Микола Корпанюк, директор Центру Сковородинознавства, проф., д. філол. н.
Завдяки становому підходові до культури естетизація народних визвольних рухів у книжній літературі давнього періоду була досить рідкісною. Не виняток із канонічних традицій і вершина гайдамацького руху XVIII ст. - Коліївщина 1768 - 1770 рр. Її розвиток відбитий у кількох фольклоризованих елегіях та полемічно спрямованих віршах, присвячених жертовній смерті Данила Кушніра. Відгуки повстання знайшли свій розвиток лише в одному спискові вертепної драми. Дані факти унаочнюють твердження про елітарну спрямованість давнього національного письменства.
Для повнокровного відтворення особливостей розвитку національного письменства, його напрямів, тематики, жанрової специфіки потрібно досліджувати значний пласт україно-, польсько- та латиномовних творів, присвячених темі гайдамацького руху, зокрема Коліївщини. Ці твори досить складні і суперечливі за своєю тематикою. Запропонована студія є частиною монографічного дослідження, у якому вперше в національному літературознавстві аналізуються пам'ятки, створені учасниками, сучасниками тієї доленосної історичної події як одного з етапів національно-визвольного руху XVIII століття.
Читайте також: Тема продержавницьких національно-визвольних рухів XIV – XVI ст. у тодішньому українському літописанні
Якщо у національному фольклорі тема Коліївщини відображена достатньо, то україномовна поезія ХVІІІ ст. до неї зверталася досить рідко - відчутний становий підхід до завдань і тем письменства, що культивувався серед книжників того часу. Другою вагомою причиною неналежної уваги до неї був факт активного й жорстокого протистояння українських греко- і римо-католицьких та православної церков у той час, їхня безпосередня участь у громадсько-державному житті на боці супротивних національно-політичних сил. Правобережне православне духівництво спиралося на козацько-селянські (гайдамацькі) сили й відстоювало спільні соціально-релігійні потреби своїх вірників. Римокатолики підтримували рух конфедератів, а владики активно спрямовували їх на боротьбу проти короля Польщі, бо незадоволені були зрівнянням монархом С.-А. Понятовським прав православних і католиків, водночас влаштовуючи гоніння й на греко-католиків (уніатів) через те, що останні досить активно поширювали своє віровчення тут, звужуючи простір для римо-католиків. Унійне духівництво, прагнучи встановити домінування своєї церкви на Правобережжі, вдавалося до не менш підступних і жорстоких дій,ніж їхні опоненти. Протиборство між цими трьома церквами стало невід'ємним чинником Коліївщини, вагомим інструментом для вирішення великих політичних проблем у планах Російської імперії на завоювання Вкраїни та Польщі. Дисидентський рух православних у Речі Посполитій очолили впливові, авторитетні церковні діячі Вкраїни єпископ Георгій Кониський та архимандрит Мелхіседек Значко-Яворський, котрі узгодили свої дії з планами Петербурга, що додатково налаштовувало проти них і православної української церкви як польсько-українську шляхту, так і обидвікатолицькі єрархії. Оскільки авторами мемуарної прози про Коліївщину є значна частина католицького духівництва, то питанняцерковно-конфесійних протиріч в Україні того часу набирало досить вагомого рівня, воно затемнює соціально-національні проблеми, претендуючи на першість.
В аналізі українських релігійно-церковних проблем доби Коліївщини вченими ХІХ-ХХ ст. відбитий увесь спектр йогорозумінь і конфесійної приналежності. Іван Кульжинськийстверджує, що "Конфедерати вогнем і мечем винищували своїх співгромадян - дисидентів, й переважно належних до греко-руськоївіри, - в той час, коли жиди в усій Польщі користувалися повною свободою своєї віри, - і сміялись над християнами, котрі знищувалиодні других [11, c. 6]". З ним суголосний у своїх думках С.Качала [8, c. 138]. М.Грушевський вбачає в діях Мелхиседека Значка-Яворського, спрямованих на оборону православної віри, в підбурюванні ним вірників проти уніатського духівництва,причину "завзятої боротьби унії з православієм", в якій "Уніатські власти бралися до кар і насильств, непослушних саджали до в'язниці й карали ріжними карами, та наставляли від себе уніатських духовних [4, c. 450]".
