Міра віддзеркалення літературної епохи в окремому творі (на прикладі української латиномовної епіталами XVII ст.)
Людмила Шевченко-Савчинська. Літературознавчі студії. Збірник наукових праць–К., 2004. – Вип. 7.– С. 347–351.
Проблема загального й окремого, без сумніву, належить до царини філософії. А проте й з інших джерел ми знаємо, що, наприклад, дерево за плодами впізнають, лева з кігтів знати і под. Тобто загальновизнаним є те, що частина — це вираження чи відображення цілого. Однак не варто забувати і того, що з універсальними істинами краще поводитися обережно. Пропоную розглянути, якою мірою окремий твір є віддзеркаленням своєї літературної епохи. За приклад нам правитиме латиномовний поетичний твір, написаний у 1670 р. Михайлом Злоторовичем з нагоди одруження львів'ян Ганни Анчевської та Андрія Шимоновича.
Детальніше про цю епіталаму тут: Злоторович Михайло. Усе найкраще у майбутнього шлюбу
Вказана дата написання промовисто свідчить, що твір належить добі бароко, нині широко висвітлюваній в літературознавстві. З огляду на це, коротко нагадаємо основні її характеристики. Бароко — яскраво виражений синтетичний та універсальний напрям новоєвропейської культури, що охопив усі її форми та регіони (щоправда, з різною силою). В історико-літературній сфері на той час відбувалося переосмислення духовних звершень недалекого минулого, при цьому залишалася середньовічна духовність символічного бачення світу, а крізь призму відновлюваної античності просвічувався ренесансний гуманізм. «Художню систему бароко важко звести до спільного знаменника через незвичайну внутрішню складність і багатоликість цього явища. В самій естетичній природі бароко — мінливість і поліморфність, оскільки воно було художнім вираженням рухливої і суперечливої історичної доби» [1].
Нагадаємо, що зародження, розквіт і занепад цього мистецького напряму у різних куточках Європи були неодночасними. Щодо слов'ян, то першими бароко сприйняли поляки, а відтак в українській літературі його риси з'являються на початку XVII ст., знайшовши тут родюче підґрунтя (звідси — «низове» бароко).
Читайте також: Історична особа крізь призму етикетного твору
Важливе значення для формування української культури має чималий масив латиномовних творів різноманітної тематики, написаних переважно протягом XVI–XVIII ст.
Етикетна література набуває у ті часи небаченої популярності. Окрім власне похвальних творів, рідко-яке видання обходилося без уславлення — у присвяті, передмові чи тексті або ж у «конклюзії». Панегіричний тон проникає у вірші різних форм та розмірів — навіть у дотепні акровірші та хитромудрі емблеми. Серед усього розмаїття етикетної поезії того часу ми не дарма спинили увагу на весільному вірші. Адже саме жанр епіталами найпершим дає підстави переглянути загальну думку про українську поезію XVIІ–XVIII ст. як про «безмежні лестощі, холодний, скляний риторичний блиск розуму та слова, який хибує лише на одне: відсутність живого, щирого уособлення, а отже – істинної поезії» [2].
Читайте також: Етикетна література України латинською мовою: пам’ятки та пізніша рецепція явища
Здійснюючи аналіз художнього твору, особливо важливо не помилитися з масштабом, інакше поза увагою лишиться те, без чого неможливо створити об'єктивного уявлення про період розвитку літератури, що нас зацікавив. Таким чином, маючи в думці поліморфність та несинхронність проявів бароко, приступимо до розгляду згадуваного творіння Михайла Злоторовича [3]. У назві твору повідомляється, між ким і ким укладений шлюб, хто написав епіталаму, трохи далі — коли це було. Сам початок назви, як водиться, художній: «Усе найкраще у майбутнього шлюбу між…», далі ми дізнаємося, що наречений — доктор філософії та медицини, наречена є дочкою такого ж вченого мужа, а до того — немалого міського начальника, автор же панегірика студіює риторику у Львівському колегіумі братства Христового і доводиться нареченій свояком.
А проте за традиційністю розлогої назви криються незаперечні докази національної і людської самобутності автора. Адже обраний нами для розгляду вірш — це не просто величання молодят через спогади про діяння їхніх предків і побажання всіляких гараздів, не лише обігрування події в екзотичних образах (себто не лише гра) ― Злоторовичева епіталама цікавіша за формою і глибша за змістом, аніж багато творів цього роду. Твір розділений на десять частин: віншування подружжю виголошують рідний Львів (І), герби молодят — батькам нареченої, один одному (ІІ, ІІІ), їхні обручки, (ІV), весільні хороми (VI), поріг (VII), стіл (VIII), бенкетники (IX) і нарешті — доброчесна Львівська громада (Х). Непронумерованими автором лишилися два мініатюрні геральдичні панегірики, лаконізмом подібні до епіграм. Вони не пов¢язані за змістом безпосередньо – ні між собою, ні з подальшими частинами, ані з подією.
