Юрій Миненко
“Лямент міщан острозьких” 1636 року є, по суті, останнім твором острозького літературного кола, яке об’єднує в собі твори, а також авторів, життя і творчість яких так чи інакше були пов’язані з культурним життям Острога кінця XVI - першої половини XVII ст. Твір, з одного боку, ніби підсумовує славетну сторінку історії, говорячи про “славне минуле Острога”, з іншого - незалежна позиція автора дозволяє йому підніматися до рівня важливих суспільних узагальнень.
Аналізуючи твір, насамперед хотілося зупинитися на постаті автора, що заховався за криптонімом М. Н. Про себе наприкінці передмови він скупо зазначає: “Дата з Ровного, з найубогшеї школи пашей велелебності моєго милостивого пана всего добра зичливий найнижчий служебник з служебников” [5, 259]. Тобто автор був вчителем початкової школи у Рівному, очевидно, закладеної вихованцями Острозької академії на межі XVI - XVII ст. [3, 37]. Про освіченість автора говорить і В. Шевчук, адже “першу частину твору написано нерівноскладовим віршем, другу - віршем сапфічним, що свідчить: поет десь учивсь у колегіумі і вивчав поетику” [6, 317].
Я. Поліщук приймає як цілком доведене твердження, що перший письменник з Рівного “був вихованцем Острозької академії, адже добре знав ситуацію в місті, де й набув відповідних професійних умінь” [3, 38], хоч прямих свідчень цього й не маємо. Однак цю тезу можемо прийняти як найвірогіднішу, спираючись на цитати з тексту. Так, оповідаючи про трагедію, автор зауважує: “Славним, мовлю, ніколись, милим острожаном” [5, 261], - а в “Придатку” захоплено вигукує: “О ти Острогу, місто справедливоє!” [5, 268]. Далі читаємо:
Ти-сь било хлібом завжди приходневі,
Ти убогому маткою било студентові,
В тобі хто мешкав, нігди не шкодовав,
Хто ся шановав.
Тераз не стуйте ж! на що ж юж приходить!
Снат ся юж на тоє, подобно, заводить,
Жеби сь юже било в нівеч обернено
З грунту знищоно [5, 268].
Як бачимо, автор з жалем говорить про занепад острозького культурного осередку, доля якого, як і доля острожан, були йому небайдужі, хоч сам він у місті вже давно не жив, а подію описує за переказами:
Хоть єм на тоє не смотрів очима своїма,
Але єднак довожу людьми цнотливими,
От котрих тую нещасную новину гдим слишав,
Тен лямент во такий способ жалосне й описав [5, 257].
Як бачимо, автор з жалем говорить про занепад острозького культурного осередку, доля якого, як і доля острожан, були йому небайдужі, хоч сам він у місті вже давно не жив, а подію описує за переказами:
Хоть єм на тоє не смотрів очима своїма,
Але єднак довожу людьми цнотливими,
От котрих тую нещасную новину гдим слишав,
Тен лямент во такий способ жалосне й описав [5, 257].
Звернення автора до теми з життя Острога, тобто такий “острозький патріотизм” є ще одним доказом навчання автора в академії, де пройшли його найкращі роки. Тоді постає інше питання - про хронологічні межі перебування автора в Острозі.
У творі жодним словом не згадано імені князя Василя-Костянтина Острозького, який помер у 1608 році. Тож можна припустити, що автор “Ляменту” навчався пізніше, оскільки однозначно не міг оминути його постаті, якби навчався за життя князя. На відсутності слави роду Острозьких у тексті наголошує і В. Шевчук, щоправда, в дещо іншому аспекті: “Цікаво й те, що тут ані натяком не згадується, що Острозькі - царський український рід, як це чинилося в поезії не раз, ... рід, місія якого була втримувати давні державні традиції українського народу; більше того, Анна-Алоїза подається тут як маріонетка в руках ксьондзів, . відтак царськість свою цілком утратила і стала маріонеткою в чужих руках” [6, 321]
З іншого боку, у творі немає також важливих деталей часів правління містом Анни-Алоїзи, яка, одружившись у 1620 році з гетьманом Каролем Ходкевичем, дістала право розпоряджатися своїми маєтностями, до яких належала більша частина Острожчини, половина Острога і право опікунства над релігійними інституціями [1, 65].
