживаними були гармати середнього та малого калібру – октава, фалькон (сокіл), бастардова кольобрина (кулеврина), серпантина, чвертькартавна, фальконет (мала піщаль), мала серпантина, органка, дільце, виватка, шкіряна гарматка. Для стрільби використовувалися різні заряди – ядро, бомба, картеч.
Визначними центрами українського відливництва гармат у другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. стали Київ, Львів, Глухів та Новгород-Сіверський. Високохужожня праця людвисарів Йосипа та Карпа Балашевичів, Івана Степанова, Івана Андрійовича, Івана Полянського та інших майстрів стала не лише оригінальною, але й органічною частиною розвинутого на той час українського декоративного мистецтва. Гармати, виготовлені ними були прикрашені різноманітною орнаментикою, гербами, художньо виконаними текстами написів, картушами з ім'ям майстра[70]. Так, наприклад, найбільш відомим виробом К.Балашевича стала гармата виготовлена на замовлення гетьмана І.Мазепи довжиною 3 метри 95 см. Нині вона прикрашає Московський Кремль у Росії.
Серед холодної зброї, якою користувалися козаки, головне місце займала шабля (меч). У середні та ранньоновітні століття на Заході та Сході вона цінувалася як найпочесніший вид зброї. В Україні шабля також вважалася лицарською зброєю і часто означувалася як «чесне оружжя»[71]. Окрім того, неодноразово у піснях та думах її називали «шаблею-сестрицею», «ненька-рідненька», «панночка-молоденька». Широкого поширення серед козацького війська набули шаблі турецького, іранського, сірійського, угорського, російського та польського походження. Однак найбільш цінувався т.зв. козацький тип («черкаського дєла») шаблі, який вироблявся в Україні[72]. Він став вдалим синтезом західних (угорсько-польських) і східних (головним чином, турецьких) досягнень у галузі зброярства. Їх прикрашали за допомогою гравірування, карбування, чернення, оздоблення коштовним камінням та емалювання.
До холодної зброї козацького війська слід зарахувати також сокири-чекани, келепи, бойові коси та серпи, списи, кинджали. Використовувалися також дерев'яні ціпи і палиці, булави-колотушки. Метальну зброю репрезентували лук і стріли, метальні ножі тощо. Таким чином українська зброя, що мала у своєму арсеналі найновіші досягнення тогочасної світової військової техніки виробництва, гідно репрезентувала вітчизняне воєнне мистецтво на міжнародній арені.
Військовий одяг. Як засвідчували сучасники, військове вбрання козаків Запорозької Січі у ХVІІ ст. не був одноманітнім. Їхній похідний одяг відрізнявся невибагливістю і простотою, а тому дістав назву «підлого». З іншого боку парадне вбрання запорожців було дуже розкішним і строкатим. Воно нерідко складалося з елементів трофейного одягу – турецького, татарського, польського чи московського. Не зважаючи на іноземні запозичення, запорозький військовий одяг був одним з найяскравіших проявів національної самобутності.
У джерелах ХVІІІ ст. згадується, що жупани у запорожців були, в основному, синього кольору, а вилоги на їхніх рукавах – червоні або зелені. Жупан защібався до самого верху на густо розташовані гаплики. Комір у нього був тоненький і защібався на два крючки[73]. Пояси могли бути зеленого, синього чи «буракового» кольорів й, головним чином, привозилися з Туреччини, Персії чи Угорщини. Вони також оздоблювалися різноманітними металевими накладками. Популярними серед запорожців були гданські чоботи та московські шапки. Всі ці елементи одягу, химерно переплітаючись створювали особливий неповторний колорит.
