Іван Вишенський і Львівське братство: літературні аспекти діалогу

Конфлікт українського письменника-полеміста Івана Вишенського з Львівським Успенським братством розглядається в контексті діалогу епох Ренесансу й Бароко. Цей діалог у Речі Посполитій набуває міжетнічного й понадконфесійного характеру. Позиції Львівського братства визначаються гуманістичними засадами його суспільної діяльності. Іван Вишенський своєю творчістю тяжіє до стилю бароко. Про це свідчать риси містицизму в його релігійних поглядах, узалежнення ним освіти від релігійного виховання, поетика з широким використанням метафор, контрасту, повчальних прикладів.

Ігор Ісіченко, архієпископ, доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна

Драматична історія рецепції особистості Івана Вишенського та його літературної спадщини українською суспільною думкою ХІХ-ХХІ ст. сама з себе вельми показова для аналізу механізмів діалогу культурних епох. Перші публікації творів афонського монаха [1, с. 205-270; 9, с. 67-154; 2, с. 19-48] з’явилися в Російській імперії часів панування в її державній доктрині відомої «тріади» графа Уварова: «Православ’я. Самодержавство. Народність» [7] та антикатолицьких репресій, викликаних польським Січневим повстанням 1863-1864 рр. [20, с. 125-143.] В цьому суспільному контексті спадщина українського полеміста об’єктивно стає знаряддям політичного протистояння між царською владою та рухами опору, котрі набували (зокрема, на Холмщині та Підляшші [47]) конфесійного забарвлення. У підавстрійській Галичині, де в останній чверті ХІХ ст. дискусії про чистоту візантійського обряду й Добромильську реформу поляризували українську громаду [24, с. 316-324], радикалізм Івана Вишенського виявився суголосним суспільній полеміці. Нарешті, після відкритої Ярославом Галаном ідеологічної атаки на Берестейську унію спадщина Івана Вишенського входить в активний вжиток совєтських пропаґандистів, надаючи історичного обґрунтування політиці релігійних репресій [4, с. 93-186]. І щоразу політично заанґажоване прочитання Івана Вишенського визначало рецепцію його творів у кодах антикатолицької публіцистики [3, с. 271-276; 11, c. 40-60].

Додаткові нюанси вносить у дослідження творчості Івана Вишенського її локалізація в комунікативній моделі, визначеній Володимиром Леніним як «боротьба двох культур у кожній національній культурі» [19, с. 154-157]. Керуючись цією моделлю, совєтське літературознавство інтерпретувало критичні зауваження полеміста стосовно способу життя панівних еліт Речі Посполитої як його участь у класовому протистоянні, у згаданій вищі «боротьбі двох культур» [3, с. 273-274; 21, с. 12-17; 39, с. 42-51]. Саме в цьому соціальному діалозі Іван Вишенський протиставлявся анонімному авторові «Перестороги» з надіями останнього на «сенаторов і панов руських» [28, с. 46]. Якщо врахувати ідентифікацію автора «Перестороги» як людини з кіл Львівського братства [16, с. 261], то очевидним стає накладання на літературний діалог схеми класових змагань «голяка-странника» з Афону із багатими львівськими патриціями.

Попри штучність нав’язування конфліктові Івана Вишенського зі Львівським братством соціального характеру, сам конфлікт очевидний. Він безпосередньо відображений у посланнях до стариці Домникії [5, с. 161-169] та Львівського братства [5, с. 206-208], його пафос відчувається вже в «Пораді» [5, с. 22-44]. Іван Франко в монографії «Іван Вишенський і його твори» (1895) інтерпретував цей конфлікт як наслідок принципових розбіжностей між освітніми ініціативами Львівського братства та аскетичними прагненнями афонського монаха [32, с.131-139]. Така інтерпретація закріпилася в українському літературознавстві [6, с. 429-431; 3, с. 272; 16, с. 236; 39, с. 95, 99].

