Руслан Щербина
XVII ст. в історії української культури ― не просто часовий період, обмежений певними хронологічними рамками. Воно перш за все позначене сплеском культурних (часто взаємоототожнюючись з поняттям доба бароко) та історичних подій. Саме в цей час стає інтенсивною історична праця, внаслідок чого значно зросла кількість історичних текстів, переважна частина яких виказує ознаки певного національного світогляду.
Здається, П. Юркевич висловив думку, що є два шляхи пізнання правди: явище можна пояснювати його зовнішньою причиною або визначити його із самої внутрішньої природи речі, з її єства. Усвідомлюючи неможливість у рамках короткої статті висвітлити весь спектр напрямків у лінґвістичному дослідженні української історіографії, спробуємо окреслити виразно контрастні, якоюсь мірою діаметрально протилежні підходи у вивченні історіографічних творів літературознавцями. В одному з них історіографія, як і вся література, розглядається в якості виразника певних ідеологічних (внаслідок чого ― й політичних) концепцій, хоч і з літературознавчої точки зору, а в іншому ― додержуючись об’єктивности у дослідженні ― поза політичними, релігійними, класовими чи суб’єктивними впливами, проте не заперечуючи ідейно-художнього змісту давніх текстів. Найбільша складність при розгляді цього питання полягає у відсутності діалогу між цими напрямками ― через брак взаємних посилань.
На жаль, і досі залишається актуальним щодо середньовічних історіографічних текстів спостереження Д. Чижевського, зроблене ще 1940 року, щоправда, стосовно всього корпусу літератури: «…більшість дослідників української літератури 17―18-го віків, за винятком двох-трьох, та й то лише в окремих працях, зовсім не цікавились творами, які вони досліджували, як творами л і т е р а т у р н и м и (розрядка автора. ― Р. Щ.). На твори ці дивились як на джерела культурної, політичної, національної, соціальної історії України (а часто навіть Росії чи Польщі). Найліпше було, коли старші дослідники ставили собі певні бібліоґрафічні завдання або цікавились біоґрафією та особистістю когось зі старих українських письменників» [Чижевський, 2003, 21].
Така, на думку Д. Чижевського, «антиісторична та антиестетична позиція» дослідників літератури та її історії спричинена значною мірою впливами шкіл і суспільної думки, а також тим, що естетичні та літературні цінності середньовічної літератури непоміченими й на Заході. «Літератури слов’ян між 1580―1750 рр. не були оформлені навіть термінолоґічно. Це була або просто “література 17―18-го віків” (польська), або “дубровницька” чи “далматинська” література (у південних слов’ян), або література часу польських та українських впливів (російська), або <…> поділялась між кількома відділами» [Чижевський 2003, 24].
Яскравим виразником подібної позиції можна вважати Д. Донцова, якому, до речі, належать слова, наведені у другій частині заголовку, які, розглядаючи питання: чим є література «“l’art pour l’art” чи як стимул життя?», ― він застосував і до української історіографії зокрема. Видається справедливим позначити цими словами весь його доробок як літературознавця. Поляризувавши таким чином літературний процес, дослідник завжди залишався прихильником одного з двох полюсів, нещадно критикуючи (нерідко аж до заперечення) протилежну точку зору. «Нема на світі гіршого прокляття, ― переконував він, ― як так звана “об’єктивність”» [Донцов 1991 (а), 225]. Тому для принципу мистецтво заради мистецтва немає місця в літературній критиці, як для однієї з «нібито наукових теорій», в яких критики приховують свою безсилість у правильному розумінні творів. Саме в цьому принципі Д. Донцов убачав причини низького рівня української літературної творчости та критики, а також того, що наше письменство ― щоправда, з деякими винятками ― не стало частиною літературного процесу, залишаючись літературою «для домашнього процесу». Разом з тим, на його думку, теорія історії літератури, якщо розглядати цю історію як «історію проблем», потребує наявности «світогляду» письменників, чого він не заперечував. Проте цей світогляд (між іншим, це слово у такому (дещо зневажливому) значенні вченим завжди пишеться в «лапках») він називає пасивно-песимістичним, який, до того ж, є причиною убогости та безнадійности української літератури, також того, що українська література не є мистецтвом, бо, посилаючись на Я. Савченка, «“мистецтво не може стимулюватися і запліднюватися песимістичною філософією”, а тим менше ― убогою» [Донцов 1991 (а), 198].
«Наша література хвора», ― констатує Д. Донцов. Причини цього він убачає в ній самій, «в декадентськім розумінні краси». Іншу причину ― у характері доби. «Коли в старі часи, в час чумаків, <…> наша література, можливо, гармонізувала ще з духом своєї епохи, то тепер, в наші часи великих потрясінь, <…> носитися з ідеями пасивної гуманности і безоглядного мрійництва це небезпечна хвороба» [Донцов 1991 (а), 67]. Тому треба відродити давні літературні традиції, а «не ганятися за чужими взірцями». При цьому він говорить про «дві України»: «Україна щасливих “гречкосіїв”, Україна “бідних невільників”, і Україна XVII віку і гетьмащини, старої князівської Руси. Яка ж інша була їх література!», ― закликаючи читати «Слово о полку Ігоревім», а також «енерґійну мову І. Вишенського!», або «Думи з XVII в., про тих, що перейняли і високо тримали лицарські традиції князівської доби». З нової літератури йому імпонує лише творчість Т. Шевченка і Лесі Українки, «які обоє так прагнули зобачити її (країну) у великім всеочищуючім огні, в тім огні, який для Геракліта був первісною динамічною силою, через яку повстало, жило і рухалось все» [Донцов 1991 (а), 68]. Різко неґативно ставиться він до творчости М. Рильського, називаючи його «поетом ідилії і “чорної лжи”», який фальшує історію Хмельниччини, зокрема через його слова: «земля шумить, гуде, під хлопськими ногами». Він не може збагнути: чому поет ужив хлопськими, а не козацькими? Адже, звертається Д. Донцов до латиномовної історіографії, гетьман звався «Exercitus Zaporoviensis Dux», а Україна ― «patria cosacorum» [Донцов 1991 (а), 115].
