Кримське ханство й Північне Причономор’я в період правління Хаджі Ґерая (1442-1466 рр.)


Період 1442–1466 рр. в історії Кримського ханства доволі слабко представлено у джерелах. Події у Кримському улусі фактично випали з поля зору східних літописців. Мало інформації містять і польські, литовські та молдавські актові матеріали. Московські літописи здебільшого зосереджені на висвітленні подій, пов’язаних із боротьбою проти Великої Орди. Нумізматичний матеріал за вказаний період доволі бідний. Натомість неабияку вагу мають ґенуезькі джерела, що переважно висвітлюють події на самому Кримському півострові.

Владислав Гулевич (Київ)

Період 1442–1466 рр. в історії Кримського ханства доволі слабко представлено у джерелах. Події у Кримському улусі фактично випали з поля зору східних літописців. Мало інформації містять і польські, литовські та молдавські актові матеріали. Московські літописи здебільшого зосереджені на висвітленні подій, пов’язаних із боротьбою проти Великої Орди. Нумізматичний матеріал за вказаний період доволі бідний. Натомість неабияку вагу мають ґенуезькі джерела, що переважно висвітлюють події на самому Кримському півострові.

Інспірований правлячою верхівкою Литви переворот у Криму зруйнував усталену впродовж кількох попередніх десятиліть систему. Замість місцевого «імператора Солхату», лояльного до правителя Золотої Орди, на півострові з’явився хан, який розглядав Кримський улус суверенною державою. Тому перед Хаджі Ґераєм, котрий оволодів Кримом у березні – квітні 1442 р.[1], одразу постала необхідність захистити свою владу від Саїда-Ахмада ІІ, правителя Великої Орди, який боровся за збереження цілісності колишнього Улусу Джучі. Схоже, що він мав успіх – 30 липня 1442 р. в Кафі отримали звістку про перемогу «імператора» Хаджі Ґерая в бою проти «великого хана» Саїда-Ахмада ІІ[2].

У цей же час до «татарського імператора» («ad Caesarem Tartarorum») їздив посол польсько-угорського короля Владислава ІІІ, який перебував в Угорщині, подільський староста Теодорик Бучацький. В Угорщину він прибув разом із посланцем неназваного на ім’я татарського правителя[3]. Але навряд чи це був посол Саїда-Ахмада ІІ, якого щойно переміг Хаджі Ґерай, або Кічі-Мухамеда, котрий кочував на берегах далекої Волґи. Це підтверджує вся логіка розвитку подій.

Так, ще 4 липня 1442 р. Т.Бучацький поступився селом Кросенки на Поділлі Миколаєві Клюсу[4]. У Буді Теодорик зафіксований 29 вересня того року[5], хоча, швидше за все, прибув сюди дещо раніше. До татар, вочевидь, він їздив не пізніше середини червня – кінця серпня. Беручи до уваги віддаленість Угорщини від Сараю, можна думати, що татарський посол був із Криму від Хаджі Ґерая, а не, як уважав Л.Колянковський[6], від «дружнього» Саїда-Ахмада ІІ. Важливість посольства Т.Бучацького до татар підтверджує й винагорода не лише Теодорикові, а й земельне надання Томашові з Гінковиць, який його супроводжував[7] . Це дає підстави вважати, що, по-перше, організований литовцями переворот у Криму був якщо не підтриманий, то схвалений поляками, а, по-друге, що місія Т.Бучацького була успішною і Владислав ІІІ Яґайлович, вочевидь, отримав підтвердження добрих відносин із татарським правителем.

Литовська панівна верхівка протегувала Хаджі Ґераєві на міждержавному рівні. Дипломати Казимира Яґайловича в договорі з Молдавією від 8 червня 1442 р. спеціально обумовили, що в разі, якщо господар Ілля потребуватиме допомоги проти ворогів, отримає її «безъ хитрости» за винятком польсько-угорського короля Владислава ІІІ й «царя татаръского, зануж цар естъ волный». Тому допомога буде обмежена лише «прозбою и послы»[8]. Тут необхідно наголосити, що слова «цар естъ волный» необхідно розуміти як визнання Хаджі суверенним правителем, який мав право і можливість обдаровувати володіннями своїх підданих[9].

Молдавія була зацікавлена у союзі з Литвою, особливо з огляду на татарську небезпеку. Так, 29 листопада 1439 р. татари напали на Ботошани, де в той час був ярмарок, а 12 грудня 1440 р. на півдні країни розорили та спалили міста Васлуй і Бирлад[10]. Хаджі не був причетний до наїздів, що відбулися до того, як він став ханом, і договір не виключав надання взаємної допомоги в боротьбі проти татар Саїда-Ахмада II, природним союзником у чому мав стати правитель Кримського ханства. Саме так і сталося в 1455 р., коли господар Петро Арон допоміг Хаджі Ґераєві та Казимирові добити Саїда-Ахмада II й захопити в полон його дітей.

Інтерес Литви до союзу з кримським ханом очевидний. По-перше, у литовському володінні перебував Качібіїв – важливий порт на узбережжі Чорного моря. Але для повноцінного його використання бракувало безпечної сухопутної дороги в обхід Молдавії. По-друге, і це головне, для Литви залишалася велика небезпека від вороже налаштованого хана Саїда-Ахмада ІІ, орда якого у другій половині 1440-х рр. займала територію від приблизно середньої течії Дніпра в районі сучасних Полтавської і Дніпропетровської областей та Північного Приазов’я до Правобережжя Дону.

За відсутності впродовж 1444–1447 рр. у Польщі короля та конфлікту з поляками за Дорогичин[11], і особливо після втечі до Саїда-Ахмада ІІ у середині літа 1448 р. сина вбитого Сиґізмунда Кейстутовича, енергійного князя Михайла[12], для литовців союз із Хаджі Ґераєм мав би набути ще більшої ваги. Тому цілком логічно, що, згідно з договором Казимира з господарем Молдавії Стефаном від 25 червня 1447 р., «королевич» зобов’язався діяти проти «царя татарского» лише на умовах договору від 1442 р. – «помагати прозбою и послы без хитрости»[13].

Про ситуацію, власне, у Кримському ханстві в перші роки правління Хаджі ми маємо дуже мало повідомлень, здебільшого опосередкованих. Твердження хроніста ал-Айні, що Кічі-Мухамед у 1443–1444 рр. об’єднав Дешт-і-Кипчак та Крим[14] не верифікуються синхронними джерелами. Натомість підтвердженням незалежності Криму від Золотої Орди стало карбування Хаджі на своїх монетах не ординської тамґи, а власної[15], хоча титулувався він так само, як і його попередники: «Султан Хаджі Ґерай бен Ґіяс-ед-Дин»[16], або: «Султан верховний Хаджі Ґерай хан»[17].

Де перебував і чим був зайнятий Хаджі після 1442 р. невідомо. Кафинські джерела в березні, червні та липні 1446 р. згадують неназваного на ім’я «татарського імператора», його посла, даруґу (намісника) Кафи («derroga nostro», «derrogario nostro») та правителя Солхату («domino Sulcatensi»)[18]. Чи був цей «імператор» саме Хаджі Ґерай – достеменно невідомо. Утім, тут же 18 липня 1446 р. фіґурує якійсь Тенґрі-Берді, що його в Кафі знали як слугу «імператорів Солхату» ханів Бек-Суфі та, напевно, Девлет-Берді[19]. Обидва «імператори» були близькими родичами Хаджі Ґерая. Це дозволяє припустити, що неназваним «імператором» був саме він.

З іншого боку, існують обставини, які вказують, що Хаджі Ґерай не правив тоді у Криму. У 1446 р. розгорівся конфлікт між Ґенуезькою республікою й Трапезундською імперією. Улітку того ж року тринадцять імперських ґалер зайшли в Кафинську бухту та змусили місто надати їм продовольство і грошовий подарунок (1413 аспрів). Союз Трапезунда з князівством Теодоро (Феодоро) створив загрозу інтересам Ґенуї у Чорному морі. 2 травня 1447 р. Республіка вирішила посилити заходи оборони, у тому числі підписати мирний договір із татарським ханом (це мав зробити якийсь Наполеон Сальваґо)[20]. Схоже, що ґенуезці планували використати татар проти Теодоро. Був це Хаджі Ґерай чи хтось інший – достеменно не відомо, оскільки ім’я хана в документі не називалося. Але оскільки Хаджі був тісно пов’язаний із теодоритами спільними антикафинськими інтересами, цілком логічно припустити, що це був не він.

Нам невідома й реакція Хаджі Ґерая на першу турецьку військову експедицію у Крим. У 1447 р. флот султана Мурада ІІ здійснив похід на Трапезунд, узбережжя Грузії («Colchida») і Ґотії («Gothiam»), тобто Теодоро, де захопив багато полонених[21]. Безпосередньо татарські володіння не постраждали, але хан мав би врахувати турецький фактор під час подібної ситуації у 1454 р., про що йтиметься нижче.

Пролити світло на події 1442–1451 рр. міг би нумізматичний матеріал, утім, він надто бідний. Так, О.Ретовський висловив припущення, що за часів Джованні Джустініані Лонґо (кафинський консул у 1449–1450 рр.[22]) у Кафі, імовірно, карбували двомовну монету з ґенуезьким порталом і ординською, а не Ґерайською, тамґою[23]. Якщо дослідник не помилявся, то це означає, що Хаджі дійсно міг тимчасово втратити владу. У такому разі, можливо, мав рацію й укладач записів генеалогій і хронології кримських ханів, який розпочинав відлік правління Хаджі Ґерая з 855-го року гіджри (3 лютого 1451 – 22 січня 1452 рр.)[24]. Претендентом же на правління у Криму наприкінці 1440-х рр. міг бути лише Саїд-Ахмад ІІ[25]. Утім, припущення О.Ретовського потребує ґрунтовної перевірки спеціалістів-нумізматів.

Натяком на хитке становище Хаджі Ґерая в перші роки його правління може бути й те, що свою монету він випускав не в містах Криму, а в кочовому «Орду-Базарі»[26]. Карбування ж у Кирк-Єрі починається лише з 858-го року гіджри (1 січня – 21 грудня 1454 р.)[27]. Як припускає І.Зайцев, саме до цього неприступного міста Хаджі Ґерай переніс свою резиденцію[28], одружившись із донькою місцевого правителя Індіаву[29]. Утім, уже на початок 1450-х рр. Хаджі настільки зміцнив свою владу, що дозволяв собі займатися відвертим здирництвом у Кафі, яке він розпочав одразу після прибуття до міста консула Бордуеле де Ґримальді[30]. Хан неодноразово посилав у місто свою матір, сина та рідню, яким Кафа змушена була надавати коштовні подарунки та дорогий одяг[31].

Тим часом на просторах між Лівобережжям Дністра і Правобережжям Дону тривала боротьба Корони Польської, великих князівств Литовського і Московського з наймогутнішим татарським ханом Саїдом-Ахмадом ІІ. Золота Орда розкололася ще з 1433 р. на три, а з кінця 1430-х рр., коли з політичної арени зійшов Улуґ Мухамед, на дві частини – під правлінням Саїда-Ахмада та Кічі-Мухамеда. На початку 1440-х рр. у Москві «Кичи-Ахметя» та «Сиди-Ахметя» визнавали «царями» одночасно[32]. Загальна татарська «подать» у 7200 руб. тепер виплачувалася обом їм порівну – по 3600 руб.[33]. При цьому обидва «царі» вважали себе головними, що відбилося в леґенді їхніх монет: «Мухамед син Тимура / Султан верховний хан» та «Саїд-Ахмад хан / Султан верховний хан»[34].

Це означає, по-перше, що жодна зі сторін не мала переваги над противником, а по-друге – орда Саїда-Ахмада ІІ на кінець 1430 – початок 1440‑х рр. отримала спільний кордон із Москвою, поставивши під свій контроль територію між Лівобережжям Дніпра і Правобережжям Дону. Кічі-Мухамед поступово слабнув і втрачав території. Імовірно, остання згадка про його присутність у нижній течії Дону приблизно в першій половині 1440‑х рр. належить венеціанцеві Йосафатові Барбаро[35]. Схоже, що Кічі-Мухамед невдовзі був змушений відійти на Лівобережжя Волґи. Що стосується можливого карбування його монет у Кафі під час консульства Деметріо де Вівальді (1453– 1454 рр.), як уважають окремі дослідники[36] – ця думка помилкова.