Спроби спроектувати на літературне життя України XVI-XVII ст. зміни культурно-мистецьких епох, що визначали ситуацію в тогочасному загальноєвропейському письменстві, розпочаті Миколою Гнатишаком (1902-1940) [36., с. 11-12], зобов’язують розширити контекст полемічного діалогу Івана Вишенського та Львівського братства. Адже вже в одній зі своїх перших літературознавчих публікацій Іван Франко ставить афонського аскета «на рубеже двух миров, двух исторических течений» [33, с. 319] – візантійського Середньовіччя та ренесансного гуманізму. Франко характеризує монаха Іоана як «самого яркого представителя эпохи Возрождения со стороны языка, формы и духа своих сочинений» [33, с. 318]. Ідентифікація Івана Вишенського як чільного представника ренесансного гуманізму в Україні стала відтоді вельми популярною. Навіть такий загалом відповідальний автор, як Порфирій Яременко, раз у раз повторює тези про належність Івана Вишенського до «гуманістично-реформаційного руху» [39, с. 4], його «ренесансно-реформаційні погляди» [39, с. 39], «ренесансні настрої» [39, с. 69]. Теза про «гуманістичну спрямованість світогляду Вишенського» лягла в основу концепції монографічного дослідження Андрія Пашука [26]. Торкалися проблеми ренесансних елементів у стилі мислення Івана Вишенського й Дмитро Наливайко та Володимир Крекотень [23, с. 42]. Хоча ще 1963 р. в одній із перших спеціальних публікацій на теми ренесансної культури східних слов’ян Ілля Голенищев-Кутузов критично згадував про літературознавців, які «прагнуть перетворити афонського анахорета на гуманіста» [8, с. 194].

Варто, однак, нагадати, що за умов суворих обмежень, запроваджених в СССР на гуманітарні дослідження, поняття гуманізму було для істориків української культури рятівним при формуванні тематики наукових студій і публікації їхніх наслідків. Тому іронія Григорія Грабовича стосовно «іконописного зображення Вишенського в совєтській історії літератури» [10, с. 261-262] виглядає дещо недоречною.

Належність Івана Вишенського до гуманістичної культури Ренесансу справді важко довести. Натомість культурно-освітня діяльність Львівського братства без істотних застережень вписується в контекст європейського Відродження. Справді, першочергова увага до видання книг і провадження школи, застосування в педагогічній практиці гуманістичного досвіду викладання «семи вільних наук», актуалізація грецької мови через її вивчення в школі, нові переклади візантійських Отців Церкви, публікація й виголошення літературних текстів цією мовою, протистояння мирянської спільноти церковній ієрархії, заміна середньовічного права патронату на меценатський патерналізм – ці риси виглядають суголосними гуманістичному ідеалові «людини трьох мов», ренесансному гаслові «ad fontes» та реформаційному замахові на ексклюзивні права єпископату.

У працях Ярослава Ісаєвича [13; 15; 42], Ігоря Шевченка [37, с. 159], Андрія Ясіновського [40] й цілої низки інших дослідників Львівське братство давно вже позиціонується в контексті ренесансних або принаймні реформаційних впливів. Микола Голубець ще 74 роки тому зазначав, пишучи про Ренесанс в Україні: «Припадок хотів, що його поява в нас зійшлася з нашим культурно-національним і політичним відродженням» [14, с. 528] та говорив про «український ренесанс» у зв’язку зі змінами в архітектурному обличчі Львова XVI ст. [14, с. 528-535]. А Наталя Яковенко пише навіть про «галицький Ренесанс» як «каталізатор, що стимулював модифікацію доти скутого конфесійним каноном руського мистецтва» [38, с. 137]. І хоча йдеться все ж про мистецьке середовище, а не про саму діяльність Львівського братства, навряд чи можна їх розірвати або тим більше протиставити одне одному. Богдан Кравців цілком логічно зауважував був, що «архітектурне й мистецьке обличчя ренесансного Львова уявляється цілком відірване, не зв’язане з його духовним життям», передусім же з «пройнятою гуманістичним спрямуванням» культурно-освітньою діяльністю Львівського братства [17, с. 310].

