Козацькі літописи: особливості жанру, авторського світогляду, історичне значення. Українська драматургія XVII–XVIII століть

У другій половині XVII ст. в Україні існувала козацька держава. Її виникнення і розвиток (аж до знищення гетьманства і розорення Запорозької Січі російськими імператорами) зумовили появу унікальних творів, які відображали характери й головні історичні події свого часу, висловлювали інтереси українського козацтва і старшини, мали своє ідеологічне обличчя, розповідали про визвольну війну українців проти поневолювачів та знайомили читачів із постатями найвідоміших національних діячів. Це були козацькі літописи, які з’явилися саме тоді, коли старшина почала відігравати важливу роль у соціальному, національному та релігійному житті нашого народу, коли творилася українська національна держава.

Ганна Калантаєвська. Фрагмент праці: Давня література: курс лекцій із дисципліни «Фольклор і давня література» (модуль «Давня література») – Суми: Сумський державний університет, 2015.

Автори літописів – мужні й суворі очевидці жорстоких подій, діти свого часу. Їхній світогляд був сформований під впливом політичних і збройних конфліктів, єдиного народного прагнення жити як вільний з вільним і рівний з рівним із іншими народами і державами, під впливом національного прагнення до свободи і незалежності. Світогляд, що ґрунтується на ідеях християнської справедливості, правди, зневаги до брехні і підступності, позначився і на специфіці козацьких літописів, у яких немає місця пишним фразам, вихвалянню військовими подвигами чи панегірикам видатним особам. Гостро і відверто літописці-козаки дають оцінки негідним вчинкам, злочинним діям своїх сучасників, засуджуючи, як і в давні княжі часи, людську пиху, егоїзм і свавілля. Численні факти, викладені в літописах, оцінені й прокоментовані з позиції інтересів України, а не конкретного можновладця, з точки зору патріота, який уболіває за громадянські права і особисту свободу людини.

Саме тому жанр літопису сприяв найпослідовнішому і найповнішому відображенню подій, політичних стосунків, історичних постатей у контексті часу. Частина з літописів – досить стислі хронологічні описи подій визвольної війни, а частина – це широкі полотна, в яких виразно відбиваються індивідуальні риси авторського стилю, погляди й оцінки, подаються різні джерела інформації. Маючи перед собою в основному записки мандрівників-іноземців, хроніки польських істориків, українські літописці звертались до народних переказів, творів фольклору, що давало їм можливість повніше відображувати події минулого, висловлювати загальнонародну думку з приводу подій чи діяльності багатьох гетьманів.

Головними темами літописів були:
– причини й умови військових конфліктів між козаками і польською шляхтою;
– кривди, що їх зазнали козаки та посполитий люд від поляків;
– зміст релігійних суперечок і сутичок, які масово виникали між українцями-православними і поляками-католиками через насильницьке запровадження на українських землях католицизму;
– постаті українських гетьманів з висвітленням їхньої державницької та військової діяльності, політичних симпатій, національних переконань і людських якостей;
– життя і героїчні подвиги запорозького козацтва та його кошового Івана Сірка;
– політичні стосунки України з територіальними сусідами – Польщею, Московією, Туреччиною, Кримом тощо.

Найвідомішими пам’ятками козацького літописання є:

– Хроніка Сафоновича (автор – колишній викладач і ректор Київської колегії, ігумен Київського Золотоверхого монастиря Феодосій Сафонович. Повна назва твору: «Хроніка із літописців стародавніх, із святого Нестора Печерського та інших, також із хронік польських про Русію, звідки Русь почалася і про перших князів руських, і про подальших князів, що по них наступали, і про їхні справи». Час написання – 1672 рік).

– Літопис Самовидця (автор – невідомий, припускають, що ним міг бути суспільний діяч часу Руїни Роман Ракушка-Романовський. Повна назва твору: «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в Малій Росії після його смерті». Час написання – приблизно 1702 рік).

– Літопис Григорія Граб’янки (автор – представник козацької старшини, гадяцький полковник Григорій Граб’янка. Повна назва твору: «Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками за найясніших королів польських Владислава, потім і Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять, по смерті Хмельницького не закінченої. Із різних літописців і з діаріуша, на тій війні писаного. В місті Галичу, працею Григорія Граб’янки зібрано і стверджено самобутніх старожилів свідченнями. Року 1710»).

– Літопис Самійла Величка (автор – представник козацької старшини Самійло Величко. Повна назва твору: «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких вісім літ точилася, а близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі із козаками і татарами із тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався». Час написання – 1720 рік).

– Історя Русів (автор – невідомий, час написання – 90-ті роки XVIII ст.).