Постійна небезпека татарських нападів нависла й над Галичиною та Поділлям. За оборону цих реґіонів Т.Бучацький отримав від короля уряд ґенерального старости (29 вересня 1442 р.)[37]. Оскільки Поділля безпосередньо межувало з територією Саїда-Ахмада ІІ на Правобережжі Дніпра, то, швидше за все, саме з ним і воював Теодорик наприкінці 1430 – на початку 1440‑х рр. Підтвердженням тому пожалувані Т.Бучацькому 30 вересня 1442 р. володіння в межиріччі Бугу та Дністра для зведення там укріплень – Чорногород («Czarnigrad»), Качібіїв («Caczibeiow»), Караул («Caravul»)[38]. Територія Дністровсько-Дніпровського межиріччя залишалася небезпечною, і в подальшому король роздавав тут землі за оборону від степовиків («in terris Podoliae granicias nostras a Thartaris defendo»)[39]. Свідченням продовження воєнного протистояння служить запис Т.Бучацького шляхтичеві М.Фурману на спустошені села в Бакітському повіті[40]. Про тодішні напади татар на Поділля та Галичину згадував і Ф.Каллімах[41]. І все ж, на території Східного Поділля розпочалася інтенсивна колонізація[42].

У середині літа 1448 р. Казимир вислав на південний кордон сильне військо для відсічі татарам Саїда-Ахмада ІІ. Причиною стали відомості, що хан пообіцяв Михайлові Сиґізмундовичу допомогу в боротьбі за литовський трон[43]. Зважаючи це, не дивно, що новий господар Молдавії Петро ІІ 22 серпня 1448 р. у присязі на вірність Казимирові, підтвердженій 22 листопада того ж року, наголосив на небезпеці від татар, яких було названо ворогами обох держав[44].

У вересні 1448 р. Саїд-Ахмад ІІ напав на Поділля, розорив його та вивів великий полон, а у грудні того ж року він атакував ще й якісь литовські володіння, звідки вивів значний ясир[45]. На початку 1449 р. Михайло Сиґізмундович за підтримки Саїда-Ахмада ІІ захопив низку замків на Сіверщині: Стародуб, Радогощ, Новгород-Сіверський, Брянськ. У березні татари знову напали на литовські володіння. Це, зрештою, змусило Казимира особисто приїхати до Вільна, скликавши раду для організації відсічі Михайлові та його союзникам[46].

У червні 1449 р. Михайло з татарами знову нищив литовські володіння. Ситуація ускладнювалася тим, що литовці при відсічі татарам не могли розраховувати на Польщу, оскільки поляки відмовили королеві у війні проти Михайла[47]. Але успіх князя був тимчасовим. Казимир зібрав війська й до кінця липня повернув втрачені землі[48]. У цьому йому допомагав татарський «царевич» Якуб, син Улуґа Мугаммеда, якого на допомогу королеві вислав московський правитель. У Москві мали свої рахунки з Саїдом-Ахмадом ІІ, котрий того ж таки 1449 р. «много зла учинил» підданим Василія ІІ[49].

Результатом спільної боротьби з татарами став підписаний 31 серпня 1449 р. між Казимиром і Василієм ІІ компромісний для обох сторін мир. Крім того, що Москва зобов’язалася не підтримувати Михайла Сиґізмундовича, а Вільно – Дмітрія Шемяку, сторони розмежували сфери інтересів і домовилися про подальші спільні дії проти татар[50]. Москва, як і Литва, відмовилася визнавати владу Саїда-Ахмада ІІ. Спільність інтересів у боротьбі з татарами давала надію на об’єднання зусиль. Велике князівство Московське було зацікавлене в унезалежненні від Золотої Орди, а Велике князівство Литовське – у подрібненні її для ліквідації воєнної загрози з боку татар. У Литви для цього був готовий кандидат-чинґізид, права якого на владу не викликали сумнівів.

Так, після перемоги над Саїдом-Ахмадом ІІ Казимир 26 серпня 1449 р. повідомив маґістрові Ордену, що не лише позбавив хана влади, а й дав татарам нового «царя»[51]. Л.Колянковський уважав, що це був початок правління у Криму Хаджі Ґерая. Але, по-перше, у документах ім’я Хаджі не фіґурувало, а по-друге, виходячи з опублікованих польським істориком уривків, можна зробити лише той висновок, що за згодою короля татари розбитого Саїда-Ахмада ІІ визнали владу якогось іншого хана. Ним міг бути лише союзник Казимира – кримський правитель Хаджі Ґерай.

Саїд-Ахмад ІІ, на думку Л.Колянковського, утік у далекі степи Північного Кавказу, «до П’ятигор» («gar weit ken peythor»)[52], де була традиційна зимова ставка золотоординських ханів. Михайла Сиґізмундовича схопили татари Якуба, він закінчив своє життя 1452 р. при дворі великого князя Василія ІІ, де його отруїли[53]. Отже, на перший погляд, на південних кордонах Корони Польської й Великого князівства Литовського всі татари стали підвладними дружньому Казимирові Яґайловичу хану Хаджі Ґераю. Обопільна користь від їхнього союзу була очевидною навіть у далекій Італії[54]. Проте втеча Саїда-Ахмада ІІ стала лише тимчасовим відступом, татарська небезпека зберігалася.

У 1450 р. Саїд-Ахмад ІІ дізнався, що Галичина й Поділля залишилися без захисту, оскільки місцева шляхта пішла в похід проти молдавського господаря Богдана. Поділивши свої сили на чотири частини він спустошив згадані землі. Загони татар дійшли до Белзької землі, де мало не захопили в полон мазовецького князя Владислава[55]. У середині літа наступного року син Саїда-Ахмада ІІ Мазовша напав на Москву. Місто захопити він не зміг і, спаливши посад, відступив[56].

Постійна небезпека з боку татар дедалі більше вимагала від Казимира реґулярної й добре впорядкованої оборони. Для цього вирішили скористатися допомогою церкви, завдяки якій 1451 р. лише у Кракові вдалося зібрати три великих скрині золота, празьких грошів, півгрошів і дрібної монети[57]. Нам нічого невідомо про запроваджені королем заходи, яких явно було недостатньо. Як відзначав сучасник подій Перо Тафур, уже станом на 1438 р. татарські напади на українські землі мали характер постійних[58]. Система запобігання їм та організації відсічі не діяла, що яскраво проявиться 1452 р.

У день св. Івана Хрестителя (24 червня 1452 р.[59]) невідомо кому підлеглі татари напали на Східне Поділля. Вони захопили та спалили замок Рів, забрали чимало людей в ясир. Провину за це покладали на подільського старосту Т.Бучацького, який, попри розставлену сторожу, не зміг ані вчасно попередити про напад, ані відвернути його[60]. Наприкінці серпня – у вересні 1452 р., під час збору врожаю, Саїд-Ахмад ІІ напав на Галичину, дійшовши до Львова. Поляки були переконані, що це литовці підбили татар на цей напад, щоб таким чином відволікти їх від суперечки за Волинь[61].

Важко сказати, наскільки такі підозри відповідали дійсності. Відносини Казимира з литовсько-руськими панами та князями були складними[62]. Стосунки короля з віленським воєводою Ґаштовтом, який за відсутності великого князя литовського фактично керував країною, зіпсувалися. Литовські пани підтримували тісні відносини з Саїдом-Ахмадом ІІ. На тлі польсько-литовських територіальних суперечок Ґаштовт схилявся до оголошення великим князем Радзивілла Остиковича. На початку 1453 р. той навіть виїхав до Саїда-Ахмада ІІ по військову допомогу. Але влітку кримський хан Хаджі Ґерай розбив свого татарського конкурента та захопив не лише ворожий обоз, а й полонив самого Радзивілла[63]. Це – перше в письмових джерелах свідчення про діяльність Хаджі поза Кримським півостровом після 1442 р.

Саїд-Ахмад ІІ рятувався втечею до Литви, де, на думку поляків, начебто отримав повне забезпечення від Казимира. Король дійсно з кінця 1452 до квітня 1453 рр. перебував у Литві[64]. Але навряд чи можна його підозрювати у прихильності до Саїда-Ахмада ІІ, як про це писав Ян Длуґош[65]. 20 травня 1453 р. сам Казимир наголошував польським сенаторам, що нормалізація відносин із Литвою дасть можливість спільними зусиллями ліквідувати татарську загрозу[66].

Цікаво, що у XVI ст. в Литві неподалік від Трок жили нащадки якогось «царевича Сихдохмана с Перекопа», котрого чомусь уважали братом Менґлі Ґерая[67]. Не виключено, що хтось із родичів Саїда-Ахмада ІІ дійсно у цей час утік до Литви, а через сто років знання про ординських предків могли затертися в пам’яті нащадків. Тому немає підстав звинувачувати Казимира у прихильності до Саїда-Ахмада ІІ. Тим паче, що на початку 1453 р. невідомо кому підпорядковані татари напали вже на Волинь, пограбували Луцьку землю, дійшли до Олеська, де набрали 9-тисячний полон, і безперешкодно зникли[68].

Натхненні легкою здобиччю, татари повернулися у квітні 1453 р., напавши на Поділля. Але цього разу біля річки Случ їх двічі погромив невеликий загін Яна Лаща, відбивши все награбоване та ясир[69]. Імовірно, обидва рази це була орда Саїда-Ахмада ІІ. Того ж року його син Солтан намагався перейти річку Оку й напасти на московські володіння, але отримав відсіч[70].

Після взяття Константинополя турки почали проявляти підвищений інтерес до Північного Причорномор’я. Улітку 1454 р. в акваторії Чорного моря з’явився великий (56 кораблів) флот адмірала Деміра Каг’ї. Він напав на Акерман (Білгород), але був відбитий. Далі ескадра пограбувала на кавказькому узбережжі ґенуезьку колонію Севастополіс (Сухумі)[71] і стала на рейді Воспоро (Керч). У Кафі вважали, що саме Хаджі Ґерай запросив турків захопи- ти місто[72]. Адмірал зустрівся з ханським послом, після чого 11 липня ввів флот у Кафинську бухту[73]. Там він 14 липня начебто зустрівся з ханом і, на думку кафинців, уклав із ним договір[74]: турки з допомогою татар мають підкорити Кафу та всі інші ґенуезькі міста; султан отримає всіх полонених і контрибуцію, а хан володітиме Кафою та узбережжям[75]. Утім, справа закінчилася лише відкупом із міста та збільшенням реґулярних виплат ханові: 600 соммо срібла щороку та 150 аспрів щоденно[76].

О.Гайворонський слушно піддав сумніву думку, нібито Хаджі мав договір із турецьким адміралом про захоплення Кафи[77]. Упродовж 11–15 липня 1454 р. турки двічі виходили на берег і навіть намагалися ввійти до міста, але після того, як втратили до 15 людей убитими полишили ці спроби. Якби хан дійсно розраховував на турецьку допомогу, то навряд чи 6000 його вояків не підтримали б турків. Рейд турецького флоту мав суто розвідувальну мету. Мехмед ІІ готувався до війни на Балканах і не прагнув розпорошувати свої сили. Уже у серпні 1454 р. турецьке військо напало на Сербію.

Заслуговує на увагу те, що у самій Кафі ще з весни 1454 р. перебував турецький посол, якого кафинці відпустили лише після того, як османці відійшли від міста. При цьому він отримав усне й письмове запевнення, що мешканці Кафи визнають сюзеренітет турецького правителя[78]. Очевидно, що турки й не збиралися штурмувати пошарпані мури міста[79], але Кафа формально визнала зверхність Османської імперії. Схоже, що таким чином містяни намагалися зняти фактичну блокаду, в якій вони опинилися. У Кафі та Ґенуї розуміли, що без зв’язку з метрополією падіння міста було лише питанням часу. Тому перше посольство кафинців побувало в падишаха ще до появи турецького флоту[80]. А на рубежі 1454–1455 рр. уже ґенуезька делеґація піднесла Мехмедові ІІ в подарунок велику суму грошей і той погодив договір, за яким місто мало виплачувати йому щорічно 3000 венеціанських дукатів[81].

Кафинці також шукали можливість отримати протекцію європейських володарів. Спершу в 1454 р. з проханням надати військову допомогу вони звернулися до трансильванського воєводи та фактичного правителя Угорщини Яноша Гуньяді, котрий відповів 4 грудня 1455 р., запевнивши щодо готовності захистити причорноморські міста. У листі від 3 березня 1456 р. кафинці просили Гуньяді допомогти ще й продовольством. Відповідь прийшла через Ґеную, яка повідомила, що угорський правитель згоден допомогти людьми та продовольством, а також про прихильне ставлення до проблем Криму Папи Римського та його леґата в Угорщині[82]. Але реально Гуньяді був зв’язаний трирічним перемир’ям із турками, підписаним у квітні 1452 р.[83]. У 1455 р. він воював з османцями в Болгарії та Сербії[84]. Тому угорці не могли відправити жодної допомоги в Кафу.

