Україна та Європа на межі XVIII-XIX століть: культурно-освітні виміри

Серед пріоритетних проблем українознавства - висвітлення ролі України та українства у формуванні та забезпеченні євроінтеграційних процесів у галузі освіти, науки та культури. Так, в українській філософській та історико-культурній думці XVIII - початку XIX ст. особливо виділяється просвітницький рух, ранній етап якого виникає ще у першій чверті XVIII ст. Соціально-економічні фактори зумовили своєрідність Просвітництва як синтезу ідей гуманізму й Реформації, а також прояв його специфічних рис: вивільнення філософії з-під впливу теології, інтерес до природознавства, культури народів, етносів, особистості тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти й культури, які яскраво набули національного характеру, про що свідчить славнозвісна пам’ятка цієї доби - «Історія Русів» [5, 101-105; 7, 57].

Лариса Горенко

Характерною ознакою цього періоду було навчання української молоді в європейських університетах, що й забезпечило входження України до культурно-освітнього та інтелектуального світового часопростору. Велике значення гуманітарним дисциплінам та навчально-освітньому процесу надавалося в німецьких університетах. У таких закладах, як Гейдельберзький, Вюртемберзький (Віттенберзький), Вюрцбурзький, Страсбурзький, Нюрнберзький університети, в певні періоди переважав дух протестантизму, який сприяв навчанню в цих закладах східних слов’ян [12, 100-103]. Одним із носіїв прогресивної думки в Європі був Гейдельберзький університет Рупрехта Карла (засн. 1386 р.), один із найстаріших у Німеччині. Після Реформації схоластика була витіснена з цього закладу і в ньому запанував гуманізм. Як зазначає І.Лоський, «особливою прихильністю почала користуватися Рупрехта з того часу, коли вона стала фортецею протестантизму. Рівнобічно з тим, як зростало в Речі Посполитій нововірство, зростала кількість студентів з неї в Гейдельберзькому університеті», які в уписових книгах обов’язково занотовували місце свого походження [12, 102]. Саме тут викладав один з найвідоміших філософів світу Ґ.В.Ф.Геґель (1770-1831), який поклав початок систематичному дослідженню і теоретичній розробці принципів діалектичного способу мислення. Університет мав ботанічний сад, планетарій, обсерваторію, а також зібрану за всі роки його існування велику бібліотеку. У матрикулах Гейдельберзького університету українці зафіксовані вже 1387 р., тобто після його відкриття. Першим з них був Адам Кузеля. З України в ньому навчалися переважно вихідці з багатих родин: О.Пронський - син київського воєводи Ф.Пронського; І.Малишко - шляхтич з Мократиці на Волині; брати Овраам і Христофор Сенюти із Ляховець на Волині, які походили з родини активних діячів реформаційного руху в Україні, фундаторів громади антитринітаріїв у Ляхівцях, Щенятові й Тихомлі на Волині; П.Бохнацький (Божницький) з Поділля. Але в другій половині XVIII ст., коли керівництво університету перейшло до єзуїтів, українців у ньому стає дедалі менше. За кордоном слухав лекції в Гейдельберзькому і Страсбурзькому університетах І.Борисович (1859-1907). Після навчання за кордоном отримав вчений ступінь доктора права. Завершив навчання у Московському університеті, де в 1886 р. захистив дисертацію на ступінь магістра політичної економії. Але впродовж 1890-1905 рр. жив у Берліні, звідки надсилав свої статті в газету «Русскія Вѣдомости», до журналів «Вѣстникъ Европы» и «Русское Богатство» [19, 169].

Молодь з України охоче обирала для навчання Вюртемберзький (Віттенберзький) університет (засн. 1502-1518 рр.), пізніше об’єднаний з університетом у м.Галле. Відомим професором цього університету був німецький лікар і філософ, прихильник атомістичного вчення Д.Сенерта (1572-1637). Одними з перших українців, які вступили до цього закладу, були Лабун із Кам’янеччини (1512 р.) та С.Оріховський з Перемишля, який підписувався «Orichovii Rutheni» (1528 р.) [11, 123-125]. Як виявляється, відомий українсько-польський мислитель С.Орі­ховський (Оріховський-Роксолан; 1513-1566), крім Вюртемберзького університету, слухав лекції у Краківському, Віденському, Падуанському та Болонському університетах, де здобув ґрунтовну гуманітарну освіту, оволодів латинською, давньогрецькою та давньоєврейською мовами [7, 57-59; 15, 99—101; 23, 234]. Перебуваючи тут, С.Оріховський познайомився з основоположником німецького й загальноєвропейського протестантського руху М.Лютером та його сучасником Ф.Меланхтоном. Згодом твори С.Оріховського неодноразово видавали у Німеччині. Так, у Франкфурті був надрукований його найвідоміший твір «Про турецьку загрозу слово I та ІІ-ге» (1548 р.), а пізніше — у Кельн і (1569 р. та 1586 р.) [16, 97—98]. Найбільше приїздило української молоді до цього університету в 30—40-х роках XVI ст. У матрикулах-списках студентів за 16 років (з 1533 р. по 1549 р.) записано на студії 22 студенти-«русини», зокрема В.Геснер («рутенець», 1533 р.), С.Микитко та І.Лісницький (1537 р.), Іван зі Львова, М.Журавець (1538 р.). У наступні роки юнаків з України вписувалося по четверо щорічно, а далі й по п’ять. Від початку XVII ст. тут навчався М.Смотрицький, наприкінці XVII — на початку XVIII ст. перебував Т. Прокопович, пізніше — його учень С.Тодорський, а надалі й учень С.Тодорського — ГСковорода [16, 136]. Впродовж XVIII ст. тут навчалися сини полкового обозного Ханенка, вихованці Києво-Могилянської академії Д. Нащинський та С.Горголі з Ніжина, а також О. Шафонський. Серед видатних українських діячів і вихованців Вюртемберзького університету був М. Смотрицький — майбутній ректор Київської братської школи, архієпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський, син письменника-полеміста Г Смотрицького. Він здобув блискучу гуманітарну освіту й учений ступінь доктора медицини. Автор «Граматіки славенския правилноє синтаґма» (1619 р.). М. Смотрицький здійснив кодифікацію церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. До початку XIX ст. «Граматика» М.Смотрицького була основним підручником церковнослов’янської мови, перевидана в Москві (1648 р., 1721 р.), у Снагові (Румунія) — 1699 р., у Римніку (Румунія) — 1755 р. [22, 45].