До періоду створення перелічених козацьких пам’яток належать і художні твори, в яких ідеться про Богдана Хмельницького, про боротьбу України за свободу, про українсько-російське політичне протистояння. Це зокрема драма «Милість Божа» (автор – Інокентій Нерунович, час написання – орієнтовно 1728 рік) та поема «Розмова Великоросії з Малоросією» (автор – перекладач генеральної канцелярії Семен Дівович, час написання – 1762 рік).

2. Літопис Самовидця та «Історія Русів» про національно-визвольні війни і долю українського народу у стосунках із територіальними сусідами

Літопис Самовидця вважається науковцями одним із найавторитетніших джерел XVII ст., в якому зафіксовані головні події національно-визвольної війни в Україні за період від її початку і до 1702 року, тобто більше, ніж за півстоліття.

Як і інші українські літописи, ця пам’ятка без назви та імені автора (встановити яке так і не вдалося) довгий час зберігалася в списках. У 1840 році один із списків літопису потрапив до рук молодого науковця і письменника Пантелеймона Куліша, який зацікавився текстом і захопився поглядами та художнім стилем його автора. На підставі розповідної манери літописця, викладу ним матеріалу від першої особи, сприймаючи його як очевидця подій, П. Куліш дав літопису відому назву (літопис Самовидця) і опублікував його в одному із московських наукових журналів у 1846 році (за рік до свого арешту у зв’язку із викриттям Кирило-Мефодіївського братства). Багато важливих фактів із цього джерела використав письменник також у відомому романі «Чорна рада».

Починаючи літопис, автор не зазначає традиційної дати, а вважає за необхідне спочатку докладно описати принизливе становище козаків та їхні кривди з боку польської шляхти, згадати про особистий конфлікт Хмельницького із Чаплинським і тому називає свою першу розповідь «Про початок війни Хмельницького».

Головними причинами початку війни, на думку Самовидця, було польське гоніння на православ’я і утиски українських козаків, яких змушували відбувати панщину, доглядати панських псів і коней, топити печі й виконувати іншу принизливу роботу. Польські шляхтичі привласнювали призначену для реєстрових козаків платню, узаконену королем, а відібраними грішми ділилися зі старшиною, щоб вона мовчала. Полковник міг змусити козака працювати в своєму маєтку, міг відібрати в нього коня, здобутого в татар, послати його виконувати смертельно небезпечне доручення.

Козакам заборонялося тримати в своїх будинках будь-які напої (мед, пиво, горілку), бо монополія на них належала шинкарям. Синів козацьких гнали на панщину, польською шляхтою була узвичаєна система хабарів, внаслідок якої «до великого убозтва козацтво прийшло». Велику кривду терпіла Україна, зазначає літописець, і від старост, бо велике панство, засліплене подарунками від своїх підлеглих, живучи далеко поза Україною, мало що й знало про утиски простих людей.

І сталося так, що в одного чоловіка було відібрано пасіку, яка й накоїла біди по всій Польській землі. У місті Чигирині жив сотник Хмельницький – розумний і письменний козак, який мав королівський привілей на спорудження човнів для морських походів. Підстароста Чаплинський відібрав у нього хутір із пасікою і млином в урочищі Суботів, що й стало приводом до фатального конфлікту.

Хитрощами здобувши документи про козацькі привілеї (про це розповідає і дума «Хмельницький і Барабаш»), Хмельницький подався за пороги і розголосив серед козаків про схвалення королем його дій («Понєваж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж видно талан ваш такий, щоб мати все від меча, і навіть саму свободу; а я допомогти вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та їхніми фракціями»). З того часу до нього почали збиратися люди. Хмельницький перемагав війська, які посилала проти нього польська шляхта, і приймав до себе рядове козацтва, що масово переходило на його бік. Задля успіху він запросив до спілки кримського хана Тугайбея, котрий радо приєднався до козаків зі своєю ордою, розраховуючи на багаті обози шляхти (про це згадує у повісті «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуй-Левицький).

Починаючи від 1648 року, літописець сумлінно фіксує головні події кожного з 54 років, протягом яких спостерігає за перебігом історії свого народу. Наприклад, у матеріалах за 1648 рік літописець розповідає про битву під Жовтими Водами, про втечу з України Яреми Вишневецького, про козацькі перемоги під Пилявцями, Костянтиновом і про облогу Львова. Драматично описує Самовидець події 1657 року, коли по смерті Хмельницького почалася боротьба за гетьманську булаву. За 1659 рік описана знаменита битва під Конотопом між військами Виговського й татарами, з одного боку, та московським військом – з іншого (бій тривав кілька годин, а за першу годину битви загинуло 20–30 тисяч «москви»). Роком 1663 датовано опис Ніжинської ради, на якій гетьманом було обрано Івана Брюховецького і яку почали називати чорною радою. Беззаконня і свавілля, якими супроводжувалися вибори гетьмана, так вразили дослідника П. Куліша, що момент виборів він фактографічно точно відтворив у своєму відомому романі. Ось як описує Самовидець цю подію – свідчення національної ганьби:

