Людмила Шевченко-Савчинська, к.філол. н., Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, 2003.
Поширення та розвиток ідей етико-філологічного гуманізму в Україні XVI–XVIII ст., тісно пов'язані з вивченням і викладанням риторики, поезії, історії, філософії, скрізь відбувалися на базі класичної античної освіти. Новолатинська поезія відкрила гуманістичну орієнтацію в художній культурі східних слов'ян. Починаючи з XVІ ст. в українську літературу безпосередньо та опосередковано через польську поступово вростають жанри і види новолатинської поезії: панегірики, епіграми, епіталами, епітафії, дидактичні твори тощо.
Читайте також: Жанровий поділ української неолатиністики XV—XIX ст.
Переважно панегіричний характер тогочасної поезії зумовлений глобальним ренесансним явищем десакралізації і гуманізації літератури, затребуваністю багатьох призабутих світських жанрів поезії, та нового розуміння її ролі в суспільстві. Українсько-польський гуманіст Павло Русин із Кросна зазначав, що звичай дарувати вірші своєму благодійнику бере початок в античності і таїть у собі глибокий смисл: адже талановитий твір пронесе крізь віки передусім ім’я особи, якій присвячений [1; 23] (творець часто не вказував власного імені, залишаючись у тіні колегіального авторства). Досліджувана нами етикетна латиномовна поезія – це похвальні вірші, складені з нагоди різноманітних подій у людському житті – як тих, що супроводжуються обрядами (народження, одруження, кончина), так і більш буденних (зустріч, розставання, дарування) таке інше. Для написання кожного з перелічених видів тогочасні поетики дають свої рекомендації та схеми.
Величальні вірші, будучи чи не найпоширенішим жанром новолатинської літератури, посилювали до неї непрязнь наступних поколінь: особи та події, про які у них йшлося, були мало чи й зовсім невідомими пізнішим читачам, а колеги ставилися до поетичних надбань своїх попередників як до “віршомазання” і “підлабузництва”, оскільки згодом митцеві став більше притаманний статус вигнанця чи втікача, а не улюбленця влади. Безперечно, відмежувати щире почуття від холодного розрахунку на відстані століть не так просто. Тим більше, що, підкоряючись вимозі наслідувальності, письменники створювали узагальнено-описові образи своїх патронів. При цьому вони значною мірою відступали від реальності, випускаючи все те, що могло б суперечити ідеальності героя, водночас додавали потрібні риси.
Хрестоматійне визначення художнього образу (специфічний для мистецтва спосіб узагальненого відображення дійсності, за якого абстрактна ідея, що виникла на основі чуттєвого сприйняття речей, виражається у конкретній чуттєвій формі) походить із класичної теорії відображення, згідно з якою образ – це всяка форма відтворення світу у свідомості людини (суб’єктом – об’єкта) [12; 10]. Маючи справу із творами, головною метою більшості яких є звеличення та прославляння людських чеснот, перед нами виникла можливість спробувати окреслити ідеальні образи воїна, громадсько-політичного діяча, вченого мужа та ідеального подружжя (у цій статті обмежимося двома першими) що склалися в суспільному уявленні протягом XVI–XVII ст. Інтерес до цієї проблеми і спосіб її розкриття видається нам цілком правомірним з огляду на твердження Аристотеля про те, що письменник має зображувати своїх героїв не такими, якими вони є, а якими мають бути. А те, що панегіристи XVI–XVIII ст. були ревними прихильниками цієї настанови, не викликає сумнівів.
Читайте також: Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко
Воїн. У XVI–XVIII ст., коли зміни на політичній карті Європи відбувалися доволі часто, війна поряд з релігією та наукою продовжувала залишатися однією з основних справ, якими належало займатися чоловікові. Але якщо у середні віки головним у цій тріаді вважалося служіння Богу, то згодом майже такого самого великого суспільного престижу, як і ратна справа, набуває служіння науці. Однак у цьому разі йдеться швидше про пріоритети офіційної державної ідеології, оскільки, судячи з наявного у нас художнього матеріалу, воїнські чесноти користувалися тим більшими повагою і захопленням, чим повнішим був їх комплект – таке ставлення зберігається протягом усього досліджуваного періоду часу.