М.Стахів переконує, що Барська конфедерація "почалареалізувати програму знищення Руси-України. Для досягнення своєї цілі … звернулися з небувалими до того часу атаками на унійну Церкву та на її Єрархію і духовенство. Вона висунула обвинувачення проти українського духовенства, що воно ведеагітацію проти Польщі в користь Москви у проповідях із церковної амвони.., що воно … під час сповіді впливає на селян, щоб вони нападали на своїх польських, чи пак спольщених панів, щобзруйнувати Церкву, почали поляки руйнувати парафії. Місцеві урядові адміністратори, члени Барської конфедерації, ув'язнювали майже поголівно місцевих парохів і тортурами старалися видобути від них зізнання, що вони все це робили з доручення своїх Єпископів, а тому самі вони не винні [15, c. 495]".
Відзначаючи невідривність церковного питання від гайдамацького руху, жертвою якого була грекокатолицька церква, Ю.Федорів зазначає, що, "попри польську шляхту на Україні, дісталося від гайдамаків також і уніатській Церкві, як церкві начебто протегованій польським урядом. Збурено сотні церков, шкіл, потерпіло немало священиків [19, c. 248]".
Обидві українські церкви (православна і грекокатолицька) мали всі підстави для протиборства з польською шляхтою, але вони не об'єдналися, а, навпаки, протидіючи одна з другою, давали підставиколонізаторам нищити їх. Дослідник справедливо наголошує, що"поляки по-татарськи на Україні господарили. Українців уважали своїми невільниками, а то і ще гірше, звали їх - хлопською вірою, собачою вірою, схизматиками, каналіями, бестіями, шельмами, сякими такими синами [10, c. 24]".
Якщо винуватцем руйнування унійної церкви І.Назарко вважає Мелхіседека Значка-Яворського, котрий "звернув" козаків М.Залізняка "проти уніятів" і "около 300 з'єдинених священиків згинуло від ножа [13, c. 105]", то інший вчений вважає московську владу руїнником української католицької церкви, котра не ставала на "русофільський" бік у своїй діяльності, дотримуючисьнаціонально-європейського спрямування. Проти незалежної позиції української церкви Московщина використовувала українських православних ієрархів проросійської орієнтації, зокрема Мелхіседека Значка-Яворського, долучившись до гонінь конфедератів [16, c. 37]".
Трагедія української роз'єднаності в роки Коліївщини поглиблена фанатичним протиборством наших церков, які допомогли польським і московським колонізаторам сповна їхвикористати проти повстанців, народу, самих церков. Має повну рацію М.Драгоманов, стверджуючи, що "повстанці 1768 року все-таки показували таку ж вузьку церковну ненависть до католиків і жидів, яку польські конфедерати мали до благочестивих (православних. - М. К.) [5, c. 120]".
Отже, в поразці Коліївщини, у зриві визволення Вкраїни у 1768-1769 рр. значна вина лежить на всьому українському духівництві, котре протиставило загальним національним планам свої вузькі конфесійні, а водночас і на керівництві повстання, котре не піднялося над міжконфесійними протиріччями, а втягнулося в них саме й втягнуло в повстанський рух духівництво. Не можна знімати вину і з повстанців, які, під'юджувані священиками, наполегливо загострювали нетерпимість до українського католицького духівництва, даючи привід Московії використати і обдурити їх,знищивши Коліївщину.
Вади нашого національного буття й характеру стали не лише однією з причин поразки Коліївщини, але й джерелом для належного студіювання їхніх причин, особливостей, щоб подолати віровченнєві різниці й допомогти народові примиритися поміж собою й спільно розбудовувати свою державу, утверджувати в ній високі християнські моральності, гуманізм і повагу до інакодумцяяк основи нашої свободи й державності. Ми повинні взяти на озброєння висновки В.Яніва про етнопсихологію та етнохарактер українців, пам'ятаючи, що "релігійність є таки однією з найістотніших рис українського світогляду [22, c. 184]", що провідну роль у її формуванні для нас відіграють література та мистецтво, котрі утвердили наш сцієнтизм на засадах етично-релігійних первнів [22, c. 186], гармонійних з національного селянсько-почуттєвою вдачею українця-християнина [22, c. 189].Українцеві-індивідуалістові-інтровертові характерні "пристрасне бажання особистого вияву.., яке веде в правді до його духовного анархізму, до непідпорядкування волі іншого, не протиставиться аналогічному бажанню іншого, - воно радше у гармонії з ним [22, c. 195-196]".