На Гетьманщині лише за часів І.Мазепи починають з¢являтися певні відмінності у фасоні та кольорі різних родів козацького війська. Перші однострої з'явилися серед артилеристів, сердюків та компанійців, що несли службу на постійній основі. Тогочасні документи засвідчують наявність особливого типу першого українського однострою – «жупану військового»[74]. Сукно певних кольорів – зеленого та синього – видавалося і полковим музикам. Основний загал реєстрового козацтва не мав чітко визначеного кольору вбрання,.але його фасон максимально відповідав умовам похідних чи бойових дій. Лише у 1763 р. гетьман К.Розумовський видав наказ-«ордер», згідно з яким т.зв. «виборні» козаки мали одягатися у суконний темно-синього кольору кафтан з червоними вилогами і підперезаний червоним поясом[75]. Під ним мав знаходиться білий півжупанок та білі штани. Козак повинен був носити шапку з чорною смушевою околицею й низьким дном. У кожному полку колір шапки був різним. Компанійські козаки одягали зелену черкеску з червоними вилогами і червоний жупан з вузькими шароварами та короткими чобітьми. Одяг слобідських козаків складався з черкески з відкидними рукавами, напівжупана та широких шароварів і був різних кольорів[76].
* * *
Отже, опираючись на вищевикладений матеріал, потрібно відзначити самобутність воєнного мистецтва, створеного під час Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст., війська Української козацької держави. Воно проявилося у багатьох битвах та військових сутичках, які відбувалися за участю українських збройних сил у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. і стало вагомим внеском до здобутків світової культури у галузі військової справи
Бібліографія
[1] Мыцик Ю.А. Новые документы Богдана Хмельницкого об антифеодальной борьбе народных масс на Украине // Актуальные проблемы аграрной истории Украины: Сб. науч. тр. Днепропетровск, 1980 - С. 184; Смолій В. Національно-Визвольна війна в контексті українського державотворення // Національнно-Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. - К., 1998. - С. 15.
[2] Памятники, изданные Киевскою комисией для разбора древних актов. - К., 1898. - Т.1. - С.246; Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - К., 1990. - С.131.
[3] Реєстр Війська Запорозького 1649 року. - К., 1995. - С.5.
[4] Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648-1676 рр.). - К., 1999. - С.205.
[5] Крип'якевич І. Вказ. праця. - С.134.
[6] Там же. - С.130.
[7] Молчановский Н. Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках и Б.Хмельницком // Киевская старина. - 1900. - №1. - С.71.
[8] Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. - К., 1994. - С.39.
[9] Герасимчук В. Виговський і Гадяцький трактат // ЗНТШ. - Львів, 1909. - Т.89. - С.86.
[10] Крип'якевич І. Серби в українському війську 1659-1660 рр. // ЗНТШ - Львів, 1920. - Т.129. - С.81-82; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.2. - К., 1992. - С.165.
[11] Сокирко О. Українські найманці (охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1672 рр.) - К., 1998. - С.4.
[12] Цит. за: Загороднюк Л. Щоб іскрилась Україна на гетьманській булаві // Військо України. - 1999. - №5-6. - С.35.
[13] Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - К., 1969. - С.11.
[14] ЦНБ НАН України - Інститут рукописів. - Ф.1., спр.6304. - арк.288; Путро О. Українське козацьке військо // Київська старовина. - 1997. - №.6. - С.3.
[15] Там же. - 1998. - №1. - С.20.
[16] Полное собрание законов Российской империи. - Т.23. - Спб., 1830. - №16784, 16785.
[17] Залізняк Л. Чи були запорожці європейськими лицарями? // Старожитності. - 1991. - №4. - С.9.
[18] Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ - перша половина ХVІІ ст.) - К., 1998. - С.119.
[19] Панашенко В. Нова Січ (1734-1775 рр.) // Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва ХVІ-ХІХ ст.) - К., 1998. - С. 168.
[20] Макиавелли Н. Государ. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. - Москва, 1996.
[21] Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. - Т.4. – Москва, 1938. - С.104-105.
[22] Новак Т. Ракетная техника в Польше до середины ХІХ века // История военного дела в Польше. Избранные вопросы. - Варшава, 1970. - С.65.
[23] Там же. - С.66.
[24] Wereszczynski J. Droga Pewna // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. - К., 1858. - Вып.1. - С.9.; Сас П.М. С.Оріховський, Й.Верещинський: Політико-правові концепції державного устрою // Польсько-українські студії. - Вип.1. - К., 1993. - С.65.