«Як вдарено в бубни на раду, Бруховецкій ведлуг (відповідно) постанови, пішо військо припровадил ку намету своей сторони на тую раду; и Сомко не зозволився: и сам и усі козаки, при нему будучіе яко люди достатніе, на конях добрих шатно і при орюжю, як до войни… Але тое нічого не помогло. Поневаж запорожці, ласкою его царского величества упевнени, и скоро тая рада стала и боярин вишол з намету и почал читати грамоту и указ его царского величества, не дано того скончити, ані слухаючи письма царского величества, зараз крик стался з обох сторон о гетьманство: одни кричат «Бруховецкого гетманом», а другіе кричат «Сомка гетманом» и на столец обох сажают. А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали, заледве Сомко видрался през намет царскій и допал коня и інная старшина, а инших позабивано до килка чоловіка. И так сторона Сомкова мусіла уступати до табору свого, а сторона Бруховецкого на столец всадила Бруховецкого, зопхнувши князя, и гетманом окрикнули, давши оному булаву и бунчук в руки; що заледве и нескоро той галас ускромился».

Згадує літописець діяльність гетьманів Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Юрія Хмельницького та ін. У матеріалах за 1672 рік описує він захоплення турками Кам’янця, за 1677 рік згадує, як був відправлений у Москву під наглядом колишній гетьман Петро Дорошенко, де й помер, роком 1687 датований запис про безславне закінчення гетьманування Івана Самойловича, якого було позбавлено маєтків і відправлено на вічне поселення в Сибір, а також запис про обрання гетьманом Івана Мазепи.

Літопис Самовидця завершується записами за 1702 рік. Розповіді пам’ятки справляють на читача дуже сильне враження. Відчувається, що літописець – людина мудра й виважена, його розповіді статечні, неквапні, насичені фактами про військові походи і битви, про дипломатичні зв’язки України з іншими державами, про її політичні стосунки з ворогами і союзниками. У літописі зустрічаються розлогі батальні сцени, згадки про міста України і Польщі, яким судилися важкі випробування – спалення, грабування, облоги та розорення. Особливо цікавими є об’єктивні політичні (і психологічні) портрети українських гетьманів. Знаменно, що майже всі вони закінчили своє гетьманування дуже трагічно: кого стратили чи розтерзали, кого зганьбили і відправили помирати в Сибір чи Москву. Автор чесно розповідає про них і як про полководців, і як про звичайних грішних людей, яких охоплювали пристрасті й сумніви, жага влади і багатства, які часто не могли знайти спільної мови і об’єднатися заради інтересів України. Іноді впадає у вічі така риса, як бажання усунути суперника підлими засобами, поскаржившись, звинувативши в невірності, написавши цареві донос тощо.

Загальний настрій літературно-історичної пам’ятки – уболівання за долю України, співчуття її народові. Як і автори літописів Київської Русі, Самовидець використовує право оцінювати й характеризувати свою добу, вказувати на хиби і помилки відомих осіб, узагальнювати їхній внесок у хід української історії. Самовидець із повагою і прихильністю пише про московського царя, вважає непокору йому головною причиною конфліктів козаків з воєводами, хоча об’єктивно розповідає про факти сваволі «москви».

По-різному оцінює літописець і відомих українців: він захоплюється Хмельницьким, проте вважає, що через його пиху Україна не дійшла цивілізованої згоди з поляками; він симпатизує Іванові Сірку та Сомкові, який постає у тексті занадто довірливим; він негативно оцінює підступного Брюховецького за нечесне використання черні в своїх інтересах (за що пізніше заплатив життям). Літописець дорікає Дорошенкові за його спілку з султаном, критикує і Самойловича за його хворобливу любов до розкошів і зверхнє ставлення до козаків. Засуджує Юрія Хмельницького за невміле керування військом і стратегічну безпорадність, Многогрішного – за використання брудних засобів для досягнення булави тощо.

З особливою симпатією пише автор про московського царя Федора Олексійовича (який помер у молодому віці), бо він прихильно ставився до всього українського, у храмах запроваджував український церковний спів і дозволяв у Москві носити козацький одяг.

Дослідники наголошують, що текст літопису можна поділити на дві частини: до 1672 року це історичний твір, а від 1672 року – діаріуш, тобто щоденник про події, бачені на власні очі. У записах про 80-ті роки уже, як помічаємо, більше уваги звертається на події в Москві – автор розповідає про стрілецькі бунти, про утвердження на престолі Петра I, про Москву й Сибір як про місця заслання політичних ворогів царя – українських державних діячів.

