Олесь Кульчинський, сходознавець. Автор низки перекладів, в т.ч. праць Орхана Памука. Фото: litakcent.com
«Cosaci vero fiducia animorum, non modo jugum, sed ne frenum quidem accipere volunt – Козаки справді певні себе, не те що ярма, а й вуздечки будь-якої вдягати не хочуть», – писав наприкінці ХVII ст. львівський бургомістр Бартоломей Зиморович.
А понад століття до нього Костянтин Вишневецький прорік на Люблінському сеймі: «Ми є народом таким поштивим, що жодному іншому народові у світі не поступимося».
Тоді-таки український письменник Станіслав Оріховський повчав польського короля: «Quid enim per Deos immortales ab eo expectes, qui sine ullis honestis praeceptis, ex puellarum coetu emersus, a cantu, a tibia, a luxu, a mascara, a vino, a somno, a stupro, ad summum imperium accesserit? – Чого з волі богів безсмертних можна чекати від того, хто до найвищої влади прийде без чесних учителів, з’явиться з гурту дівчат, де займався тільки співом, сопілкою, розкошами, танцював третяка, пив вино, спав, займався розпустою?»
І вже за сотню з гаком років Григорій Савович, кого з клуночком за плечима щодня минають нинішні спудеї «Могилянки», буцім доповнював Оріховського: «Сave has dieculas nugis insumas! (...) Tempore coelum, imo ipse deus emitur – Стережися ці днини витрачати на пусте! (...) За час можна купити небо, навіть самого бога»; «О vitae via dulcis, ubi bene conscia mens est! – О, солодкий шлях життя, коли совість чиста!»
Усі цитати тут об’єднує не тільки стиль письма чи тематика – передусім вони написані латинською мовою на український манер, як це постулюють автори доволі незвичного видання «Давня література: з полону стереотипів». Тоненька книжечка спочатку «твіттернула» мені про своє існування в «інеті», далі приземлилася в «джімейлі» від її авторів – медієвістів Людмили Шевченко-Савчинської та Костянтина Балашова, що досліджують латиномовну українську спадщину ХV-XX століть (царина неолатиністики).
Попередньо мені повідомили:
– Товщина видання залежить винятково від пристрою:). Воно електронне.
Потім усевидющий інтернет навіть назвав символічну ціну «педееф-файлу» – 15 грн. Отже, таким трибом науковці вирішили популяризувати свою «божевільну» ідею – донести незнані, таємничі українські тексти як не до широких мас, що, певне, геть нереально, то бодай до українських інтелектуалів та відродити володіння латиною для їхнього прочитання. Причому аргументи і факти, які вони наводять задля втілення шляхетної мети, більше ніж переконливі. Зрештою, вони – приголомшливі, як і всі латиномовні витяги з нашої минувшини, зібрані на тендітних електронних сторінках.
Автори «Давньої літератури: з полону стереотипів» розкривають перед читачем такий закодований у латинські літери світ, що мимоволі почуваєшся невігласом. Чого варте лиш оце: «У фондах Національної бібліотеки України імені В. Вернадського зберігається близько 385 тисяч стародруків. Якщо припустити (на жаль, точну інформацію зараз отримати неможливо), що мовна структура фондів НБУВ незначно відрізняється від каталогу Я. Запаска та Я. Ісаєвича, то кількість видань латиною становитиме близько 96 тисяч».
Читайте також: Звернення з приводу заборони копіювання у НБУВ
І це тільки у «Вернадського»! А йдеться, власне, про українську літературу, написану латиною щонайменше за період з XV до поч. XVIII ст. Упродовж останніх десятиліть ентузіастам-латиністам удалося видобути з неї на світ нечисленні перлини, як то: «Літопис подій у Південній Русі» львівського каноніка Яна Юзефовича, «Потрійний Львів» Бартоломея Зиморовича, доробок Станіслава Оріховського або «Роздуми про війну з московитами» Юрія Немирича тощо.