Тим часом склалися обставини, що дозволили нейтралізувати Саїда-Ахмада ІІ. Після важкої поразки поляків від Тевтонського ордену під Хойницями (18 вересня 1454 р.) Казимир був зайнятий здебільшого прусськими справами[85] і не міг приділити достатньо уваги своїм південно-східним кордонам. Він був зацікавлений у співпраці з Молдавією та Кримом. Тому недаремно в акті присяги на вірність чергового молдавського господаря Александра в 1455 р. на першому місці стояло питання татарської небезпеки для Галичини та Поділля[86].

У 1455 р. Саїд-Ахмад ІІ ще раз спробував напасти на Москву. Але під Коломною під час переправи через Оку зазнав поразки, утративши весь полон[87]. Розбитий хан перекочував у причорноморські степи, де його переміг Хаджі Ґерай. Саїд-Ахмад ІІ разом із синами, дружинами та наближеними особами утік до Києва, де сподівався отримати притулок у князя Семена Олельковича[88]. Це місто він обрав не випадково. Імовірно, причиною тому послужила чергова комбінація литовського канцлера Ґаштовта, котрий планував посадити на трон у Вільні залежного від себе правителя[89]. Після невдачі з Радзивіллом вибір було зроблено на користь київського князя Олелька Володимировича (помер 1454 р.), онука Ольґерда.

азимир був обізнаний із планами Ґаштовта. Тому ще під час приїзду до Вільна у грудні 1451 – січні 1452 рр.[90] він мав зустріч із послом Хаджі Ґерая, під час якої отримав запевнення, що хан особисто прийде йому на допомогу у війні з Орденом, або вишле свого сина[91]. Можливо, така постановка питання слугувала більше для конспірації. Хаджі підтримував добрі відносини як із самим Казимиром, так і з литовською панівною верхівкою. Останнє добре ілюструється подіями 1453 р., коли під час чергових важких польсько-литовських територіальних суперечок на з’їзді в Парчеві литовська сторона запропонувала опонентам віддати розв’язання питання третейському судді в особі Хаджі Ґерая. Поляки відкинули пропозицію, оскільки добре знали про союзницькі відносини литовців із ханом[92].

Семен Олелькович поселив Саїда-Ахмада ІІ і його людей у Києві. Але кияни були невдоволені таким сусідством, оскільки татари завдавали шкоди жителям міста. Король наказав своєму довіреному воєводі Одровонжу заарештувати хана. Саїда-Ахмада ІІ, попри невдоволення поляків, ув’язнили в Ковно, де він і закінчив своє життя[93]. Через півстоліття після цих подій московські посли мали нагадати ханові Менґлі Ґераю, що король захопив Саїда-Ахмада ІІ підступно. Нібито Казимир спершу наказав Олелькові, якомусь єпископу (київському?) і низці князів надати хану та його людям ґарантії «лиха никакова не чинити»[94]. Але ця інформація не відповідає дійсності. По-перше, Казимир не мав причин для церемоній із Саїдом-Ахмадом ІІ. По-друге, Одровонжові, щоб заарештувати хана, довелося долати спротив Олелька. По-третє, суть цієї дезінформації крилася в намаганні Москви виставити польсько-литовських правителів як не гідних довіри.

Л.Колянковський уважав, що під Київ проти Саїда-Ахмада ІІ приходив і Хаджі Ґерай. У наведеному істориком джерелі власне кримський хан, як і його татари, не згадуються[95], хоча таку можливість виключати не варто. Інше припущення, що разом з Одровонжем були й війська молдавського воєводи, цілком логічне[96] – хтось із синів Саїда-Ахмада ІІ потрапив у полон до молдавського господаря Петра Арона. Для Казимира було важливо, щоб і діти хана залишалися в полоні. По-перше, їх можна було використати для інтриґ проти Великої Орди, а по-друге – для шантажу Хаджі Ґерая з метою утримання його в орбіті політики короля. Тому, присягаючи на вірність польському правителеві, 29 червня 1456 р. Арон зобов’язався не випускати їх на свободу[97]. Ще в 1462 р. в їх видачі були зацікавлені не лише у Криму та Литві, а й у Волощині, Туреччині, Угорщині. Але молдавський воєвода погоджувався видати їх лише полякам[98].

Те, що сам Саїд-Ахмад ІІ помер у полоні, не викликає сумнівів. У 1504 р. Менґлі Ґерай свідчив, що «Казимир король Седихмата царя поимав не выпустил же»[99]. Його сини, імовірно, також до смерті перебували в неволі, хоча небезпеку для кримських ханів вони представляли й через двадцять років. Так, Менґлі Ґерай у своєму ярлику для жителів Кирк-Єра в 883-му році гіджри (1478–1479 рр.) спеціально наголосив, що вони, упізнавши синів Саїда-Ахмада ІІ, не мають права впускати їх до своєї фортеці[100].

Попри те, що люди Саїда-Ахмада ІІ спромоглися ще двічі напасти на московські володіння (1455, 1459 рр.)[101], вони були дезорганізованими. У літописах їх називали навіть не «ордою», а просто «татарове Седиахметевы». Якийсь час вони ще кочували на просторах колишніх ханових володінь, але більше не становили реальної воєнної загрози. Після 1459 р. «татарове Седиахметевы» у джерелах не згадуються. Щодо Хаджі, то в межах Криму він, попри згоду кафинців виплачувати значну данину, намагався послабити Кафу. Хан не лише підтримав торгівлю князівства Теодоро[102], а й намагався організувати потік товарів в обхід Кафи[103]. Кафинці ж, за посередництва теодорійського князя Олобея[104], налагодили зв’язок із кримським правителем, на початку 1456 р. провели складні переговори, під час яких переконали його «задовольнитися давніми правами на Кафу»: умови й розміри виплат повернулися в рамки наявних до 1454 р.[105]. Бажання нормалізації відносин із ханом було викликане страхом перед його контактами з османцями в 1455 р.[106], від яких місто не чекало нічого доброго.

У першій половині 1456 р. Хаджі Ґерай вирушив у Молдавію, де він, за словами В.Мица, установив свій суверенітет над Білгородом[107]. Але це припущення хибне. Із кінця XIV ст. місто перебував під юрисдикцією господаря[108]. Принаймні з 1443 р. там уже сидів його пиркалаб[109]. Підпорядкування молдавському воєводі в 1460 р. переконливо доводять і кримські джерела[110]. У складі Молдавії Білгород користувався широкими автономними правами, що яскраво засвідчує конфлікт міста з ґенуезцями. Чотири брати з відомого ґенуезького роду Сенареґа[111] володіли в гирлі Дніпра замком Лериче (поблизу Олешшя). Вони купували в татар полонених і відпускали їх за великий ви куп. У травні 1455 р. Сенареґа захопили у замку 14 білгородців і зажадали за їх звільнення неймовірну ціну – 3400 дукатів. Тоді 60 озброєних білгородців звільнили їх силоміць, двох братів Сенареґа захопили в полон, а замок зруйнували. Прохання молдавського воєводи від імені одного з братів повернути замок і награбоване Білгород проіґнорував. А коли у червні того ж року ґенуезці направили туди ґалеру, вона повернулася ні з чим, оскільки замок виявився «укріплений від імені воєводи Петра (Арона – В.Г.) і Білгорода, котрий не хоче його повернути»[112]. Отже, якби містом володів Хаджі Ґерай, то в ґенуезців не було б потреби звертатися до молдавського воєводи.

Щодо привілею львівським купцям зі згадкою татарського мита, на який послався В.Миц, то його, разом з обіцянкою скласти присягу на вірність Казимирові Яґайловичу, 29 червня 1456 р. видав господар Петро Арон[113]. Поява цього документа і скасування татарського мита пов’язані, зокрема, з бажанням Арона піднести торгівлю у своїх володіннях. Саме тому ще 15 січня 1456 р. він звернувся до львівських купців листом із запрошенням їхати торгувати в Молдову на тих умовах, що діяли за його попередників[114]. Виходячи з тексту привілею, мито було прив’язане до перебування в Білгороді татарського «царевича». Можливо, ішлося про сина розбитого попереднього року Саїда-Ахмада ІІ, на утримання якого й могло бути тимчасово запроваджене мито. Слід ураховувати також, що на 1440 р. місто вже мало фортечний мур[115]. Без досвіду облоги таких укріплень, без артилерії та флоту для блокади з моря Хаджі Ґерай не зміг би підкорити Білгород. Отже, більш імовірно, як припускає І.Чаманська, що в 1456 р. хан допомагав полякам відстояти їхні інтереси в Молдавії[116].

Поки Хаджі був у Молдавії, у Криму відбулася зміна влади. В.Миц, спираючись на кафинське донесення в Ґеную, уважає палацовим переворотом[117] події, коли невідомий син Хаджі Ґерая, як припускають Айдар, оголосив себе ханом. Утім, зміни відбулися за втручання Великої Орди: «Цього року (1456 р. – В.Г.) прийшов султан Махмуд і прогнав хана Атжі-Кірея, і це місто (Кафа – В.Г.) дуже радіє»[118]. Радість кафинців знайшла підтвердження в їхньому посланні в Ґеную та у відповіді банку Св. Георгія, який рекомендував усіляко підтримувати «нового імператора» («nouo imperatore»)[119].

Чи була ця історія палацовим переворотом за участі ханського сина, якого підтримав хан Махмуд, сказати складно. Якщо ж це мало місце, то Махмуд, можливо, повернувся до відомої практики, коли у Криму правив місцевий «імператор», котрий визнавав владу хана Золотої Орди[120]. Не виключено, що в перевороті брала участь Кафа, що потерпала від хана. Напевно, і сам Хаджі врахував це, оскільки до кінця його життя зіткнень між ним і ґенуезцями більше не спостерігалося.

Події на Кримському півострові непокоїли Казимира. Так, у договорі від 29 червня 1456 р. між молдавським воєводою і польським королем сторони зобов’язувалися допомагати одна одній проти турок і татар[121]. На думку І.Чаманської, цей акт свідчив, що, попри розгром Саїда-Ахмада ІІ, саме татар підписанти вважали головною небезпекою для себе[122]. Але невідомий кримський «імператор» протримався лише до листопада того ж року та втік у Литву, а на трон повернувся Хаджі Ґерай.

Розгром Саїда-Ахмада ІІ дав Хаджі кілька років відносного спокою за межами Криму, хоча невідомо кому підпорядковані татари й надалі нападали на Поділля, де в бою з ними 1 вересня 1457 р. загинув подільський староста Бартоломей Бучацький[123]. У Криму відносини хана з ґенуезцями залишалися напруженими[124]. До того ж турки наполегливо збільшували флот і все частіше приглядалися до кримських берегів.

У 1460-х рр. Кафа фактично залишалася відрізаною від зовнішнього світу. Метрополія не могла надати їй допомогу, оскільки споряджені кораблі турки топили, а людей брали в полон. Через це Ґенуя навіть змушена була просити в Папи Римського «надати індульґенції для допомоги Кафі, зокрема – розповсюджувані у Трансильванії й молдавсько-волоських землях»[125].

Кафинці шукали порятунку. Так, 2 квітня 1462 р. місцевий консул Рафаель де Монтерубро писав Казимирові, що падишах збирав проти них флот (300 кораблів) і лише війна з господарем Валахії Владом Цепешем, який у 1461 р. відмовився платити туркам данину, відвернула цю загрозу. Почувши про наміри Казимира підписати з Мехмедом ІІ мир, консул просив короля вписати туди й Кафу, як піддану Короні територію. Також він сподівався на захист від Хаджі Ґерая[126]. Казимир прийняв місто в підданство, про що повідомив кафинців листом від 1 липня того ж року. 16 вересня містяни просили короля повідомити турецькому правителеві або татарському «імператорові» про їхнє підданство Польщі[127]. Але в умовах війни з Пруссією Казимир спромігся лише дати дозвіл кафинцям на вербування війська в Руському воєводстві. Коли ж 500 найманців на чолі з ґенуезцем Ґалеаццо досягли Брацлава на Поділлі, вони заходилися грабувати й навіть підпалили місто. Староста Михайло Чорторийський у відповідь винищив майже всіх їх[128].

Зрозуміло, що ханові королівська протекція над Кафою не могла подобатися. Тож недаремно в 1464 р. «князьок» Матреґи ґенеузець Захарія Ґізольфі, рідний брат кафинського консула Калокіо Ґізольфі (1467 р.), звернувся до Хаджі Ґерая з пропозицією спільно напасти на Кафу. Лист Захарії було перехоплено й він весь час до кінця життя Хаджі провів у в’язниці Суґдеї[129].