Стурбовані релігійним фанатизмом княжни та її чоловіка, відомого своєю непримиренністю до православних, острожани таємно пишуть листа зі скаргою до козацького гетьмана Бородавки. Скориставшись відсутністю Ходкевича, до Острога прибуває 4 тис. козаків, яких розмістили в будинках особливо затятих католиків, чим приструнчили і їх, і Анну-Алоїзу. Ходкевич згодом помстився гетьману, спровокувавши проти нього виступ козаків та старшини, невдоволених нестачею фуражу та провіанту в Хотинській війні, що призвело до страти Бородавки у 1621 р.
Утиски православних згодом відновилися, княжна робить спробу передати ордену єзуїтів Суразькі володіння. У 1622 р. Анна-Алоїза “викупляє від О. Пузини оренду Суразької волості, зобов’язуючись виплачувати на шпиталь щорічно дві тисячі злотих, але далі обіцянок справа не пішла, і позбавлений дотацій шпиталь перестав функціонувати” [1, 66].
У 1623 р. княжна “заборонила “руським бакалаврам” Острозької академії викладати польською і латинською мовами, що в тодішніх умовах зводило її до рівня школи початкової писемності” [2, 124]. У 1624 р. за згодою уніатського владики Є. Почаповського Троїцька церква була передана єзуїтам, які її розібрали і поставили латинську каплицю. Але найголовнішою справою життя Анни-Алоїзи стало будівництво в Острозі єзуїтського колегіуму, якому княжна відписала величезні маєтності. Будівництво тривало упродовж 24 років (1624-1648) аж до початку національно-визвольної війни.
Ми недаремно навели таку розлогу історичну довідку. Про всі ці бурхливі події у творі не згадано жодним словом. Очевидно, автор про них нічого не знав, інакше їх просто неможливо було оминути. Натомість оповідь “Ляменту” зосереджується здебільшого на описі самої трагедії, цілком відокремлено від інших подій (хоч історичний аналіз засвідчує протилежне - княжна цілеспрямовано домагалася вибуху народного гніву). Факт побиття острозьких міщан для автора є лише відправною точкою для висловлення передових гуманістичних ідей та узагальнень.
Отже, наважимося припустити, що автор “Ляменту міщан острозьких” міг навчатися в Острозькій академії не раніше 1608 р., адже не оминув би згадати діяння і заслуги князя Василя-Костянтина Острозького, але й не пізніше 1620 р., бо тоді був би змушений приділити постаті Анни-Алоїзи Ходкевич більше уваги, натомість маємо лише звертання наприкінці твору:
О пані зацная! будь же літостивая,
Не будь кръвє людської так ганебне хтивая,
А тот гнів в собі рач умодеровать,
Ласку даровать [5, 268].
З огляду на невизначеність постаті автора для дослідника видається важливим ще одне питання: чи є це єдиний твір автора, чи, можливо, його перу належать ще якісь. Джерелом для роздумів знову ж таки може бути лише текст “Ляменту міщан острозьких”. Зосередимося насамперед на аналізі передмови.
Твір присвячено митрополиту Петру Могилі: “Пренайдостойнішему в Христі отцю і пану єго милості господину Петру Могилі, з ласки божеї митрополиту київському, галицькому і всей Русі, воєводичеві земль Молдавських, пану своєму милостивому, М. Н. здоров’я, щастя і довголітнєго повоження вірно зичу і віншую” [5, 257]. Це єдина згадка імені митрополита у творі, надалі автор обмежується означеннями “пан”, “милостивий пан”, “ваша милость”.