У середині XVIII ст. у Вюртемберзькому університеті здобували знання сини козацько-гетьманської старшини Лівобережної України, зокрема генерального хорунжого Миколи Ханенка [4, 3—9]. Але численну аудиторію складали студенти з України в Лейпцизькому університеті — одному з найстаріших університетів у Німеччині (засн. 1409 р.), де була «сама серцевина німецької культури». Заклад знаменитий тим, що в ньому навчались ҐЛейбніц, ҐЛессінґ, Й.В.Ґете, Р Ваґнер, Р Шуман та інші видатні діячі світової культури. У Лейпцигу жили і працю­вали видатний німецький філософ Ґ.В.Лейбніц (Leibniz, Leibnitz; 1646—1716), який заклав ґрунт для виникнення й розвитку німецької класичної ідеалістичної філософії XVIII— XIX ст., перший президент Берлінської академії наук (з 1700 р.). У Лейпцигу перебувало багато вихованців Київської академії. Продовжуючи навчання в університеті, вони могли бачити й чути цих видатних німецьких мислителів, учених, митців, які залишалися для них високими взірцями на все життя. Але й задовго до могилянців сюди приїздили українці для навчання. Студенти з нотаткою «русин» у списках студентів зустрічаються від середини XVI ст.: П.Корсак, Ю.Келяновський і М.Тарановський (1562 р.); П.Боїм з Волині та М.Гелінгіус (Геленгіус). 1563 р. до Лейпцизько­го університету їх записалося уже шестеро, а також два брати Фредри з Плішович, І.Гербурт з Фельштина на Волині, який належав до родини відомого письменника і друкаря Я.Гербурта (Herburt) - автора «Слова про руський народ» (1616 р.) [21, 67-69; 17, 144].

До середини XVIII ст. українська молодь з Волині та Західної України численно навчалася в Лейпцизькому університеті. Але склад українського студентства різко змінюється у XVIII ст., коли сюди починає прибувати молодь з Лівобережної України - сини козацько-гетьманської старшини, козацтва і заможнішого селянства, передусім з Києва, Переяслава, Гадяча, Полтави, Ніжина, Харкова. Серед них киянин Г.Козицький (1739 р.), колишній вихованець Київської академії й Лейпцизького університету, пізніше - офіційний перекладач, статс-секретар Катерини II, літературний редактор відомих і популярних журналів [І0, 174]. За ним прибув до Лейпцига його родич І.Козицький та М.Мотоніс із Ніжина (1752 р.); два брати Остроградські Іван і Павло - сини омельницького сотника Гр. Остроградського (1752 р.) [6, 53-59]; І.Клечанов з Києва, син переяславського сотника І.Білоцерковця та син переяславського сотника А.Безбородька (1753 р.); з Полтавщини - брати Петро і Михайло Білушенки та Ф.Паскевич (1777 р.), брати Милорадовичі, Федір і Яків Паскевичі, Гр.Ґалаґан і перший харків’янин Р.Зебриців. З Гадяча успішно навчався в Лейпцизькому університеті В.Крижанівський, який залучив ще й своїх родичів з м. Ромен, серед них - К.Крижанівський, який з 1767 р. виїхав на два роки до Лейпцига, де навчалися сини його брата, гадяцького полковника А.Крижанівського [24, 92-94]. Перебуваючи у Лейпцигу, К.Крижанівський закупив для Київської академії «пару глобусовъ за 12 червонцевъ съ поставкой ихъ до границы рос­сийской, въ Васильковъ» [27, 535-536]. Але найбільше юнаків з «козацької України-Русі» були вихідцями з Київщини та Полтавщини. Так, упродовж восьми років навчався у Лейпцизькому, Берлінському та Віденському університетах вихованець Київської академії Петро Гнідич (1750-1817). У період навчання в Лейпцизькому університеті видав наукову працю «Про деякі лікарські засоби і хвороби руських народів» (1778 р.), а разом зі своїм учителем, відомим патологом Х.Ф.Людвігом (1709 -1773), написав книгу «Про порошок антерарум» (1778 р.). У 1780 р. у Лейдені (Нідерланди) захистив докторську дисертацію «De morbis membranae tympanі». У 1782 р. після складання іспитів П.Гнідич отримав право медичної практики в Росії.