Попри всі зусилля Кримське ханство залишалося політично нестабільним та економічно слабким. Існувала й загроза нападу Великої Орди. Хан змушений був лавірувати між беями найбільших татарських родів Кунґрат, Барин і Ширін, а згодом Манґит[130], які мали на півострові свої окремі маленькі князівства[131]. Особливо впливовими були Ширіни на чолі з Теґене-беєм. Його спадкоємець Емінек проводив фактично самостійну політику та ще за життя великого князя московського Василія ІІ Темного особисто приїздив у Москву[132].

Зрештою Хаджі вдалося дещо зміцнити свою державу. Коли в 1459 р. помер ординський хан Кічі-Мухамед його сини поділили батьківські володіння: Махмуд правив у приазовських і причорноморських степах, Агмат – у Поволжі. У 1465 р. Махмуд переправився через Дон з наміром напасти на руські землі, але його військо Хаджі Ґерай розбив[133].

На думку О.Мавріної, аналіз воєнних акцій Хаджі Ґерая в 1460-х рр. свідчить про зменшення контактів із Казимиром та пошуки зближення з Москвою[134]. Але це не так. По-перше, 22 вересня 1461 р. Хаджі видав Казимирові Яґайловичу ярлик із підтвердженням володіння спірним Стародубом, Брянськом, Великим Новгородом та низкою інших міст[135]. По‑друге, історія з «патріархом»-послом показала, що хан, хоча й підтримував контакти з Мехмедом ІІ, але орієнтувався на Казимира.

У 1465 р. до Хаджі прибув папський посланець Лудовіко да Болонья, який просив відрадити турецького правителя воювати з християнами, а в разі невдачі – приєднатися до антитурецької коаліції. Хан поставив свою відповідь у залежність від рішення Казимира, «якого здавна вважає своїм братом і паном». Але король відклав справу та відправив посланця без відповіді, пославшись на сейм[136]. Щоб зрозуміти мотиви такого розвитку подій, треба знати історію папського посла. Лудовіко був членом ордену міноритів, довгий час перебував у латинському монастирі Єрусалима, знав ситуацію на Сході. У березні 1454 р. папа Миколай V видав йому булу для місіонерської поїздки в «Ефіопію» та «Індію». Навесні 1455 р. наступний понтифік, Калікст ІІІ, знову відправив його на Схід для контакту з правителем держави Ак-Коюнлу – Узун Хасаном, який у листі до Риму писав про свої перемоги над турками. У 1457 р. Лудовіко повернувся в Італію. Про результати поїздки відомо мало, але його знання Сходу використав папа Пій ІІ, призначивши в 1458 р. Лудовіко головним над усіма християнами Персії та Грузії й відправивши його «до греків, вірмен, маронітів, вавилонян, у Святу Землю, Александрію, Грузію, Персію і Трапезунд» із метою організації спільної боротьби проти турків[137].

До Італії Лудовіко повернувся восени 1460 р. через «Скифію» (Крим і Причорномор’я). Із ним їхали «посли» грузинських царів, трапезундського імператора та правителя Ак-Коюнлу, яких із почестями зустріли в Римі. І хоча Пій ІІ призначив Лудовіко патріархом Антіохії, «посли» викликали в нього обґрунтовані підозри. Сумнівався він і в можливостях правителів східних країн виставити проти турків обіцяне 120-тисячне військо. Утім, Пій ІІ усе ж написав відповідні листи до європейських монархів і «посли» вирушили в «турне» по континенту. Натомість турки у серпні 1461 р. захопили Трапезундську імперію й папські плани заручитися підтримкою східних правителів стали ще більш примарними. Після повернення «послів» у Рим їх зустріли доволі прохолодно, а Лудовіко своїм здирництвом і несанкціонованим висвяченням у патріархи викликав гнів понтифіка, котрий наказав заарештувати його. Новоспечений «патріарх» мав тікати з Риму[138].

У Кракові довіри до «патріарха» не було. Тут уважали, що ідея залучення татар Великої Орди для війни з турками хибна через їх малу кількість, військову слабкість та великі відстані[139]. Подібно думав і А.Контаріні, який, зі слів очевидців, записав, що татари Великої Орди здебільшого «обірванці без будь-якої зброї», а їх військо – непридатне для війни[140].

Показове у цій справі те, що Хаджі, очевидно, добре знали в Європі, точніше в папській курії, і розглядали як можливого учасника війни проти турок. Там дійсно планували з дозволу та під керівництвом Казимира залучити до війни сусідніх із Польщею татар, «не магометан» («die nicht machmetisch sollen sein»)[141]. Напевно, під останніми могли розуміти лише кримських союзників польського короля. Проте сам кримський хан не втручався ані в конфлікти за владу у Золотій Орді[142], ані у війну з турками. Утім, ураховуючи участь хана Махмуда в подіях 1456 р. у Криму, цілком можна пояснити бажання Хаджі Ґерая відплатити ординському правителеві розгромом його військ у 1465 р., а не віддаленням від польського короля.

Натомість Краків у 1460-х рр. проводив свою політику, не особливо озираючись на правителя Криму. Так, 2 січня 1466 р. Казимир видав привілей кафинським купцям на вільну торгівлю по всій Польщі[143]. В основі цього рішення передусім лежали не політичні, а торговельні інтереси. На початку 1468 р. аналогічно вчинив господар Стефан, який відправив посла в Кафу та інші причорноморські міста із закликом відновити торговельні контакти з Кілією, яку він захопив 1465 р.[144]. Проте, зважаючи, що Хаджі впродовж усього свого правління намагався заволодіти Кафою, або хоча б послабити її, такий крок Казимира в очах хана не виглядав дружньо. Але у середині серпня 1466 р. Хаджі Ґерай помер[145] і історія з привілеєм Казимира не знайшла продовження в політиці хана. Засновника Кримського ханства поховали у Салачику поряд із ханським палацом[146]. Я.Длуґош занотував, що, на думку декого, Хаджі отруїли. Ані підтвердити, ані спростувати це неможливо.

Цікавим видається питання меж Кримського ханства. Історична географія Криму, як і його місце в адміністративному устрої Золотої Орди, вивчені недостатньо. З ярлика Токтамиша 1381 р. відомо, що Кримський тумен поділявся на «ілі». Зокрема, Сюткельський іль займав північну частину півострова і сягав Молочного лиману в Приазов’ї[147]. Сам півострів у своїх природних межах не був цілісною адміністративною одиницею. Єгиптянин ал-Калкашанді (1355–1418 рр.) залишив адміністративно-географічний опис Золотої Орди. Оскільки серед її перерахованих ханів останнім згадано Токтамиша[148], можна припустити, що кримські відомості автора відносилися до кінця XIV – початку XV ст. Ураховуючи тісні зв’язки між Єгиптом, Золотою Ордою і Кримом[149] ця інформація викликає особливий інтерес.

Отже, згідно з ал-Калкашанді, Золота Орда поділялася на 10 округів («іклім»). Три з них безпосередньо відносилися до півострова – власне Крим, Азов і Ас. Крим мав четвертий порядковий номер із центром у місті Солхат. Але до його складу входили також міста Суґдея, Кафа та, нібито, далекий Укек (Увек)[150], розташований на березі Волґи біля сучасного Саратова[151]. Азов був під п’ятим номером і до його складу, крім самого міста, входила ще й Керч[152] як окремий іль на Кримському півострові[153]. Дев’ятий округ – «країна Ас» із центром у Чуфут-Кале – був населений асами (аланами)[154].

Таким чином, за єгипетськими даними, на півдні Кримський улус вузьким клином проходив по центральній частині півострова до міст Кафа й Суґдея на узбережжі Чорного моря. За його межами на північний схід він займав велику територію через нижню течію Лівобережжя Дніпра, Приазов’я, Середній Дон аж до середньої течії Волґи. Але крайня східна межа в районі волзького Укека – фантастична. Натомість, ще у XIX ст. Ф.Брун зауважував, що у середні віки поблизу сучасного Маріуполя існувало поселення Укек, котре крім назви не мало нічого спільного із волзьким Укеком[155].

Території в нижній течії Дністра, Пруту й Дунаю, де згодом утворилася Буджацька орда, були населені кочовиками тюркського походження, незалежними ані від Хаджі Ґерая, ані від Саїда-Ахмада ІІ[156]. Принаймні у джерелах таких згадок не виявлено.

Західна межа ординських володінь проходила по річці Дністер. Цікава згадка від 1444 р. про міноратів на території міста «Somlyo» Трансильванського діоцезу «неподалік від кордону Валахії поблизу Татарії»[157]. Локалізувати цю місцевість проблематично, хоча топонімічні дані вказують на існування в Молдавії низки сіл, населених татарами: Манево Татарське (1437 р.), Татари (1472 р.), Татарани (1484 р.), Татарешти (1487 р.)[158].

Присутність багатьох постійних татарських поселень на сході Молдавії підтверджує і грамота господаря Іллі (Ілляша), видана 1436 р., зокрема «Акбашева Кешенева»[159]. На березі Дністра південніше Брацлава існували «Митеревы Кышини», що пов’язують з іменем вигнаного з Поділля литовцями в 1363 р. татарського «князька» Теміра (Деміра, Дмитрія)[160]. Про нього 1419 р. згадував прочанин Зосима[161]. Татари оселитися в Молдавії ще у XIV ст., але, можливо, що це згадані ал-Хусаїні біженці, які прийшли туди після розгрому Едиґея[162]. Їх згадано у джерелах до кінця XV ст.[163].

Ґ.Аствацатуров пов’язує будівництво татарського замку кінця XIV – початку XV ст. в Тяґині (Бендери) з очільником роду Ширінів Теґене-беєм[164]. Цікаво, що турецький хроніст Печеві в 1618 р. на одному з надгробків мусульманського кладовища поряд із містом Бендери особисто бачив чіткий напис «Це могила Ширін…»[165]. Якщо припущення Ґ.Аствацатурова відповідає дійсності, то заснувати замок Теґене міг лише до відокремлення від Золотої Орди Кримського ханства, влада якого не сягала Правобережжя Дніпра.

Степи Північного Причорномор’я наприкінці XIV – у середині XV ст. ще не були Диким полем, відомим у XVI ст. Так, неподалік від с. Суботів (Чигиринський р-н, Черкаська обл.) існувало нелокалізоване татарське місто, з мечеті якого в 1650-х рр. узято великі камені на будівництво Іллінської церкви[166]. Між річками Південний Буг і Дністер розташовувалися поселення Ак-Мечеть, Торговиця, Караул та ін.[167]. Багато їх було на території сучасної Запорізької області: на берегах річок Конка (Кінські Води) і Жеребець (села Юрківка та Кірове Оріхівського р-ну) існував значний населений пункт «7 кешенеи татарских мечетей»[168]; велике городище в районі селища Великі Кучугури (Василівський р-н), «городок Мамаев Сарай»[169]; Каменське городище[170] (місто Кам’янка-Дніпровська); поселення на о. Хортиця[171] та ін. Вистачало їх і в Миколаївській області – на місці Очакова[172]; городище Велика Мечетня (с. Велика Мечетня Кривоозерського р-ну); в укріпленні Баликлея біля впадіння річки Чичиклея в Південний Буг (с. Покровка Веселинівського р-ну), одній із можливих ставок Джучидів, аж до часів Менґлі Ґерая працював монетний двір[173]. У Херсонській області – поселення XIII–XV ст. (колишнє с. Василівка, нині затоплене Каховським водосховищем) і XIV–XV ст. (с. Любимівка Каховського р-ну)[174]. Важливим фактором у Нижньому Подніпров’ї міг бути й монетний двір, відомий, на думку А.Пачкалова, як «Тимур-Бік-Базар», що випускав монети з леґендою «Орда-Базар»[175].

На Лівобережжі Дніпра, у межах сучасної Полтавської області, уздовж річок Орелі, Псла, Сули існувала ціла низка татарських поселень[176]. У цьому зв’язку привертає увагу здійснена Ф.Шабульдом локалізація території так званих «семенових людей» у басейні річок Кінські Води (Конка), Самара, Оріль, на Лівобережжі Ворскли, що їх хан надав київському князеві в 1450– 1460-х рр.[177]. Також, у нелокалізованому місці, десь між річками Бик і Вовчі Води, була «на Муравской дороге мечеть татарская каменная»[178]. Цей перелік не претендує на повноту[179], адже значну кількість археологічного матеріалу золотоординського періоду ще не опубліковано[180]. При освоєнні півдня України впродовж XVIII ст. рештки багатьох городищ стали будівельним матеріалом для нових поселенців[181].