Кожен із наведених текстів з поч. 90-х років ХХ ст. ставав справдешньою знахідкою, одначе, для доволі вузької спільноти українських медієвістів, істориків, класичних філологів і заразом небайдужих до минувшини читачів. Зрозуміло, що тексти такого трибу й не можуть спізнати аж надто широкої популярності, як і решта української латиномовної літератури – панегірики з епіталамами, барокова поезія чи вишуканий епістолярій.
Проте можна тільки здогадуватися, скільки ще перлин криють у собі києво-львівські книгозбірні, чекаючи своїх «пірнальників». Адже навіть розкриті впродовж останніх десятиріч нечисленні зразки нашої латиномовної спадщини на очах руйнують рештки радянського історичного дискурсу, що, втім, досі запорошує шкільні лави. Щоправда, ця писемна потуга давнини, яка поки таїться в похмурих бібліотечних фондах, здатна стерти чимало інших стереотипів і в історії, і в царині культурології з літературою. Чи не тому, високофахових класичних філологів у нас і досі пошукати зі свічкою в руках, до слова, як і тлумачів східних писемних артефактів, котрі здатні остаточно розвіяти українські постколоніальні міфи?
Читайте також: Візантійська традиція та османська гостинність: на прикладі польських посольств до Стамбула у XVII ст.
Власне, Людмила Шевченко-Савчинська та Костянтин Балашов намагаються привернути увагу гуманітаріїв до справ в українській латиністиці з огляду на низку очевидних причин. Першу з них уже окреслено – існує фантастична кількість латиномовних «таємниць», але банально бракує достатньої кількості фахівців та необхідних коштів, щоб їх опрацювати.
Тим часом і друга причина, що до неї звертаються медієвісти, так само значуща. Адже неохопний пласт України «латинської» – свідчення унікального мультикультуралізму, який існував на наших теренах у середньовічну та новочасну епоху. Доповнюючи Н. Яковенко й інших медієвістів, Л. Шевченко-Ставицька та К. Балашов, розкривають щонайменше тримовність новочасних українських інтелектуалів, себто володіння не тільки польською та українською мовами, але й – латиною.
Отож постановка проблеми веде далі: кому належить наш латиномовний спадок? Відповідь на таке запитання пробігає наскрізною ниткою у книжці «Давня література: з полону стереотипів». Й неолатиністи ще з перших сторінок переконливо аргументують: це література українська, зважаючи на тодішню писемну традицію в Європі. А й, справді, кому її інакше віддавати й куди, взагалі, приткнути? Адже латина, як відомо, тривалий час слугувала для Європи «lingua universalis» та, власне, не просто мовою міжнаціонального спілкування й порозуміння, а – незчисленної кількості наукових та філософських трактатів, богословських і художніх творів. Писали ж нею не лише ми, а й – німці, французи, італійці, ті таки сусіди-поляки та чимало інших народів. Щонайменше в науковій царині ця мова міцно панувала до XVIII ст., цебто до початку повноцінного розвитку національних літератур. Отож мова йде не лише про український латиномовний спадок, ба, більше – про збереження нашої європейської традиції у письменстві.
Читайте також: Про “Скілу” й “Харибду” в жанрі художнього перекладу, але не тільки
У підсумку постає ще одне риторичне запитання: то що ж нам відомо про український премодерн? Виявляється, той існує не тільки в низці відомих зі шкільної та студентської лав літописів чи віршів, а – надзвичайно широкому пласті творів різноманітних жанрів, причому абсолютно конкурентоспроможних у порівнянні з рештою європейської словесности.
Тому автори «Давньої літератури: з полону стереотипів» закликають: пора переосмислювати історію української літератури й повертати втрачений європейський спадок, починаючи з пристойного вивчення латини якщо не в школах, то бодай у вишах. Тільки тоді ми одержимо доступ до нашої минувшини з першоджерел, а – не тлумачень, окрім того – врешті, визначимося зі своєю цивілізаційною ідентичністю.