Щоправда, Дмитро Чижевський вміщує творчість Івана Вишенського в епоху, названу ним «Ренесанс та Реформація», але тут же зазначає: «Коли Вишенський і належить до українського “ренесансу”, то він у ньому є Саванаролою, що не зупинився б, мабуть, перед знищенням усіх “надбань” нової культури» [35, с. 226]. А на завершення відповідного розділу той же Чижевський констатує переростання Іваном Вишенським сучасності з її скутим канонічними взірцями стилем, «бо пишністю свого стилю, ориґінальністю, сполученням переобтяженості з легкістю він наближається до найкращих взірців барокового стилю» [35, с. 232].

Ще задовго до Дмитра Чижевського, 1926 р., Володимир Перетц висловив припущення про залежність манери письма Івана Вишенського від поширюваного через польські культурні впливи стилю бароко [27]. Дмитро Наливайко в своїй етапній статті з 1972 р. виявляє в Івана Вишенського елементи барокового стилю [22, c.55], обережно застерігаючи, що цього замало, аби віднести письменника до літератури бароко [22, c.59], як це роблять Андре Андьял та Олександр Морозов [22, c.55]. Порфирій Яременко критично відреаґував на ці дискусії, заявляючи, що «стиль Івана Вишенського не в’яжеться з бароковою естетичною концепцією… Учителями для Вишенського були не латино-польські ритори, а насамперед візантійсько-слов’янські майстри слова» [39, с. 110].

Зрозуміло, що йдеться не так про стиль бароко в широкому сенсі, як про визнання залежності письменника від носіїв цього стилю й опонентів на полі конфесійних дискусій. Коли ж розглядати поетику Івана Вишенського в її цілості, а за культурний контекст творчості полеміста приймати цивілізаційний простір Речі Посполитої в його етнічному й конфесійному багатоманітті, застережень щодо барокової природи стилю стає менше.

Від часу появи монографії Едварда Порембовича «Анджей Морштин, представник бароко в польській поезії» (1893) [44] в полоністиці закріпилося визначення хронологічних меж епохи Бароко вісімдесятими роками XVI ст. [41, s. 11] або ж часами Стефана Баторія (1576-1586) [46, s. 102] й тридцятими роками XVIII ст. [41, s. 11]. І хоча ще Юліян Кшижановський розглядав творчість Петра Скарґи в контексті епохи Ренесансу [43, s. 166-172], пізніші історики польської літератури виділяють постать Скарґи як знакову, а до певної міри й ініціальну, для епохи Бароко [41, 159-173; 46, s. 116-118]. Серед інших стильових домінант Скарґи фігурують його цілковита перейнятість великою релігійною контроверсією свого часу й боротьба за реформу звичаїв у країні [41, s. 160], критика культурної системи шляхти з «нагромадженням стількох неґативних рис і стількох чорних барв довкола клейнодів аристократії, що ці клейноди… оточуються тоном погорди» [41, 161], протиставлення ренесансному взірцеві людини середньовічних зразків, віднова святості життя як норми поведінки [41, s. 162], пророчий тон, зіпертий на старозавітні взірці, гострота стилю [41, s. 163], заперечення сучасного стилю життя на користь Середньовіччя [41, s. 163], патетична стилістика, викликана невідповідністю реальності ідеалові [41, s. 164], присвоєна наратором позиція деміурга, пророка, що водночас існує в часі й понад часом [41, s. 165]. «Скарґа вмів з надзвичайною силою виражати образ суспільної деструкції в пророчих видіннях майбутнього Польщі, якщо її суспільство на зазнає змін» [41, s. 164], - пише Чеслав Гернас. Бог у баченні Скарґи – грізний, суворий стратег, не схильний пробачати провини [41, s. 167].