До археологічних джерел необхідно додати писемні. Приміром, акт від 11 травня 1469 р. чітко підтверджує, що володіння Бучацьких на Східному Поділлі сягали чорноморського узбережжя та включали поселення Караул, Качібіїв, Чорногород та ін.[182]. Інший документ свідчить, що Правобережжя Дніпра до самого Чорного моря відносилося до Київського князівства. За наказом князя Семена Олельковича (помер 1470 р.) черкаський староста Свиридов проводив межування «съ землею Татарскою такъ и зъ Белымъгородомъ, такъ тежъ зъ землею Волоскою» від території сучасної Вінницької області вниз по Дністру до лиману, далі морським узбережжям до Очакова в гирлі Дніпра й потім уздовж цієї річки на північ до річок Овечі Води та Оріль[183]. Таким чином, можна вважати, що у 1460-х рр. у Північному Причорномор’ї володіння Кримського ханства не сягали далі Лівобережжя Дніпра.

В ярлику Хаджі Ґерая, датованого нібито 1453 р., указані головні міста його володінь: Кирк-Єр, Крим, Кафа, Керч, Тамань, Каба[184]. Щодо належності Кримському ханству перших двох – сумнівів не виникає. Але Кафою й Керчю володіли ґенуезці. «Каба», на думку А.Некрасова, це ґенуезьке поселення Копа на р. Протока, правому рукаві р. Кубань (нині Слов’янськ-на-Кубані)[185]. У кафинських документах від листопада 1447 р. згадано правителя Копи – якогось Санті-бея[186]. Утім, говорити про поширення влади Хаджі на долину Кубані для середини 1450-х рр. неможливо. Ще в 1476 р. навколо Тани кочували сини астраханського хана Махмуда[187], Матреґою (Тамань) до 1475 р. володів ґенуезець Захарія Ґізольфі, а Копою – місцеві черкеські правителі[188]. Сам же ярлик насправді датовано не 1453 р. Як наголошував М.Усманов, це – неавтентичний і зіпсований список кінця XV – початку XVI ст.[189].

Таким чином, для часу правління Хаджі Ґерая ми не маємо під- став уважати, що влада кримських ханів розповсюджувалася далі від їх попередників – «імператорів Солхату». До кладу ханства входило Північне Приазов’я, власне Кримський півострів без князівства Теодоро та ґенуезьких володінь на південному узбережжі. Що ж до аланської «країни Ас» із центром у Кирк-Єрі (Чуфут-Кале), то вона, швидше за все, увійшла до складу володінь Хаджі через шлюб із донькою місцевого князя. Це місто та його мешканці перебували на особливому становищі та користувалися значними правами, які їм надав хан у листопаді 1459 р.[190] (про це залишилася згадка, навіть через півтора століття, в ярлику Селямета Ґерая від вересня 1608 р.[191]), 11 липня 1468 р. підтвердив Нур Девлет[192], а потім ще двічі (у 1478–1479 рр. і 3 серпня 1485 р.) – Менґлі Ґерай[193].

Отже, Хаджі Ґерай не міг зрівнятися за мобілізаційним потенціалом із Саїдом-Ахмадом ІІ, який окрім численного кочового населення, бодай теоретично, міг ще спиратися на землеробів татарських поселень у степах. Маючи сусідами лише слабку на той момент Молдавію та далеку Польщу у справі налагодження союзницьких відносин альтернативи Литві у кримського хана не було.

Необхідно також зупинитися на данині татарам як ілюстрації литовсько-кримських відносин. Питання це неодноразово ставало предметом дискусій. Але оскільки воно перебуває поза темою нашого дослідження, принаймні коротко констатуємо, що ми не маємо синхронних подіям джерельних свідчень виплати данини татарам від кінця XIV – початку XV ст. Згадку про данину з руських земель Литви зафіксовано в лютому 1470 р.[194]. Щоправда, незрозуміло, ішлося про постійну виплату «татарщины», чи це – данина традиції, що відбито у формулярі акта? На думку М.Довнара-Запольського, «дань у татары» не було скасовано, але ще з XIV ст. вона йшла не в Орду, а до князівської скарбниці[195]. Побіжна ж згадка про вимогу хана Менґлі Ґерая до Литви платити йому данину, як було за Саїда-Ахмада II, відноситься до грудня 1499 р.[196], і не може бути прийнята як беззаперечний арґумент її існування.

Натомість перебуваючи в Буді 29 вересня 1442 р. Т.Бучацький отримав від короля Владислава ІІІ 200 гривень на щорічні «упоминки» («munuscula») татарам[197]. Ще Л.Колянковський охарактеризував ці гроші як «дрібний гарач» і пов’язав їх появу з поразкою подільської шляхти в 1438 р. від Саїда-Ахмада ІІ, зауваживши, що це не могло бути зобов’язання короля, який перебував в Угорщині[198]. Владислав ІІІ і не збирався обтяжувати себе «упоминками», тому вже через три роки Бучацький виплачував їх власним коштом[199].

Приклад матеріальної вартості тогочасної гривні дає договір між Яном Бучацьким і молдавським логофетом Михайлом від 3 серпня 1452 р., де перший зобов’язувався виплатити другому 50 гривень. У разі порушення умов договору в Яна буде конфісковано 50 волів на відшкодування цієї суми[200]. Тобто, у середині XV ст. 200 гривень дорівнювали ціні 200 волів, що занадто мало як для данини. Інший приклад – грошові суми, записані Казимиром Яґайловичем на різні маєтності. Так, 20 серпня 1448 р. у Кам’янецькому повіті на пустках Лахнове і Седлице король записав шляхтичеві Курилу 50 гривень, шляхтичеві Верону на с. Стичові стільки ж, а 31 серпня 1464 р. Михайлові Бучацькому на місті Червоногроді – 500[201].

Також для прикладу наведемо розмір прибутків підлеглих кримському ханові сераскирів – очільників Буджацької, Єдисанської та Кубанської орд із XVIII ст. Так, за свідченням Ш. де Пейссонеля, перший отримував «по 1 піастрові з кожного дому його орди й 1 баранцеві з кожного селища; понад це орда зобов’язана дати 500 биків, якщо він іде на службу». Другий і третій мали те саме, за винятком биків. Сераскир Єдисанської орди отримував 300, а Кубанської – 800 биків[202]. Попри доволі значний хронологічний розрив між XV і XVIII ст., приклад усе ж показовий.

Таким чином, суму 200 гривень слід розглядати радше як щорічний ритуальний дарунок, а не реґулярну данину. Це підтверджує і його характеристика, дана Владиславом ІІІ – «причиною продовження дружби» («amicitiae continuandae causa»). Зрозуміло, що єдиним татарським «імператором», із ким на той час Корона Польська могла «продовжувати дружбу», був лише кримський хан Хаджі Ґерай.