Серед українців Лейпцизький університет вважався одним із найпрестижніших, він приваблював високим рівнем викладання в царині філософії, математики, фізики та природознавства. Як писала В. Нічик, «Лейбніцівське тлумачення філософії відповідало потребам розвитку тогочасної науки і особливо природознавства, а здійснене тут зближення логіки і математики заклало підвалини для подальшого розвитку математичної логіки», в який згодом внесли доробок й українці, зокрема П.Порецький та діячі одеської логіко-математичної школи [іб, 140]. Упродовж XVIII ст. тут здобували освіту діти відомих шляхетських родин, козацької старшини, яких споріднювали ідеї українського автономізму. Тому вихованці університету після повернення на батьківщину обіймали посади в гетьманських, генеральних, полкових та сотенних канцеляріях, а також в державних установах Росії, в Синоді, Сенаті, в оточенні канцлера О.Безбородька в Петербурзі. Були в Лейпцизькому університеті й духовні особи, як, наприклад, колишні вихованці Київської академії І.Пешковський та Д.Сухозагніт. Як свідчать архівні документи, під час навчання в Київській академії у класі богослов’я (1754 р.) І.Пешковський виявив бажання вивчати медичні науки [16, 140]. Як правило, тогочасні студенти, і зокрема з України, навчалися в кількох університетах і мандрували по всій Європі. Так, син переяславського сотника І.Білоцерковця спочатку навчався в Лейпцизькому університеті протягом 1753/1754 навч. р., але, відчувши потяг до філософії, вирішив перейти до іншого університету. Видатний український композитор, педагог і культурно-громадський діяч, засновник української композиторської школи М.Лисенко після закінчення Харківської гімназії та Київського університету навчався у Лейпцизькій консерваторії [20, 115 -116].

У другій половині XVIII ст. фахівців у галузі медицини особливо цікавив Страсбурзький університет (засн. 1587 р.), розташований на порубіжжі Німеччини і Франції, був осередком взаємовпливу двох західноєвропейських культур. Також цей заклад відзначався демократичними традиціями. До нього їхали переважно ті вихованці Київської академії, які набували або вдосконалювали свої знання в галузі медицини. Вже у 1760-1761 рр. була відправлена до Страсбурга перша група з п’ятнадцяти випускників Київської академії. Більшість українських студентів не лише успішно закінчували Страсбурзький університет, здобували наукові ступені, а й ставали гордістю вітчизняної та західноєвропейської науки, творцями нових її напрямів. У 1767 р. Страсбурзький університет успішно закінчив вихованець академії С.Леонтович, а також захистив докторську дисертацію «De partu praeternaturali ex vitiis trunci foetus orto» (1766 р.) [18, 45-49; 19, 169]. Після повернення із-за кордону його було призначено професором Санкт-Петербурзького адміралтейського госпіталю (1768 р.) [21, 45]. Були серед них видатні вчені-реформатори в галузі вищої медичної освіти, як, наприклад, М. Тереховський (1740-1796) - син гадяцького священика з Полтавщини. Закінчив Києво-Могилянську академію (1763 р.) і Санкт-Петербурзьку сухопутну госпітальну школу, де отримав звання лікаря (1765 р.). У 1770 р. за рахунок стипендії Є.Д.Голіциної-Кантемір виїхав до Страсбурзького університету, де протягом 5 років навчався на медичному факультеті і захистив докторську дисертацію «Dissertatio inauguralis zoologico-physiologica de chao infusorio Linnaei» (1775 р.). Праця стала зразком експериментально-наукового напрямку в медицині. У Страсбурзькому університеті він навчався разом із Й.В.Ґете, славетним у майбутньому німецьким поетом, філософом і вченим [25, 21-24].

Фундатором нових напрямків у галузі медицини став ще один видатний українець Н. Максимович, відомий як Н. Амбодик-Максимович (1742-1812). Після закінчення повного курсу Київської академії (1755-1768 рр.) та Головного народного училища (СПб.) слухав лекції у Санкт-Петербурзькому військовому госпіталі. Разом з М.Тереховським вступив на медичний факультет Страсбурзького університету.Через рік одержав стипендію княгині Є.Д.Голіциної-Кантемір, призначену для обдарованих юнаків, які вчилися за кордоном. Навчався у знаменитого проф. Рідерера. У 1775 р. успішно захистив докторську дисертацію «De hepate humano» та повернувся до Петербурга. Знаючи іноземні мови, видав велику кількість перекладів медичної літератури та творів загальнокультурологічного змісту [ 1, 34-35; 3, 34-36].

Знаменитим вихованцем Київської академії та Страсбурзького університету був Д. Самойлович (Сушковський) - доктор медицини, основоположник епідеміології в Росії, член 12 зарубіжних академій. Своєму вступу на ниву медицини Д.Самойлович зобов’язаний І.Политиці (Полетиці), старшому лікареві Санкт-Петербурзького генерального сухопутного госпіталю і професору Санкт-Петербурзької сухопутної госпітальної школи, який 1761 р. під час спеціального відрядження в Україну з метою набору учнів для госпітальних шкіл серед 55 студентів Київської академії відібрав і студента класу риторики - Д.Самойловича. Продовжуючи лікарську та дослідницьку працю, 1776 р. на власні кошти поїхав на навчання до Страсбурзького, а згодом - до Лейденського університету, де 1780 р. захистив докторську дисертацію «Tractatus de sectione sysphyseos ossium pulis et... sectionem Caesareum», яка двічі була перевидана. Д.Самойлович першим з лікарів Російської імперії опублікував за кордоном не тільки докторську дисертацію, а й інші свої наукові праці. Але головне, Д.Самойлович - один з ініціаторів реформи медичної освіти в Росії наприкінці XVIII ст., він уперше висвітлив основні її завдання, поставив питання про моральне обличчя лікаря (1782 р.).