Чи ж є серед цих рис хоч одна, не властива ментальності й стилеві письма Івана Вишенського? Заанґажованість українського полеміста в міжконфесійній дискусії невіддільна від його турботи про виправлення стилю життя за моделями, що склалися в середні віки. Головному об’єктові критики, шляхті, закидаються насамперед втрата старосвітської чистоти звичаїв і захоплення модними новаціями, що зачепили й львівський патриціат. Суворість викривального тону й беззастережна повчальність звернень до адресата з позицій досвідченого провидця розкривають залежність автора від старозавітніх взірців, насамперед від пророчих книг. Навмисну ж архаїчність суспільних ідеалів і мови наратора логічніше пояснити не анахронічністю внутрішнього світу ізольованого в афонській печері аскета, а широко застосовуваним у бароковій естетиці прийомом самоідентифікації творця в понадчасових вимірах національного буття.

Афон чудово вкладався в семіотику бароко як простір, непідвладний часові й ізольований від динаміки розвитку довколишнього світу. Однак навряд чи можна ототожнювати цей літературний образ із реальним світом монастирів Святої Гори, підвладних Османській імперії й досить тісно пов’язаних із поствізантійським довкіллям завдяки покликаним звідти монахам, а також прибулим звідусюди прочанам, як і грецьким, румунським, грузинським і слов’янським доброчинцям [29, с. 838-1061]. Траплялося й святогірським аскетам залишати Афон задля пошуку пожертв у православних країнах або й для душпастирської допомоги їхнім народам. Високо шанований Іваном Вишенським його земляк, галичанин Йов Княгиницький, став чи не найвідомішим організатором монашого життя в Україні після преподобних Антонія та Феодосія Печерських [34, с. 11-26]. Та й сам Іван Вишенський, як засвідчив ще Ігнатій з Любарова [12], приєднався до Йова Княгиницького: «от Святыя Горы прійде и пожив с ними нѣколико время» [30, с.654].

Петро Скарґа був найпомітнішим опонентом Івана Вишенського. Безпосередньо до нього звернені два послання українського автора: «Краткословний отвѣт Θеодула… против безбожнаго… писанія Петра Скарґи о реченном ряде и єдности Костела Божіяго» та «Зачапка мудраго латынника з глупым русином». Обидва твори стали реакцією на отриманий на Афоні близько 1600 р. й опрацьований по поверненні з України [5, с. 323-324] примірник другого видання полемічного трактату Петра Скарґи «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем» (1590). Але навіть і твори, написані раніше, насамперед «Писаніє до всѣх обще, в Лядской земли живущих», «Писаніє к утекшим от православноє вѣры єпископом», не могли іґнорувати вихідних імпульсів до міжконфесійної полеміки в Речі Посполитій, що йшли від згаданого трактату Петра Скарґи, вперше виданого 1577 р. Адже ситуація літературного діалогу, обумовлюваного полемічною стратегією, зобов’язує шукати адекватних стилеві опонента риторичних прийомів і поетичних засобів. Іван Вишенський, входячи в комунікативний простір барокового діалогу, мусить послугуватися його кодами. До того ж, він апелює до письменних кіл Речі Посполитої, в читацькій свідомості яких на кінець XVI ст. вже утвердилася нова рецептивна програма.

Чи належало до цих кіл Львівське братство? Певно, що так. Але його культуротворча програма, сформована в парадигмах ренесансного гуманізму, вже виглядала чужою і для Івана Вишенського, і для його молодших сучасників. Доба абсолютизації ролі освіти, галасливих кампаній опору власній ієрархії, блокування з різновірцями (протестантами) в єдиний дисидентський табір проминула. На зміну інтеґристиським тенденціям європейського Ренесансу приходить барокова ксенофобічна замкненість. І зустріч Івана Вишенського з громадою львівських братчиків виявляє різницю культурних кодів обох учасників діалогу.