Літопис Самовидця сприймається не лише як історичний, а й як літературний твір, автор якого був небуденною особистістю. Він використовує у своєму викладі військові терміни й іншомовні слова, вдається до емоційних характеристик, вживає прислів’я (сила закону не знає), робить ліричні відступи, навіть гірко жартує.

Історія Русів – ровесниця поеми І. Котляревського «Енеїда». Точний час її написання та авторство лишаються донині нез’ясованими. Рукопис пам’ятки був виявлений близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева на Чернігівщині, а серед ймовірних авторів дослідники називали імена поета й філософа Георгія Кониського, історика Григорія Полетики та його сина Василя, високого сановника Олександра Безбородька та ін., проте вивчення тексту «Історії Русів» свідчить, що вважати їх авторами серйозних підстав немає. Існують думки про те, що авторство твору свідомо приховане, бо писався він таємно і висловлював думки, які суперечили ідеології російської імперії. Зрозуміло однак, що автор «Історії Русів» жив у другій половині XVIII ст., навчався в Київській академії, продовжував освіту в Росії, брав участь у турецькій війні. Був він представником козацької старшини і володів маєтком, жив на Чернігівщині чи Новгород-Сіверщині і належав до новгород-сіверського патріотичного гуртка. З тексту твору можна побачити його патріотизм, вільнодумство, широкий світогляд та ерудицію, негативне ставлення до російського самодержавства та його колоніальної щодо України політики.

«Історія Русів» вплинула на творчість багатьох письменників. Після знайомства з нею М. Гоголь написав «Тараса Бульбу», а О. Пушкін – «Полтаву». Вплив твору відчутний і на поезіях романтиків А. Метлинського, М. Костомарова, на повістях П. Куліша, історичних поемах С. Руданського. Особливо вразила вона Т. Шевченка.

В «Історії Русів» автор змалював картини розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття. Він користувався козацькими літописами, зокрема літописами Самовидця і Григорія Граб’янки, доповнював матеріал власними роздумами, спогадами, переказами, іноді документами. Головним змістом твору стала національно-визвольна боротьба українського народу. Прагнення українців до самостійного державно-політичного розвитку автор справедливо вважав їхнім незаперечним історичним правом.

За авторським задумом, твір умовно поділений на два періоди: від часу походження слов’ян (від племені Яфета) до монголо-татарського нашестя матеріал подано стисло й оглядово, а подальший період – широко й докладно. Зупиняючись на основних подіях епохи Київської Русі, автор утверджує думку про те, що саме Україна, а не Росія створила й успадкувала традиції князівської держави, що Київська Русь була батьківщиною саме українців. Зауважимо, що в тексті автор свідомо уникає слова «Україна», вживаючи натомість «Малоросія». Чому це так? Автор справедливо вважав, що Русь – це первісна, рідна назва України, а руси, русичі, руснаки – це корінні жителі руської землі. Вживанням слова «руси» (і в назві твору також) автор хотів висловити протест з приводу того, що давню історичну назву українців привласнили собі московити. Окрім того, він хибно вважав, що назву «Україна» накинули нашій землі поляки, хоча вона вже вживалася в Київському літописі.

В «Історії Русів» розповідається, що Русь (Україна) втратила свою державність через внутрішні усобиці і монголо-татарський напад. Щоб захиститися від ворога, вона добровільно «яко рівний з рівним і вольний з вольним» об’єдналася з Литвою та Польщею і мала в цій федеративній державі рівноправне становище. Українські козаки зробили чимало послуг Польському королівству, перш за все вони були йому надійним захистом від турків і татар. Але Польща порушила рівноправність українців, відбираючи в них права і вольності та чинячи релігійний гніт.

Багато уваги в творі приділяє автор докладному описові військових подвигів козаків, розповідям про їхні звичаї, підкреслює, що Польща була могутньою завдяки спілці з Україною. Центральна постать «Історії Русів» – Богдан Хмельницький. Автор висвітлює чимало його біографічних моментів, говорить про його дипломатичні стосунки з європейськими монархами, татарськими ханами, підкреслюючи його уміння вести переговори, керувати військовими діями, уболівати за долю своїх синів Тимофія і Юрія. Проте Хмельницький постає з твору зовсім не ідеалізованим, бо його рішення 1654 року про спілку з Москвою автор оцінює як небезпечне зміцнення російського самодержавства і одну з причин заколотів та нещасть в Україні.