Значний внесок у розбудову вітчизняної медичної науки зробили брати Олександр та Павло Шумлянські - представники козацько-старшинського роду. Обидва здобули освіту в Київській академії. Скориставшись знайомством з М.Тереховським і Н.Амбодик-Максимовичем, у 1773 р. переїхали до Санкт-Петербурга. З 1777 р. О.Шумлянський (1748-1795) на стипендію княгині Є.Голіциної-Кантемір стажувався у Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію «Dissertatio inauguralis anatomica de structura renum» (1781 р.), яка принесла йому славу видатного вченого. Вона справила вплив на науковий світ Європи, двічі перевидавалася за кордоном, на неї посилались в іноземних посібниках з анатомії і фізіології. З 1781 р. до 1783 р. О.Шумлянський стажувався у Парижі, Відні та Марбурзі з терапії та хірургії, вивчаючи одночасно систему вищої медичної освіти в європейських університетах. У 1785-1786 рр. за дорученням Державної медичної колегії разом з М.Тереховським вивчав постановку медичної освіти в університетах Європи [2, 603; 19, 169]. О.Шумлянський був обраний членом-кореспондентом Паризького музею (1789 р.), а також почесним членом Державної медичної колегії (1794 р.) [3, 37]. Вихованець Київської академії П.Шумлянський за порадою старшого брата Олександра у 1784 р. вийшов у відставку і на кошти Санкт-Петербурзького виховного будинку виїхав на навчання до Страсбурзького університету, де успішно захистив докторську дисертацію «De proxima topicae inflammationes causa» (1789 р.), яка стала широко відома за кордоном і була перекладена й видана німецькою мовою. П.Шумлянський стояв біля витоків розвитку вищої медичної освіти в Україні, де організував першу хірургічну клініку. Автор численних наукових праць з медицини та профілактики здоров’я, його статті (писав латиною) були надруковані в німецьких журналах [8, 401; 9, 595-596; 14, 224].

Великої поваги у науковому світі набули також сини козацько-гетьманської старшини. У Страсбурзькому університеті здобули освіту та захистили докторські дисертації декілька українців. Так, І.Рузький (Руцький; 1741-1786) із Київського намісництва, вихованець Києво-Могилянської академії (закін. 1761 р.), після навчання у провідних медичних закладах тогочасної Росії та медичної практики в Україні та Росії (1761­-1778) з 1778 р. виїхав на навчання до Страсбурзького університету, де 1781 р. захистив докторську дисертацію з медицини «De peste», яка отримала високу оцінку Д.Самойловича. Дисертація І.Руцького була однією з перших у світі про історію та методи лікування цієї хвороби (чуми) [13, 156-157; 28, 1]. На два роки пізніше у Страсбурзі захистив докторську дисертацію «козачий син» Д. Понирко, який спочатку закінчив Києво-Могилянську академію (1767 р.). З 1774 р. виїхав для удосконалення знань до Страсбурзького університету, який успішно закінчив і захистив докторську дисертацію «De anathymiasi cinnabaris» (1780 р.) [10, 202]. Став одним із перших лікарів Росії, відряджених за кордон для вивчення методу віспощеплення (варіоляції) англійського лікаря Дімсдала [18, 46-49; 20, 45].

У 90-х роках XVIII ст. в Страсбурзькому університеті навчався представник українського шляхетського старшинського роду Огієнків (Огіїв) - Д. Огієвський, онук Г Огієвського, син сотника кролевецького М. Огієвського, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії, був перекладачем при російських дипломатичних місіях у Константинополі, Відні, Венеції [8, 401]. Особливо заслуженої слави набув вихованець Страсбурзького університету, син козака Лубенського полку Н.Карпінський, який одержав ступінь доктора медицини (1782 р.), став згодом професором анатомії і фізіології, автором відомої праці «Pharmacopoeia Rossica», після повернення в Росію успішно працював професором у навчальних та амбулаторних закладах Петербурґа [19, 169]. В останньому десятилітті XVIII ст. для підвищення кваліфікації до Страсбурзького університету був направлений Г. Базилевич, де захистив докторську дисертацію «Dissertatio de systemate resorbente. Argentorati» (1791 р.) й одержав диплом і ступінь доктора медицини і хірургії. З науковою метою Г. Базилевич перебував у Німеччині та Франції, на два роки залишився у Геттінгенському університеті, де студіював у відомих вчених.

У Страсбурзі українці здобували не лише фахову медичну освіту. Славився філософський факультет Страсбурзького університету. Так, у 1754 р. тут навчався П. Фотвинський з Полтави, в 1774 р. - М. Дунін-Борковський з Чернігівщини - «польської корони підполковник», син В.Дуніна-Борковського, бунчукового товариша й депутата Стародубського полку до Комісії «о сочиненіи проекта Новаго Уложенія» [12, 29; 13, 156-160]. Серед представників гетьмансько-старшинського середовища у Страсбурзькому університеті навчалися Скоропадські, Лизогуби, Стороженки, Розумовські та інші. В університеті, крім факультетських уписових книг, велися й спеціальні матрикули для впису молодих аристократів, які з Європи з’їжджалися до Страсбурга для «здобуття кавалерського виховання». У цих реєстрах є представники з аристократичних українських родин. В 1765 р. у них були записані два сини гетьмана К. Розумовського - Петро і Андрій - разом із своїм гувернером Луї де Марін’яком. Згодом A. Розумовський став російським дипломатом у Відні.