Ось перед нами «Послання до стариці Домникії», адресоване за посередництвом відомої лише на ім’я монахині хворому на той час лідерові Львівського братства Юрієві Рогатинцю [32, с. 131], датоване Іваном Франком квітною неділею 1606 р. [32, с. 134-135], а Ігорем Єрьоміним – 1605 р. [5, с. 322]. Воно пересипане випадами проти «латинской єреси» [5, с. 162], «хитростных латынских наук» [5, с. 62], «поганскои латынскои науки» [5, с. 163], «латынского мудрованія и хитрости» [5, с. 164], «сладкои латынскоє прелести травы» [5, с. 164]. Було б, однак, неприпустимим спрощенням ототожнювати осоружне авторові «латинство» з християнством латинського обряду. Вишенському йдеться про гуманістичну систему освіти, логіка котрої веде учня від «семи вільних наук» через філософію до богослов’я. І він застерігає від небезпеки, що коріниться в цій педагогічній системі: небезпеки прихованого повернення до античної, тобто, що для Вишенського визначальне, - поганської, - системи цінностей. «Єсли тыє байки риторскіє знают, но тѣжь к басням досконалшим, родителем сих, то єсть до латини, паки возвращаются и отходят: свойственноє к своєму духу влечется и прилепляєт» [5, с. 162]. Коментуючи ці слова, Василь Микитась стверджував, що «тут мова йде про твори античної та ораторсько-проповідницької католицької літератури бароко» [31, с. 560]. Але ж парою сторінок нижче Іван Вишенський і сам використовує класичну барокову вставну новелу – апофегму [18, с. 106-111] про двох розсварених монахів, відданих на муки [5, с. 167-168]. Очевидно, авторові йдеться таки про суто античні конотації, пов’язувані з некритичним сприйняттям міфологічної культури.

Антикатолицький пафос у посланні до братчиків практично відсутній. Навіть коли критично згадується митрополит Іпатій Потій, то як жертва навчання, позбавленого формотворчих засад: «днесь єретик и каштелян, а заутра намѣсник Христов» [5, с. 165]. «Єретик», зрозуміло, стосується юнацького захоплення Адама Потія кальвінізмом. Гнівні філіпіки автора, втілені в його віртуозних риторичних фігурах з довжелезними синонімічними рядами метафоричних епітетів, спрямовані не проти іншої конфесії, а проти духовно незрілих осіб, формальна освіта яких лише підігріває приховані амбіції та виявляє їхню невідповідність прийнятим на себе повноваженням. «Бо ся с того дерзновенія все єреси в нас породили, и церков воздушныє духи сплюндровали» [5, с. 164]. Говорячи ж про єресі, Вишенський у посланні до стариці Домникії має на увазі протестантські визнання, все ще поширені на початку XVII ст. в Речі Посполитій. Радикальне протиставлення власних одновірців протестантській громаді помітно різниться від стосунків, що складалися в шляхетських колах Речі Посполитої наприкінці XVI ст., в часи спільного захисту православними й протестантами своїх громадянських прав.

Гуманістичний аспект освітньої програми Львівської братської школи, напевне, незвідної до збереженого в архіві «Порядку шкільного» [1, с. 181-184; 25, с. 37-42], провокує автора послання до саркастичних згадок про «басни аристотельскіи» [5, с. 163] та «латынских басней учеников», котрі «комедіи строят и играют» [5, с. 164]. Однак тут же Іван Вишенський спростовує закиди в своїй упередженості: «не бо аз хулю граматичноє ученіє и ключь к познанію складов и речей» [5, с. 163]. Він турбується про логіку виховного процесу, про брак духовного підґрунтя в учнів і радить «нашим фундатором благочестія во Львовѣ: в первых, церковного послѣдованія, славословія и благочестія узаконити, дѣтем научити; таже утвердивши сумненія вѣры благочестивыми догматы, тогда внѣшних хитростей для вѣдомости касатися не возбраняти» [5, с. 163].

