Імплікативність в текстах маньєристичного типу

Маньєризм належить до тих напрямків у мистецтві та естетичній теорії, яким притаманні ознаки змін, що відбувалися й у культурі античності, й у культурі Ренесансу. В естетиці художніх напрямків сутність маньєризму визначається співвідношенням суб’єкта, що творить, і об’єкта, який ним твориться. Незалежно від сфери реалізації в будь-якому виді мистецтва (живопис, скульптура або література) розв’язання поставленої проблеми в рамках певного напрямку здійснюється в дусі неоплатонізму, коли людина мислить і творить на підставі чуттєвих даних, конструюючи та перевіряючи їх за допомогою отриманих від бога й тому вроджених внутрішніх форм [Див.: Лосев: www.psylib.org.ua/books].

Ольга Лефтерова, к. філол.н., доцент Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка

Хоча в працях теоретиків маньєризму, Джованні Паоло Ломаццо та Федеріко Цуккарі, людська особистість й далі трактується як така, що цілковито визначається божеством, але сприйняті нею божественні форми вже розуміються як суб’єктивно апріорні. Цуккарі запроваджує в обіг поняття «внутрішнього малюнка», за допомогою якого, на думку автора, митець може збагнути власні чуттєві сприйняття, а також створити художній твір. У такий спосіб, згідно з Цуккарі, чуттєвість не відкидається, вона неминуче обробляється й оформлюється в людській свідомості. Художник повинен наслідувати природу, але не рабськи, а творчо. Засадничим критерієм маньєризму в такому контексті стає складність: власного ego, складність об’єкта та складність суб’єкта. Складна дійсність вимагає складних мистецьких засобів її відображення. Маньєризм схильний до алегоризму та символізму, а улюбленою фігурою маньєриста стає «лабіринт або яка-небудь вельми складна крива» [Див.: Лосев: www.psylib.org.ua/books].

Читайте також: "Філемон і Бавкіда" Овідія та "Старосвітські поміщики" Миколи Гоголя – наслідування чи паралель?

Одним із важливих моментів параметризації маньєристичного тексту є окреслення характеру та способу реалізації маркерів, які визначають авторську картину світу /equilibrium prodistinata (базову реальність) / на різних рівнях її реалізації. Такими маркерами, що відтворюють фрагменти дійсності в авторському тексті й мають пізнавальне та емоційне навантаження, є експліцитні й імпліцитні прецедентні тексти. У текстах маньєристичного типу такі фрагменти мовної дійсності виступають особливими аксіологічними індексами, що діють в семіотичному континуумі культури. Вони актуалізують семантико-аксіологічне поле equilibrium prodistinata, внаслідок чого стає можливим простежити зв’язок автора з реальністю його буття та засобами, якими автор виявляє варіативність світу.

Сприйняттю таких текстів властивий активне впорядкування інформації – імпліцитної та експліцитної, – а також виокремлення елементів літературної традиції. Цей процес відбувається насамперед через актуалізацію та реконструкцію мовних одиниць тих “смислових ліній”, що описують відтворену в авторському тексті художню реальність і складають його equilibrium prodistinata.

Реконструкція структури основи equilibrium prodistinata митця виявляє діалектику вербального й невербального в текстовій семантиці, де вербальні елементи опосередковують прирощення вербально не вираженого змісту, що екстрагується з їхнього експліцитного значення й спричиняє інваріантивність «прочитання». Тому аналіз складових «базової реальності» є важливим засобом дослідження мистецького твору з огляду на ідіостиль письменника та його культурний тезаурус загалом.

Належність до тієї чи іншої лінгвокультурної спільноти, інтелектуальні та соціально-психологічні характеристики, а також індивідуальна та творча практика автора зумовлюють безмежність семантичних потенцій і різноманітність способів опису світобуття в рамках авторської моделі поясненності світу. Спираючись на власні концепти, митець намагається збагнути причинно-наслідкові зв’язки наявної моделі буття, аналітично розсікаючи її задля розуміння її складових.

Читайте також: Особливості та шляхи рецепції леонінських віршів-епітафій в українських поетиках та риториках XVII-XVIII ст.

У маньєристичному тексті цілком оригінально відбивається вся система образів і мотивів автора, тому сам текст може розглядатися “як поле з розсіяною в ньому концептуально організованою за допомогою текстотворчих категорій по вісях парадигматики інформацією” [Слухай 1995, 376]

Переосмислення характеру літератури пізньоренессансної доби призвело до того, що в ній вирізнили декілька стильових ліній, що протиставляє маньєризм класичному стилю.