У передмові, як і в тексті, жодним словом не згадано імені Томаша Замойського, одруженого з дочкою князя Олександра Острозького Катериною, якій і дісталося Рівне з прилеглими територіями під час чергового поділу спадщини Острозьких у 1621 році [3, 32]. Про надзвичайно освічену людину свого часу, воєводу київського і власника Рівного у творі ні слова. Не згадано на ім’я у творі, як уже зазначалося, й Анну-Алоїзу Ходкевич, до якої міг би звертатися автор з різким осудом чи викриттям.
Звертання до митрополита Петра Могили як до свого єдиного й милостивого пана наводить на думку або про близькість автора до кола Могили, або ж про вдячність за отримані чи сподівані вигоди, що видається ймовірнішим. У нагоді нам може стати така відвертість автора: “Аби тиж тую книжечку мою, ... под протекцію велебності вашеї, пана моєго милостивого, офіровав, за чим тая подлая книжечка моя вашу милость моєго милостивого пана протектора (виділення наше - Ю. М.) собі обираєт, зацностю, годностю і мудростю великого, яко того, которий од молодості літ своїх аж до того часу науку милуєш, кохаючися в читанню книг потребних ...” [5, 258]. Тобто автор не лише присвячує П. Могилі цей подарунок (“подлая книжечка”), а й обирає митрополита за свого захисника, що давало змогу сміливо висловлюватися в тексті, не боячись покарання. “Варто наголосити й на немалу громадянську сміливість автора, коли зважити, як розправлялися в Острозі з тими, хто виказував прихильність до “нещасних острожан”. Автор мав мужність не тільки ту прихильність відчувати, але й з’явити й увічнити в художньому творі”, - зазначає з цього приводу В. Шевчук [6, 321].
Говорячи про заслуги митрополита на ниві науки й освіти, автор пише: “Знак певний єст милості і вдячності противно наукам, которії ваша милость милостивий пан недавно коштом немалим в Києві фундовати рачив, поставивши так много лябінатов, же так реку.” [5, 258]. Могло би навіть бути, що автор був якимось чином причетним до філіалу Києво-Могилянської академії у Гощі, що був перенесений з Вінниці і діяв на Волині з 1634 р. Однак у такому випадку й самоозначення автора було ширшим і змістовнішим, а не просто “Дата з Ровного, з найубогшей школи.”.
Ще далі в передмові натрапляємо на такі слова: “Нехай же теди люде, читаючи тую працю мою, под зацним іменем вашеї милості моєго милостивого пана поданую і написаную...” [5, 258]. Отже, автор, присвячуючи твір Петру Могилі, сподівався не лише на захист, а й на видання твору. Проте у друк такий твір свого часу потрапити не міг, тож “зберігся в рукописі й опублікований щойно в 1903 р.” [6, 317].
Можна було б подумати, що “Лямент міщан острозьких 1636 року” є єдиним твором невідомого учителя з Рівного. Однак порівнюючи працю письменника з подвигом воїна, адже обоє переслідують бажання слави, автор подає ще одну цікаву самохарактеристику: “Як таж і чоловік посполитий, котрий ач в науці і довтіпі не єст над людей вивишоний, але єднак стараюся о тоє, жеби до смаку вдячного припадаючії опера свої розтропне і мудре написані княжатом і монархом офіровав, которих слави для їх зацності і достойності часу бинамній не уменшив і овшем тим барзій они вивисшаєт і коренить” [5, 258].
З цих слів можемо зробити такі висновки. По-перше, автор швидше за все не був шляхетського походження[1], належав до соціальних низів суспільства, чим і пояснюється його співчуття до “милим острожаном”. По-друге, автор є представником численної когорти віршописців, які заради матеріальної вигоди писали “княжатом і монархом”[2], тому й не наважився поставити власного імені поряд з ім’ям митрополита, обмежившись криптонімом. Цим пояснюється і його неабияка віршова вправність, відточена у “творчості на замовлення”, а також надмір (навіть для барокових текстів) ласкавих звертань та постійне самоприниження.