[25] Wereszczyński J. Publika z strony fundowania szkoły rycerskiej na Ukrainie. – Kraków,1594; Op.cit. Sposob osady nowego Kijowa. – Kraków,1595; Op.cit. Woisku zaporowskiemu pokazanie iassne. – Kraków, 1596.
[26] Kondycje podane od Nalewayka Królowi Legomosci // Zbiór pamiętników do dziejów polskich. - T.2. - Warszawa, 1858. - S.218-219; Сас П.М. Вказ. праця. - С.223-237.
[27] Olejnik K. Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII w. – Poznań, 1976. – S.126.
[28] Немирич Ю. De Bello Moskovitico // Хроніка 2000. - 1995. - №1. - С.134-147; Титов В. Юрій Немирич та його праця "Discursus de bello moskovitico" // Конотопська битва 1659 року. Зб. наук. праць. - К., 1996. - С.77-81.
[29] Цит. за: Мішин В. Юрій Немирич - теоретик українського воєнного мистецтва (1612-1659) // Військо України. - 1999. - №5-6. - С.34.
[30] Дельбрюк Г. История военного искусства. - Т.4. - С.256.
[31] Разин Е.А. История военного искусства. - Т.3. - М., 1961. - С.333.
[32] Стороженко І.С. Волинь і Поділля у стратегічних планах Б.Хмельницького. // Українська козацька Держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Вип.5. -К., 1995. - С.31-32.
[33] Маевский В. Польское военное искусство второй половины ХVІІ в. // История военного дела в Польше. - С.115.
[34] Разин Е.А. История военного искусства. - Т.3. - С.335.
[35] Заруба В.М. Студії з історії України. - К., 1995. - С.96-98.
[36] Стороженко І.С. Битва на Жовтих Водах. - Дніпропетровськ, 1997.
[37] Він же. Корсунська битва 1648 // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Вип.3. - К., Черкаси, 1993. - С. 145.
[38] Цит. за: Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991. - С.178.
[39] Соловьев С. История России с древнейших времен. - Т.11. – Спб., 1910 - С.50.
[40] Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - С.42.
[41] Цит. за Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. - К., 1972. - Вип.7. - С.161.
[42] Там же.
[43] ЦДІА України. - Ф. 229. - оп.1. - спр.247. - арк.5.
[44] Українські народні думи і пісні. - К., 1955. - С.120
[45] Крип'якевич І. Студії над державою Б.Хмельницького. VІІ. Військо // ЗНТШ. - Т.151. - Львів, 1931. - С.114.
[46] Крип'якевич І., Гнаткевич Б. Історія українського війська. - Львів, 1936. - С.272.
[47] Эварницкий Д.И. История запорожских козаков. - СПб., 1897. - Т.111. - С.443.
[48] Челеби Э. Книга путешествий. - М., 1961. - Вып.І. - С.651.
[49] Майер Б.С. Крестьянство Германии в эпоху позднего феодализма. - М., 1985. - С.126.
[50] ЦНБ НАН України, Інститут рукописної книги. - Ф.1. - Спр.58451. - Арк.1.
[51] Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. о Валахии, Молдавии и Украине // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – Москва, 1964. – С.152.
[52] Челеби Э. Книга путешествий. Вып.1. – Москва, 1961. – С.215-216.
[53] Ищенко С.А. Война и военное дело у крымских татар ХVI - XVIII вв.// Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в ХII – XVI вв. – Ростов-на-Дону, 1989. – С.139-140.
[54] Описание Черного моря и Татарии составил доминиканец Эмилио Дортелли д'Асколли, префект Каффы, Татари и проч.// ЗООИД. – Т.24. – Одесса, 1902. – С.123.
[55] Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки і контррозвідки (нариси). - К, 1995 – С.28 - 41.