Оригінальна композиція дає змогу мінитися і переливатися настроєві твору, адже на всякому благополучному весіллі донині урочистість поєднується із жартівливістю. Перша і друга частини, у яких виражена данина поваги “головному русинському місту [Львову]” і вельмишановним батькам нареченої, а також заключна — “Знак від зібрання доброчесної львівської громади” — доволі пафосні:
Magnifica dignissime Consul in Urbe Leonis!
Non iam Leucadei fecula quaere Dei, (…)
Величний шанований консуле в Левовім місті!
Ти не шкодуй, що вік Левкадійця минув, (…)
Частини, у яких наречені вітають один одного, зворушливі, попри нагромадження міфологем, топосів, алюзій, непрямих порівнянь, – тобто, тих художніх засобів, які апелюють, швидше, до розуму, ерудиції, а не емоцій читача:
Ergo ne Traiani nummus tibi displicet atque
Ancevii Murus, mansio magne Leo.
Gemmaque Pompeij sedes ingrata videtur
Ut quaeras dolium pro statione locum?
Sic est: iam nolo nummum, murum, mea Falces
Posthac dilectae recta beata domus.
– Отож, ти більше не хочеш жити у замку Лева?
І грішми Траян чи троном – Помпей не ваблять?
Перстень нічий не здається тобі вигіднішим?
Що, коли житимеш в діжці ти замість дому?
– Байдуже, гроші і блиск мене не спокусять,
Дім мій віднині – там, де трисерп любий буде.
Обручки, шлюбні покої, поріг, а надто бенкетники радіють і сиплють дотепами:
Subtrahite sybaritae dapes,
Cleopatra tolle cyatos,
Cratera nos sponsis damus
Vitae mero tumentem,
Longos propinamus dies
Et cum Polo precamur
Quod si bibant vitam bene est
Vita fruantur satis est.
Клеопо, келих підійми!
Вгамуйтесь, сибарити!
Нехай почують молоді,
За що ми будем пити!
У їх руках – кратер з життям,
І скажемо ми стисло:
Хай не скінчиться цей напій
Й повік не стане кислим.
Хоч місцевий колорит епіталами безперечний, з її рядки рясніють знаками античної міфології (Гіменей, Аполлон, Геракл, Камілла, Пентіселея, сади Гесперид, вузол Гордія etc.). Віддаючи належне літературній моді, М. Злоторович наповнює текст свого твору топосами:
1) шляхетний охоронець дбає про захист коштовного і дорогого:
Fictos Hesperidum servet Draco pervigil hortos
Tu Leo Servabis cor animumque, meum.
Ревно сади Гесперид стережуться — їм дракон охоронець,
Я ж серце і душу дам тобі, Леве, навік.
2) любов ― п'янкий трунок:
Prostrati Samsom legit de fauce Leonis
Mella Calidnaeis annumeranda favis —
Ancevius, tibi propinat Leo nectar amoris.
Із пащі убитого левиська Самсоном
Меду набрати з сот можна було чимало,
Лев же Анчевський тобі пропонує любощів трунок.
3) добрі стосунки міцніші за Гордіїв вузол:
Mox iura sanxit faederum
Nunquam, soluta nunquam,
Еt arte soluenda, Phrygi
Quam Gordius reliquit (…)
Дві долі Гіменей з¢єднав,
Міцніших пут немає –
Гордіїв вузол розітнув
Фрігієць без вагання (…)
Отож, не лише сама дата написання, а й результати текстологічного аналізу засвідчують бароковість панегірика. Йдеться передусім про його пишномовність, багатослів’я, вигадливі поетичні образи насиченість античною міфологією, топосність та символічність.