Характеризуючи маньєризм у контексті класики, Курціус зазначає, що під класичними авторами він розуміє всіх авторів й усі епохи, які пишуть ясно й зрозуміло, а зародки маньєризму ховаються вже в самій риториці [Курціус 2007, 301]. Маньєризм може виявлятися в мовній формі або в ідейному змістові, а іноді – й у тому, й у тому [Курціус 2007, 311].

Інформативна глибина й багатоплановість художнього маньєристичного тексту на відміну від класичного багато в чому визначається наявністю кількох рівнів реалізації імплікативності в авторському тексті. Імплікативність в маньєристичному тексті може бути представлена як опозиція контекстно-вільних та контекстно-зв’язних [Чернов 1988, 535] фрагментів мовної дійсності, що демонструє рівень відхилення від equilibrium prodistinata (базової реальності). Діапазон такого відхилення може бути досить істотний. Зазначмо тут, що, характеризуючи маньєристичну літературу, дослідники вирізняють дві стильові лінії: література, в якій можна простежити тенденції до елітарності, так звана література для «обраних», і література демократична, література низького жанру, що їй притаманна певна брутальність і часте обігрування низьких сюжетів чи мотивів.

У ширшому значенні контекстно-вільні та контекстно-зв’язні фрагменти мовної дійсності можуть розглядатися як аксіологічні індекси, що діють у семіотичному континуумі культури, а в текст – для актуалізації семантико-аксіологічного поля деяких надтекстів – вводяться за допомогою мовних знаків (імплікатур) [Молотаева 1991, 83]. Вони корелюються та трансформуються згідно з авторськими інтенціями.

Для характеристики маньєристичного тексту важливе значення має аналіз контексто-вільної імплікативності, оскільки саме її реалізація в авторському тексті дає змогу простежити межі відхилення від базової реальності. Контестно-вільна імплікативність не залежить від попереднього контексту й може бути представлена і на рівні горизонтального сприйняття тексту, і на рівні вертикального контексту.

Контекстно-вільна імплікатура являє собою лінгвістичне вираження того чи іншого понятійного комплексу, умови або особливості його вживання в прямому значенні. На рівні горизонтального контексту вона може бути представлена антропонімами та топонімами, які відображають реальні події та реальні постаті. Тому всередині контекстно-вільних імплікатур розглядають опозицію інтракультурних та інтеркультурних інваріантів. Інтракультурні інваріанти представляють понятійний комплекс, який має універсальне культурне значення й не потребує широких коментарів, а інтеркультурні інваріанти є елементами оказіональних (локальних) культурологічних рис, адекватне сприйняття яких через специфіку індивідуально-авторської манери митця можливе лише завдяки додатковим поясненням. Для прикладу наведемо два короткі уривки.

Читайте також: Ходикевич Климент. Слава мученика Климентія, римського понтифіка

Annum pande novum consul vetus, ac sine fastu
Scibere bis fastis; quamquam diademate crinem
Fatigatus eas…
[Apollinaris Sidonius Carmina II,3]

...mortuique sunt omnes maiores tui, qui si una voce loquerentur, hoc dicerent: Nos Sigismunde regnavimus quondam in hac terra, in qua tu nunc, quam cum armis nostris conservatam tibi tradidissemus, non metuimus, ne quid huic regno noceret Turcica vis, cuius nos reliquias conficiendas ubi trasmitteremus, neque enim Amuratho infestior [Stanislai Orichovii Basiliae. 1551/ 1554, 13].

На рівні вертикального контексту контекстно-вільна імплікатара може трактуватися як елемент метамови, який кодує культуру як ціле й відіграє значну роль у процесі семіотизації авторського досвіду. Тож їх варто розглядати на рівні семіотичних характеристик. При цьому форма реалізації контекстно-вільних імплікатур як своєрідного самоопису культури може мати різний ступінь експліцитності: від явно виражених до прихованих. Тому на семіотичному рівні їх можна розглядати з погляду експліцитності/імпліцитності.