Все це разом (освіченість, мистецький хист, походження, православне віросповідання) і дає підстави говорити про автора “Ляменту” як неординарну постать: “Була це непересічна особистість, особливо як зважити гуманістичну спрямованість його художнього мислення: світогляд його ще не повністю, але вже сформований антифеодальний, при цьому в ньому прочувається й національна свідомість” [6, 321]. Автор у творі ніби застерігав зденаціоналізовану шляхту в особі нещадної правительки Острога, передчуваючи неодмінну катастрофу, якою і стала для панівної верстви національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.
Отже, “Лямент міщан острозьких 1636 року” знаменує собою остаточне згасання культурно-освітнього осередку, а з літературного погляду вважаємо його останнім твором острозького літературного кола кінця XVI - першої половини ХVII століття.
У творі жодним словом не згадано імені князя Василя-Костянтина Острозького, який помер у 1608 році. Тож можна припустити, що автор “Ляменту” навчався пізніше, оскільки однозначно не міг оминути його постаті, якби навчався за життя князя. На відсутності слави роду Острозьких у тексті наголошує і В. Шевчук, щоправда, в дещо іншому аспекті: “Цікаво й те, що тут ані натяком не згадується, що Острозькі - царський український рід, як це чинилося в поезії не раз, ... рід, місія якого була втримувати давні державні традиції українського народу; більше того, Анна-Алоїза подається тут як маріонетка в руках ксьондзів, . відтак царськість свою цілком утратила і стала маріонеткою в чужих руках” [6, 321]
З іншого боку, у творі немає також важливих деталей часів правління містом Анни-Алоїзи, яка, одружившись у 1620 році з гетьманом Каролем Ходкевичем, дістала право розпоряджатися своїми маєтностями, до яких належала більша частина Острожчини, половина Острога і право опікунства над релігійними інституціями [1, 65].
Стурбовані релігійним фанатизмом княжни та її чоловіка, відомого своєю непримиренністю до православних, острожани таємно пишуть листа зі скаргою до козацького гетьмана Бородавки. Скориставшись відсутністю Ходкевича, до Острога прибуває 4 тис. козаків, яких розмістили в будинках особливо затятих католиків, чим приструнчили і їх, і Анну-Алоїзу. Ходкевич згодом помстився гетьману, спровокувавши проти нього виступ козаків та старшини, невдоволених нестачею фуражу та провіанту в Хотинській війні, що призвело до страти Бородавки у 1621 р.
Утиски православних згодом відновилися, княжна робить спробу передати ордену єзуїтів Суразькі володіння. У 1622 р. Анна-Алоїза “викупляє від О. Пузини оренду Суразької волості, зобов’язуючись виплачувати на шпиталь щорічно дві тисячі злотих, але далі обіцянок справа не пішла, і позбавлений дотацій шпиталь перестав функціонувати” [1, 66].
У 1623 р. княжна “заборонила “руським бакалаврам” Острозької академії викладати польською і латинською мовами, що в тодішніх умовах зводило її до рівня школи початкової писемності” [2, 124]. У 1624 р. за згодою уніатського владики Є. Почаповського Троїцька церква була передана єзуїтам, які її розібрали і поставили латинську каплицю. Але найголовнішою справою життя Анни-Алоїзи стало будівництво в Острозі єзуїтського колегіуму, якому княжна відписала величезні маєтності. Будівництво тривало упродовж 24 років (1624-1648) аж до початку національно-визвольної війни.
Ми недаремно навели таку розлогу історичну довідку. Про всі ці бурхливі події у творі не згадано жодним словом. Очевидно, автор про них нічого не знав, інакше їх просто неможливо було оминути. Натомість оповідь “Ляменту” зосереджується здебільшого на описі самої трагедії, цілком відокремлено від інших подій (хоч історичний аналіз засвідчує протилежне - княжна цілеспрямовано домагалася вибуху народного гніву). Факт побиття острозьких міщан для автора є лише відправною точкою для висловлення передових гуманістичних ідей та узагальнень.