Не заперечуючи потреби в засвоєнні учнями знань, пропонованих гуманістичною програмою («внѣшних хитростей»), Іван Вишенський відкидає спокусу звести шкільне навчання до сприйняття інтелектуальної й культурної інформації. Він знов і знов наголошує на фундаментальному значенні для школи формування в учнів твердих релігійних переконань, міцної духовної підоснови для інтелектуального розвитку. «Дух святаго словесы» він протиставляє «чернилом хитрости» [5, с. 162], виразно позиціонуючи себе в споконвічній дискусії про пріоритети в педагогічному процесі та стосунки між навчанням і вихованням. Доречно було б пригадати, що в часи юності Івана Вишенського в європейському шкільництві стрімко розвивається й утверджує своє домінування ігнатіанська методика, остаточно закріплена «Ratio Studiorum» 1599 р. [45, c.7-15]. Використовуючи гуманістичну модель «семи вільних наук», єзуїтська система інтерпретувала її в новій освітній перспективі: «релігійного виховання суспільних еліт» [45, c. 14]. Попри свою позірну альтернативність монашому середовищу Петра Скарґи, український полеміст по суті стверджує ту саму засаду пріоритетності релігійного виховання.

Вже Іван Франко ставив Вишенського біля початків літературного напрямку, що виявляється з кінця XVI ст. – «епідемічного нахилу до чудесного, котрий бачимо у нас в XVII ст.» [32, с. 100]. Іван Пашук уточнює, що йдеться про «містичний шлях пізнання, оснований на вірі в існування надприродних правды таинств та у здатність людини вступити у безпосередні стосунки з ними» [26, с. 96]. Конфлікт із Львівським братством, про який згадує Іван Вишенський, виник через вибір полемістом споглядального життя на шкоду активному служінню в світі. Братчики звинувачували Вишенського, «яко от диявола пострадах, зане до Унева отидох» [5, 159]. Адже мирянський рух в Україні, взорований на досвіді Львівського братства, виходив із необхідності використовувати всі легальні можливості Речі Посполитої для активної культуротворчої праці з метою розширення суспільного сеґменту «руського народу грецької віри». Гуманістична концепція розвитку Церкви зосереджувала увагу на правному забезпеченні діяльності клиру й церковних інститутів, вреґулюванні стосунків ієрархії з мирянами, подоланні симонії та неосвіченості, публікації джерельних текстів масовими накладами, створенні конкурентоспроможних шкіл, повному використанні проповідницького потенціалу. Відомий уже на той час святогірський монах цікавив братство як учасник цих процесів, талантовитий публіцист, здатний гідно репрезентувати православну громаду в діалозі з владою та іншими конфесійними середовищами. Натомість Іван Вишенський боронить не лише власне право на молитовне усамітнення, але й необхідність для кожного християнина пустелі як простору для усамітнення «на воскресеніє души от мирского страстного навыкновенія» [5, 166]. Бо «не может никто никого врачевати албо учити, если наперед себѣ не уздоровит и не научит. Так же и в спасеніє жаден привести не может, єсли перво себѣ на спасаємом фундаменте не поставит» [5, 166]. Заклик Івана Вишенського до проходження пустельницької школи містичного єднання з Богом задля належного здійснення своєї суспільної місії лунає в діалозі з найдіяльнішою православною інституцією України епохи Ренесансу, Львівським братством, не як знак повернення в минуле. Його автентичний сенс розкривається в широкому контексті діалогу двох суміжних епох, зустріч яких українська культура переживає в останній чверті XVI – першій третині XVII ст.: епох Ренесансу й Бароко. І в цьому контексті Іван Вишенський виглядає не більшою «людиною середньовіччя» [10, с. 276], ніж Ігнатій Лойола, Тереза Авільська, Іоан від Хреста або ж Никодим Агіорит і Паїсій Величковський – постаті, без яких неможливо осягнути загадки європейського Бароко і які визначають його просторові й часові межі.