Віршованих творів про Коліївщину та її героїв і антигероїв -небагато. На межі книжної та фольклорної поезії стоять елегії "Славна була Ведмедівка всіма сторонами", "На Україні в Жаботині свавільнії козаки", "В славнім місті Умані з'їхались народи", "В шістдесят восьмім году", у яких відображена боротьба коліїв проти конфедератів, шляхти, їхнього беззаконня та жорстокості. Дані твори передають праведний гнів повстанців, змушених долати ворога жорстоко. Як відзначає дослідниця, "елегія, створена у національних традиціях, - це своєрідна стилізація народної пісні", пристосування її "до актуальної патріотичної тематики [17, c. 73]".
Якщо у фольклорних творах і книжних елегіях панує світська тематика й вони відображають події часу Коліївщини, то твори про мліївського титаря Данила Кушніра, в яких відображене жорстоке його вбивство, що сталося в 1766 р., розкривають переддень повстання та його причини.
У рукописному збірникові під назвою "Записки Матвія Титловського" [6] наявний цикл документальних і літературних творів, присвячених темі православно-унійного протистояння на Правобережжі та в Польщі в 1760-х роках. Він складається з"промов" Георгія Кониського, копії чолобитної диякона Олексія Аркудинського до Єкатерини ІІ; переказу скарг російському Синодові православних протопопів білоцерківського Василя Зражевського, богуславського Стефана Левандовського, краснянського Івана Богдановича на уніатів, які звинувачуються в поголовному наступі останніх на православних з метою переходу їх до греко-католицизму; копії засідань Синоду, надісланих московському послові у Варшаві Сталкербергу та намісникові цариці в Україні П. Рум'янцеву, переяславському єпископові Йову, котрому підпорядковані були православні церкви Правобережжя (для впливу на ситуацію).
Поруч із документальними матеріалами розміщені опис "Страждання на смерть Данила Кушніра, мліївського ктитора, який постраждав за православну віру" (136-139 зв. а), "Надгробне [слово] на вічну пам'ять" переяславського єпископа Гервасія Лінцевського та проповідь про терпіння й несправедливість, виголошену 4 жовтня 1768 року.
У "Стражданні" описана хронологія катувань і вбивства Д.Кушніра. Твір має виразну тенденційну спрямованість. У ньому позитивному образові православного Д.Кушніра, як втіленню національних і моральних чеснот, протиставлені демонічні образи унійних священиків - батька і сина Опанаса та Василя Ґдешицьких, які зорганізували показову розправу над непослушним ктитором.
Даний твір, маючи пропагандистське спрямування, загострює увагу читача на проблемі пригнічення православних "від римлян іуніатів крайнє" (136 а) в Смілянській губернії. Священик Мліївської церкви В.Ґдешицький, докладаючи ревниві зусилля для переходу вірних у грекокатолицизм, вступив у конфлікт з парафіянами, котріне сприймали його поради, вимоги. На знак протесту селяни забрали з церкви все начиння, потрібне для служби Божої. Отаман села Кирило наказав Д.Кушніреві забрати "гробницю з престолу", що той і зробив "повинуясь, со страхом і благословенієм".
Розлючений священик поскаржився на ктитора смілянському унійному "дзєкану", своєму батькові О.Ґдешицькому, звинувативши Д.Кушніра в тому, що той ходив із дароносницею до корчми, де "пил горілку, а с горілкою і части святих даров повипивал" (137 а).Звинувачення Кушніра потрактоване зумисним викликом і блюзнірством, тому він був заарештований на прохання деканасмілянським губернатором Вонжею й відправлений закованим "узамок". Прохання селян звільнити Данила, викупити його не мали успіху: йому запропоновано вибір - або перейти в унію, абоприйняти страту. Данило не лише сам відмовився від переходу вунію, але й застерігав селян від цього кроку. На вимогу Ґдешицького Кушніреві спочатку спалили руку, потім відрубали голову й спалили все тіло, а голову на пострах людям прибили до "паля". Щоб над нею не знущалися, селяни викрали її й передали до Переяслава,де єпископ Гервасій Лінцевський поховав у кафедральному соборі.
Натуралістично розповідаючи про зображувані події, авторстворив образ Д.Кушніра як ідеального православного християнина, котрий ревниво служить громаді, захищає її від хибного кроку, дбає, як зображено у вірші, про власну честь.Антигероями зображені батько і син священики-уніати Ґдешицькі,унійний митрополит Володкевич, котрі дбають лише про власні вигоди, прибутки, втратили людяність і милосердя. Так, В.Ґдешицький, захотівши відслужити сорокоуст за душу Данила, вимагав від вдови гроші, за що його ганьбили вона та "генеральний рейментар" Гнат Воронич.