Отже, наважимося припустити, що автор “Ляменту міщан острозьких” міг навчатися в Острозькій академії не раніше 1608 р., адже не оминув би згадати діяння і заслуги князя Василя-Костянтина Острозького, але й не пізніше 1620 р., бо тоді був би змушений приділити постаті Анни-Алоїзи Ходкевич більше уваги, натомість маємо лише звертання наприкінці твору:
О пані зацная! будь же літостивая,
Не будь кръвє людської так ганебне хтивая,
А тот гнів в собі рач умодеровать,
Ласку даровать [5, 268].
З огляду на невизначеність постаті автора для дослідника видається важливим ще одне питання: чи є це єдиний твір автора, чи, можливо, його перу належать ще якісь. Джерелом для роздумів знову ж таки може бути лише текст “Ляменту міщан острозьких”. Зосередимося насамперед на аналізі передмови.
Твір присвячено митрополиту Петру Могилі: “Пренайдостойнішему в Христі отцю і пану єго милості господину Петру Могилі, з ласки божеї митрополиту київському, галицькому і всей Русі, воєводичеві земль Молдавських, пану своєму милостивому, М. Н. здоров’я, щастя і довголітнєго повоження вірно зичу і віншую” [5, 257]. Це єдина згадка імені митрополита у творі, надалі автор обмежується означеннями “пан”, “милостивий пан”, “ваша милость”.
У передмові, як і в тексті, жодним словом не згадано імені Томаша Замойського, одруженого з дочкою князя Олександра Острозького Катериною, якій і дісталося Рівне з прилеглими територіями під час чергового поділу спадщини Острозьких у 1621 році [3, 32]. Про надзвичайно освічену людину свого часу, воєводу київського і власника Рівного у творі ні слова. Не згадано на ім’я у творі, як уже зазначалося, й Анну-Алоїзу Ходкевич, до якої міг би звертатися автор з різким осудом чи викриттям.
Звертання до митрополита Петра Могили як до свого єдиного й милостивого пана наводить на думку або про близькість автора до кола Могили, або ж про вдячність за отримані чи сподівані вигоди, що видається ймовірнішим. У нагоді нам може стати така відвертість автора: “Аби тиж тую книжечку мою, ... под протекцію велебності вашеї, пана моєго милостивого, офіровав, за чим тая подлая книжечка моя вашу милость моєго милостивого пана протектора (виділення наше - Ю. М.) собі обираєт, зацностю, годностю і мудростю великого, яко того, которий од молодості літ своїх аж до того часу науку милуєш, кохаючися в читанню книг потребних ...” [5, 258]. Тобто автор не лише присвячує П. Могилі цей подарунок (“подлая книжечка”), а й обирає митрополита за свого захисника, що давало змогу сміливо висловлюватися в тексті, не боячись покарання. “Варто наголосити й на немалу громадянську сміливість автора, коли зважити, як розправлялися в Острозі з тими, хто виказував прихильність до “нещасних острожан”. Автор мав мужність не тільки ту прихильність відчувати, але й з’явити й увічнити в художньому творі”, - зазначає з цього приводу В. Шевчук [6, 321].
Говорячи про заслуги митрополита на ниві науки й освіти, автор пише: “Знак певний єст милості і вдячності противно наукам, которії ваша милость милостивий пан недавно коштом немалим в Києві фундовати рачив, поставивши так много лябінатов, же так реку.” [5, 258]. Могло би навіть бути, що автор був якимось чином причетним до філіалу Києво-Могилянської академії у Гощі, що був перенесений з Вінниці і діяв на Волині з 1634 р. Однак у такому випадку й самоозначення автора було ширшим і змістовнішим, а не просто “Дата з Ровного, з найубогшей школи.”.