[56] Там же – с.34
[57] Oświęcim S. Dyaryusz 1643-1651 – Kraków, 1907 - S. 324
[58] Ільєнко І. «Дабы Государю все ведомо было». Царські вивідчики в Україні в другій половині XVIIcт. // Військо України. - №7-8. - 1996 - С.31.
[59] Сідак В., Степанков В. З історії української розвідки і контррозвідки. – С.42 –55.
[60] Там же. - С.56 – 73.
[61] Там же. – С.84
[62] Ведєнєєв Д. З історії розвідки і військової дипломатії України // Розбудова держави. - 1993. -№9. - С.17.
[63] Він же. Організація розвідувально-дозорної служби українського козацтва .// Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Вип.5. – К., 1995. – С.209.
[64] Fuglewicz S. Ilustrowana historia fortyfikacji. – Warszawa,1991 – S.12; Мальченко О. Типологія замкових та міських фортифікаційних систем на південно-східному українському порубіжжі (кінець ХІV – серед. ХVІІ ст.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т.1. – К., 1996. – С.12-13.
[65] Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХУ века, описанное его сыном Павлом Алеппским. Вып.3. // ЧОИИДР. – Москва, 1897. – Кн.4. – С.14.
[66] Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.58.
[67] Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С.117
[68] Сидоренко В.О. Вогнепальна зброя селянсько-козацької піхоти ХVІ – ХVІІ ст. // Український історичний журнал. – 1969. - №5. - С.114
[69] Він же. Зброя місцевого виробництва на Україні епохи Визвольної війни // Український історичний журнал. – 1978. - №9. – С.75 – 80.
[70] Жолтовський П.М. Художнє лиття на Україні ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1973. – С.41.
[71] Галенко О. Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва: парадокси козацької ідеології і проблема східного впливу // Medievalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т.5. – К., 1998. – С.97
[72] Савваитов П. Описание старинных русских утварей. – Спб., 1896. – С.122; Свєшніков І. Озброєння козацького війська за матеріалами розкопок місця Берестецької битви 1651 р.// Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – Вип.2. – К., 1993. – С.163.
[73] Ніколаєва Т. Історія українського костюма. – К., 1996. – С.48.
[74] Сокирко О. Військо Гетьманщини кінця ХУІІ – початку ХУІІІ ст. (спроба історико-побутової реконструкції) // Гетьман Іван Мазепа та його доба. Тези доповідей наукової конференції. – К., 1995. – С.44.
[75] Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Вид.4 – Львів,1992.. С.263.
[76] Альбовский Е. История Харьковского слободского казачьего полка (1651 – 1765) – Харьков, 1895. – С.144,169.
[1] Мыцик Ю.А. Новые документы Богдана Хмельницкого об антифеодальной борьбе народных масс на Украине // Актуальные проблемы аграрной истории Украины: Сб. науч. тр. Днепропетровск, 1980 - С. 184; Смолій В. Національно-Визвольна війна в контексті українського державотворення // Національнно-Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. - К., 1998. - С. 15.
[2] Памятники, изданные Киевскою комисией для разбора древних актов. - К., 1898. - Т.1. - С.246; Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - К., 1990. - С.131.
[3] Реєстр Війська Запорозького 1649 року. - К., 1995. - С.5.
[4] Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648-1676 рр.). - К., 1999. - С.205.
[5] Крип'якевич І. Вказ. праця. - С.134.
[6] Там же. - С.130.
[7] Молчановский Н. Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках и Б.Хмельницком // Киевская старина. - 1900. - №1. - С.71.
[8] Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. - К., 1994. - С.39.
[9] Герасимчук В. Виговський і Гадяцький трактат // ЗНТШ. - Львів, 1909. - Т.89. - С.86.
[10] Крип'якевич І. Серби в українському війську 1659-1660 рр. // ЗНТШ - Львів, 1920. - Т.129. - С.81-82; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.2. - К., 1992. - С.165.
[11] Сокирко О. Українські найманці (охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1672 рр.) - К., 1998. - С.4.
[12] Цит. за: Загороднюк Л. Щоб іскрилась Україна на гетьманській булаві // Військо України. - 1999. - №5-6. - С.35.