Є історико-документальні свідчення, що в Страсбурзькому університеті навчався також М.Ковалинський, приятель, учень і біограф Г.Сковороди. Відомо, що М.Ковалинський був вихователем одного із синів екс-гетьмана К. Розумовського - Лева. Крім того, в 1783 р. в матрикулах для аристократії зазначені ще два українці - брати Микола і Андрій Колосовські з Києва [12, 109]. Серед українців, які студіювали в Страсбурзі, необхідно згадати й О. Шафонського, який навчався ще й в університетах Галле та Лейдені, де захистив три докторські дисертації: з права, філософії та медицини. Д. Чижевський повідомляє про знахідку двох дисертацій О.Шафонського латинською мовою, які він захищав у Лейдені й Страсбурзі у 1763 та 1768 роках.

За кордоном слухав лекції в Гейдельберзькому і Страсбурзькому університетах І.Борисович (1859-1907), який перед тим закінчив Одеську гімназію та Київський університет. Після навчання за кордоном отримав вчений ступінь доктора права. Завершив навчання у Московському університеті, де в 1886 р. захистив дисертацію на ступінь магістра політичної економії. Але впродовж 1890 -1905 рр. жив у Берліні, звідки надсилав свої статті в газету «Русскія Вѣдомости», до журналів «Вѣстникъ Европы» и «Русское Богатство» [19, 169]. Українські юнаки навчалися не лише в найзнаменитіших і найбільш престижних університетах центральних німецьких земель.

Світовим центром орієнталістики вважалися Маґдебурзька академія і Галльський університет, заснований у 1694 р. (м. Галле, Німеччина). На високому рівні в Галльському університеті викладалися математика, фізика, філософія, медицина й особливо мови. Значний інтерес до проблеми орієнталістики виявляли Д.Туптало, Я.Блоницький, В.Григорович-Барський. Вихованці Київської академії, які згодом студіювали в Галле, змогли спрямувати свій інтерес до орієнталістики, продовжуючи її вивчення під керівництвом братів Міхаелісів, Каленберта та інших професорів цього університету. Так, С.Тодорський привіз до Києва чимало книг, подарованих йому Г.Міхаелісом [16, 136-137]. Університет м. Галле славився не лише вивченням східних мов. На початку XVIII ст. в країнах Західної Європи народжувалася нова дисципліна - наукова славістика. «Цей напрям, - як зазначає Д. Наливайко, - найраніше значного розвитку набув в Німеччині. Одним з її складників вже з того часу виступає україністика» [14, 43]. Це свідчить, що україністика була складовою гуманітарної освіти та навчально-виховного процесу в Галльському університеті. У XVII- XIX ст. тут навчалося багато українців, серед них - вихованці Києво-Могилянської академії: B.Лящевський (Лащевський), Д.Нащинський,

C. (Симеон) Тодорський та ін. Серед найвидатніших просвітителів, учених-лінгвістів середини XVIII ст. був С.Тодорський - у подальшому відомий як архієпископ Псковський, Ізборський і Нарвський. Походив з українського козацького роду (син козака Золотоніської сотні Переяславського полку), вчився у Києво-Могилянській академії (1718—1727). На початку 1727 р., не закінчивши богословського курсу, виїхав через Санкт-Петербург, Ревель (тепер м. Таллінн) до Німеччини [26, 295; 27, 535-536]. У 1729-1735 рр. жив у м. Галле, вивчав шість років у Магдебурзькій академії «бо­гослов’я, єврейську, грецьку та інші східні мови» у відомого в Європі того часу гебраїста Й.-Г.Міхаеліса, який заснував при цій академії Collegium orientale theologicum. Виявивши здібності С.Тодорського, Й.-Г.Міхаеліс залучав його до ведення практичних занять зі студентами, які вивчали гебраїстику, до перевірки їхніх перекладів текстів Біблії, а особливо - до викладання основ східнослов’янських мов. У цей період С.Тодорський багато мандрував, неодноразово бував у Лейпцигу, Угорщині, на Балканах, де учителював. Відвідував православні, уніатські і католицькі монастирі, знайомився з реформаційними і контрреформаційними ідеями та рухами. Захопившись просвітницькими ідеями, С.Тодорський переклав «Чотири книги про справжнє християнство» Й.Арндта - програмний і фундаментальний пієтистський твір, для якого характерні віротерпимість, заклик до первісної християнської рівності, поєднання розуму й віри. Крім того, С.Тодорський пе­реклав ще кілька пієтистських творів, зокрема «Катехізис», складений А.Г.Франке, а також духовні гімни, псалми, у тому числі написані М.Лютером. Всі ці рідкісні видання відшукав і проана­лізував Д.Чижевський. Німецькі просвітники високо цінували знання й працю українського вченого-просвітителя С.Тодорського, захоплювались його перекладами. Завдяки ініціативі ні­мецького пастора в Нарві Й.-Ф.Буддея й інших німецьких учених 3500 примірників «Справж­нього християнства» у перекладі С.Тодорського було надіслано до Росії, а 500 примірників придбала Санкт-Петербурзька академія наук [27, 535-536]. Як підкреслював німецький протестантський пастор Х.-В.Хегельмайєр у своїй праці «Безсторонні повідомлення про різноманітні визначні пам’ятки Російської імперії» (Штутгарт, 1739 р.), у першій половині XVIII ст. С.Тодорський був однією з провідних постатей в українсько-німецьких культурних взаєминах [28, 1]. На думку дослідника раннього просвітництва в Німеччині й Україні Е.Вінтера, у центрі «німецько-українсько-російських зв’язків раннього періоду просвітництва стояв українець Тодорський зі своїми перекладами», і він заслуговує на те, щоб певна доба в українському ранньому просвітництві носила його ім’я.