Ще далі в передмові натрапляємо на такі слова: “Нехай же теди люде, читаючи тую працю мою, под зацним іменем вашеї милості моєго милостивого пана поданую і написаную...” [5, 258]. Отже, автор, присвячуючи твір Петру Могилі, сподівався не лише на захист, а й на видання твору. Проте у друк такий твір свого часу потрапити не міг, тож “зберігся в рукописі й опублікований щойно в 1903 р.” [6, 317].
Можна було б подумати, що “Лямент міщан острозьких 1636 року” є єдиним твором невідомого учителя з Рівного. Однак порівнюючи працю письменника з подвигом воїна, адже обоє переслідують бажання слави, автор подає ще одну цікаву самохарактеристику: “Як таж і чоловік посполитий, котрий ач в науці і довтіпі не єст над людей вивишоний, але єднак стараюся о тоє, жеби до смаку вдячного припадаючії опера свої розтропне і мудре написані княжатом і монархом офіровав, которих слави для їх зацності і достойності часу бинамній не уменшив і овшем тим барзій они вивисшаєт і коренить” [5, 258].
З цих слів можемо зробити такі висновки. По-перше, автор швидше за все не був шляхетського походження[1], належав до соціальних низів суспільства, чим і пояснюється його співчуття до “милим острожаном”. По-друге, автор є представником численної когорти віршописців, які заради матеріальної вигоди писали “княжатом і монархом”[2], тому й не наважився поставити власного імені поряд з ім’ям митрополита, обмежившись криптонімом. Цим пояснюється і його неабияка віршова вправність, відточена у “творчості на замовлення”, а також надмір (навіть для барокових текстів) ласкавих звертань та постійне самоприниження.
Все це разом (освіченість, мистецький хист, походження, православне віросповідання) і дає підстави говорити про автора “Ляменту” як неординарну постать: “Була це непересічна особистість, особливо як зважити гуманістичну спрямованість його художнього мислення: світогляд його ще не повністю, але вже сформований антифеодальний, при цьому в ньому прочувається й національна свідомість” [6, 321]. Автор у творі ніби застерігав зденаціоналізовану шляхту в особі нещадної правительки Острога, передчуваючи неодмінну катастрофу, якою і стала для панівної верстви національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.
Отже, “Лямент міщан острозьких 1636 року” знаменує собою остаточне згасання культурно-освітнього осередку, а з літературного погляду вважаємо його останнім твором острозького літературного кола кінця XVI - першої половини ХVII століття.
[1] Наявність полонізмів у тексті зумовлена скоріше історико-культурними умовами того часу
[2] В історії польської літератури такі письменники отримали назву “pisarkowie” [7, 4]
Література:
1. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-1636) / І. Мицько. - К. : Наукова думка, 1990. - 192 с.
2. Острозька академія XVI - XVII ст. Енциклопедичне видання. - Острог, 1997. - 201 с.
3. Поліщук Я. Рівне. Мандрівка крізь віки : Нариси історії міста / Я. О. Поліщук. - Рівне : Волинські обереги, 2009. - 300 с.
4. Стратій Я. Значення Острозького культурно-освітнього осередку для розвитку української духовної культури і філософської думки на зламі XVI - XVII ст. / Я. Стратій // Острозька давнина / Відп. ред І. Мицько. - Львів, 1995. - С. 90-96.
5. Українська література XVII ст. : Синкрет. писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. - К. : Наукова думка, 1987. - 608 с.
6. Шевчук В. Муза Роксоланська : Українська література XVI- XVIII століть : [у 2 кн.]. - Кн. 1 : Ренесанс. Раннє бароко / В. Шевчук. - К. : Либідь, 2004. - 400 с.
7. Pilarczyk F. Stemmata w drukach polskich ХVI wieku / F. Pilarczyk. - Zielona Góra, 1982. - 120 s.