Г.С. Сковорода і Північна Слобожанщина

XVI й особливо XVII століття в Україні були часом великих народних рухів, що відбилися на внутрішньому житті не самого тільки українського народу – уся карта Західної Європи була перекраяна. Бурхливі життєві події знаходили відгомін – з одного боку – в історичних студіях, а з другого – в художніх творах, накладаючи відбиток на долю кожного письменника зокрема, виливаючись в суб’єктивній оцінці навколишньої дійсності. Слобідська Україна з цього погляду не була виключенням.

Катерина Бондаренко, Донецький національний університет

Від часів Петра I російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків, у тому числі і Північної Слобожанщини (історично українські землі Курщини, Бєлгородщини та Воронежчини).Катерина II маніфестом 28.7.1765 ліквідує козацький устрій і слобідські полки та вводить російські установи. Замість розформованих козацьких полків утворено регулярні. Слобідських козаків перетворено на т. зв. військових обивателів (за соціальним станом вони були подібні до державних селян). Поступово ці землі стали звичайною провінцією Російської Імперії.

Читайте також: Традиції українського Бароко в творах Василя Наріжного

Однак Слобожанщина (у тому числі і Північна) в усі часи викохувала найкращі українські інтелектуальні кадри. І ось “другим на присмерку вісником того, що “скоро світ буде” [5,215] став Григорій Савич Сковорода. Дмитро Багалій назве його "єдиним, але вельми славетним діячем науки у Слобідській Україні" [1,202].

Сучасники називали його “мандрованою академією”, а нащадки, коли хотіли знайти чесну, порядну, освічену людину, - шукали її між “сковородинцями” І навіть перший на території України університет Харківський постав саме на Слобожанщині, де найбільше жив і навчав Сковорода.

Який же зв'язок мав він із Північною Слобожанщиною – пасивною Слобожанщиною. Як називає її В.Кубійович [5,2890], як це відобразилося на його світогляді, творчості, колі зацікавлень?

Перший “самостійний філософ не тільки в Україні, але і в Росії” [Д.Багалій,1,202] народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в с. Чорнухи Лубенського повіту Полтавської губернії в козацько-селянській родині.

Початкову освіту здобув у сільській школі та від мандрівних дяків. Навчався в Києво-Могилянській академії, але курсу не скінчив. Продовжує освіту самотужки: читає в оригіналі твори грецьких, римських, візантійських філософів. Ці книжки він міг діставати в книгозбірні Харківського колегіуму, а також по монастирях і у поміщиків, у котрих проживав.

На запрошення Переяславського єпископа починає викладати піїтику в Переяславському колегіумі, але зовсім по-новому, по-своєму. Сковорода пише трактат “Роздуми про поезію” (досі не знайдений). Однак довго він там не затримався.

Учителював у поміщика Степана Томари в с. Ковраях, поблизу Переяслава. Проте невдовзі Сковороді "судьба предуготовила звание издалече" [13,381-382].

У м.Бєлгород прибув на єпископський престол Іоасаф Міткевич.У 1759 р. за рекомендацією приятеля свого ігумена Гервасія Якубовича Сковорода був призначений на посаду вчителя поетики Харківського колегіуму (Харків входив до Бєлгородського єпископства), в якому працював 1759-1760 навчальний рік.27-ма пісня “Саду” присвячена Іоасафові, а 25 - Гервасієві. Латинською мовою Г.Сковорода написав також вірш “На день народження білгородського єпископа”.

Живе деякий час в селі Стариці, поблизу Бєлгорода.

Знання епістолярної спадщини Сковороди тих років поглиблюють наші уявлення про місце Північної Слобожанщини у житті філософа. Так, з листа від 19 липня 1761 року, написаного із Стариці поблизу Бєлгорода, ми довідуємося, що він товаришував і з іншим єпископом, Кирилом Ляшевецьким, що з серпня 1758 р. був воронезьким єпископом, а потім ігуменом Троїце-Сергієвої лаври. Сковорода гостював у нього у 1775 р.