Представники гетьмансько-старшинської еліти та заможних родин приїздили до Геттінгенського університету (засн. 1737 р.), який користувався доброю славою і мав значний вплив у наукових колах. У 2-ій половині й особливо наприкінці XVIII ст. університет стає центром раціоналістичної філософії. А на початку XIX ст. він перетворюється на один із потужних осередків культурного й національно-політичного руху завдяки діяльності відомих учених-просвітителів, професорів (Гаусс, Дальмон, брати Грімм, Гуго, Мілер). Професором цього університету був Й.Ф.Гербарт (1776-1841) - німецький філософ-ідеаліст, психолог і педагог, а також М.Гартман. У цьому закладі шанувалися наукові дослідження в галузі астрономії, про що свідчить діяльність Г.Ольберса (1758-1840). Саме в середині XVIII ст. центр славістичних студій у Німеччині зміщується до Геттінгена, до його славетного університету, де склалася група вчених-просвітників (Галлер, Ґебгарді, Гайне, Ґмелін, Майнерс, Шлецер та ін.), які активно цікавилися слов’янським світом та його культурою і зробили вагомий вклад у їх вивчення. Їхній науковий орган «Gottingenischen Gelehrten Anzeigem» системно друкував розвідки й рецензії зі славістики, пробуджував інтерес громадськості до слов’янських народів та їхніх культур і «прагнув впливати на сприйняття нею процесів і подій у слов’янському світі» [14, 232]. Зв’язки зі слов’янськими країнами геттінгенські вчені здійснювали через навчальні заклади, університети, де навчалися вихідці з цих країн, які, повернувшись на батьківщину, висилали книги, писали рецензії. В університеті читали лекції з історії Росії і Польщі в контексті всесвітньої історії та історії Європи, в них висвітлювалася історія Київської Русі та пізніших епох історії України. Такий курс лекцій у Геттінгенському університеті у 1772-1783 рр. читав відомий історик А.Л.Шлецер, який зробив повний переклад літопису Нестора німецькою мовою (опуб. на поч. XIX ст.), а також важливим є його внесок у дослідження історії України-Руси. На сторінках геттінгенського наукового часопису з’являлися й публікації про Україну та рецензії на книги про її історію, культуру. Зокрема, в 1772 р. у ньому були надруковані «Замітки по дорозі з Петербурга в Крим 1771 року» невідомого автора [14, 32].

Козацька тематика в геттінгенських славістів посідала вагоме місце. З Геттінгенським університетом був пов’язаний Й.Х.Енґель (Engel; 1770-1814) - відомий австрійський історик, дослідник історії України. Він є автором праць «Історія Галича і Володимира» (1792), «Історія України і українських козаків» (1796), де використані важливі документальні джерела і літературні матеріали. До козацької теми звертався й голова геттінгенських просвітників середини XVIII ст., відомий учений і письменник А.Галлер, який у своєму соціально-політичному романі «Альфред, король англосакcів» (1772) до своїх роздумів про найдосконаліший суспільний устрій залучив «республіку запорожців» як найповніше вираження «конституційних принципів». Важливим є те, що вчені цього напрямку ввели у науковий обіг значну кількість раніше не відомих у Німеччині українознавчих джерел і досліджень. Як свідчить Й.Х.Енґель, саме А.Л.Шлецер використав «Короткий опис Малоросії», який він переписав у домі гетьмана К.Розумовського в Петербурзі і привіз до Німеччини. Лекції видатних філософів Геттінгенського університету слухали вихованці Київської академії - представники відомих державно-політичних діячів та українських магнатів: Милорадовичі, Базилевські, Данилевські, Огієвські (Огієнки) та багато ін. [10, 212]. Як відомо, тут навчались у 1786 р. два брати Милорадовичі: Григорій і Михайло, а також Г.Милорадович (1756-1828), син останнього чернігівського полковника П.Милорадовича, та С. Полуботок, правнук українського екс-гетьмана П.Полуботка. До того ж в Саксонії навчався й рідний найменший брат Петра Степановича - О.Милорадович. Ще один вихованець Київської академії І.Данилевський (Даниловський) медицину продовжив вивчати у медико-хірургічній школі при Московському генеральному госпіталі, потім удосконалювався у Геттінгенському університеті, де захистив докторську дисертацію «De magistratu medico felicissimo» (1784 р.) [21, 44]. Видатний німецький клініст і гігієніст того часу П.Франк, один із фундаторів науки соціальної гігієни, повністю надрукував текст докторської дисертації І.Данилевського у своєму журналі «Delecta opuscula» («Вибрані твори») як зразковий. Загалом у тогочасній німецькій пресі ця праця отримала дев’ять позитивних відгуків. У Геттінгенському університеті навчалися брати Андрій і Михайло Базилевські, Д.Огієвський [8, 401]. У 1785 р. він захистив дисертацію «Theses medicae» («Медичні тези») на звання доктора медицини. У подальшому працював лікарем, займався перекладацькою діяльністю. Переклав віршами з французької мови Вольтера «Рас­суждение о воинском искусстве» (СПб., 1780).