Розповідаючи про епоху Петра І, про його ставлення до України, автор не замовчує жорстокості російських можновладців, їхнього деспотизму, насильства і образ, завданих українцям. Знайшли належне місце в «Історії Русів» події російсько-швецької війни, постаті Івана Мазепи та Карла XII, розповіді про тортури і кари прихильникам Мазепи після Полтавської битви, про каторжні роботи козаків на Петербурзьких каналах, про інші відомі на сьогодні історичні факти.

З тексту твору стає очевидним, що автор – демократична особистість, що він засуджує кріпацтво і будь-які форми поневолення людини, виступає проти військового свавілля, релігійної нетерпимості, зневаги до чужинців. Він протестує проти тиранії і нечесності в політичних стосунках, реально оцінює дії гетьманів Брюховецького, Виговського, Дорошенка та ін.

Щоб вразити читача, автор описує жахливі кари, яких зазнавали від поляків депутати-козаки, приїхавши до Варшави на сейм, чи то від московського війська жителі Новгорода-Сіверського, необачно давши змогу втекти від переслідування московським же прибічникам самозванця Гришки Отреп’єва, чи звірства Меншикова в Батурині. Він засуджує неймовірну жорстокість і убивства невинних людей, не забуває наголосити, розповідаючи про трагедію Івана Мазепи, що українські війська, які брали участь у знищенні швецької армії і більше за всіх виявили відвагу і старання, після закінчення війни залишилися без нагороди і подяки, більше того – їх було зневажено, зганьблено і переслідувано. Українські гетьмани, зокрема Скоропадський, скаржилися Петрові на кривди від Меншикова, але государеві штрафи тільки ще більше озлоблювали колишнього «пирожника» – царського улюбленця, який безперервно мстився козакам: «Загальну помсту учинив малоросіянам Меншиков, виславши численні війська їхні, з таким самим числом урядників, на вигадані ним канали та лінії коло Ладоги, Сулака та Астрахані, де з тяжкої каторжної праці, а особливо від лютого клімату тамошнього і дуже поганого харчування великі тисячі їх погнили і померли; а як повторено ті висилки і роботи протягом кількох років, погинули й перевелися всі їхні добре вилаштувані війська. Молодих же козаків, що вступили на їхнє місце, зоставлено без жодного розпорядження і піддано тій самій зневазі та ужиткові, далекому од справи військової».

«Історія Русів» написана російською мовою. Тому що в другій половині XVIII ст. книжна українська мова, якою писали твори автори попереднього часу, була переслідуваною, нею було заборонено користуватися в стінах Київської академії, використовувати в шкільних виставах. Тому автор як вихованець академії вже мав освіту, що ґрунтувалася на російській мові, і використав її як літературну, хоча в тексті є чимало українізмів. Особливо вражають читача описи розправи Меншикова над батуринцями та покарання в Лебедині біля Охтирки прихильних до Мазепи козацьких військових старщин. Після Полтавської битви українська старшина роздвоїлася на «мазепинців» і вірних цареві. Важко було зберегти вірність цареві, побачивши, як ставиться самодержець до переможених, як віддає на страту тисячі козаків. А ще важче, напевно, було стати ворогом Петра І, розуміючи, чим це може обернутися. Частина козацьких урядників втекла від гетьмана Мазепи і поспішила продемонструвати царю свою лояльність і вірність, чим врятувала власне життя та високі посади. Тих, хто цього не зробив чи просто не здогадався зробити, чекала смерть через жахливі тортури. У тексті твору указується місце козацької страти, якою керував Меншиков, – Лебедин. Відчувається, що автора просто потрясла кількість замучених (до дев’ятисот жертв тільки старшин). Він проймається побожною пошаною до людей, яким судилася страшна доля бути «знаряддям і учасником … тиранств і звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську». Автор наголошує, що від часів Наливайка і до моменту написання твору українці пролили великі потоки крові тільки за те, що, як і кожен народ на світі, хотіли бути вільними на власній землі. Невідомий письменник наголошує, що по смерті Петра І його наступники не так жорстоко ставилися до українців. Катерина ІІ звільнила в’язнів-старшин (хто ще лишився живий), посаджених у темниці, і повернула їм відібрані маєтки. Внук Петра І, Петро Олексійович, підтвердив Україні всі з нею договори і колишні привілеї, на їх підставі скасував Малоросійську колегію, вислав у Сибір Меншикова з родиною і дозволив козакам обрати гетьмана, яким став Данило Апостол. З цієї радісної нагоди була написана відома драма «Милість Божа», в якій автор, окрім Богдана Хмельницького, прославляє Петра ІІ та Данила Апостола.

На жаль, після смерті гетьмана Апостола все змінилося: колегія була відновлена, а до неї ще й створена так звана таємна експедиція, яка виконувала катівські функції.