Найвище вираження за критерієм імпліцитності/експліцитності мають контекстно-вільні імплікатури, які цілковито й до того ж однозначно відновлюють прототекст чи об’єкт позамовної дійсності. Найчастіше цей вид представлений топонімами й антропонімами:

More suuo Seneca mores ratione moneat,
Optimus exculptor mourum…
[Alan SP, II, books.google.com.ua/books ]

…se stati non fossero acqua d’Elsa
Li pensier tuoi intorno alla tua mente,
E’l piacer loro un Piarmo a la gelsa
[Dante books.google.com.ua/books]

Cum enim in excelsa sede summae dignitatis sedeas, omnium gentium propemodum deixos oculos in te habes, ut nullum paulo illustrius abs te factum possit latere, sed statim omnibus innotescat: si quid dissimile represaentaveris aut Lycurgo illi Lacedemonium aut Cyro Persae aut Sigismundo Polono et si quis alter praeterea prudentia et moribus in hominum vita exceluit, sic illustrabitur nomen tuum in Polonia facile et cito, te cum tua laude summa in ore omnium versabitur, etiam si nunquam Hierosolunam naviges [Orichoviana 1891, 1008].

Читайте також: Мемуарно-епістолографічні твори латиномовної літератури України

Другу групу становлять контекстно-вільні імплікатури, які однозначно вказують на об’єкт позамовної дійсності, до якого вони апелюють, але лише частково експлікують його зміст. Ця група може бути подана частковим, неповним відтворенням міфологічних і біблійних сюжетів без посилання на джерело або літературними творами без зазначення авторства. Це можуть бути повні й усічені цитати без зазначення першоджерела або деформовані цитати.

El ave, que liberal Vestir matices presume, Veloz citara de pluma…[Pedro Calderón de la Barca: www.books.google.com.ua/ books]

...nihil enim in libidine mente agitamus, nisi illud, quod cupimus, illud audimus ac videmus, in eo etiam mente ac cogitatione defixi identidem tir allud iteramus maesti: «sic oculos, sic illa manus, sic ora ferebant. Hostes etiam tui, cum audierint te hac ista continentiae atquae militiae laude florere, abstinebunt a tuo atque item nostro, tuumque nomen plus, quam arma metuent, ut ita gloriosus rex in Polonia regnes «fama» que «super aethera notus fias» [Orichoviana. 1891, 99].

Третю групу становлять імплікатури, які відбивають суб’єктивізацію індивідуального досвіду автора та його сучасників і подані в текстах автора деформованими цитатами та псевдоцитатами.

Por manos de Vulcanos artificosas [Курціус 2007, 302]. Si alter ergo Tribonianus aut alius quis ex illa servitute Romana Ulpianus tibi blandiens te summum in tuo regno esse dixerit, negato: legem in tua patria regnare dicito, non hominem [Sigismundi Jagellonis poloniae regis, Stanislai Orichovii Rhuteni. In Academia Veneta M.D. LIX].

На семантичному рівні контекстно-вільні імплікатури можуть бути представлені опозицією конфронтативних/контрастивних; внутрішніх/зовнішніх. Конфронтативним імплікатурам властива одночасність відновлюваного компонента. Прикладом можуть бути повні й усічені цитати. Як контрастивні імплікатури можуть розглядатися алюзії та ремінісценції на міфологічні й фолькльорні сюжети, а також посилання на твори класичних авторів. Контекстно-вільним імплікатурам цього типу може бути притаманна певна неоднозначність і гіпотетичність.

…quos Smyrna dedit, quos Mantua libros Percurrens…[ Klavdian: www. books.google.com.ua] Tables voces erunt in ore nobis et aliae multae istis consimilis, quas nunc «animus meminisse horret» [St. Orzechowskiego , 1908, 13].

Внутрішні імплікатури безпосередньо впливають на розкриття задуму митця та виступають доконечною умовою реалізації авторських інтенцій. Неправильне трактування внутрішніх імплікатур веде до несприйняття та нерозуміння концепту всього твору.

Itaque Lithvinam, sine Deo gentem ac impiam ante hac, ad ouile Christi primus adduxit, in Ecclesiamque dicavit deinde, cum literas ipse nullas sciret, tamen hic omne literarum genus ac musas ipsas tam latinas, quam graecas in Poloniam introduxit [Sigismundi Jagellonis poloniae regis, Stanislai Orichovii Rhutenі, 75].

Такі імплікатури завжди глибокі, потужні, вони впливають на концепт не тільки окремого твору, а й на всю творчість письменника. Найчастіше вони представлені інтеркультурними компонентами. У деяких випадках внутрішні імплікатури можуть розглядатися як спосіб реалізації горизонтального контексту.

