Предметом української історіографії є процес розвитку української наукової літератури в галузі дослідження минулого України й разом з тим розвиток української національно-історичної думки. Перебуваючи у тісному зв'язку з латинськомовною, а також із грецькомовною, ― українська історіографія спромоглася на витворення своєї традиції історичного писання. Внаслідок подальшого розвитку історичної науки в Україні-Русі в Середні віки крім українськомовної історіографії з’явилися й тексти латинською мовою.
Руслан Щербина
Предметом української історіографії є процес розвитку української наукової літератури в галузі дослідження минулого України й разом з тим розвиток української національно-історичної думки. Багато дослідників історичних подій на теренах сучасної України та прилеглих до неї землях чи текстів, у яких ті події описуються, намагалися окреслити питання, щó має належати до української історіографії. Свого часу спробував дати на нього відповідь М. Грушевський. Якщо брати за її основу історичну оповідь про Україну, її територію та людність, тоді «до української історіоґрафії буде належати Геродот і Йордан, автори арабських історичних трактатів ІХ―Х вв. і польських мемуарів та хронік, які полишили оповідання про українські події XVI―XVII вв.» [1, С. 209]. А це є, насправді, джерелами до історії України. Тому українською історіографією, на його думку, «мусимо вважати те, що описує історію українського народу як такого, незалежно від політичних чи инших зв’язей, які в’язали його з иншими народами чи краями. Але в такім разі те, що лишили нам самі українські письменники попередніх століть з української історії, тільки по части буде підходити під поняття української історіоґрафії», адже поняття народности чи національности було усвідомленим тільки в ХІХ столітті [1, С. 209]. Далі спробуємо з’ясувати основні шляхи розвитку латинськомовної історіографії ― від найдавніших згадок у ній про мешканців та події на теренах Північного Припонтів’я до часів появи власного руського (українського) літописання ― та форми її фіксації.
Людина, будучи «політичною істотою» [7: 1,1,1253 а 10] і «культурною», як характеризують її антропологи (напр.: [8]), твариною, завжди цікавилася своїм минулим. З появою писемности виникає можливість (спочатку за допомогою рисунків) фіксувати події, а згодом і їх осмислювати. Сучасна історіографія має свідчення того, що історична література з’явилася за кілька тисячоліть до нашої ери (Гомер, Геродот…). Її твори мають вигляд текстів, які описують історичні події, формулюють певні законодавчі умови суспільних відносин тощо.
Перші твори були написані на глиняних табличках, на кожному боці яких містяться близько 400 рядків. Ці історичні писемні пам’ятки датуються серединою IV тис. до н.е. Третім тисячоліттям до нашої ери датуються історичні твори єгипетського походження, написані на папірусі, які знайдені на африканському континенті. Написані на папірусі твори в Європі знайдено на теренах стародавньої Греції. Вони мають вигляд тексту, розташованого з одного боку папірусної смужки різної (до півметра) ширини, згорнутої в сувій.
Найдавніші тексти, оформлені у вигляді книги, написані на пергаменті. Пергаментні аркуші схожі на сучасний лощений папір білого або жовтого кольору. Текст на них писався з обох сторін без поділу на слова. Сторінка середньовічної книжки часто розбита на два стовпчики, відстань між якими від 1,5 до 3,0 см.
У ХІІ ст. в Європі почалося виробництво паперу. З цього часу й до XV ст. матеріалом, на якому писалися тексти, виступали як пергамент, так і папір. До того ж XV ст. усі тексти були рукописними та здебільшого в одному примірнику. Переписування було трудомісткою справою, бо тогочасна каліграфія вимагала писати тексти уставом. Уставне письмо, яким писалися історичні (грецькі, латинські, слов’янські та давньоруські) пам’ятки взагалі, значною мірою нагадує сучасний друкований шрифт.