Вважаємо за необхідне говорити окремо про образ ідеального воїна, що проступає зі сторінок українських латиномовних панегіриків й у віршах поетів українсько-польського пограниччя та про категорію героїчності у творах цього ж таки жанру. Таке розрізнення ґрунтується на відмінності у тогочасному сприйнятті, а отже, і в засобах поетичної ретрансляції понять войовничості як невід’ємної риси характеру всякого чоловіка, що взявся за зброю, та героїзму як властивості окремих видатних особистостей. Проте, визнаємо, у величальній поезії здійснити це розділення не так просто, адже автор панегірика, підкоряючись законам жанру, сумлінно максимізував усяку позитивну рису того, кому призначався твір.Не залежно від того, настільки значними для своєї вітчизни здобутками і як надовго в історії прославився звеличуваний, традиційним є його порівняння з Марсом: “Великодушний Хмельницький і істинний Марса нащадок” [13; 495]; “Для мене він був войовничим сарматським Марсом” [14] чи іншими міфологічними героями або ж історичними особами: “славетний козак, до Ахілла подібний” [13; 495]; “другий сарматський Сцевола” [15]. Імена-символи не потребували жодних пояснень, за винятком тих випадків, коли у читача могли виникнути сумніви у доцільності порівняння. Так, в історії Риму Муцій Сцевола, яким Віктор Еквіт називає Андрія Белзецького, відомий тим, що, будучи молодим і відчайдушним, пробрався у ворожий табір і вчинив зухвалий замах на етруського царя, а коли його впіймали, він засунув у вогонь свою правицю, демонструючи глибоку зневагу до болю – цар Порсенна був так цим вражений, що наказав відпустити юнака, і той далі боровся з ворогами своєю єдиною лівою рукою. Андрій же, хоч і не маючи такої незвичайної історії свого лівацтва, у битвах поводився так само хоробро: “із правиці, якою ворог тримав знамено, // Вихоплював його тричі” [15]. Сміливий дух воїни отримують у спадок від звитяжних предків: “Усе в одному Белзецькому помножене, бо разом зібране” [15]; вони також свідомі того, що мають додати слави до “звершень батьків, яким і Фракія, і Дакія, і холодна Москва переможені мусили віддати величні почесті і трофеї” [15]. Отож, і в цьому виді похвальної поезії родовитість слугує поясненням і підтвердженням наявності у людини видатних здібностей – не лише тих, які сприяють здобуттю слави “у військовому плащі,” а й тих, які засвідчують її “довершеність в тозі” [15].
На думку автора “Львівського гіменея”, головним завданням тих, “у війську хто служить”, є забезпечення спокою вітчизни. Для цих людей війна – насамперед можливість досягнути “блага найвищого,” тобто забезпечити щасливу долю рідному краю, а не просто нагода “явити себе героєм”. Бажання і здатність обороняти є не лише ознакою бойового духу: “Вождь із вождів наш Богдан і завзятий наш воїн-захисник” [13]. “Ні, війни хай не лякають мешканців Польщі, // Також сільських заворушень їм марно боятись, // Бо на сторожі – воїни міста Лева” [16]; захищати і допомагати тим, хто цього потребує, – моральний обов’язок і необхідність усякого справжнього чоловіка, не залежно від роду його занять, на війні чи у мирі.
Попри нещадність до ворогів, хоробрість, твердість духу та інші воїнські чесноти, у весільних панегіриках сміливець, за висловом: Homo est: humani nihil a se alienum putat, (“Я людина і ніщо людське мені не чуже”), легко буває здоланий любов’ю: “Палає, слабне у шлюбному жарові Марс,” [17], яка іноді не від того, щоб доброзичливо потішитися зі своєї здобичі: “Що, Вепре, тремтиш від списів увіткнутих?” [18]. Зробити висновок, наскільки високо у ті часи цінувалася войовничість, можна із поховального вірша “Luctus multiplex,” що складається із трьох жалобних промов персоніфікованих сфер діяльності, у яких виявив свої блискучі здібності померлий: поперед Миру та Віри упевнено бере слово сестра Марса, богиня війни, Беллона.
Громадсько-політичний діяч. Особливо велика кількість хвалебної латиномовної поезії присвячена громадсько-політичним діячам того часу; переважно це енкомії – вірші, для написання та оприлюднення яких не треба було шукати спеціальної нагоди, перманентно існуючим приводом служили визначна особистість, суспільна діяльність, (для кон’юктурного автора – передусім посада) звеличуваного. Якщо подвиги на полі бою, примноження слави Божої чи видатні науково-освітні досягнення могли бути окремо цілком достатньою підставою для уславлення, то у вірші, присвяченому громадсько-політичному діячеві, автор усіляко підкреслював удатність особи водночас у всіх важливих галузях людського життя, особливо наголошуючи на моральності: “Був великим воїном на війні, керівником – у мирі, // Однак найбільше він вирізнявся святощами” (Luctus multiplex).