За сюжетною розповіддю "Страждання" в Переяславськійєпархіальній канцелярії була написана елегія "Надгробне [слово]на вічну пам'ять" Данила Кушніра, виголошену під час похованняйого голови в кафедральному соборі. Ховав її єпископ Гервасій Лінцевський, котрий, напевне, і є автором твору.
У вірші, що має полемічне спрямування, ще раз у деталяхвідтворені конфлікт селян Млієва зі священиком В.Ґдешицьким,звинувачення Данила Кушніра в нарузі над дароносницею в корчмі, жорстока смерть, котра викликала обурення як в селян, так і упольських адміністраторів Вонжі, Г.Воронича і навіть ката.
Автор елегії створив ореольний образ Данила Кушніра, котрий проявив великий героїзм в обороні віри, досягнувши рівня свогонебесного покровителя пророка Данила, виявився "кріпчайшим"за Самсона:
В чієм сердці всегда любов к Богу горит,
Тиран огнем єї не возможеть вгасить.
Красній над жизнь тому вічних надежди благ,
Нежелі совістію гріха, вступить напраг.
Шлем на главу чієї, твердой віри лежит,
За правду умреть такой, нікак дрижить.
Но ти, кто сіє чтеш, кого в світі видал,
Скажи даби качества такіє в ком узнал.
Мало нинішній вік видить героїв сих,
Кой би оумерти вкусил, нежель склонился на гріх,
Но не сумнись, здесь почиваєт тот,
Что за православіє отдал на смерть живот.
В волі єго било іль унію принять,
Іль живаго себе на огнь і меч отдать.
Здесь Даніїл кріпчай от Сампсонових сил
Неп[о]рочность храня, лютой смерти вкусил.
В елегії розгорнута філіпіка проти унійної церкви, котра названа"сектою", проти Ґдешицьких, які "лжею подобни Сусанни[ни]м сусідам", "мучителям римським", тому їх за гріхи "сломит" Господь Бог. Нарікаючи на нелюдяність уніатів у стосунках з православними, автор вірша ставить риторичне запитання перед своїми сучасниками:
Но я хощу спросить, где била совість в вас,
Когда родились ви на мучительськой клас.
Пророкуючи загибель унійної церкви, віршопис протиставляєїй вічність Кушніра:
Ктитор Даніїл претерпівши в конец
Страдальчеськой в небі получаєт вінец,
До котарого он тісним путем ішол,
Чрез огонь, черз меч покой вічной слави найшол.
Глибинна прірва у протистоянні українців різних конфесій, яка у цих творах зображена бароково-натуралістично, приводить до висновку, що релігійний фанатизм, який проявився під час Коліївщини з усіх трьох боків, був навмисне спровокований ззовні польсько-московськими колонізаторами, щоб не допустити до успішного завершення повстання, до спроб відновити Українську державу. Поляки боялися, щоб дух Коліївщини та її методиборотьби не перекинулися поза межі Київщини, Полісся та Поділля, а московити - на Лівобережну Вкраїну, тому злокалізували рух територіально й підштовхнули до нового самопоборювання українців на релігійній основі.
Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди
Жорстоке протистояння православного й унійного духівництва відтворене також у "Стражданні Кирила Зельнецького, протопопи уманського, священика парафіяльного Ґрозівського від папістів, уніатів пострадавшого" в 1776 році [7].
Повернувшись у село Ґрозову після втечі на Лівобережжя підчас Коліївщини, К.Зельнецький заявив про своє право бути православним священиком у цьому селі, скликаючи людей на вечірню службу. За згодою губернатора й католицького духівництва його цілу ніч "мучили", "плітьми ремінними" били, "кололи окованими тростями, становили стрімглав, ноги й руки і пальці ломили, і положя на землі із лавок на єго нагого скакали, топтали, душили, за волоса волочили, оутробу всю вибили на верх, помест, стіни, постелю і прочеє все в дому окровавили і много крві вилляли, і не било нігде цілаго по тілі от ног до глави міста, ібо і кості поламали, і наверх с-под кожи видні били" (144 зв. а.). Так само мучили й били дружину, дітей Зельнецького, орадівського попа І.Кіндрацького.