В XV ст. з’явився друкарський верстат, який вніс великі зміни в справу виготовлення книжок ― основної форми текстового подання творів середньовіччя. Книгодрукування надало можливість тиражувати твори. Проте воно не відразу ліквідувало рукописний спосіб виготовлення книжок, який застосовувався і в XVIII ст. До того ж, одна й та сама праця могла існувати в друкарських варіантах і в рукописних копіях. Попри намагання переписувачів копіювати як зовнішній вигляд друкарського тексту, так і мовні засоби вираження, рукописні копії супроводжувалися й деякими неавторськими «переробками». Тому ці копії заслуговують на таку саму увагу, як і друковані тексти.
Дослідження історії античного світу було почате ще істориками, які жили в давній Греції та Римі та виявляли велику зацікавленість до минулого й сучасного способу життя, політичного ладу, вірування, звичаїв своїх а також інших народів, які так чи інакше стикалися з античними державами. Саме на античні часи (V ст. до н. е.) припадає період творчости «батька історії» Геродота, четверта книга Ιστοριων якого присвячена народам, що населяли теперішні українські землі, про яких писали і Страбон, і Гесіод, і Арістей з Проконеса, Діодор та інші. Проте ще раніше (у VIII―VII ст. до н. е.) в еллінському фольклорі з’явився, зародившись у Іонії, жанр історичної новели. В пізніші часи увага до історії античности не послаблювалася. І кожна епоха відповідно до панівних філософських, історико-філософських, політичних концепцій інтерпретувала її по-своєму. Мислення, пошуки наукового, філософського осмислення світу, дискусії про найкращий устрій суспільства нічим не були обмежені, а активне політичне та громадське життя розвивало вміння логічно розмірковувати, пізнавати психологію людей, людську природу, бачити в людській діяльності, в людській особистості цінність, яка стала центром у філософії, літературі, мистецтві.
У Візантії, яка тривалий час лишалася оплотом греко-римської цивілізації в Європі, старовинні рукописи зберігалися й переписувалися постійно. На Заході в VI―VII ст. зберігання й переписування рукописів у монастирях здійснювалося з ініціативи найбільш освічених діячів церкви. Від цих часів дійшли список Digestarum і уривки деяких авторів. Однак загалом списки античних праць дійшли до нас від ІХ―ХІ ст. Деякі рукописи зустрічаються лише у списках ХІІ―ХІІІ ст. З Х ст. починається й переклад латиною грецьких авторів. Знайомство з латинськими авторами впливало й на середньовічну літературу. Вплив грецьких і, особливо, римських ораторів, у першу чергу Ціцерона, в романськомовних країнах зберігся майже до сьогодні.
Говорячи про вплив античної спадщини, не можна випускати з поля зору те, що до порівняно недавнього часу вся освіта в європейських країнах, значною мірою, базувалося на вивченні латини й греки, творів римських і грецьких авторів. Якщо вони й перестали бути (як це було в епоху Відродження) «абсолютними», «класичними» авторитетами та взірцями для наслідування, то все ж вони залишилися добре знайомими будь-якому освіченому європейцеві. Зрозумілими, такими, що викликають відповідні асоціації, були порівняння, óбрази, ситуації античних міфів, літератури, історії, які постійно запозичалися європейськими, зокрема українськими, класиками. Питання засвоєння античної спадщини було надзвичайно важливим для Європи, й не лише для середньоземноморських областей. Воно мало велике значення і для тих народів, які згодом вступили в загальноєвропейський процес розвитку в середні віки, зокрема для слов’ян.
Однією з найважливіших категорій культури є мова, для античної ― це була давньогрецька мова та її писемність. Унаслідок заснування більшости міст північного узбережжя Понту, крім Херсонесу Таврійського, іонійцями, в них переважав малоазійський варіант іонійського діалекту. Херсонесити ж послуговувалися дорійським діалектом. В елліністичний час для полегшення спілкування поширився спільний варіант грецької мови ― κοινὴ διάλεκτος («койне») ― який з середини ІІ ст. до н. е. поряд із латиною вважався другою офіційною мовою на сході Римської імперії. Починаючи з ІІІ ст. до н. е., всі офіційні документи, Північного Припонтів’я зокрема, написані койне. Лише Херсонес тривалий час зберігав дорійський діалект.