Після року перерви Сковорода повертається на роботу у Харківський колегіум. причиною чого була дружба, яку він зав’язав із учнем класу синтаксису Михайлом Ковалинським. (вони познайомились у Харкові 1762 р). Їхнє листування (більшість з листів була написана протягом дуже короткого проміжку часу 1762-1763, деякі листи були написані з Бєлгорода (від 12 липня 1763 р., від 18 липня 1763 р.)), як зазначає Зіна Геник-Березовська, представляє майже весь зміст практичної філософїї Сковороди [2,56]. Але, попрацювавши 1762-1763 навчальний рік, філософ був змушений знову піти з навчального закладу.

Харківський губернатор Щербінін, призначає його знову викладачем у Харківський колегіум. Сковорода востаннє став на вчительську стежку викладачем катехізису – “християнської доброчинності”. Але замість традиційного катехізису Сковорода фактично читав курс етики, викладений у його власній інтерпретації. Для читання цього предмета Сковорода написав твір “Начальная дверь ко христианскому добронравію”. Але нововведення Сковороди не зрозуміло церковне і колегіальне начальство.

Читайте також: Художня візія тілесності в епоху Відродження: аксіологія, семантика і провідні моделі репрезентації

28 грудня 1768 р. бєлгородським єпископом став Самуїл Мисливський, колишній однокласник Сковороди по Київській академії. Ще в час навчання Миславський кипів невгамованою заздрістю до свого більш талановитого товариша і тепер знайшов можливість віддячитися колишньому суперникові. Єпископ обурився, що світський чоловік навчає учнів благонравію і знайшов у викладі Сковороди “несоответствия” і “вознегодовал с гонением" [13,396-397]. Курс лекцій було поставлено на диспут і засуджено. Лише небагато вчителів (Двигубський та ін.) виступили на захист Сковороди. Філософ втретє і назавжди залишив Харківський колегіум.

Відтоді й почалися мандри Сковороди по “тітці – Слобожанщині”, що тривали 25 років, аж до самої смерті філософа. Сковорода, “покинувши місце казенного учителя молодежи, став вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності” [15,436].

Мандруючи по Слобідській Україні, відвідує Воронежчину, Курщину. Заходить у Орловську губернію, в Таганрог.

В житті українського філософа багато пов’язано з перебуванням на Воронезькій землі, в м. Острогозьку. На все життя він зберіг дружбу з намісником Є.Щербініним, острогозькими поміщиками Тевяшовим Л.І.Татищевим, А.Ранковим, Я.Долганським, І.Губським і др.

У місті Острогозьку жив один із кореспондентів Сковороди – художник Я.І.Долганський. Вважається, що вінбув, імовірно, одним із прототипів співрозмовників у філософських діалогах Сковороди 70-х років.

Листувався Сковорода і з іншим своїм острогозьким приятелем, колезьким реєстратором А.Панковим. Ймовірно, що вплив Сковороди на родину Панкова був досить великий. Так, один із синів Панкова, Іван, навчавсь у Харківському колегіумі, по закінченні якого викладав філософію. Він був одним із тих, хто сприяв популярності Сковороди на Острогожчині. П.Ф.Панкову присвячені знамениті “Харківські байки”.

Найулюбленішим приятелем Григорія Савича був С.І.Тевяшов, останній полковник Острогозького козачого полку. І.Тевяшову він переклав твір Цицерона “Про старість”.

На Острогожчині він закінчив один із найбільш “герметичних” творів, “Ікона Алківіадська” (“Ізраїльський змій”) і подарував з присвятою С.І.Тевяшову. Трактати “Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу” та “Кільце” Сковорода присвятив племіннику С.І.Тевяшову Володимиру [10,22].

На Острогожчині написані “Діалог, чи Розмова про стародавній світ” і “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті” (“Розмова дружня про душевний світ”).

Можливо, що Сковорода бував у Воронежі, де жив Кирил (Федір) Ляшевецький (1758-1761), друг і земляк Григорія Савича, єпископ і ректор семінарії.

Читайте також: Розвиток філософії освіти в Україні

Останні дні філософа теж пов’язані з Північною Слобожанщиною. Вирушаючи на батьківщину з Орловщини, де він провідував свого учня і першого біографа М.Ковалинського, Сковорода мусив затриматися у Курську через дощі. Він зупинився в архімандрита Амвросія. Сковорода зібрався їхати до якогось знайомого, а потім у дорозі змінив рішення і поїхав до поміщика Ковалевського на Харківщину, в слободу Пан-Іванівку. Тут він і помер 29 жовтня (9 листопада) 1794 р.