[1] Обставини та час приходу до влади Хаджі Ґерая див.: Гулевич В.П. Северное Причерноморье в 1400–1442г г. и возникновение Крымского ханства // Золотоордынское обозрение. – Вып.1. – Казань, 2013. – С.110–147.
[2] Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XV-e siècle / Publ. par N.Jorga. – T.I. – Paris, 1899. – P.36. – Fol.103.
[3] Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwętarża Archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. – T.XII. – Cz.1. – Kraków, 1919. – S.163.
[4] Katalog dokumentów pergaminowych ze zbiorów Tomasza Niewodniczańskiego w Bitburgu / Oprac. J.Tomaszewicz, M.Zdanek, pod red. W.Bukowskiego. – Kraków, 2004. – №65. – S.31.
[5] Михайловський В. Матеріали до itineraria подільських воєвод, каштелянів і старост у XV ст. // Молода нація. – Вип.3. – К., 2001. – С.163.
[6] Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiеllonów. – T.1: 1377–1499. – Warszawa, 1930. – S.259.
[7] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowe (далі – AGZ). – T.VI. – Lwów, 1876. – №XX. – S.31–32.
[8] Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі – АЗР). – Т.1: 1340–1506. – Санкт-Петербург, 1846. – №40. – С.54 [= Lietuvos Metrika. – Knyga №5 (1427–1506): Užrašymų knyga 5 / Parengė E.Banionis. – Vilnius, 1993. – №134. – P.250].
[9] Пор.: Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.27: Никаноровская летопись. Сокращённые летописные своды конца XV в. – Москва; Ленинград, 1962. – С.103. Див. також: Хорошкевич А.Л. Русь и Крым: От союза к противостоянию. – Москва, 2001. – С.118–123.
[10] Уреке Г. Летописецул Цэрий Молдовей. – Кишинэу, 1971. – П.79. 11 Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.IV. – Ks.XI/XII / Przekł. K.Mecherzyńskiego. – Kraków, 1869. – S.620–621, 657–659; Codex epistolaris seculi decimi quinti (далі – CE). – T.I: 1384–1492: ex antiquis libris formularum corpore Naruszeviciano, autographis archivistique plurimis collectus opera A.Sokołowski, J.Szujski. – Pars 1: Ab anno 1384 ad annum 1444 / Сura A.Sokołowski // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – T.2. – Kraków, 1876. – №124. – P.138–140; Ulanowski B. Trzy zabytki do historyi parlamentaryzmu w Polsce XV w. // Archiwum Komisji Prawniczej. – T.1. – Kraków, 1895. – №1. – S.155. Prochaska A. Uchwały walnego zjazdu w Piotrkowie 1444 r. // Ateneum. – R.12. – T.2 (46). – Zesz.5. – Warszawa, 1887. – S.351.
[12] CE. – T.I: 1384–1492: ex antiquis libris formularum corpore Naruszeviciano, autographis archivistique plurimis collectus opera A. Sokołowski, J. Szujski. – Pars 2: Ab anno 1444 ad annum 1492 / Сura J.Szujski // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – T.2. – Kraków, 1876. – №40. – Р.45. – №45. – P.49–50; Kopystiański A. Księże Michał Zygmuntowycz // Kwartalnik Historyczny. – R.XX. – Lwów, 1906. – S.145–148.
[13] АЗР. – Т.1. – №47. – С.61 [= Lietuvos Metrika. – Knyga №5 (1427–1506). – №138. – Р.256]. Литовський дослідник Н.Бабінскас уважає, що цей договір слід датувати 25 червня 1444 р. (див.: Babinskas N. Политические отношения Великого княжества Литовского (ВКЛ) и Молдовы в 1430–1447 гг. // Revista de Istorie a Moldovei. – №3 (75), iulie – septembrie. – Chisineu, 2008. – P.11).
[14] Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І: Извлечения из сочинений арабских. – Санкт-Петербург, 1884. – С.534.
[15] Ретовский О. Генуэзско-татарские монеты города Каффы (с 4 таблицами) // Известия Таврической учёной археографической комиссии (далі – ИТУАК). – Год 11. – №27. – Симферополь, 1897. – С.54.
[16] Ретовский О. К нумизматике Гиреев // Там же. – Год 7. – №18. – Симферополь, 1893. – С.76.
[17] Хромов К.К. Монетный двор второй четверти XV в. «Орда Базар» в нижнеднепровском регионе // Его же. Восточная нумизматика в Украине. – Ч.1: Монеты Джучидов XIII–XV вв. – К., 2004. – С.46; Fraehn Ch. M. Recensio numorum Muhammedanorum. – Petropoli, 1826. – P.413; Idem. Die Münzen der Chane vom Ulus-Dschutschi’s oder von der Goldenen Horde. – St. Petersburg; Leipzig, 1832. – P.40; Френ Х.М. Монеты ханов улуса Джучиева или Золотой Орды, с монетами иных мухаммеданских династий. – Санкт-Петербург, 1832. – С.40.
[18] Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XVe siècle. – T.I. – P.37. – Fol.64 v°, P.38–39. – Fol.66, 30 v°.
[19] Ibid. – P.38. – Fol.66. Пор.: Ibid. – P.25. – Fol.76 v°, P.29. – Fol.66 v°.
[20] Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XVe siècle / Publ. par N.Jorga. – Troisème sèrie. – Paris, 1902. – P.218.
[21] Chalcocondilae L. Historiarum libri decim // Corpus scriptorum historiae Byzantinae / Ex rec. I.Bekkeri. – Liber quintus. – Bonne, 1843. – Р.260–261.
[22] Stokvis A.M.H.J. Manuel d’histoire, de généalogie et de chronologie de tous les états du globe, depuis les temps les plus reculés jusqu’a nos jours. – T.2: Les états de l’Europe et leurs colonies, I. – Leide, 1889. – P.361.
[23] Ретовский О. Генуэзско-татарские монеты города Каффы (с 4 таблицами). – С.98–99.
[24] Зайцев И.В. Записи генеалогий и правлений крымских ханов и крымские средневековые исторические хроники // Восток (Oriens). – Вып.4. – Москва, 2008. – С.31.
[25] Відомо кілька монет хана Саїда-Ахмада, у тому числі зі скарбу, знайденого у Криму (див.: Фёдоров-Давидов Г.А. Клады джучидских монет // Нумизматика и эпиграфика. – Т.1. – Москва, 1960. – С.176, 229, 236). Утім, дослідники вважають, що вони належать іншому ординському хану – Саїду-Ахмаду І (див.: Рева Р., Казаров А. Улус Джучи в 817–819 гг. х.: Реконструкция событий с учётом новых нумизматических данных // Восточная нумизматика в Украине. – Ч.3: Улус Джучи, Крымское ханство и сопредельные государства в XIII–XVIII вв. / Под. ред. К.К.Хромова. – К., 2013. – С.61, 63–65 (фототабл.3–5)).
[26] Хромов К.К. Монетный двор второй четверти XV в. «Орда Базар». – С.46; Ретовский О. К нумизматике Гиреев. – С.78–79; Retowski O. Die Münzen der Gireї // Труды Московского нумиз- матического общества. – Т.2. Вып.3. – Москва, 1901. – С.246–248.
[27] Ретовский О. К нумизматике Гиреев. – С.79; Retowski O. Die Münzen der Gireї. – С.248.
[28] Зайцев И.В. Кырк-Йер/Кыркор (Чуфут-Кале) и ранняя история Крымского ханства // Восточная Европа в древности и средневековье: Миграции, расселение, война как фактор политогенеза: XХIV Чтения памяти члена-корреспондента АН СССР Владимира Терентьевича Пашуто, Москва, 18–20 апреля 2012 г.: Мат. конф. – Москва, 2012. – С.97–101.
[29] Сборник Императорского русского исторического общества. – Т.41: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордами и с Турцией. – Т.1: С 1474 по 1505 год, эпоха свержения монгольского ига в России (далі – Сб. РИО). – Санкт- Петербург, 1884. – №58. – С.270.
[30] Перша з відомих авторові згадка Б. де Ґримальді як консула Кафи відноситься до 24 липня 1450 р. (див.: Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XV-e siècle. – Troisème sèrie. – P.259).
[31] Codice diplomatico delle colonie Tauro-Liguri durante la signoria dell’Ufficio di S. Giorgio (1453–1475). – Tomo primo / Dal socio P.Amedeo Vigna // Atti della societá Ligure di storia Patria (далі – Atti). – Vol.6. – Fasc.I. – Genova, 1869. – №22. – P.88.
[32] Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV–XV вв. (далі – ДДГ). – Москва, 1950. – №38. – С.108, 111, 113, 116.
[33] Горский А.А. Ярлык Ахмата Ивану ІІІ // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – Вып.2 (48), июнь. – Москва, 2012. – С.109–110.
[34] Хромов К.К. Монетный двор второй четверти XV в. «Орда Базар». – С.40, 42–43.
[35] Барбаро И. Путешествие в Тану // Барбаро и Контарини о России: К истории итало-русских связей в XV в. / Вступ. ст., подг. текста, пер. и комм. Е.Ч.Скржинской. – Москва, 1971. – С.151–152.
[36] Sylloge der Münzen des Kaukasus und Osteuropas im Orientalischen Münzkabinett Jena. – Wiesbaden, 2005. – S.102.
[37] Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwętarża Archiwum koronnego. – S.163.
[38] Грушевский М. Барское староство, исторические очерки. – К., 1894. – С.25–27, прим.3 [= Его же. Вместо вступления // Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. – Ч.8. – Т.1: Материалы для истории местного управления в связи с историею сословной организации. Акты Барского староства XV–XVI в. – К., 1893. – С.25–27, прим.3].
[39] Михайловський В. Надання земельної власності у Подільському воєводстві за панування Владислава ІІІ (1434–1444) // Український археографічний щорічник: Нова серія. – Вип.8/9. – К.; Нью-Йорк, 2004. – С.241–242. Пор.: Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т.64. – Кн.ІІ. – Л., 1905. – №46. – С.50 (1448 р.: «ipsam terram nostram de inimicis Tataros premuniendo»), №55. – С.60 (1469 р.: «incursu et invasione Tartarorum»).
[40] Грушевский М. Барское староство... – С.144–145, прим. 3 (текст акта від 7 січня 1444 р.). Пор.: Seruga J. Dokumenty pergaminowe w zbiorach bibljoteczno-muzealnuch hr. Tarnowskich w Suchej. – Kraków, 1936. – №20. – S.20, №25. – S.22.
[41] Callimachi Ph. Historia de rege Vladislao / Ed. I.Lichońska, comm. T.Kowalewski. – Varsoviae, 1961. – P.108, 156.
[42] Грушевский М. Барское староство... – С.32–43.
[43] Daniłowicz І. Skarbiec dyplomatów papiezkich, cesarskich, królewskich, książęcych, uchwał narodowych, postanowień różnych wład i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśnienia dzjejów Litwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów (далі – SD). – T.2. – Wilno, 1862. – №1869. – S.190.
[44] Żródła dzejowe. – T.10: Sprawy wołoskie za Jagiellonów: Akta i listy / Wyd. A.Jabłonowski. – Warzawa, 1876. – №4. – S.26; Documentele privitóre la istoria românilor culese Eudoxiu de Hurmuzaki. – Vol.I. – Par.2. – Bucuresci, 1890. – №690. – P.886–887; Книги польской коронной метрики XV ст. – Т.1: Книга №10: 1447–1454 гг. – Варшава, 1914. – №77. – С.63.
[45] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Ks.XII. – Kraków, 1870. – Р.52–53, Liv-, esth- und curländisches Urkundenbuch nebst Regesten (далі – LEC). – Abteilung 1. – Bd.10: 1444–1449. – Riga; Moskau, 1896. – №525. – S.386.
[46] LEC. – Bd.10. – №560. – S.415; №597. – S.447.
[47] LEC. – Bd.10. – №623. – S.462; SD. – T.2. – №1880–1881. – S.192.
[48] LEC. – Bd.10. – №642. – S.485–486; №665. – S.449–500; Index corporis historico-diplomatici Livoniae, Esthoniae, Curoniae oder Kurzer Auszug aus derjenigen Urkunden-Sammlung, welche für die Geschichte und das alte Staatsrecht Liv-, Ehst- und Kurland’s. Tl. 1, Vom Jahre 1198 bis zum Jahre 1449 incl. – Riga; Dorpat, 1833. – №1718–1719. – S.359–360; Notes et extraits pour ser￾vir à l’histoire des Croisades au XVe siècle / Publ. par N.Iorga. – Quatrièmé série (1453–1476). – Bucarest, 1915. – №23. – P.43–44; Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.56–57; ПСРЛ. – Т.32: Хроники Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи Баркулабовская, Аверки и Панцырного. – Москва, 1975. – С.159.
[49] ПСРЛ. – Т.18: Симеоновская летопись. – Москва, 2007. – С. 204.
[50] Lietuvos Metrika. – Knyga №5 (1427–1506). – №78.1. – P.131–133; №136. – P.251–254 [= ДДГ. – №53. – С.161–163; АЗР. – Т.1. – №50. – С.62–65; Сборник Муханова. – Санкт-Петербург, 1866. – №7. – С.6–9], Темушев В.Н. Литовско-московский договор 1449 г.: Раздел сфер влияния в Восточной Европе // Весці Нацыянальнай акадэміі навук Беларусі, серыя гуманітарных навук. – №5. – Ч.2. – Мінск, 2005. – С.77–80; Skopińska Z. Traktat 31 serpnia 1449 roku w świetle polityki Litwy i Moskwy w latach 1440–1453 // Ateneum Wileński. – R.5. – Zesz.15. – Wilno, 1928. – S.108–150.
[51] Index corporis historico-diplomatici Livoniae, Esthoniae, Curoniae. Tl. 1. – №1724. – Р.361; Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiеllonów. – S.265.
[52] Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiеllonów. – S.265, przym.4.
[53] ПСРЛ. – Т.32. – С.159–160; Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – P.97–98.
[54] Chalcocondilae L. Historiarum libri decim // Corpus scriptorum historiae Byzantinae. – Liber tertius. – P.130. Пор.: Диттен Г. Известия Лаоника Халкокондила о России // Византийский временник. – Вып.21 (46). – Москва, 1962. – С.52–53.
[55] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.72–73.