Латинська ж мова у Північному Причорномор’ї з’явилася в часи дислокації римських леґіонерів у деяких його містах при їх уходженні до складу Римської імперії. В державну мову еллінських міст почали вводитися нові латинські політичні терміни, імена імператорів та божеств [5, С. 239]. Латинські написи знайдені також у містах Північно-Західного Причорномор’я. Це, здебільшого, надгробкові написи римським леґіонерам, клейма на черепках, а також присвяти божествам, шрифт яких мав монументальний стиль [6, С. 578]. Таврійські віршувальники писали емоційно-чудові, дещо пишномовні епітафії (звісно, переважно ― грецькою), впевнено володіючи мистецтвом їх складання, вмілим використанням епітетів і міфологічних образів. У тексти епітафій нерідко вводились історичні, географічні та етнографічні реалії, що надає їм великого значення при відтворенні історичних подій в північнопонтійських містах.
Серед епіграфічних пам’яток Північного Причорномор’я найбільше збереглися тексти ділової прози ― декрети й постанови (проксенії, почесні декрети, закони), договори з іншими державами, накази, листи, присвяти божествам, почесні та будівельні написи, агоністичні каталоги, манумісії, ― складених, головним чином, за традиційно існуючою та запозиченою, зокрема в Афінах, формою. Подібного типу написи, висічені на різних мармурових плитах, які стояли в багатьох містах Причорномор’я разом з іншими декретами. Вони стосувалися різнобічних аспектів політичного, культурного й економічного життя цих міст. Особливий інтерес із літературної точки зору становлять унікальні для цього реґіону елліністичні декрети на честь Протогена і Діофанта, присяга херсонеситів, деякі ориґінальні ольвійські декрети ІІ ст. н. е.
Відсутність і дорожнеча папірусу й пергаменту на землях майбутньої України змушували для написання листів і літературних творів використовувати черепки та свинцеві пластини. Останні згорталися в своєрідні невеликі сувої. В творах за античної доби оспівувалися не лише окремі реальні особи, а й події (без зазначення імен дійових осіб).
Розвиваючи традиції метрополії, колоністи складали історичні новели про сучасні їм події, героями яких були реальні люди. Проте вчинки героїв новел підводилися, як правило, під певні фольклорні стереотипи, а їхня стилістика близька до інших жанрів оповідного фольклору. Записи таких новел знайдено в Ольвії, Херсонесі й на Боспорі. Аналізуючи історичні новели, ми маємо змогу познайомитися не лише із зразками грецького фольклору, але й отримуємо відомості про історію та культуру Північного Причорномор’я.
Незважаючи на існування в містах Північного Причорномор’я поряд з еллінською мовою мов місцевих племен, а також наприкінці І тис. до н. е. ― на початку нової ери ― латинської, припонтійські елліни зуміли зберегти свої мову і писемність, які постійно слугували сполучною ланкою з усією античною цивілізацією. Християнізація північно-причорноморських земель почалася з населення Херсонесу на початку християнізації світу. Відомості щодо часу християнізації населення містяться в агіографічних творах. Агіографічні твори перших християнських єпископів створювали місцевих святих, життя та діяльність яких пов’язували з конкретною історією міста. Культура античних держав Північного Причорномор’я ввійшла складовою частиною в культуру ранньосередньовічних міст сучасних півненноукраїнських земель. Вияв античних ремінісценцій у культурі Київської Русі йшов із Візантії, яка засвоїла досягнення еллінів не лише в історії, а й в літературі, філософії, освіті.
Першими століттями нової ери датуються найранніші свідчення про слов’ян, про яких згадують Пліній Старший [7, XII.14.22], Таціт [11, 46; 12, IV.27], Птолемей [10, ІІІ.5] під збірним іменем венстів, або венедів. Слов’яни, будучи відділеними від Римської імперії фракійськими й ґерманськими племенами, не мали з нею близьких контактів, тому про них небагато знали й римські автори.