За час мандрів по Слобожанщині Г.С.Сковорода написав 18 творів, зробив 7 перекладів з латини на російсько-українську (староукраїнську, оздоблену церковнослов’янізмами) мову того часу.

Унікальним явищем з точки зору барокової літератури є збірка “Басни Харьковскія”. Вона складається з 30 байок, написаних в кінці 60-х – 70-х роках. Перші 15 байок були написані після того, як поет залишив Харківський колегіум. Про це він згадував у листі-присвяті П.Ф.Панкову, своєму острогозькому приятелеві.

За життя Сковороди не було надруковано жодного його твору. Лиш в 1894 р. проф. Д.І.Багалій здійснив перше наукове видання творів мандрівного філософа (Харків). Першим друкованим спогадом про поета – філософа були рядки харківського професора В.Масловича в книжечці про байку та байкарів у різних народів. На кладовищі у Пан-Іванівці, де був похований митець, вирізані власні слова філософа: “Мір меня ловил, но не поймал”. Але, за словами С.Єфремова, “рідний край, прищепивши своєму письменстві великі принципи Сковороди, може сказати, що він “впіймав” свого незабутнього, гідно й досі ще не оціненого мандрованого філософа ” [6,220].

Так, кожний етап у житті Сковороди потребує досконалого вивчення і переосмислення. Знати про кожну подію, пов’язану з Бєлгородом, Курськом чи Воронежем, є нагальною потребою доби у світі нового бачення української літератури.

Література
1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: Основа, 1990. - 252 с.
2. Геник-Березовська Зіна. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. – Київ: Київський Слов’янський університет, “ГЕЛІКОН”, Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України, 2000. – 368 с.
3. Драч І.Ф. і др. Григорій Сковорода: Біографічна повість. – Київ: Молодь, 1984. – 216 с.
4. Енциклопедія українознавства для школярів і студентів. Автор-укладач Оліфіренко В.В. та ін. – Донецьк: Сталкер, 1999. – 496 с.
5. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. У 11 т. Т. 8. Гол. ред. Проф. д-р Володимир Кубійович. – Paris – New York. – 1976. - 3200 c.
6. Єфремов С.О. Історія українського письменства. - Київ: Femina, 1995. – 687с.
7. Літературознавчий словник-довідник. Ред. Гром’як Р.Т. та ін. - Київ: ВЦ Академія, 1997. – 752 с. (Nota bene!).
8. Огородник І.В, Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. – Київ: Либідь, 1997. – 328 с.
9. Редько М. Світогляд Г.С.Сковороди. – Видавництво Львівського університету, 1967. – 261 с.
10. «Россия и Украина на пороге XIX века». Тезисы конференции. Гл. ред. С.И.Рудаков. История и историография. – Воронеж, 1997. – 83 с.
11. Сковорода Г.С. Вірші, пісні, байки... Упор. та авт. вст. ст. Іваньо І.В. - Київ: Наукова думка, 1983. – 544 с.
12. Сковорода Г. Дослідження, розвідки, матеріали. Зб. наукових праць. – Київ: Наукова думка, 1992. – 382 с.
13. Сковорода Г. Сочинения. В 2-х томах. Т. 2. – Москва: Мысль, 1973. - 486 c.
14. Тези доповідей республіканської наукової конференції, присвяченої 250-річчю з дня народження Г.С.Сковороди (1722-1794). – Харків: Видавництво Харківського університету, 1972. – 175 с.
15. Франко І.Я. Зібрання творів. У 50-томах. [Ред. Колегія Кирилюк Є.П. (голова) та інші]. Т. 29. – Київ: Наукова думка, 1981. – 663 с.
16. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини. Навчальний посібник. – Київ: Наукова думка, 2000. – 288 с.
17. Чижевський Д.І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль: МПП “Презент”, за участю ТОВ “Феміна”, 1994. – 480 с.
18. Чижевський Д.І. Нариси з історії філософії на Україні. – Нью-Йорк, Накладом ради оборони і допомоги Україні українського конгресового комітету Америки, 1991. – 175с.
19. Шевчук. В. З вершин та низин. – Київ: Дніпро, 1990. – 445 с.