Бібліографія

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - СПб., 1865. - Т. 2. – 15; 288 с.
2. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – Киев, 1887. – Ч. 1, т. 7. – 16; 800; 2 с.
3. Білецький Олександр. Полемічна література. Іван Вишенський // Білецький Олександр. Зібрання праць: У 5 т. – К. : Наук. думка, 1965. – Т. 1. – С.264-276.
4. Боцюрків Богдан. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) / Пер. з англ. Наталії Кочан; за ред. Олега Турія. – Львів: Вид-во УКУ, 2005. – хх; 268 с.
5. Вишенский Иван. Сочинения / Подг. текста, статья и комментарии И.П. Еремина. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1955. – 372 с.
6. Возняк Михайло. Історія української літератури: У 2 кн. – Львів: Світ, 1992. - Кн.1. – 694 с.
7. Вортман Р. «Официальная народность» и национальный миф российской монархии XIX века // РОССИЯ / RUSSIA. Вып. 3 (11): Культурные практики в идеологической перспективе. — М.: ОГИ, 1999, с. 233—244.
8. Голенищев-Кутузов И. Украинский и белорусский гуманизм // Голенищев-Кутузов И. Славянские литературы: Статьи и исследования. – М. : Худож. лит., 1973. – С. 132-216.
9. Голубев С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883. – Т. 1. – 1165 с.
10. Грабович Григорій. Авторство й авторитет у Івана Вишенського: діалектика відсутності // Грабович Григорій. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К. : Основи, 1997. – С. 260-277.
11. Загайко П.К. Українські письменники-полемісти кінця XVI – початку XVII ст. у боротьбі проти Ватикану й унії. – К. : Вид-во АН УРСР, 1957. – 87 с.
12. Игнатій из Любартова. Житіе и жизнь преподобного отца нашего Іова, и о сконьчаніи его, и о составленіи святая обители Скитскія вкратце списано / Видав А.С. Петрушевич // Зоря галицкая яко альбум на 1860 г. - Львів, 1860. - С. 225 – 251.
13. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. – К. : Наук. думка, 1966. – 250 с.
14. Історія української культури / Під заг. ред. д-ра Івана Крип’якевича. – Ню Йорк: Рада оборони і допомоги Україні УКК Америки, 1990. – 8; 718 с. Передрук видання Івана Тиктора 1937 р.
15. Історія української культури : В 5 т. – К. : Наук. думка, 2001. – Т. 2. Українська культура ХІІІ – першої половини XVII століть. – 846 с.
16. Історія української літератури: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1967. – Т.1. – 539 с.
17. Кравців Богдан. Ренесанс і гуманізм на Україні // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. – К.: Наук. думка, 1993. – С. 300-318.
18. Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського : З історії української новелістики XVII ст. – К. : Наук. думка, 1983. – 407 с.
19. Ленін про культуру і мистецтво / Упор. Н.І. Крутікова; вступна стаття Б.С. Мейлаха. – К.: Держполітвидав УРСР, 1957. – 558 с.
20. Лиценбергер О.А. Римско-Католическая Церковь в России: История и правовое положение. – Саратов, 2001. – 382 с.
21. Микитась Василь. Полум’яний патріот, письменник-полеміст Іван Вишенський // Іван Вишенський. Вибрані твори. – К. : Дніпро, 1972. – С.5-20.
22. Наливайко Д.С. Українське літературне барокко в європейському контексті // Українське літературне барокко. – К. : Наук. думка, 1987. – С. 46-75.
23. Наливайко Д.С., Крекотень В.І. Українська література XVI-XVIII століть у слов’янському і європейському контексті // Слов’янські літератури: Доповіді на ХІ Міжнародний з’їзд славістів. – К. : Наук. думка, 1983. – С. 27-64.