Однак, уважніший погляд дозволяє виявити і нетипове у вірші і нетипове як на той час: продумана композиція, що сприяє кращому сприйняття тексту, відсутність прагнення продемонструвати передусім власну ерудицію. Втім загальне враження тяжіння до ясності може бути просто наслідком хорошого знання автором латини. Торжествуюча життєлюбність — швидше, вияв авторського світосприйняття, безумовно, підкріплена вимогою жанру. Останнє — без поєднання з містикою або трагізмом — чи не головне, що вирізняє вірш М. Злоторовича у масиві барокової поезії, однак не це робить його унікальним.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Якщо величезна кількість барокових віршів написана під гаслом: "Що вченіша людина, то незвичайніша має бути її мова," — то аналізований твір, за сучасною класифікацією скоріше належить до масової культури. А проте він справді призначався для широкого кола реципієнтів з різним рівнем підготовки, яким і є весільна громада. Та це аж ніяк не заперечує належність епіталами добі Бароко: не слід забувати, що поезія того часу витворювалася на кількох рівнях: елітарному (вище духовенство, поетичні осередки), шляхетському (польсько-українська шляхта), міщанському та народно-школярському. М. Злоторович, судячи зі скупих автобіографічних даних, був освіченим міщанином.
А крім того, слід зауважити, що в усі часи існували жанри, у яких домінуючі літературні тенденції виявлялися особливо яскраво (наприклад, роман за доби соцреалізму), а також мінімально позначені "модою" (інтимна лірика тоді само).
Повертаючись до питання, наскільки окремий твір віддзеркалює літературну епоху, до якої він належить, можна сказати, що її портрет не можливо створити одним штрихом. До того ж, твір, який є справді мистецьким, обов'язково, крім ознак свого часу, має риси позачасовості, міра прояву яких залежить від талановитості автора.
Mox iura sanxit faederum
Nunquam, soluta nunquam,
Еt arte soluenda, Phrygi
Quam Gordius reliquit (…)
Дві долі Гіменей з¢єднав,
Міцніших пут немає –
Гордіїв вузол розітнув
Фрігієць без вагання (…)
Отож, не лише сама дата написання, а й результати текстологічного аналізу засвідчують бароковість панегірика. Йдеться передусім про його пишномовність, багатослів’я, вигадливі поетичні образи насиченість античною міфологією, топосність та символічність.
Однак, уважніший погляд дозволяє виявити і нетипове у вірші і нетипове як на той час: продумана композиція, що сприяє кращому сприйняття тексту, відсутність прагнення продемонструвати передусім власну ерудицію. Втім загальне враження тяжіння до ясності може бути просто наслідком хорошого знання автором латини. Торжествуюча життєлюбність — швидше, вияв авторського світосприйняття, безумовно, підкріплена вимогою жанру. Останнє — без поєднання з містикою або трагізмом — чи не головне, що вирізняє вірш М. Злоторовича у масиві барокової поезії, однак не це робить його унікальним.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Якщо величезна кількість барокових віршів написана під гаслом: "Що вченіша людина, то незвичайніша має бути її мова," — то аналізований твір, за сучасною класифікацією скоріше належить до масової культури. А проте він справді призначався для широкого кола реципієнтів з різним рівнем підготовки, яким і є весільна громада. Та це аж ніяк не заперечує належність епіталами добі Бароко: не слід забувати, що поезія того часу витворювалася на кількох рівнях: елітарному (вище духовенство, поетичні осередки), шляхетському (польсько-українська шляхта), міщанському та народно-школярському. М. Злоторович, судячи зі скупих автобіографічних даних, був освіченим міщанином.
А крім того, слід зауважити, що в усі часи існували жанри, у яких домінуючі літературні тенденції виявлялися особливо яскраво (наприклад, роман за доби соцреалізму), а також мінімально позначені "модою" (інтимна лірика тоді само).
Повертаючись до питання, наскільки окремий твір віддзеркалює літературну епоху, до якої він належить, можна сказати, що її портрет не можливо створити одним штрихом. До того ж, твір, який є справді мистецьким, обов'язково, крім ознак свого часу, має риси позачасовості, міра прояву яких залежить від талановитості автора.
ЛІТЕРАТУРА
1. Наливайко Д.С. Барокко // Українська літературна енциклопедія. – К., 1988. Т. І, с 131
2. Левицкий О. Афанасий Заруцкий – малоросcийский панегирист кон. 17– нач. 18 века. – К., 1896, с. 16.
3. Michaelis Zlotorowicz. Omnia felicissimi futuri connubii… Leopol., 1670.
1. Наливайко Д.С. Барокко // Українська літературна енциклопедія. – К., 1988. Т. І, с 131
2. Левицкий О. Афанасий Заруцкий – малоросcийский панегирист кон. 17– нач. 18 века. – К., 1896, с. 16.
3. Michaelis Zlotorowicz. Omnia felicissimi futuri connubii… Leopol., 1670.