[13] Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - К., 1969. - С.11.
[14] ЦНБ НАН України - Інститут рукописів. - Ф.1., спр.6304. - арк.288; Путро О. Українське козацьке військо // Київська старовина. - 1997. - №.6. - С.3.
[15] Там же. - 1998. - №1. - С.20.
[16] Полное собрание законов Российской империи. - Т.23. - Спб., 1830. - №16784, 16785.
[17] Залізняк Л. Чи були запорожці європейськими лицарями? // Старожитності. - 1991. - №4. - С.9.
[18] Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ - перша половина ХVІІ ст.) - К., 1998. - С.119.
[19] Панашенко В. Нова Січ (1734-1775 рр.) // Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва ХVІ-ХІХ ст.) - К., 1998. - С. 168.
[20] Макиавелли Н. Государ. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. - Москва, 1996.
[21] Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. - Т.4. – Москва, 1938. - С.104-105.
[22] Новак Т. Ракетная техника в Польше до середины ХІХ века // История военного дела в Польше. Избранные вопросы. - Варшава, 1970. - С.65.
[23] Там же. - С.66.
[24] Wereszczynski J. Droga Pewna // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. - К., 1858. - Вып.1. - С.9.; Сас П.М. С.Оріховський, Й.Верещинський: Політико-правові концепції державного устрою // Польсько-українські студії. - Вип.1. - К., 1993. - С.65.
[25] Wereszczyński J. Publika z strony fundowania szkoły rycerskiej na Ukrainie. – Kraków,1594; Op.cit. Sposob osady nowego Kijowa. – Kraków,1595; Op.cit. Woisku zaporowskiemu pokazanie iassne. – Kraków, 1596.
[26] Kondycje podane od Nalewayka Królowi Legomosci // Zbiór pamiętników do dziejów polskich. - T.2. - Warszawa, 1858. - S.218-219; Сас П.М. Вказ. праця. - С.223-237.
[27] Olejnik K. Rozwój polskiej myśli wojskowej do końca XVII w. – Poznań, 1976. – S.126.
[28] Немирич Ю. De Bello Moskovitico // Хроніка 2000. - 1995. - №1. - С.134-147; Титов В. Юрій Немирич та його праця "Discursus de bello moskovitico" // Конотопська битва 1659 року. Зб. наук. праць. - К., 1996. - С.77-81.
[29] Цит. за: Мішин В. Юрій Немирич - теоретик українського воєнного мистецтва (1612-1659) // Військо України. - 1999. - №5-6. - С.34.
[30] Дельбрюк Г. История военного искусства. - Т.4. - С.256.
[31] Разин Е.А. История военного искусства. - Т.3. - М., 1961. - С.333.
[32] Стороженко І.С. Волинь і Поділля у стратегічних планах Б.Хмельницького. // Українська козацька Держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Вип.5. -К., 1995. - С.31-32.
[33] Маевский В. Польское военное искусство второй половины ХVІІ в. // История военного дела в Польше. - С.115.
[34] Разин Е.А. История военного искусства. - Т.3. - С.335.
[35] Заруба В.М. Студії з історії України. - К., 1995. - С.96-98.
[36] Стороженко І.С. Битва на Жовтих Водах. - Дніпропетровськ, 1997.
[37] Він же. Корсунська битва 1648 // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Вип.3. - К., Черкаси, 1993. - С. 145.
[38] Цит. за: Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К., 1991. - С.178.
[39] Соловьев С. История России с древнейших времен. - Т.11. – Спб., 1910 - С.50.
[40] Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - С.42.
[41] Цит. за Сидоренко В.О. Козацька піхота та її озброєння під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. - К., 1972. - Вип.7. - С.161.
[42] Там же.
[43] ЦДІА України. - Ф. 229. - оп.1. - спр.247. - арк.5.
[44] Українські народні думи і пісні. - К., 1955. - С.120
[45] Крип'якевич І. Студії над державою Б.Хмельницького. VІІ. Військо // ЗНТШ. - Т.151. - Львів, 1931. - С.114.