Розкриваючи, безперечно, жорстоке протиборство ворогуючих конфесій, автори "Страждань" свідомо вдаються до барокового наснаження тексту глибоким емоційним змістом, збільшуючи, поглиблюючи описи жорстокостей, чинених католицьким духівництвом, з метою їх дискредитації та створення в свідомості православного українця образу українця-католика - зарізяки й ката.
Власне, дозована гіперболізація жорстокості має дієву емоційну силу, що ефективно впливає на читача, слухача й належно виконує свою естетичну функцію. Вона є породженням людського страху й спрямована на прищеплювання його сили реципієнтові.
Спрощеним варіантом "Страждання" та "Нагробного слова" Д.Кушніра є вірш "Захотіла Смілянщина віру утвердити", в якому виражена основна причина протистояння між православними та уніатами:
Захотіла Смілянщина віру утвердити,
Восточному цареві главу преклонити; (курсив наш. - М. П.)…
Сподівались на йогомена, що він зарятує,
А він тільки їздячи по Україні да ляхів дратує [18, c. 709].
У вірші підкреслено, що Кушніра закатували на пострах іншим, бо "в той час страх великий завдавали". Новим сюжетним штрихом у ньому є твердження, що "вражі сини жидиченьки тоді ізраділи",коли побачили знищеного ктитора. Цей факт свідчить, що Данило був авторитетним оборонцем села не лише від домагань уніатів, але й від свавілля та визиску корчмаря, орендаря.
У драматичних творах ХVІІІ ст. образ колія не розвинений, бо шкільна драматургія на той час практично занепала. У народному побуті розвивався ляльковий театр, в інтермедіях якого маємо один випадок зображення образу гайдамаки періоду Коліївщини.
У турівському спискові вертепної драми введений образ гайдамаки-козака, котрий втихомирює хвальковитого шляхтича в конфедератці на голові і нахваляється сам "тшидесті гайдамак"вбити. Поява запорожця-гайдамаки, що співав пісню-гасло коліїв,спричинила миттєву втечу поляків. У цій комедійній сцені узагальнено переданий психологічно-буттєвий стан шляхти вУкраїні, котра почувалася досить непевно тут, постійно очікуючи кари від простого народу за злочини проти нього. Цей страх породив не лише озлобленість проти селянина, козака, але й зовнішню "фортельність"-маску (вдавану впевненість, показову хоробрість, відвагу, рицарськість, які проявлялися в беззаконному визискові українців, розбої, грабіжництві їх, аніж в рицарськості). До цих буттєво-житейських традицій відноситься й використання шляхтою в ролі буфера поміж собою та українством жидів-орендарів, управителів, корчмарів, які, користуючись вседозволеністю, наданою панством, не лише жорстоко експлуатували наш народ, ганьбили його національні, релігійні святощі, але й були "штатними" "шпигунами" - донощиками панамна простолюд, провокаторами, наклепниками. Такими ганебними своїми діями вони, звичайно, викликали загальну ненависть, злобуло себе, а під час Коліївщини й відверту жорстоку помсту.
Пісня-гасло Коліївщини, співана запорожцем, передає всю силу гніву наших предків до своїх ворогів - шляхти та жидів - й програму повстання, виразного національно-соціального спрямування:
Та не буде лучче,
Та не буде краще,
Як у нас, та на Україні,
Що немає жида,
Що немає ляха,
Не буде ізміни! [1, c. 252].
У цьому простому віршикові, як бачимо, надзвичайно глибокий підтекст, який опукло виражає причини, спрямування та мету ще однієї Хмельниччини, Національно-визвольної революціїХVІІІ ст. - Коліївщини, попередниці Великої Французької революції 1789 - 1794 рр., дух якої не пропав, а продовжився у повстанні на Запорізькій Січі 1768 р., у подальшому визвольному рухові коліїв впродовж 1768 - 1770 рр., у Селянській війні на теренах Росії підорудою О.Пугачова, у якій брав участь і М.Залізняк та сотні наших повстанців у 1773 - 1775 рр., зокрема "гайдамацькі партії" СтепанаФурченка, Толоки, Шагала, Діхтяренка, Дударенка [20, c. 36-37], [12, c. 85-87], [21, c. 32-36], [2, c. 340-392], [14, c. 105-106]; угайдамацькому русі на Гетьманщині; Слобідській Україні до 1790-х років, у опришківському русі на західноукраїнських землях [3, c. 104-110].