Читати «Історію Русів» боляче. Та лише прочитавши її, можна зрозуміти, чому вона справляла таке сильне враження і мала такий великий вплив на сучасників. Як зазначають науковці, за понад двохсотлітній період свого існування «Історія Русів» була опублікована вперше малим тиражем у 1846 році в Москві, вдруге – у 1956 році у Нью-Йорку і втретє – у 1991 році в Києві в перекладі Івана Драча.

3. Особливості драматургії XVII–XVIII століть

Ще один багатий і цікавий масив давньої літератури – драматургія, яка виникла на початку XVII століття у вигляді віршів-діалогів та інтермедій. Це були п’єси, пов’язані з тогочасними школами і певною мірою залежні від шкільного курсу поетики, який поділяв драматичні твори на трагедії, комедії і трагікомедії.

Перші шкільні драми в Україні були переважно анонімними, складалися з трьох частин, мали обмежену кількість дійових осіб. Підготовка драм і спектаклів входила до обов’язкової програми тогочасних шкіл, бо такі твори були релігійно-повчального змісту. За тематикою шкільні драми поділялися на кілька груп: драми різдвяного й великоднього циклів (на сюжети з біблійних книг), драми-міраклі (міракль – з фр. чудо, на теми, запозичені з агіографічних легенд, – про життя святих), драми-мораліте (твори про повчальні випадки, в яких діяли алегоричні дійові особи – Плач, Гордість, Любов, Надія тощо). До шкільного репертуару ще входили драми на історичну тематику. До нашого часу збереглося понад 20 текстів різних шкільних драм (рукописних чи друкованих).

Найдавнішою п’єсою українського театру вважається драма-міракль «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора, в якій розповідається про сина римського сенатора, Олексія, який знехтував радощами життя, став жебраком і ступив на шлях мучеництва і сподвижництва. Ця п’єса була поставлена учнями Київської школи в 1673 році.

На сцені шкільного театру Києво-Могилянської колегії була поставлена також драма «Царство Натури Людської» (1698), яка посідала помітне місце між великодніми і моралізаторськими драмами. У ній дійовими особами були персоніфіковані Смерть, Злість, Віра тощо. На західноукраїнських землях популярною була великодня драма «Слово про збурення пекла» про зшестя Ісуса Христа у пекло і про виведення ним звідти усіх грішників. У свій час цим твором захоплювався І. Франко, який написав про нього дві розвідки і стверджував, що вона мала виразні риси народного театру.

Із шкільних драм відомі ще твори «Дєйствіє на страсті Христові» (1698), «Свобода от вєков вождєлєнная натурє людской» (1701), «Мудрість предвічна» (1703) та ін. Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» зазначив: «Мало який з тодішніх письменників київської школи не пробував себе в драматичному письменстві. А як учні з Києва розходилися по всій Росії, то з собою розносили вони скрізь і київські звичаї, і через те сліди шкільних вистав знайдемо не тільки в Москві, Новгороді, Ростові, а навіть у далекому Сибірі, в якому-небудь Тобольску чи то Іркутську. Треба ще зазначити, що на ґрунті шкільної драми виросли досить численні панегіричні драми, які особливо в ужитку були на півночі, поблизу трона. Ці драми здебільшого вихваляли царів з приводу всіляких «викторій» чи інших «високоторжественних» подій».

Серед талановитих драматургів кінця XVII – початку XVIII ст. був Дмитрій Ростовський (Данило Туптало), який залишив по собі три завершених драми і кілька – в переказах чи конспектах. Це твори «Успенская драма», «Грешник кающійся», «Рождественская драма». Їхня тема – боротьба грішної людини заради спасіння душі із власними гріхами через щире каяття та розповідь про обставини народження Ісуса Христа. Драми цього письменника, маючи загальний вигляд шкільної драми, давали постаті живих людей, були пройняті духом співчуття людині, щирістю релігійного настрою.

Розвивав драму і Симеон Полоцький – білорус, вихований Київською академією. Йому належать твори «О Наввуходоносорє, о тєлє златє и о трієх Отроцєх в пєщи не сожженних» та «Комедія притчи о блудном синє», написані в Москві, куди автора було взято вчителем до царського двору. У творах Полоцького вже не було алегоричних персонажів, що переобтяжували шкільну драму і вже були анахронізмом (пережитком старовини).