У творенні образу ідеального державного діяча уже звичне нам акцентування родовитості героя несподівано послаблюється (принаймні у більшості аналізованих нами віршів згадування про предків та їх діяння зміщені з початку опису і розосереджені по тексту). Можливо, це пов’язане з тим, що у цьому разі зображення визначної постаті різьбится поетом на тлі усієї держави, а не лише окремого роду. Так, в епіцедії “Плачі великі” анонімний автор лише раз згадує про рід “божественних Потоцьких,” і то лише для того, аби вказати, якої непоправної втрати зазнав увесь рід зі смертю свого славного представника. З другого боку маємо за приклад “Львівський гіменей” Віктора Еквіта, у якому автор вітає з одруженням Бонавентуру Белзецького і, очевидно, не маючи напоготові достатньої кількості прикладів активної громадської діяльності останнього, компенсує це окремими описами звершень його родичів на політичному поприщі. Проте доброчесність державного мужа, як і раніше, поясюється його благородним походженням і вважається нетлінним спадком, який неминуче принесе визнання також його потомкам.
Неодмінною характеристикою громадсько-політичного діяча вважалося поєднання звитяги на війні та розсудливості у мирі; відтак вірний шлях досягнення успіху і слави – “власною зброєю і визначним духом” [15], бо "звісно, хто духом м’який, до сенату не входить” [19], а слова: “вождь наш відважний завжди на коні” [17], враховуючи тогочасні реалії, можна тлумачити не тільки метафорично, але й у більш прямому значенні. Оплакуючи смерть Йозефа Потоцького, персоніфікована Віра із вдячністю каже про померлого: “Він, турбуючись про мою честь, зброєю її захищав” [14]. Однак на противагу військовому героїзму, виявляти який примушують державця обставини, благороднішим способом забезпечення батьківщині спокою і процвітання, зміцнення віри панегіристи вважаюють миротворчість, оскільки війна завдає “збитки будинкам, і людям, і нивам” [14]; далі у тому ж поховальному вірші Віра додає: “Він, сіючи спокій, мої сили примножив у мирі”.
Будучи в тозі, а не у військовому плащі, видатна людина має найбільше можливостей для вияву своїх моральних якостей і здібностей: “Усі не надивуються із його дару пера і Тулієвого красномовства”, а також для примноження “слави писаної мудрості – святістю, щедрістю, людинолюбством” [15]. Стосовно того, настільки скромність прикрашає громадсько-політичного діяча, міркуання поетів XVI–XVIII ст. не збігаються – деякі “ніколи не вимагали почестей, на які вони заслуговують”, [15], однак нерідко “нащадка смирення не вабить” [19]. Цілком очевидно, що настанови на зразок середньовічної, яка належить св. Василеві: “І до тих, хто тебе вихваляє, не дослуховуйся”, – на той час давно забуті. І все ж істинне значення діяльності тієї чи іншої особи для історії ніколи не буде остаточно відоме їй самій, оточеній водночас щирими похвалами і лестощами сучасників, адже “часто собі посадовець високий // Може пам’ять хіба заслужити тривалу, // Але славу – не так-то і просто” [19].
За застарілими критеріями оцінювання художньої вартості твору, серед яких домінуючими були ідеологічний та мовний, XVI–XVIII ст. тривалий час вважалися в українській літературі мало продуктивними – не так за кількістю, як за якістю написаного. Однак посилення наприкінці минулого століття уваги вітчизняних літературознавців до української латиномовної поезії дало змогу повернути українській літературі несправедливо відторгнуті від неї імена. А колишня категоричність суджень про етикетну поезію як про “позбавлену краси і настрою” [20] пояснюється передусім тим, що оцінка творів відбувалася без аналізу культурного середовища, у якому вони з’явилися. Сьогодні зрозуміло, що, досліджуючи українську латиномовну поезію, обов’язково слід враховувати і загальноєвропейський контекст, і національні особливості розвитку літератури.
ЛІТЕРАТУРА
1. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст. – К., 1999. – 92 с.
2. Лефтерова О. Тексти Святого письма у латиномовних творах Станіслава Оріховського // Діалог культур. – К., 1999. – С. 38.
3. Шевчук В. Дорога в тисячу років: Роздуми. Статті. Есе. – К., 1990. – 230 с.
4. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм в Україні // Європейське відродження та українська література XIV–XVIII ст. – К., 1993. – С. 36.