Протилежну думку стосовно зауваженої «біганини за чужими взірцями» висловлює Д. Чижевський, стверджуючи, що нас мають цікавити й ті твори української історіографії, які написані польською чи латинською мовою, а також «відомості про Україну в чужих літературах, що в значній мірі походять з українських джерел» [Чижевський 2003, 318]. Тому, справедливо наголошує він, залишати поза увагою латинськомовне письменство ― «велика несправедливість до української барокової літератури» [Чижевський 2003, 324], адже «багато українців криється і між “польськими” авторами латинських творів» [Чижевський 2003, 324]. Однак «обробити цей матеріал з пункту погляду історично-літературного ще завдання майбутнього» [Чижевський 2003, 318]. Більше того, дослідник констатує вплив українського письменства на сусідні літератури: крім московської, на польську, словацьку. Наприклад, «українська школа» в польській літературі з’явилася задовго до ХІХ ст. Однак її існування насправді свідчить про певні претензії поляків на українську культурну сферу та про перехід національно несвідомих українських літераторів до польської сфери, а українська тематика в польській літературі ― про певну потенційну енергію української культури, вихід для якої іноді був лише на чужому ґрунті [Чижевський 2003, 318, 323].
Аналізуючи історіографічні твори, Д. Донцов указує, що в домінуючому типі провідної верстви українців відсутнє почуття влади. Адже «в історіоґрафії червоною ниткою в’ється мотив відрази до “князів і панів”, елементу “шкідливого”, який безпотрібно плутається в історії, не діючи демократії ні рибки половити, ні горілки попити, ні “свобідно” жити», з іншого боку, коли історична белетристика «виводить постаті володарів, завжди виходить карикатура», він це ілюструє прикладами ― передмова до «Чорної Ради» П. Куліша, постаті князя Енґієнського у Я. Галана, Мазепи ― у Б. Лепкого, Сірка ― у С. Черкасенка, називаючи їх «Гамлети з тирадами на тему “суєта суєт”» [Донцов 1991 (а), 146]. Проте в іншому місці він говорить, що наші літописи та інші пам’ятки старого письменства «обдаровують наших володарів» «насамперед мудрістю, а потім вже [ознаками] доброго серця і благородної душі» [Донцов 1991 (б), 177].
Стосовно почуття краси в літературі ― Д. Донцов, наприклад, заперечує погляди Л. Толстого, який у статті «Что такое искусство?» говорив «почуття чести, патріотизму, закоханости ― головний зміст теперішнього мистецтва» ― викликає в нього лиш «погорду», як щось огидне. Неґативне ставлення вченого до поглядів графа викликáло також те, що для того краса полягала в запереченні сили та мужности [Донцов 1991 (б), 233].
Категорія краси у працях Д. Чижевського значно складніша, насамперед тому, що будь-який текст він розглядає як літературний. Насолода від краси для нього відділена (всупереч естетики Е. Канта) від естетичної насолоди, а краса твору ― «основний, здавалося б, елемент мистецького твору» [Чижевський 2003, 373] ― перш за все в його індивідуальності, в тому, що знаходиться «поза межами краси» (до речі, так зветься одна з його статей). І все ж, попри таку різницю цих підходів до вивчення української історіографії, вони сходяться в одному ― її філософія сформована «в перлинах тодішньої літератури» і виступає в яскравих формулах, символах, словах і óбразах, які були знаряддям масової суґестії та творення національної душі, а сама історіографія, маючи чималі власні традиції, виплекані літописами, «Словами», «Поученіями», «Патериком», а також усною народною творчістю, зазнала впливу античних творів, починаючи від «Одіссеї» та «Іліади». Літописці (як і ченці та священики) чітко усвідомлювали, що укладені ними твори покликані нести знання історії рідного народу, щоб наступні покоління використовували набутий досвід пращурів, уникали нових помилок. В цьому й полягає просвітницько-виховну роль літописів, на що вказують майже всі дослідники [Донцов 1991 (б), 213; Чижевський 2004, 16 та ін.], хоч не всі літописці прямо заявляють про таке спрямування своїх творів, скромно зазначаючи, як, наприклад, Дмитро Туптало, Григорій Гаванський чи Гнат Филипович, що пишуть «для себе», «для пам’яті», всупереч чому зміст цих пам’яток узгоджується із загальними інтересами нації.
Бібліографія
Донцов 1991 (а). ― Донцов Д. Дві літератури нашої доби. ― Львів: Просвіта, 1991. ― 296 с.
Донцов 1991 (б). ― Донцов Д. Дух нашої давнини. ― Дрогобич: Відродження, 1991. ― 342 с.
Чижевський 2004. ― Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / Худож. оформл. В. М. Штогрина. ― Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. ― 480 с.
Чижевський 2003. ― Чижевський Д. Українське літературне бароко: Вибр. праці з давньої л-ри. ― К.: Обереги, 2003. ― 576 с.