Подальшим кроком у розвитку драми була так звана трагікомедія, що більше відповідала теперішній драмі за всіма своїми властивостями. Саме в трагікомедії вже чітко окреслювались інтермедії та інтерлюдії (дійство в перервах між частинами драми), які згодом дали початок побутовій комедії. Найпомітніше місце в процесі творення трагікомедії займає Феофан Прокопович (1681–1736), який з’ясував теоретичні вимоги до цього жанру у своїй «Поетиці» і створив кращий зразок такого твору – п’єсу «Владимир славеноросійських стран князь і повелитель» (1705), присвячену гетьманові І. Мазепі як «добродію і ктитору» (з гр. – засновник, творець) Київської академії. На думку В. Шевчука, новаторство Ф. Прокоповича полягало в тому, що він створив трагікомедію не на біблійній основі, а на матеріалі вітчизняної історії. У цьому творі все було нове для свого часу: і форма, і зміст, але найважливішим стало те, що в творі алегорично говорилося про живе, сучасне авторові життя, тобто він увів підтекст. У творі йшлося про одну із основних проблем тогочасного життя – боротьбу між світською і духовною владою за просвіченість.

Автор написав свій твір, дотримуючись власних настанов, – драму, що складалася із прологу, п’яти дій і епілогу, а закінчувалася урочистим хором. Усі події відбувалися в Києві впродовж трьох днів (єдність місця і часу) і розповідали про дійсний історичний факт – прийняття князем Володимиром християнства. Феофан Прокопович показав найдраматичніший момент у житті князя та язичницьких жерців Жеривола, Курояда і Пияра. Володимир повинен прийняти надзвичайно важливе рішення, яке змінить долю й хід історичного розвитку всієї держави. Відчуваючи відповідальність за цей крок, Володимир, хоча вже й відступився від давніх богів, проте ще не має внутрішньої переконаності в тому, щоб прийняти Христовий закон. Відображення його останніх вагань і розмови з грецьким філософом про головні постулати християнства, а потім остаточний вибір – це найемоційніша частина драми, яка характеризує Володимира як мудрого керівника великої держави і водночас звичайну, схильну до сумнівів людину.

Автор не прикрашає свого героя. Колись давно Володимир вчинив братовбивство, але тоді він був язичником і не знав законів усепрощення і смирення. Тепер князь дуже змінився: він навчився підкоряти почуття розумові, приборкувати гординю, виявив готовність вчитися добру в колишнього ворога – Візантії, розуміючи, що з темряви невігластва його країну врятують лише освіта і культура, які принесе християнство. Не приваблюють Володимира, як раніше, й бенкети, коханки та веселощі, бо з роками він зрозумів велике значення духовних цінностей. У полеміці між грецьким філософом і жерцем Перуна Жериволом князь показаний справедливим політиком і чесним суддею. Коли Жервіл у гніві ображає опонента, Володимир нагадує йому про гостинність і статус посла іноземної держави, а коли філософ принижує жерця як представника неосвіченого народу, князь забороняє йому ганьбити свою державу та її людей, адже справжня причина їх неосвіченості – у боязні всього нового, а не в розумових недоліках.

Особливу увагу звертає автор на жерців: навіть імена їхні свідчать про улюблені заняття – пожирати волів, їсти курей та пиячити. Ці персонажі і комічні, і трагічні. Трагедія їхня в тому, що вони втрачають свій давній традиційний світ, бачать осквернення і знищення предківських святинь і нічого не можуть вдіяти. Комічні ж вони уявленнями про обряди поклоніння богам. Смішні їхні страхи перед новою вірою та всі недоладні спроби оборонити своїх ідолів. Жерці неосвічені й обмежені, дбають не так про богів, як про власне черево.

Інші персонажі драми – Борис і Гліб, Мечислав і Храбрий – доволі схематичні, вони лише доповнюють образи Володимира, жерців та філософа. Сини Борис і Гліб в усьому підтримують свого батька, воїни Мечислав і Храбрий виконують князівську волю – позбавити богів жертвоприношень, знищити язичницьких ідолів.

Володимир – сильна особистість, його сумніви зникають, коли рішення вже прийняте. Тому марні намагання бісів розбудити в ньому колишні пристрасті, бо князь пізнав справжню мудрість: найголовніше для людини в житті – дбати про власну духовність. У хорі янголів та Андрія-апостола автор перекидає місточок між двома епохами – Київською Руссю та Україною XVIII ст. Ланками його є згадка про Києво-Печерську лавру, церкви й монастирі Києва, який після часів Батия піднявся із попелища, щоб навіки залишитися твердинею християнства.

Послідовником вчення Прокоповича про драматичне мистецтво був Лаврентій Горка з його драмою «Іосиф Патріарха» (1708), де вперше в українській драматургії було зображено кохання як елемент психології героїв. В основу сюжету твору лягло біблійне оповідання про залицяння дружини єгипетського вельможі до Йосипа.