24. Нарис історії василіянського чину святого Йосафата. – Рим: Вид-во оо. Василіян, 1992. – С.316-324.
25. Пам’ятки братських шкіл на Україні: Тексти і дослідження / Редколегія: В.І. Шинкарук, В.М. Нічик, А.Д. Сухов. – К. : Наук. думка, 1988. – 568 с.
26. Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів : Світ, 1990. – 176 с.
27. Перетц В.Н. Иван Вишенский и польская литература XVI в. // Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI–XVIII веков. – Ленинград, 1926. – Кн. 1. – С. 15-49.
28. Пінчук С.П. Іван Вишенський: Літературний портрет. – К.: Держлітвидав, 1959. – 96 с.
29. Порфирий (Успенский), епископ. История Афона: В 2 т. – М.: Даръ, 2007. – Т. 1. – 1088 с.
30. Сумцов Н.Ф. Иоанн Вышенский: Южнорусский полемист начала XVII века // Киевская старина. – 1885. - № 4. – С. 649-677.
31. Українська література XIV-XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіграфічні твори. Полемічні твори. Перекладні твори. Поетичні твори / Автор вст. ст. і редактор тому В.Л. Микитась. – К. : Наук. думка, 1988. – 597 с.
32. Франко Іван. Іван Вишенський і його твори // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К. : Наук. думка, 1981. – Т. 30. - С. 7-211.
33. Франко Иван [Мирон]. Иоанн Вишенский: Новые данные для оценки его литературной и общественной деятельности // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К. : Наук. думка, 1981. – Т. 27. - С. 318-326.
34. Целевич Юліян. Історія Скиту Манявського від єго основання аж до замкнення (1611-1785). – Львів, 1887. – 136 с.
35. Чижевський Дмитро. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – 480 с.
36. Чижевський Дмитро. Український літературний барок : Нариси / Підгот. тексту Леоніда Ушкалова; вступна стаття Олекси Мишанича. – Харків: Акта, 2003. – 460 с.
37. Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII століття / Авториз. пер. з англ. Марії Габлевич; під ред. Андрія Ясіновського. – Львів : Ін-т історії Церкви ЛБА, 2001. – хіх; 250 с.
38. Яковенко Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-е вид., перероб. І розшир. – К.: Критика, 2005. – 584 с.
39. Яременко П.К. Іван Вишенський. – К. : Вища школа, 1982. – 142 с.
40. Ясіновський А.Ю. «Синтагматіон про сім святих тайн» Гавриїла Севера в контексті грецько-українських культурних та релігійно-політичних зв’язків кінця 16 — початку 17 століть: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – Львів, 2003. – 16 с.
41. Hernas Czesław. Barok. – 4-e wyd. - Warszawa : PWN, 1980. – 658 s.
42. Isaievych Yaroslav. Between Eastern Tradition and Influences from the West: Confraternities in Early Modern Ukraine and Byelorussia // Ricerche Slavistiche. — 1990. — Vol. 37. — P. 269 — 294.
43. Krzyżanowski Julian. Historia literatury polskiej: Alerogyzm – preromantyzm. – Warszawa : PIW, 1979. – 694 s.
44. Porębowicz Edward. Andrzej Morsztyn, przedstawiciel baroku w poezyi polskiej. – Kraków: Nakładem Akademii Umiejętności, 1893. – 95 s.
45. Ratio Studiorum: Уклад студій Товариства Ісусового. Система єзуїтської освіти / Пер. з лат. Р. Паранько, пер з англ. А. Маслюх. – Львів : Свічадо, 2008. – 252 с.
46. Sajkowski Alojzy. Barok. – 2-ie wyd. – Warszawa : Wyd-wa szkolne i pedagogiczne, 1987. – 420 s.
47. Tajna misja jezuitów na Podlasiu (1878-1904): Wybór dokumentów z archiwów zakonnych Krakowa, Rzymu i Warszawy / Oprac. i wstęp Robert Danieluk SJ. – Kraków : WAM, 2009. – 773 s.