[56] ПСРЛ. – Т.5: Псковские и Софийские летописи. – Санкт-Петербург, 1851. – С.270; Т.6: Софийские летописи. – Санкт-Петербург, 1853. – С.179; Т.8: Продолжение летописи по Воскресенскому списку. – Санкт-Петербург, 1859. – С.123–124; Т.12: Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. – Санкт-Петербург, 1901. – С.76-77 та ін. Пор.: Русский феодальный архив XIV – первой трети XVI в. – Т.1. – Москва, 1986. – №60. – С.203–204.
[57] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.91–92.
[58] Крим у 1438 р. (Подорожні нотатки Перо Тафура) / Пер. і вступ. ст. О.Галенка // Україна в минулому. – Вип.VIII. – К.; Л., 1996. – С.181.
[59] Горбачевский Н. Археографический календарь на две тысячи лет (325–2324) по юлианскому счислению и на семьсот сорок два года (1583–2324) по григорианскому счислению. – Вильна, 1869. – С.93.
[60] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.104.
[61] Ibid. – Р.110. Див. також: Piekosiński F. Wiece, sejmiki, sejmy i przywileje ziemskie w Polsce wieków średnich // Rozprawy Akademii Umiejętności: Wydział Historyczno-Filozoficzny. – T.39. – Ser.2. – T.14. – Kraków, 1900. – №90. – S.225.
[62] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.27–28; ПСРЛ. – Т.32. – С.159; SD. – T.2. – №1904. – S.196; Stanisława Orzechowskiego polskie dialogi polityczne (Rozmowa około egzekucyjej i Quincunx), 1563–1564. – Kraków, 1919. – S.235.
[63] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.110; LEC. – Abteilung 1. – Bd.11: 1450–1459. – Riga; Moskau, 1896. – №296. – S.262; Index corporis historico-diplomatici Livoniae, Esthoniae, Curoniae oder Kurzer Auszug aus derjenigen Urkunden-Sammlung, welche für die Geschichte und das alte Staatsrecht Liv-, Ehst- und Kurlands. Tl. 2, Vom Jahre 1450 bis zum Jahre 1631 incl. – Riga; Dorpat, 1835. – №1913. – S.20.
[64] Сулковска-Курасёва И. Итинерарий Казимира Ягеллона (состояние подготовки) // Исследования по истории Литовской метрики: Сб. науч. тр. – Вып.2. – Москва, 1989. – С.280.
[65] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.110–111.
[66] CE. – T.I. – Pars 2. – №115. – Р.135.
[67] Думин С.В. Татарские царевичи в Великом княжестве Литовском (XV–XVI вв.) // Древнейшие государства на территории СССР: Мат. и исслед. 1987 г. / Отв. ред. А.Н.Новосельцев. – Москва, 1989. – С.107–108. Польський хроніст XVI ст. Б.Ваповський уважав Саїда-Ахмада ІІ дядьком хана Менґлі Ґерая («Sachmatem cesarem in Scythiam […] Mendligeri Perecopensis cesar patruus suus») (див.: Chronicorum Bernardi Vapovii partem posteriorem 1480–1535 / Ed. J.Szujski // Scriptores rerum Polonicarum. – T.II. – Cracoviae, 1874. – P.58).
[68] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.120–121.
[69] Ibid. – Р.124.
[70] ПСРЛ. – Т.6. – С.180.
[71] Анчабадзе З.В. Из истории средневековой Абхазии (VI–XVII вв.). – Сухуми, 1959. – С.244–246.
[72] Atti. – Vol.6. – Fasc.I. – №22. – P.88–89.
[73] Ibid. – №33. – Р.103.
[74] Ibid. – Р.103–104.
[75] Ibid. – №22. – Р.88–89.
[76] Ibid. – №33. – Р.105.
[77] Гайворонский А.Е. К вопросу об отношениях Крымского ханства и генуэзской Кафы в правление Хаджи Герая // Культура народов Причерноморья. – Вып.3. – Симферополь, 1998. – С.120.
[78] Atti. – Vol.6. – Fasc.I. – №33. – Р.107.
[79] Ibid. – №132. – Р.321–322 (повідомлення від 1 липня 1455 р.).
[80] Ibid. – №33. – Р.106.
[81] Ibid. – №36. – Р.115, №37. – Р.117, №117. – Р.298–299.
[82] Секей Д. Кафа, Прикавказье и Восточная Анатолия в османской и европейской политике XV в. // Османская империя: проблемы внешней политики и отношения с Россией. – Москва, 1996. – С.36–37.
[83] Acte şi fragmente cu privire la istoria românilor adunate din depozitele de manuscrise ale Apusului. – Vol.III. – Bucureştǐ, 1897. – P.23–27.
[84] Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в ХV– ХVI вв.: Главные тенденции политических взаимоотношений. – Москва, 1984. – С.107–109.
[85] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.169–184.
[86] Уляницкий В.А. Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии, Валахи и Турции в XIV–XV в. – Москва, 1887. – №77. – С.85.
[87] ПСРЛ. – Т.5. – С.271; Т.6. – С.180; Т.8. – С.144; Т.12. – С.109 та ін.
[88] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.201.
[89] Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiеllonów. – S.280–282.
[90] Сулковска-Курасёва И. Итинерарий Казимира Ягеллона... – С.278.
[91] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.184.
[92] Ibid. – Р.126–127.
[93] Ibid. – Р.201; Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. – Москва; Ленинград, 1936. – С.91; Kronika Polska Marcina Kromera biskupa Warmińskiego księg XXX: Nowe wydanie. – T.II. – Ks.22. – Kraków, 1882. – S.1031.
[94] Сб. РИО. – №98. – С.522.
[95] CE. – T.I. – Pars 2. – №162. – P.175.
[96] Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiеllonów. – S.281–282, przym.11.
[97] Dogiel M. Codex diplomaticvs Regni Poloniae et Magni Dvcatvs Litvaniae in quo pacta, foedera, tractatvs pacis, mvtvae amicitiae, subsidiorum, indvciarvm, commerciorvm… (далі – CDPL). – T.1. – Pars 2. – Vilnae, 1758. – P.602; Уляницкий В.А. Материалы... – №82. – С.91.
[98] Уляницкий В.А. Материалы... – №92. – С.102.
[99] Сб. РИО. – Т.41. – №100. – С.539. Пор.: Там же. – №98. – С.522.
[100] Vásáry I. A contract of Crimean Khan Mängli Giräy and the Inhabitants of Qïrq-yer from 1478/79 // Central Asiatic Journal. – Vol.26. – №3/4. – Wiesbaden, 1982. – P.294 (ориґінальний текст, рядок 18–19), 295 (переклад).
[101] ПСРЛ. – Т.5. – С.5; Т.6. – С.180; Т.8. – С.114, 147; Т.12. – С.109, 112; Т.25: Московский летописный свод конца XV в. – Москва; Ленинград, 1949. – С.273, 275–276.
[102] Див.: Мыц В.Л. Каффа и Феодоро в XV в.: Контакты и конфликты. – Симферополь, 2009. – 528 с.; Фатеева Т.М., Шапошников А.К. Княжество Феодоро и его князья: Крымско-готский сборник. – Симферополь, 2005. – 280 с.; Vasiliev A.A. The Goths in the Crimea. – Cambridge, Mass., 1936. – X+292 p.
[103] Atti. – Vol.6. – Fasc.I. – №33. – Р.111.
[104] Vasiliev A.A. The Goths in the Crimea. – Р.232, nota 2 (з посиланням на: Bănescu N. Vechi legaturi ale tarilor noastre cu Genovezii // Inchinare lui N.Jorga eu prilejul implinarii rarstei de 60 de ani / Ed. C.Marinescu. – Cluj, 1931).
[105] Мыц В.Л. Каффа и Феодоро в XV в. … – С.354 (з посиланням на: Assini A. Una «filza» ritrovata: La riscoperta di importanti documenti genovesi su Constantinopoli e il Mar Negro // Romania Orientale. – 1999. – №12. – P.1–19). Татари ще до 1446 р. мали з Кафою якийсь договір (написаний за допомогою уйґурської абетки), характер та умови котрого залишаються невідомими (див.: Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XV-e siècle. – T.I. – P.38–39. – Fol.30 vº).
[106] Волков М. Четыре года города Кафы (1453, 1454, 1455 и 1456) // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т.8. – Одесса, 1872. – С.126–127.
[107] Мыц В.Л. Каффа и Феодоро в XV в. … – С.354.
[108] Красножон А.В. Білгород-Дністровська фортеця в контексті етнополітичного розвитку Карпато-Дністровських земель у XIV–XV ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Чернівці, 2010. – С.13.
[109] Documenta Romaniae Historica. – Seria A: Moldova. – Vol.1: 1384–1448. – Bucureşti, 1975. – №225. – P.315, №232. – P.328, №234. – P.330 та ін.
[110] Свод армянских памятных записей, относящихся к Крыму и сопредельным регионам (XIV– XV вв.) / Сост., рус. пер., введ. и примеч. Т.Э.Саргсян. – Симферополь, 2010. – №164. – С.256.
[111] У 1450 р. А.Сенареґа був канцлером (див.: Карпов С.П. Регесты документов фонда Diversorum Filze секретного архива Генуи, относящиеся к истории Причерноморья // Причерноморье в средние века. – Вып.3. – Москва; Санкт-Петербург, 1998. – С.48).
[112] Acte şi fragmente cu privire la istoria românilor adunate din depozitele de manuscrise ale Apusului. – P.32–34; Бырня П.П., Руссев Н.Д. Монеты средневековой Молдавии (Историко-нумизматические очерки) // Stratum Plus. – №6. – Санкт-Петербург; Кишинёв; Одесса, 1999. – С.221, 238; Руссев Н.Д., Мельников О.Н. Тайна «каратов замка Илличе» // Ibid. – №6. – Санкт- Петербург; Кишинёв; Одесса, 2003–2004. – С.480–482.
[113] AGZ. – T.VII. – Lwów, 1878. – №VIІ. – S.228–231; CDPL. – T.1. – Pars 2. – P.602.
[114] AGZ. – T.VII. – №VI. – S.226–227.
[115] Латышев В.В. Сборник греческих надписей христианских времён из Южной России. – Вып.3. – Санкт-Петербург, 1896. – С.4; Красножон А.В. Проблема датування оборонного рову фортеці Білгорода на Дністрі // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Вип.16. – Рівне, 2009. – С.229–233; Його ж. Білгород-Дністровська фортеця... – С.10–11, 15.
[116] Czamańska I. Mołdawia i Wołoszczyzna wobec Polski, Węgier i Turcji w XIV i XV wieku. – Poznań, 1996. – S.117–118.
[117] Мыц В.Л. Каффа и Феодоро в XV в. … – С.354.
[118] Свод армянских памятных записей, относящихся к Крыму... – №161. – С.252.
[119] Atti. – Vol.6. – Fasc.I. – №314. – Р.660 (18 листопада 1456 р.).
[120] Гулевич В.П. Крым и «императоры Солхата» в 1400–1430 гг.: хронология правления и статус правителей (у друку).
[121] Уляницкий В.А. Материалы... – №82. – С.91.
[122] Czamańska I. Mołdawia i Wołoszczyzna wobec Polski, Węgier i Turcji... – S.122.
[123] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – S.236–237.
[124] Монети кримського карбування 867-го року гіджри (26 вересня 1462 – 14 вересня 1463 рр.), що нібито належать Нуру Девлету (див.: Фёдоров-Давыдов Г.А. Клады джучидских монет // Нумизматика и эпиграфика. – Т.1. – Москва, 1960. – С.175, скарб 226), досі не опубліковано. Швидше за все, це помилка атрибуції.
[125] Карпов С.П. Регесты документов фонда Diversorum Filze… – С.56 (3 липня 1463 р.).
[126] Listy genueńczyków z Kaffy do Kazimierza Jagiellończyka 1462 r. // Pamiętniki Historyczne / Wyd. L.Hubert. – T.1. – Warszawa, 1861. – №1. – S.5–7 [= Matricularum Regni Poloniae summaria, excussis codicibus, qui in Chartophylacio Maximo Varsoviensi asservantur. – Pars I: Casimiri IV Regis tempora complectens (1447–1492) / Ed. Th.Wierzbowski. – Warszawa, 1905. – №587. – P.30].
[127] Ibid. – №2. – S.10–11 [=Ibid. – №609. – P.31].
[128] Przezdziecki A. Podole, Wolyń, Ukraina. Obrazy miejsc i czasów. – T.2. – Wilno, 1841. – S.59– 60; Kronika Marcina Kromera biskupa warmińskiego na polski ięzyk przełożona przez Marcina Błażowskiego // Zbiór dziejopisów polskich. – T.3. – Warszawa, 1767. – S.651–652.
[129] Codice diplomatico delle colonie Tauro-Liguri durante la signoria dell’Ufficio di S. Giorgio (1453–1475). – T.2. – P.1 // Atti della societá Ligure di storia Patria. – Vol.7. – P.I. – Fasc.II. – Genova, 1872. – №658. – P.338–339, №730. – P.439, №788. – P.531.
[130] Див.: Manz B.F. The Clans of the Crimean Khanate, 1466–1532 // Harvard Ukrainian Studies. – Vol.2. – №3. – Cambridge, Mass., 1978. – P.282–309; Ivanics М. Die Şirin: Abstammung und Aufstieg einer Sippe in der Steppe // The Crimean Khanate between East and West (15th–18th Century) / Ed. by D.Klein. – Wiesbaden, 2012. – S.27–47; Мавріна О.С. Ширіни в ранній історії Кримського ханату (карачі-беї Мамак і Емінек) // Сходознавство. – Вип.47. – К., 2009. – С.53–65.
[131] Сыроечковский В.Е. Мухаммед-Герай и его вассалы // Учёные записки Московского государственного университета им. М.В.Ломоносова. – Вып.61: История. – Т.2. – Москва, 1940. – С.28–34; Исхаков Д.М. Тюрко-татарские государства в XV–XVI вв.: Науч.-метод. пособие. – Казань, 2004. – С.12.
[132] Сб. РИО. – Т.41. – №9. – С.36.
[133] ПСРЛ. – Т.8. – С.151; Т.12. – С.116; Т.24: Типографская летопись. – Петроград, 1921. – С.186; Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.398.
[134] Мавріна О.С. Виникнення та становлення Кримського ханату (XV ст.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – К., 2005. – С.9. Див. також: Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в ХV–ХVI вв. – С.63.
[135] Gołębiowski Ł. Dzieje Polski za panowania Kaźmirza, Jana Olbrachta i Alexandra // Dzieje Polski za panowania Jagiellonów. – Т.3. – Warszawa, 1848. – S.230–231, przyp.587 (неповний текст із датою 1471 р.); Барвінський Б. Два загадочні ханські ярлики на руські землі з другої половини XV ст. // Його ж. Історичні причинки, розвідки, замітки і матеріали до історії України-Руси. – Жовква; Л., 1909. – С.12 (повний текст).