Визначним драматичним твором початку XVIII століття вважається драма «Милість Божа» (1728) Інокентія Неруновича. Повна назва твору така: «Милість Божа, що звільнила Україну від лядських кривд завдяки Богданові Хмельницькому і звеличила гетьмана військ Запорозьких перемогами над ляхами, на незабутню такими його щедротами пам’ять, репрезентована в школах Київських 1728 року». Твір був написаний у складний час, коли внук Петра І, імператор Петро ІІ тимчасово відновив гетьманську владу, і поставлений з нагоди 80-річчя початку національно-визвольної війни під проводом Хмельницького. Драма возвеличує гетьмана Хмельницького, який переміг поляків, утішив заплакану матір Україну і був вдячний Богові за Його милість здобути своєму народові свободу. У тексті драми гетьман закликає шанувати шаблі, луки і мушкети, бо вони – запорука вольностей. Про «Милість Божу» С. Єфремов написав так: «Це було, може, перше в нашому письменстві memento mori (пам’ятай про смерть) козацькій старшині, що за всіма своїми автономістичними та державницькими симпатіями саме тоді кинулась була «привлащати» хуторці, луки й ланки своїх бідніших сусідів та загортати поспільство в кріпацтво. На жаль, чи не було воно для того періоду й останнім, бо вже пізніше письменники майже не торкаються в драматичній формі сучасних пекучих справ… Обставини часу, поступова ліквідація українських вольностей і цензурні заходи центрального уряду збивають увагу наших письменників на інші проблеми».

Наступні драматичні твори після «Милості Божої» – драми «Трагедія, або ж печальна повість про смерть останнього царя сербського Уроша V й про падіння Сербського царства» (1733) М. Козачинського, «Владотворний образ людинолюбства Божого» (1737) Митрофана Довгалевського, «Воскресіння мертвих» (1746) Георгія Кониського та ін.

У цих драмах все чіткіше проглядалися своєрідні додатки до духовних творів – інтермедії та інтерлюдії, які все більше виокремлювалися в самостійні драматичні форми. Спочатку їхня роль була суто службова: вони розважали публіку, щоб вона не задрімала від високих трагедій, а пізніше вони почали витісняти на другий план і самі драми. Особливо цим відзначалися інтерлюдії до драм Митрофана Довгалевського, які розповідали про кумедні випадки з мужиками і ксьондзами (католицькими священиками), козаками і чортами, дяками-пиворізами і москалями-волоцюгами, ляхами і жидами тощо. Улюбленим персонажем у таких історіях стає козак, який завжди і скрізь захищає покривджених. Інтерлюдії М. Довгалевського були такими популярними, що інші письменники їх навіть наслідували і запозичували сюжети. Особливо популярною була п’ята інтерлюдія до драми «Владотворний образ». У ній було показано, як Лях вивозить Мужика у клітці і, зустрівши Жида, віддає йому Мужика в оренду, а той, нещасний, скаржиться на своє горе і на сваволю Ляха. Потім з’являється Козак, який, довідавшись про Мужикові кривди, визволяє чоловіка з неволі і запрягає в ярмо Ляха і Жида. Така розв’язка драматичної ситуації була глибоко символічною – адже такою бачилися українцям соціальна і національна справедливість.

Поруч із різдвяними шкільними драмами та інтермедіями існував вертеп, де замість акторів на сцені грали ляльки, а розмовляли за них сховані за вертепом люди. Вертепом називалася легка скринька на два яруси (її можна було переносити): на верхньому ярусі відбувалися події Христового народження, а на нижньому – комічні сценки з народного життя, там же стояв і трон царя Ірода. Вертеп в Україні існував до XIX століття, а в Галичині існує й сьогодні, особливо тішить він сучасного глядача на Різдво.

Висновки. Отже, козацькі літописи та драматичні твори XVII–XVIII століть мали для розвитку національної історичної думки та духовності надзвичайно велике значення. Вони відігравали науково-пізнавальну, виховну роль, свідчили про високий рівень культури й освіти в Україні. Зміст і високий громадянський пафос літописів свідчив про усвідомлення їх авторами своєї історичної місії – об’єктивно передати дух епохи, пристрасті і трагедії всього українського народу, який дорогою ціною і надлюдськими жертвами платив за своє природне бажання бути вільним на власній землі. Цінності духовного плану, християнські чесноти і гріхи – царина драматичних творів XVII–XVIII століть, у яких досконала людина уявлялась авторами як глибоко віруюча, саможертовна, віддана ідеям православ’я і благочестя особистість.

Список літератури
1. Грицай М. Давні українська література / М. Грицай, В. Микитась, Ф. Шолом. – К. : Вища школа, 1978. – 415 с.
2. Шевчук В. Самійло Величко та його літопис / В. Шевчук // Величко С. Літопис. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 5–21.
3. Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» / В. Шевчук // Історія Русів. – К. : Рад. письменник, 1991. – С. 5–28.
4. Франко І. Русько-український театр (Історичні обриси) / І. Франко // Твори : в 20 т. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1955. – Т. 16. – С. 209–219.