Важливо для нас сьогодні історичне усвідомленнянаціонального соціально-визвольного спрямування Коліївщинисамими її учасниками. Так, її активний учасник запорожець Толока на допитах московським загарбникам заявляє, що повстання було не "бунтом", а "війною, державною незгодою одного народу з іншим", "тому гайдамаки - не розбійники", а оборонці "святої, народної справи", "запорізьке військо [12, c. 85]".
Розуміння Коліївщини як загальнонародного визвольного руху було характерне для її учасників та сучасників, особливо увиразнене дружньою боротьбою проти неї московських військ і польської шляхти та упереджено-жорсткою розправою обох колонізаторів над її учасниками, співорганізаторами таспівчуваючими. Як пише З.Когут, "Коліївщина намагалася відновити козацький соціально-політичний лад, але їй бракувало видатних вождів й здатности перетворити свої прагнення у послідовну політичну програму [9, c. 192-193]".
Сприймання українцями Коліївщини як Національно-Визвольної війни, жорстокі репресії щодо її учасників і співчуваючих впродовж наступних десятиріч, аж до доби Романтизму, коли ця тема стала і актуальною, і популярною в українській україномовній, польськомовній та російськомовній, польській літературах (завдяки знищенню Польської держави), - усе це дає можливість зрозуміти причини скромного відтворення повстання в національній різножанровій літературі, в т.ч. у віршах, драматичних творах. Цей брак творів компенсували фольклорні жанри, усні поширювані оповіді, перекази, спогади, котрі наштовхнули монастирських літописців-хронікарів, учасників і жертв війни приступити до фіксації відомих їм фактів, подій, до власних тлумачень побаченого та пережитого, почутого в літописних оповідях і спогадах правобережних католицького духівництва та шляхти.
Власне, фольклорні пам'ятки, безпосередні розповіді Івана Шевченка, колія й дідуся Тараса Шевченка, польськомовні мемуаристали основою для оцінки Коліївщини Кобзарем із національних та християнсько-гуманістичних засад у знаменитих його "Гайдамаках" (1841).
Читайте також: Тема продержавницьких національно-визвольних рухів XIV – XVI ст. у тодішньому українському літописанні
Якщо у національному фольклорі тема Коліївщини відображена достатньо, то україномовна поезія ХVІІІ ст. до неї зверталася досить рідко - відчутний становий підхід до завдань і тем письменства, що культивувався серед книжників того часу. Другою вагомою причиною неналежної уваги до неї був факт активного й жорстокого протистояння українських греко- і римо-католицьких та православної церков у той час, їхня безпосередня участь у громадсько-державному житті на боці супротивних національно-політичних сил. Правобережне православне духівництво спиралося на козацько-селянські (гайдамацькі) сили й відстоювало спільні соціально-релігійні потреби своїх вірників. Римокатолики підтримували рух конфедератів, а владики активно спрямовували їх на боротьбу проти короля Польщі, бо незадоволені були зрівнянням монархом С.-А. Понятовським прав православних і католиків, водночас влаштовуючи гоніння й на греко-католиків (уніатів) через те, що останні досить активно поширювали своє віровчення тут, звужуючи простір для римо-католиків. Унійне духівництво, прагнучи встановити домінування своєї церкви на Правобережжі, вдавалося до не менш підступних і жорстоких дій,ніж їхні опоненти. Протиборство між цими трьома церквами стало невід'ємним чинником Коліївщини, вагомим інструментом для вирішення великих політичних проблем у планах Російської імперії на завоювання Вкраїни та Польщі. Дисидентський рух православних у Речі Посполитій очолили впливові, авторитетні церковні діячі Вкраїни єпископ Георгій Кониський та архимандрит Мелхіседек Значко-Яворський, котрі узгодили свої дії з планами Петербурга, що додатково налаштовувало проти них і православної української церкви як польсько-українську шляхту, так і обидвікатолицькі єрархії. Оскільки авторами мемуарної прози про Коліївщину є значна частина католицького духівництва, то питанняцерковно-конфесійних протиріч в Україні того часу набирало досить вагомого рівня, воно затемнює соціально-національні проблеми, претендуючи на першість.