[46] Крип'якевич І., Гнаткевич Б. Історія українського війська. - Львів, 1936. - С.272.
[47] Эварницкий Д.И. История запорожских козаков. - СПб., 1897. - Т.111. - С.443.
[48] Челеби Э. Книга путешествий. - М., 1961. - Вып.І. - С.651.
[49] Майер Б.С. Крестьянство Германии в эпоху позднего феодализма. - М., 1985. - С.126.
[50] ЦНБ НАН України, Інститут рукописної книги. - Ф.1. - Спр.58451. - Арк.1.
[51] Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. о Валахии, Молдавии и Украине // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – Москва, 1964. – С.152.
[52] Челеби Э. Книга путешествий. Вып.1. – Москва, 1961. – С.215-216.
[53] Ищенко С.А. Война и военное дело у крымских татар ХVI - XVIII вв.// Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в ХII – XVI вв. – Ростов-на-Дону, 1989. – С.139-140.
[54] Описание Черного моря и Татарии составил доминиканец Эмилио Дортелли д'Асколли, префект Каффы, Татари и проч.// ЗООИД. – Т.24. – Одесса, 1902. – С.123.
[55] Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки і контррозвідки (нариси). - К, 1995 – С.28 - 41.
[56] Там же – с.34
[57] Oświęcim S. Dyaryusz 1643-1651 – Kraków, 1907 - S. 324
[58] Ільєнко І. «Дабы Государю все ведомо было». Царські вивідчики в Україні в другій половині XVIIcт. // Військо України. - №7-8. - 1996 - С.31.
[59] Сідак В., Степанков В. З історії української розвідки і контррозвідки. – С.42 –55.
[60] Там же. - С.56 – 73.
[61] Там же. – С.84
[62] Ведєнєєв Д. З історії розвідки і військової дипломатії України // Розбудова держави. - 1993. -№9. - С.17.
[63] Він же. Організація розвідувально-дозорної служби українського козацтва .// Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Вип.5. – К., 1995. – С.209.
[64] Fuglewicz S. Ilustrowana historia fortyfikacji. – Warszawa,1991 – S.12; Мальченко О. Типологія замкових та міських фортифікаційних систем на південно-східному українському порубіжжі (кінець ХІV – серед. ХVІІ ст.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т.1. – К., 1996. – С.12-13.
[65] Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХУ века, описанное его сыном Павлом Алеппским. Вып.3. // ЧОИИДР. – Москва, 1897. – Кн.4. – С.14.
[66] Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С.58.
[67] Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С.117
[68] Сидоренко В.О. Вогнепальна зброя селянсько-козацької піхоти ХVІ – ХVІІ ст. // Український історичний журнал. – 1969. - №5. - С.114
[69] Він же. Зброя місцевого виробництва на Україні епохи Визвольної війни // Український історичний журнал. – 1978. - №9. – С.75 – 80.
[70] Жолтовський П.М. Художнє лиття на Україні ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1973. – С.41.
[71] Галенко О. Лук та рушниця в лицарській символіці українського козацтва: парадокси козацької ідеології і проблема східного впливу // Medievalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т.5. – К., 1998. – С.97
[72] Савваитов П. Описание старинных русских утварей. – Спб., 1896. – С.122; Свєшніков І. Озброєння козацького війська за матеріалами розкопок місця Берестецької битви 1651 р.// Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – Вип.2. – К., 1993. – С.163.
[73] Ніколаєва Т. Історія українського костюма. – К., 1996. – С.48.
[74] Сокирко О. Військо Гетьманщини кінця ХУІІ – початку ХУІІІ ст. (спроба історико-побутової реконструкції) // Гетьман Іван Мазепа та його доба. Тези доповідей наукової конференції. – К., 1995. – С.44.
[75] Історія Українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). Вид.4 – Львів,1992.. С.263.
[76] Альбовский Е. История Харьковского слободского казачьего полка (1651 – 1765) – Харьков, 1895. – С.144,169.