Венеди, за свідченнями Плінія Старшого (23―79 рр. н. е.) і Таціта (бл.55―120 рр. н. е.), були в перших століттях нової ери самостійною етнічною групою на терені Європи. Більше того, базуючись на відомостях Тацітової Germaniae, можна вважати, що слов’яни населяли землі, які межували на заході й північному заході із землями ґерманців, на півночі ― землями балтів, на північному сході ― фіннів, на південному сході ― сарматів та фракійців на півдні.
Описуючи Сарматію в своїх Rebus Geographicis, спираючись на праці Марина Тірського, Птолемей (90―170 рр. н. е.) поселяє венедів у басейні Вісли, над Венедською затокою. Схожої думки щодо цього був і Аґріппа Постум (†14р. н. е.).
Більш точно визначити розташування земель, які населяли венеди, спираючись тільки на писемні джерела, неможливо. Однак в Tabula Peutingeriana (Певтінґеровій таблиці) ― подорожній карті, датованій приблизно IV ст. н. е., ― венеди позначені північніше Карпат і між нижнім Дністром та Дунаєм.
Повніші відомості про слов’ян дають писемні, переважно візантійські, а тому здебільшого грекомовні (в яких вони звуться склавинами та антами), джерела VI і наступних століть, що зумовлюється збільшенням активности слов’ян на кордонах із Візантійською імперією.
Певні свідчення латиною про сармато-аланів і гунів належать римському авторові Амміану Марцелліну. Він та інші автори досить докладно описували події на Подніпров’ї другої половини IV―V ст. ― часів римського імператора Валента. Історики, письменники, поети були під упливом доленосности подій, особливо після гунського вторгнення 375 р., що змінили долі народів Римської імперії. Ще у ІІ―ІІІ ст. римляни розглядали узбережжя Північного Причорномор’я та Крим як свої, намагалися убезпечити їх від уторгнення кочівників, розміщуючи загони леґіонерів у Херсонесі, Сімболоні (Балаклава), Хараксі, Алма-Кернмені, Усть-Альмі, Трапезунді, Боспорі [4, С. 1041]. Хроніки Феофана та Никифора, які датуються кінцем VII ст., подають перші достовірні відомості про нову хвилю ґотів у Тавриці. Тоді ж з’являється в писемних пам’ятках назва Ґотія стосовно Південної Таврики.
Приблизно у цей час починається власне історичне писання на Подніпровсько-Причорноморських землях і зароджується власна-таки історична традиція. (Хоч це заперечується академічною наукою через відсутність писемности, проте вона висловлює можливість використання слов’янами протягом І ст. грецьких та латинських літер).
Дуже важливою подією історії південно-східної Європи було виникнення слов’янської писемности. Місія Кирила (Константина) і Методія у Великій Моравії (ІХ ст.), створення ними слов’янської азбуки, діяльність учнів великих просвітителів у Болгарії ― все це сприяло поширенню слов’янської писемности й у Давній Русі, сприяло збереженню створення єдиної слов’янської спільноти при одночасній диференціації й формуванні самосвідомости окремих слов’янських народів.
Впродовж тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи, писані, щоправда, не латиною, а давньоруською мовою, які є невичерпним джерелом, що вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу та осмислення. Живий інтерес до свого минулого, бажання дослідити його, прагнення прив’язати національно-історичну традицію до сучасного життя характеризують дослідників минулого від найдавніших часів до тієї доби, коли старе літописання почало поступатися новим формам історичного дослідження. Розвиток і поширення дослідження рідної старовини є одним з найбільших проявів українського національного відродження, що почалося на зламі XVIII і XIX ст. [2, С.3; 3, С.399].