У Грайфсвальдському університеті (засн. 1456 р.) здобув ступінь бакалавра Павло з Кросна - пізніше поет і професор Краківського університету. Студенти з України навчалися в Кельнському університеті, але цей заклад, як підкреслює Г Нудьга, не мав великої популярності. Очевидно тому, що він зажив слави твердині католицизму, де «виковувалася його богословсько-філософська зброя». Списки студентів (XVI-XVIII ст.) майже не збереглися, але дослідники виявили близько 20 імен студентів з Польщі, з яких два могли бути українцями - Андрій Рожанка (1581 р.) та Михайло Скошовський (1610 р.), але у списках бракує будь-яких поміток про їхнє походження. Чимало професорів Кельнського університету розробляли концепцію томізму і були прихильними до послідовників Св.Томи. Особливо часте звертання до критики томізму спостерігалося в курсах Києво-Могилянської академії.

На початку XIX ст. центром наукової думки Німеччини був Берлінський університет (засн. 1809 р.), який привертав особливу увагу освітньої молоді. Спочатку університет складався з семи факультетів: права, філософський, медичний, теології, фармацевтичний, зуболікарський і сільськогосподарський. Незабаром до нього було приєднано низку інститутів. З Берлінським університетом пов’язана діяльність багатьох видатних учених: філософів Ґ.Геґеля, Й.Фіхте; філологів Якоба і Вільгельма Ґрімм; історика Т.Моммзена; фізиків Г.Гельмгольця, А.Ейнштейна, М.Планка; медиків А.Ґрефе, Р.Коха, Р.Вірхова та ін. Ректором цього закладу був славнозвісний Ґ.Геґель. Серед вихованців Берлінського університету були П.Паллас (1741-1811), відомий дослідник-природознавець, академік Петербурзької АН (з 1767 р.), та згаданий вище П.Гнідич.

З 1847 р. за кордоном перебував і син відомого драматичного актора М.Щепкіна - Микола Щепкін (1820-1886), де в Берліні слухав лекції з хімії та сільського господарства. Після повернення до Москви став відомим суспільно-громадським діячем, потім - директором Московського кредитного товариства [19, 169]. Видатний український вчений-філософ, правник П.Редькін (1808-1891) юридичну освіту отримав у Дерптському й Берлінському університетах (з 1828 р.), де слухав лекції Г. Гегеля. П.Редькін був одним із перших послідовників німецького філософа в Росії: йому належить спроба систематичного викладу філософії Ґ.Геґгеля («Огляд гегелевої логіки», 1841 р.). Серед вихованців Берлінського університету був українець К.Рожалін (1740-1795), «козачий син» з Лубенського полку, який згодом став доктором медицини, видатним організатором медичної справи в Україні та Росії [19, 169]. У 1765 р. він захистив докторську дисертацію «De scorbuto», володів кількома іноземними мовами, листувався з видатним німецьким ученим і поетом Й.В.Ґете. У Берлінському та Лейпцизькому університетах навчався нащадок славетного українського козацького роду О.Кулябко (1866-1930) - відомий радянський фізіолог. Спочатку він закінчив Петербурзький (1888 р.), Томський (1893 р.), потім - Берлінський і Лейпцизький університети. Учень І.Сєрова і Ф.Овсянникова. У 1903-1924 рр. - професор, завідувач кафедри фізіології Томського університету, з 1925 р. працював у Клінічному інституті м. Москви [1, 34-35; 2, 603].

Всі викладені вище факти підтверджують, що культура українського народу в контексті ідей Просвітництва органічно влилася у просвітницький рух як в Європі, так і в Україні. Саме культура й освіта відобразили притаманний українцям спосіб життя, мислення, світобачення, естетичні уподобання, моральні і правові норми, політичні прагнення й культурно-освітні орієнтири. Все це характеризує історико-культурну парадигму XVIII - початку XIX ст. Українська молодь, перебуваючи в європейських та закордонних університетах, переймала новітні знання, технології, культурно-освітні напрями, які поширювали в Україні та Росії. Крім того, відбулося значне розширення кордонів для інтелектуальних впливів та культурних форм співпраці. З цим пов’язано, передусім, і прагнення до культурно-освітніх реформ в Україні, ініціаторами й авторами яких виступали представники української національної еліти як нової генерації «провідної верстви» України кінця XVIII - початку XIX ст. Це засвідчує, що спрямування розвитку освіченості в Україні набуло загальнонаціонального характеру. Водночас активна участь українців в освітньо-культурному просторі тогочасної Європи включила Україну до світових інтеграційних процесів, які у подальшому забезпечили динамічний культурологічний практикум, спрямований на цілісне розуміння безперервності української національної культури.