5. Сулима М. М. Українське віршування кінця XVI–поч. XVII ст. – К., 1985. – 146 с.
6. Трофимук Р. Ще раз про неповноту української культури або ж перспективи неолатиністики в Україні // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. – К., 1997. – С. 198.
7. Ушкалов Л. Світ українського бароко: Філологічні етюди. – Харків, 1994. – 114 с.
8. Кондратович Л. История польской литературы от ее начала до настоящего времени. – Т. 1., – М., 1862. – 380 с.
9. Дорошкевич В.И. Новолатинская поэзия Белоруссии и Литвы. – Минск, 1979. – 180 с.
10. Companion to Neo-Latin Studies. Part I. History and Diffusion of Neo Lattin literature. Second entirely rewritten edition by Josef Ijsewijn. – Leuven – Louvain, 1990, p. 239–257.
11. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст. – К., 1999. – С.23.
12. Слухай (Молотаева) Н. Художественный образ в зеркале мифа этноса: М. Лермрнтов, Т. Шевченко. – К., 1995. – c. 10
13. Бузановський Г. Вірш про Богдана Хмельницького // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Т. IV., кн. 1. – С. 475.
14. Luctus Multiplex… Leopolis, 1751. (ЛБАН, ст. IV, 33522).
15. Victorinus Skiervwin Equit. Hymenaes Leoburgicus… Leopolis, 1670. (НБУВ, R. 1738 (41)).16. Michael Zlotorowicz. Omnia felicissimi futuri connubii… Leopolis, 1670. (НБУВ, R. 1738 (42)).17. Domus principium astrorum… Leopolis, 1725. (ЛБАН, ст. IV, 33328, comp. 1).
18. Slowicki Lukas Stanislaus. Venatio Amoris… Leopolis, 1669. (НБУВ, R. 1738 (43)).19. Kwiatkiewicz Ioannes. Gemma Annuli. Leopolis, 1678. (ЛБАН, ст. IV, 33357)
20. Гейгер Л. История немецкого гуманизма. – СПб., 1899. – С. 206.
1. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст. – К., 1999. – 92 с.
2. Лефтерова О. Тексти Святого письма у латиномовних творах Станіслава Оріховського // Діалог культур. – К., 1999. – С. 38.
3. Шевчук В. Дорога в тисячу років: Роздуми. Статті. Есе. – К., 1990. – 230 с.
4. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм в Україні // Європейське відродження та українська література XIV–XVIII ст. – К., 1993. – С. 36.
5. Сулима М. М. Українське віршування кінця XVI–поч. XVII ст. – К., 1985. – 146 с.
6. Трофимук Р. Ще раз про неповноту української культури або ж перспективи неолатиністики в Україні // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. – К., 1997. – С. 198.
7. Ушкалов Л. Світ українського бароко: Філологічні етюди. – Харків, 1994. – 114 с.
8. Кондратович Л. История польской литературы от ее начала до настоящего времени. – Т. 1., – М., 1862. – 380 с.
9. Дорошкевич В.И. Новолатинская поэзия Белоруссии и Литвы. – Минск, 1979. – 180 с.
10. Companion to Neo-Latin Studies. Part I. History and Diffusion of Neo Lattin literature. Second entirely rewritten edition by Josef Ijsewijn. – Leuven – Louvain, 1990, p. 239–257.
11. Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI–XVIII ст. – К., 1999. – С.23.
12. Слухай (Молотаева) Н. Художественный образ в зеркале мифа этноса: М. Лермрнтов, Т. Шевченко. – К., 1995. – c. 10
13. Бузановський Г. Вірш про Богдана Хмельницького // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Т. IV., кн. 1. – С. 475.
14. Luctus Multiplex… Leopolis, 1751. (ЛБАН, ст. IV, 33522).
15. Victorinus Skiervwin Equit. Hymenaes Leoburgicus… Leopolis, 1670. (НБУВ, R. 1738 (41)).16. Michael Zlotorowicz. Omnia felicissimi futuri connubii… Leopolis, 1670. (НБУВ, R. 1738 (42)).17. Domus principium astrorum… Leopolis, 1725. (ЛБАН, ст. IV, 33328, comp. 1).
18. Slowicki Lukas Stanislaus. Venatio Amoris… Leopolis, 1669. (НБУВ, R. 1738 (43)).19. Kwiatkiewicz Ioannes. Gemma Annuli. Leopolis, 1678. (ЛБАН, ст. IV, 33357)
20. Гейгер Л. История немецкого гуманизма. – СПб., 1899. – С. 206.