[136] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.397–399; Stryjkowski M. Kronіka Polska, Litewska, Żmódska i wszystkiej Rusi. – T.2. – Warszawa, 1846. – S.267.
[137] Карпов С.П. История Трапезундской империи. – Санкт-Петербург, 2007. – С.333–334.
[138] Там же. – С.335–336.
[139] Materyały do historyi Jagiellonów z archiwów weneckich / Wyd. hr. A.Czieszkowski. – Cz.3 // Roczniki Towarzystwa Przyjaciół Nauk Poznańskiego. – T.19. – Poznań, 1892. – №7. – S.13–16; Garbacik J. Kallimach jako diplomata i polityk. – Kraków, 1948. – S.56.
[140] Контарини А. Путешествие в Персию // Барбаро и Контарини о России... – С.224.
[141] Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XV-e siècle. – Quatrièmé série. – №118. – P.185.
[142] На думку О.Галенка, термінологія ханських ярликів свідчить, що Хаджі не відмовлявся від золотоординської спадщини. Для окреслення підвладних йому земель він використовував словосполучення «улуґ улус» («великий улус»), що відображало «двоїстість становища Криму – ані самостійний ханат, ані провінція, але явочним порядком незалежна держава» (див.: Галенко О.І. Дипломатія Кримського ханату (середина XV ст. – 1783) // Нариси історії дипломатії України. – К., 2001. – С.228).
[143] AGZ. – T.VI. – №LXVII. – S.99–100.
[144] Acte şi fragmente cu privire la istoria românilor adunate din depozitele de manuscrise ale Apusului. – P.43.
[145] Jana Długosza Dziejów Polskich księg dwanaście. – T.V. – Р.443. Див. також: CE. – T.I. – Pars 2. – №210. – P.238.
[146] Гайворонский О. Ханское кладбище в Бахчисарайском дворце. – Симферополь, 2006. – С.5; Гаврилюк Н.А., Ибрагимова А.М. Тюрбе хана Хаджі Герая (по материалам археологических исследований 2003–2008 гг.). – К.; Запорожье, 2010. – 176 с.
[147] Григорьев А.П. Пожалование в ярлыке Токтамыша // Учёные записки Ленинградского го- сударственного университета. – №405. – Серия востоковед. наук. – Вып.24: Востоковедение. – №8. – Ленинград, 1981. – C.132–133.
[148 ]Григорьев А.П., Фролова О.Б. Географическое описание Золотой Орды в энциклопедии ал-Калкашанди // Тюркологический сборник, 2001. – Москва, 2002. – С.298.
[149] Закиров С. Дипломатические отношения Золотой Орды с Египтом (XIII–XIV вв.). – Москва, 1966. – 160 с.; Аль-Холи А. Связи между Нилом и Волгой в XIII–XIV вв. – Москва, 1962. – 40 с.
[150] Григорьев А.П., Фролова О.Б. Географическое описание Золотой Орды… – С.286–287.
[151] Кротков А.А. Увек-Саратовский по данным истории и археологии // Поволжский край. – Вып.12. – Саратов, 2005. – С.201–212; Недашковский Л.Ф. Золотоордынский город Укек и его округа. – Москва, 2000. – 224 с.
[152] Григорьев А.П., Фролова О.Б. Географическое описание Золотой Орды… – С.288.
[153] Григорьев А.П. Пожалование в ярлыке Улуг-Мухаммеда // Востоковедение: филологические исследования. – Вып.10 (Учёные записки ЛГУ, №414, серия востоковедческих наук, вып.26). – Ленинград, 1984. – С.126–127, 132.
[154] Григорьев А.П., Фролова О.Б. Географическое описание Золотой Орды… – С.290–291. Пор.: Коновалова И.Г. Восточная Европа в сочинениях арабских географов XIII–XIV вв. // Древнейшие источники по истории Восточной Европы. – Москва, 2009. – С.121; Бубенок О.Б. Аланы-асы в Золотой Орде (XIII–XV вв.). – К., 2004. – С.190–229; Карсанов А.Н. Крымские аланы // Alanica II. Аланы и Кавказ. – Владикавказ, 1992. – С.152–176.
[155] Брун Ф. О поселениях итальянских в Газарии: Топографические и исторические заметки // Его же. Черноморье: Сборник исследований по истории и географии Южной России. – Ч.I. – Одесса, 1879. – С.212.
[156] Паламарчук С.В. Татарське населення Бессарабії в епоху пізнього середньовіччя // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. I.I.Мечникова. – Вип.8. – Одеса, 1999. – С.103–108; Його ж. Територіальні структури Дунай-Дністровського межиріччя (кінець ХІV – середина XVII ст.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Одеса, 2005. – С.7–8; Добролюбский А.О., Субботин Л.В., Сегеда С.П. Погребальные памятники Буджакской орды // Средневековые памятники Днестровско-Прутского междуречья. – Кишинёв, 1988. – С.1, 137–138.
[157] Documentele privitóre la istoria românilor culese Eudoxiu de Hurmuzaki. – Vol.I. – Par.2. – Bucuresci, 1890. – №588. – P.705; Vetera monumenta historica Hungariam sacram illustrantia. – T.2: Ab Innocentio pp. VI usque ad Clementem pp. VII: 1352–1526 / Ed. A.Theiner. – Romae, 1860. – №380. – P.226.
[158] Полевой Л.Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII–XV вв. – Кишинёв, 1979. – С.104.
[159] Уляницкий В.А. Материалы... – №44. – С.48–49 [= Documentele privitóre la istoria românilor culese Eudoxiu de Hurmuzaki. – Vol.I. – Par.2. – №681. – P.870 = Documenta Romaniae Historica. – Ser.A: Moldova. – Vol.1. – №158. – P.218]. Пор.: Documenta Romaniae Historica. – Ser.A: Moldova. – Vol.1. – №16. – P.23 (1402 р.), №30. – P.43 (1411 р.), №31 (1411 р.). – P.44, №75. – P.109 (1428 р.), №99. – P.171 (1430 р.), №119. – P.171 (1433 р.).
[160] Мыц В.Л. Битва на Синей Воде в 1363 г. Турмарх Хутайни мангупской надписи 1361/62 гг. или мнимый князь Феодоро Дмитрий // Античная древность и средние века. – Вып.32. – Екатеринбург, 2001. – С.254–255; Его же. Битва на Синей Воде в историографии средневекового Крыма // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава, 2002. – С.109.
[161] Книга глаголемая Ксенох, сиречь Странник, Зосимы диакона о пути Иеросолимском до Царя града и до Иеросалима // Православный палестинский сборник. – Вып.24. – Санкт- Петербург, 1889. – С.2.
[162] Тоган З.В. Восточноевропейская политика Тимура // Золотоордынская цивилизация. – Вып.3. – Казань, 2010. – С.215.
[163] Documente privind istoria Romaniei. – Veagul XV. – A: Moldova. – Vol.II (1476–1500). – Bucureşti, 1954. – №23. – P.19–20 (1480 р.), №290. – P.310–311 (1500 р.).
[164] Аствацатуров Г. Бендерская крепость. – Бендеры, 1997. – С.25.
[165] Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII в. – Санкт-Петербург, 1887. – С.158.
[166] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. – Вып.4 (Москва, Новгород и путь от Москвы до Днестра) / Пер. с араб. Г.Муркоса // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – Кн.4 (187). – Москва, 1898. – С.193–194.
[167] Петрунь Ф.Е. Нове про татарську старовину Бозько-Дністрянського степу // Східний світ. – 1928. – №6. – С.155–175.
[168] Книга большому чертежу. – Москва; Ленинград, 1950. – С.110; Єльников М.В. До локалізації золотоординського городища Кінські Води // Музейний вісник. – Вип.9. – Запоріжжя, 2009. – С.103–111; Його ж. Нові дослідження культової споруди на золотоординському поселенні Мечеть-Могила // Старожитності Лівобережного Подніпров’я. – К.; Полтава, 2011. – С.74–181.
[169] Книга большому чертежу. – С.111; Довженок В.Й. Татарське місто на Нижньому Дніпрі часів пізнього середньовіччя // Археологічні пам’ятки УРСР. – Т.X. – К., 1961. – С.175–193.
[170] Погребова Н.Н. Средневековые памятники на скифских городищах Нижнего Днепра // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института археологии АН СССР. – Вып.89. – Москва, 1962. – С.15–16.
[171] Ильинский В.Е., Козловский А.А. Золотоордынское поселение на о. Хортица // Древности Степного Причерноморья и Крыма. – Вып.IV. – Запорожье, 1993. – C.250–263.
[172] Беляева С.А. Турецкая крепость Озю (Очаков): Некоторые материалы исторической топографии // От Стамбула до Москвы: Сб. ст. в честь 100-летия профессора А.Ф.Миллера. – Москва, 2003. – С.161.
[173] Пиворович В.Б. К вопросу о чеканке монет Менгли Гирея I на территории крепости Балыклея на реке Южный Буг // Восточная нумизматика в Украине. – Ч.3. – С.76
[ 174] Оленковський М.П. Археологічні пам’ятки Каховського району Херсонської області: Археологічна карта. – Херсон, 2004. – С.12, 18–19.
[175] Пачкалов А.В. Тимур Бик-Базар – монетный двор XV в. // XIII Всероссийская нумизматическая конференция, Москва, 11–15 апреля 2005: Тезисы докладов и сообщений. – Москва, 2005. – C.67–68; Его же. О локализации монетного двора Орда-Базар (XV в.) // Российская археология. – 2005. – №2. – С.90–91.
[176] Супруненко О.Б., Приймак В.В., Мироненко К.М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. – К.; Полтава, 2004. – С.18–38; Супруненко О.Б. Кургани з похованнями золотоординського часу поблизу Волошиного у пониззі Псла. – К.; Полтава, 2006. – 140 с.; Супруненко О.Б., Маєвська С.В., Артем’єв А.В. Костюм дівчини-кочівниці з поховання XIV ст. у пониззі Псла // Праці центру пам’яткознавства. – Вип.71. – К., 2005. – С.80–94.
[177] Шабульдо Ф.М. «Семеновы люди»: их территория и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV в. // Ruthenica. – Вип.9. – К., 2010. – С.72.
[178] Книга большому чертежу. – С.110.
[179] Пор.: Петрунь Ф.Е. Нове про татарську старовину Бозько-Дністрянського степу. – С.155–175.
[180] Позивай Т.Д. Проблеми вивчення пам’яток Золотої Орди в Україні // Археологія і давня історія України. – Вип.1: Проблеми давньоруської та середньовічної археології. – К., 2010. – С.275.
[181] Бойко А.В. Археологічні старожитності Великого Лугу в джерелах XVIII ст. // Археологический вестник. – Вып.3. – Запорожье, 1992. – С.42–44.
[182] AGZ. – T.XII. – Lwów, 1887. – №3428. – S.329–330; Źródła dzejowe. – T.18. – Cz.1: Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. –Warszawa, 1902. – T.7. – Cz.1: Ziemie Ruske. Ruś Czerwona. – S.60.
[183] АЗР. – Т.2: 1506–1544. – Санкт-Петербург, 1848. – №199. – С.362. Пор.: Там же. – №6. – С.4 («ино почонши отъ Киева, и Днепромъ и до устья»).
[184] Малов С.Е. Изучение ярлыков и восточных грамот: Ярлык крымского хана Хаджи Гирея // Академику Владимиру Александровичу Гордлевскому к его семидесятилетию: Сб. ст. – Москва, 1953. – С.189–191.
[185] Некрасов А.М. Международные отношения и народы Западного Кавказа (последняя четверть XV – первая половина XVI в.). – Москва, 1990. – C.28.
[186] Notes et extraits pour servir à l’histoire des Croisades au XVe siècle. – T.I. – P.39. – Fol.40 vº.
[187] Контарини А. Путешествие в Персию // Барбаро и Контарини о России... – С.220.
[188] Зевакин Е.С., Пенчко Н.А. Из истории социальных отношений в генуэзских колониях Северного Причерноморья в XV в. // Исторические записки. – Вып.7. – Москва, 1940. – С.8–9; Их же. Очерки по истории генуэзских колоний на Западном Кавказе в XIII и XV вв. // Там же. – Вып.3. – Москва, 1938. – С.81–83.
[189] Усманов М.А. Жалованные акты Джучиева улуса XIV–XV вв. – Казань, 1979. – С.65.
[190] Смирнов В. Татарско-ханские ярлыки из коллекции Таврической учёной архивной комиссии // ИТУАК. – Год 31. – №54. – Симферополь, 1918. – №1. – С.8–9.
[191] Фиркович З.А. Сборник старинных грамот и узаконений Российской империи касательно прав и состояния русскоподданых караимов. – Санкт-Петербург, 1890. – №1. – С.63.[192] Смирнов В. Татарско-ханские ярлыки из коллекции Таврической учёной архивной комиссии. – №2. – С.10–11.
[193] Vásáry I. A contract of Crimean Khan Mängli Giräy and the Inhabitants of Qïrq-yer from 1478/79. – P.293–295.
[194] Ревизия пущ и переходов звериных в бывшем Великом княжестве Литовском с присовокуплением привилегий на входы в пущи и на земли. – Т.1. – Вильна, 1867. – С.340.
[195] Доўнар-Запольскі М.В. Дзяржаўная гаспадарка Вялікага княства Літоўскага пры Ягелонах // Помнікі гістарычнай думкі Беларуси. – Мінск, 2009. – С.553–556.
[196] Сб. РИО. – Т.35: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским. – Т.1: С 1487 по 1533. – Санкт-Петербург, 1882. – №62. – С.290.
[197] Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwętarża Archiwum koronnego. – S.163.
[198] Kolankowski L. Problem Krymu w dziejach jagiellońskich // Kwartalnik Historyczny. – Rocz.49. – Lwów, 1935. – S.285–286.
[199] Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwętarża Archiwum koronnego. – S.163–164; Михайловський В. Еластична спільнота: Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х рр. XVI ст. – К., 2012. – С.139, прим.3.
[200] Бырня П.П., Руссев Н.Д. Монеты средневековой Молдавии... – С.234.
[201] Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. – №46. – С.50–51; №47. – С.51–52; №54. – С.57–58.
[202] Пейссонель де Ш.-К. Записка о Малой Татарии / Пер. с фр. В.Х.Лотошниковой, вступ. ст. и комм. В.В.Грибовского. – К., 2013. – С.35.