Бібліографія

1. А.А.Кулябко [Некролог] // Медико-биологический журнал. - 1930. - Вып. 6. - С. 34-35.
2. Большая советская энциклопедия: В 30-ти то­мах / Гл. ред. А.М.Прохоров. - Изд. 3-е. - М.: Советская энциклопедия, 1973. - Т 13. - С. 603.
3. Бородий Н.К. К биографии братьев А.М. и П.М.Шумлянских // Советское здравоохранение. - 1984. - № 7. - С.34-38.
4. Горенко Л.І. Національна еліта України кінця XVIII - першої половини XIX ст. як об’єкт культурологічних досліджень // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку: Збірник наукових праць: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету: У 2-х томах. - Вип.15. - Рівне: РДГУ, 2009. - Т 2. - С. 3-9.
5. Горенко Л.І. «Історія Русів» як джерело культурологічних рецепцій 80-х років XVIII - першої половини XIX ст. // Культура і сучасність: Альманах. - К.: Міленіум, 2010. - №2. - С. 101-107.
6. Горенко Л.І. Михайло Остроградський - видатний представник національної еліти України першої половини XIX ст. // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. - К.: Міленіум, 2009. - № 1. - С. 53-59.
7. Горенко Л.І. Болонська філармонійна академія та її зв’язки з Україною кінця XVIII - першої половини XIX ст. // Культура України: Зб. наук. праць. - Вип. 20. - Серія: Філософія. Мистецтвознавство / Харк. держ. акад. культури; відп. ред. В.М.Шейко. - Х.: ХДАК, 2007. - С. 57-67.
8. Дзюба О.М. Огієвський Дмитро Максимович // Києво-Могилянська академія в іменах, XVIІ-XVIІІ ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З.І.Хижняк; За ред. В.С.Брюховецького. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. - С. 401.
9. Криштопа Б.П. Шумлянський Павло Михайлович // Києво-Могилянська академія в іменах. XVIІ-XVIІІ ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З.І.Хижняк; За ред. В.С.Брюховецького. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. - С. 595-596.
10. Микитась В.Л. Давньоукраїнські студенти і професори. - К.: Абрис, 1994. - 235 с.
11. Литвинов В.Д. Становлення гуманізму на Україні та його зв’язки з духовною культурою Західної Європи // Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. - К., 1991. - С. 123-134.
12. Лоський І. Українці на студіях в Німеччині в XVI- XVIІІ ст. // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. - 1931. - Т 151. - 234 с.
13. Лоський І. Українські студенти в Ростоку і Кілю // Записки чину Василія Великого. - Жовква, 1932. - Т. 4. - Вип. 1/2. - С. 156-164.
14. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIІІ ст. - К., 1998. - 234 с.
15. Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI-XVIІІ ст. та інші слов’янські літератури. - К., 1984. - С. 89-109.
16. Нічик В.М. Києво-Могилянська академія і німецька культура. - К.: Укр. центр духовної культури, 2001. - 256 с.
17. Нудьга Г. Українські студенти в університетах Європи у XIV-XVIІІ століттях // Україна освітня: історія, персонали, поступ. Серія: Хроніка-2000. - К.: ФСРМ, 2007. - Т.71. - С. 108-152.
18. Оборин Н.А. Вклад воспитанников Киевской Братско-Могилянской Академии в развитие отечественной медицины // В кн.: Очерки истории высшего медицинского образования и научных медицинских школ на Украине. - К., 1965. - С.45-53.
19. Павловский И.Ф. Краткий биографический словарь учёных и писателей Полтавской губернии с половины XVIІІ века. Первое дополнение к краткому биографическому словарю учёных и писателей Полтавской губернии; Предисл. В.А.Мокляк / Репринт. воспроизв. издания Полтава: Типо-литогр. преемников Дохмана, 1912 г., Полтава: Т-во Печатного Дела (тип. бывш. Дохмана, 1913 г.). - Х.: Изд-во «САГА», 2009. - С.169.
20. Плющ В. Нариси з історії української медичної науки та освіти. - Кн. 1-2. - Мюнхен, 1970-1983. - 345 с.
21. Российский Д.М. История всеобщей и отечествен­ной медицины и здравоохранения. Библиография (996­1954 гг.). - М., 1956. - 189 с.
22. Соболь С.Л. Мартин Тереховский и его диссертация о природе наливочных анималькулей // Микробиология. - 1948. - № 4. - С. 45-53.
23. Сумцов Н. Ф. Станислав Ориховский // Кіевская старина. - 1888. - Т. 23. - № 11. - С. 234-244.
24. Усатенко Т.П. Ціннісні орієнтири шкільництва доби Гетьманщини // Матеріали міжвузівської наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Б.Хмельницького «Богдан Хмельницький як історична постать і літературний персонаж» (20 грудня 1995 р.). - К., 1995. - С. 91-94.
25. Усатенко Т.П. Українська культура: універсалії, символи, цінності // Матеріали Міжнародної наукової конференції «Молодёжь на пороге третьего тысячелетия: поиск приоритетов». - Одеса, 1995. - С. 21-24.
26. Хижняк З.І. Крижанівський Костянтин Павлович // Києво-Могилянська академія в іменах, XVIІ-XVIІІ ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З.І.Хижняк; За ред. В.С.Брюховецького. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. - С. 295.
27. Хижняк З.І. Тодорський Симон // Києво-Могилян­ська академія в іменах, XVIІ-XVIІІ ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З.І.Хижняк; За ред. В.С.Брюховецького. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. - С. 535-536.
28. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАК України). - Ф. 127, оп. 1020, спр. 2781, арк. 1.