Тисячолітня історія національного літописання дає право говорити про цей жанр документально-художньої белетристики як один з найдавніших у книжному письменстві України-Русі. Літописання на її землях бере початок у Києві першої половини ХІ ст. Воно ґрунтувалося на політичних, а не етнографічно-національних засадах. Київське літописання приділяло увагу майже виключно українським краям і таким чином вважається попередником пізнішої української історіографії. Однак своїм завданням це літописання ставило розповідь про Київську державу в її цілісності, що обіймала крім українських також і інші землі. Згодом літописи стали писатися в Чернігові, Переяславі, на Волині, в Галичині та інших місцях. Перші літописи являли собою хронологічні записи поточних подій. Та незабаром з’являються літописні компіляції (зводи), автори яких ставили собі за мету науково-історичні цілі, тісно пов’язані з тогочасним політичним і церковним життям. Серед аналогічних пам’яток усієї європейської літератури та історіографії зокрема українські літописи відзначаються багатством змісту, широтою історичної думки й погляду, критицизмом стосовно своїх джерел, а також високими художніми ознаками викладу, нерідко пов’язаного з дружинним епосом. Їхніми джерелами були офіційні документи, місцеві літописи, візантійські хроніки та хронографи, деякі західно-європейські хроніки, місцеві перекази та леґенди тощо.
Таким чином, власна українська історіографія, будучи тісно пов’язаною з латинськомовною (а також із грецькомовною), спромоглася на витворення своєї традиції історичного писання. Внаслідок подальшого розвитку історичної науки в Україні-Русі в Середні віки, крім україномовної історіографії, з’явилися й тексти латинською мовою.
1. Грушевський М. Українська історіоґрафія і Микола Костомаров. Пам’яти М.Костомарова в двадцять пяті роковини його смерти († 7/IV.1885) // Літературно-Науковий Вісник. ― 1910. ― Т. 1. ― Кн. V. ― С. 209―225.
2. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. ― К.: Вид-во «Українознавство», 1996.
3. Енциклапедія українознавства. Загальна частина / Під гол. редакцією проф. д-ра В.Кубійовича і проф. д-ра З.Кузелі. ― Мюнхен―Нью-Йорк: Вид-во «Молоде Життя», 1949. ― Репринтне відтворення. ― К.: Ін-т укр.археографії АН України, 1994―1995.
4. Миц В. Л. Таврика в епоху середньовіччя (V―XV ст.) // Історія української культури у 5-ти томах / Ред. кол. Б.Є.Патон (гол. ред.) та ін. ― К.: Наук.думка, 2001. ― Т.1. Історія культури давнього населення України / Ред. кол. П.П.Толочко (гол. ред.) та ін. ― С. 1039―1051.
5. Русяєва А.С. Мова. Писемність. Освіта // Історія української культури у 5-ти томах / Ред. кол. Б.Є.Патон (гол. ред.) та ін. ― К.: Наук.думка, 2001. ― Т.1. Історія культури давнього населення України / Ред. кол. П.П.Толочко (гол. ред.) та ін. ― С. 438―446.
6. Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды и мифы. ― К.: СИНТО, 1995.
7. Aristotelis Politica / Recognovit brevique adnotatione critica instruxit W. D. Ross. — Oxonii: E typographeo Clarendoniano, 1957.
8. McLuhan M. The Gutenberg Galaxy. ― Toronto: University of Toronto Press, 1962.
9. Plinii Caecilii Secundi (Maioris) Historia naturalis / Wydał Ryszard Ganszyniec. ― Lwów: Uniwersytet, [б/р]. ― Teksty Filomaty. ― Nr. 37.
10. Ptolemaei Res Geographicae / Recogn. brev. adnotat. critica instrux. W. D. Ross. ― Oxonii: e typographeo Clarendoniano, 1975.
11. Taciti Cornelii De origine et situ Germaniae // Cornelii Taciti Opera Minora / Recogn. brev. adnotat. critica instrux. M. Winterbottom et R. M. Ogilvie. ― Oxonii: e typographeo Clarendoniano, 1975. ― P. 35―62.
12. Taciti Cornelii Historiae Naturalis // Cornelii Taciti Opera Minora / Recogn. brev. adnotat. critica instrux. M. Winterbottom et R. M. Ogilvie. ― Oxonii: e typographeo Clarendoniano, 1975. ― P. 63―112.