«Фахівцеві-філологу відкриття вітчизняної латиномовної сторінки дає можливість спростувати застарілу концепцію української літературної «неповноти»… Для нефахівця це нагода позбутися стереотипного уявлення про архаїчність давньої літератури й переконатися в тому, що її твори здатні привабити читача й сьогодні. А загалом для всіх нас – це шанс зруйнувати один зі шкідливих міфів про самих себе, позбутися моноліту комплексів «віками пригнобленого селянського народу», – аргументують українські медієвісти вагомість запропонованих ідей. Відтак наводять приклади вивчення латини в європейських школах, необхідність її опанування як джерела наукової термінології тощо.
Зізнаюся щиро, попри те, що саме видання я проковтнув за один дух, ідеї авторів «Давньої літератури» щодо необхідності українського повернення до своїх латинських джерел спершу здалися мені заледве не утопією. Як у читача на думці крутилося: «Тут бодай англійську всім на рівні «інтермідіейт» опанувати, яка там латина». А втім… Очевидно, якщо визріли ідеї, отже, для них існує й ґрунт. Та й з англійською – в Україні давно все не так кепсько, щонайменше, як двадцять років тому. Там і дивися – далебі, доберемося до латини. Та й те, що автори передусім поширюють свої думки в електронному варіанті, а не в академічних палітурках – мабуть, також на краще. Якось сучасніше виходить, тим паче на тлі, коли українська наукова «солідність» та «академічність» дедалі перегукується з семантикою російського «чінопочітаніє».
У кожному разі авторам-медієвістам є за що подякувати. Вишукано й аргументовано, на кшталт давньоримських класиків, збагачуючи наші уявлення про словесність створену латинською мовою, вони тим самим мимохіть розширюють історичні горизонти українського письма.
Певна річ, місце латиномовного спадку в українському дискурсі досі не визначене, поки що десь таке саме химерне, як й ідеї авторів «Давньої літератури» про популяризацію латини на нашій «терра інкогніта» з об’єктами народних глумів – «проффесорами» без шкільних знань географії та орфографічних навичок. Проте…
«Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі… Що стосується молоді, то вона не прагне до вільних студій, навчена одного лише славослів’я та плазування перед царями, протягом всього життя призвичаюється до рабства», – цитують автори «Давньої літератури» латиномовний переклад утраченого українського оригіналу твору Юрія Немирича «Роздуми про війну з московитами» (Discursus de bello Moscovitico).
Читайте також: Латиномовна історіографія України XVII—XIX ст.
Очевидно, що ці слова новочасного інтелектуала-правника аж ніяк не про нас. Отож і шансів для розширення літературних горизонтів в українців, напевно, значно більше, ніж у будь-кого на пострадянському просторі. Тим паче, коли за плечима – такі неперевершені латиномовні трактати, що розбивають на друзки всі історично-літературні міфологеми не лише радянської, але й – новітньої доби.
Загалом після появи праць Наталі Яковенко, Оксани Забужко, інших поодиноких та не завжди почутих гуманітаріїв видання «Давня література: з полону стереотипів» заклало ще один наріжний камінь у формування нових уявлень про нашу «терра інкогніта», чиє завдання – неминуче проектуватися з минувшини на сучасність. Мова передусім іде про реконструкцію образу «українця шляхетного», нехай і запропалого, як у відомій «Notre Dame d’Ukraine..», однак такого, що конче мусить з’явитися знову, зважаючи на заклики й ґрунт минулого та невтішні реалії сучасности. І в цьому ракурсі історичні тексти лише починають виголошувати свою нагальну та вагому промову. До речі, коли рецензія на електронне видання «Давня література: з полону стереотипів» вже готувалася до друку, світ нарешті побачила і його паперова версія. Пора студіювати.
Щоб замовити "ДЛ: з полону стереотипів" у м'якій обкладинці, - заповніть форму. Ознайомитися з цінами видання можна на його сторінці.