Зовнішні імплікатури не пов’язані однозначно з концептом твору й лише побічно впливають на семантику художнього тексту. Вони слабко орієнтовані на розкриття концепту твору, неглибокі, й можуть бути представлені інтракультурними компонентами. У своїй сукупності вони створюють тло, на якому джерело формування манери письменника виявляються з найбільшою очевидністю.

Читайте також: Місце антитринітаризму в суспільно-політичному житті шляхти України XVI–XVII ст.

Nam sicut ydropicus, qui simper arescit
Crescit amor nummi, quantum ipsa pecunia crescit [Valter de Chatillion: www books. google.com.ua/books]

Сui quidem Regi Aaronem quendam sanctissimum, atque fortissimum virum Ioanem Capistranum de familia Francisci, Eugenius quartus in societatem Turcici belli miserat [Sigismundi Jagellonis poloniae regis, Stanislai Orichovii Rhuteni. Veneta M.D. LIX].

(Згадування імені Аарона при характеристиці Яна Капістрана аж ніяк не пов’язане з головним задумом промови С. Оріховського «In funere...», провідним лейтмотивом якого є прославляння діянь останнього з династії Ягеллонів короля Сигізмунда-Августа).

Читайте також: Оріховський Станіслав. Панегірик на шлюб короля Польщі Сигізмунда Августа

Отже, імплікативність в маньєристичному творі описує творчу реальність автора і співвідноситься з equilibrium prodistinata. Оскільки природа імплікативності безпосередньо пов’язана з питанням про понятійно-змістові основи лінгвістичної номінації, суб’єкт виокремлює в об’єкті одну або низку ознак, що покладені в основу найменування, визначаючи співвідношенням суб’єкта, що творить, та об’єкта, який ним твориться. Контекстно-вільна імплікативність вказує на сукупність фактичних даних, які необхідно відновити в рамках визначеного контексту для його адекватного сприйняття, і розглядається як умова, в межах яких відхилення від базової реальності не спричиняє руйнування «внутрішнього малюнку» твору.

1. Курціус Е.Р. Європейська література і латинське середньовіччя. – Львів, 2007. – С.748.
2. Молотаева Н.В. Категория пресуппозиции и ее реализация в русском художественном тексте // Рус. языкознание. – Вып. 23. – К., 1991. – С. 82–87.
3. Лосев А.Ф. : www.psylib.org.ua/ books
4. Слухай Н.В. Художественный образ в зеркале мира этноса // М. Ю. Лермонтов, Т. Г. Шевченко. – Киев, 1995. – С. 376.
5. Чернов Г.В. Контекстно-свободная и контекстно-связанная импликативность и проблема переводимости // Текст и перевод. – М. : Наука, 1988. – С. 53.
7. Apollinaris Sidonius: www. books.google.com.ua/books.
8. Alan SP II: www books.google.com.ua/books
9. Pedro Calderón de la Barca: www.books.google.com.ua/books.
10. Orichoviana. Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski. 1543–1566 . – Cracoviae, 1891. – Р. 100.
11. St. Orzechowskiego “Fidelis subditus” w redakcyi 2-ej z r.1548 / Wydali Grzegorz Saenger i Teodor Wierzbowski. – Warszawa, 1908.
12. Orzechowskiego “Fidelis subditus” 14 // Sigismundi Jagellonis poloniae regis, Stanislai Orichovii Rhutenі. – Р. 75 15. Stanislai Orichovii Rutheni. De lege Coelibatus contra Syricium.
13. Sigismundi Jagellonis poloniae regis, Stanislai Orichovii Rhuteni. Orationes clarorum hominun vel honoris officioque causa ad principes vel in funere de virtutibus eorum habital. – In Academia Veneta M.D.LIX.
14. St. Orzechowskiego “Fidelis subditus” w redakcyi 2-ej z r.1548. Wydali Ggrzegorz Saenger i Teodor Wierbowski. – Warszawa, 1908.
15. Stanislai Orichovii Rutheni. De lege Coelibatus cjntra Syricium in conci lio habita oratio einsdem Stanislai ad Julium Tertium Pont Max Supplicatio de approbando matrimonio a se inito imem, De bello adversus Turcas suscipiendo ad Equites Polonos Turcia prima. Ad Sigismundum Poloniae Regem. – Turcica secunda. Basiliae. 1551/ 1554. – Р. 13.