В аналізі українських релігійно-церковних проблем доби Коліївщини вченими ХІХ-ХХ ст. відбитий увесь спектр йогорозумінь і конфесійної приналежності. Іван Кульжинськийстверджує, що "Конфедерати вогнем і мечем винищували своїх співгромадян - дисидентів, й переважно належних до греко-руськоївіри, - в той час, коли жиди в усій Польщі користувалися повною свободою своєї віри, - і сміялись над християнами, котрі знищувалиодні других [11, c. 6]". З ним суголосний у своїх думках С.Качала [8, c. 138]. М.Грушевський вбачає в діях Мелхиседека Значка-Яворського, спрямованих на оборону православної віри, в підбурюванні ним вірників проти уніатського духівництва,причину "завзятої боротьби унії з православієм", в якій "Уніатські власти бралися до кар і насильств, непослушних саджали до в'язниці й карали ріжними карами, та наставляли від себе уніатських духовних [4, c. 450]".
М.Стахів переконує, що Барська конфедерація "почалареалізувати програму знищення Руси-України. Для досягнення своєї цілі … звернулися з небувалими до того часу атаками на унійну Церкву та на її Єрархію і духовенство. Вона висунула обвинувачення проти українського духовенства, що воно ведеагітацію проти Польщі в користь Москви у проповідях із церковної амвони.., що воно … під час сповіді впливає на селян, щоб вони нападали на своїх польських, чи пак спольщених панів, щобзруйнувати Церкву, почали поляки руйнувати парафії. Місцеві урядові адміністратори, члени Барської конфедерації, ув'язнювали майже поголівно місцевих парохів і тортурами старалися видобути від них зізнання, що вони все це робили з доручення своїх Єпископів, а тому самі вони не винні [15, c. 495]".
Відзначаючи невідривність церковного питання від гайдамацького руху, жертвою якого була грекокатолицька церква, Ю.Федорів зазначає, що, "попри польську шляхту на Україні, дісталося від гайдамаків також і уніатській Церкві, як церкві начебто протегованій польським урядом. Збурено сотні церков, шкіл, потерпіло немало священиків [19, c. 248]".
Обидві українські церкви (православна і грекокатолицька) мали всі підстави для протиборства з польською шляхтою, але вони не об'єдналися, а, навпаки, протидіючи одна з другою, давали підставиколонізаторам нищити їх. Дослідник справедливо наголошує, що"поляки по-татарськи на Україні господарили. Українців уважали своїми невільниками, а то і ще гірше, звали їх - хлопською вірою, собачою вірою, схизматиками, каналіями, бестіями, шельмами, сякими такими синами [10, c. 24]".
Якщо винуватцем руйнування унійної церкви І.Назарко вважає Мелхіседека Значка-Яворського, котрий "звернув" козаків М.Залізняка "проти уніятів" і "около 300 з'єдинених священиків згинуло від ножа [13, c. 105]", то інший вчений вважає московську владу руїнником української католицької церкви, котра не ставала на "русофільський" бік у своїй діяльності, дотримуючисьнаціонально-європейського спрямування. Проти незалежної позиції української церкви Московщина використовувала українських православних ієрархів проросійської орієнтації, зокрема Мелхіседека Значка-Яворського, долучившись до гонінь конфедератів [16, c. 37]".
Трагедія української роз'єднаності в роки Коліївщини поглиблена фанатичним протиборством наших церков, які допомогли польським і московським колонізаторам сповна їхвикористати проти повстанців, народу, самих церков. Має повну рацію М.Драгоманов, стверджуючи, що "повстанці 1768 року все-таки показували таку ж вузьку церковну ненависть до католиків і жидів, яку польські конфедерати мали до благочестивих (православних. - М. К.) [5, c. 120]".
Отже, в поразці Коліївщини, у зриві визволення Вкраїни у 1768-1769 рр. значна вина лежить на всьому українському духівництві, котре протиставило загальним національним планам свої вузькі конфесійні, а водночас і на керівництві повстання, котре не піднялося над міжконфесійними протиріччями, а втягнулося в них саме й втягнуло в повстанський рух духівництво. Не можна знімати вину і з повстанців, які, під'юджувані священиками, наполегливо загострювали нетерпимість до українського католицького духівництва, даючи привід Московії використати і обдурити їх,знищивши Коліївщину.
Вади нашого національного буття й характеру стали не лише однією з причин поразки Коліївщини, але й джерелом для належного студіювання їхніх причин, особливостей, щоб подолати віровченнєві різниці й допомогти народові примиритися поміж собою й спільно розбудовувати свою державу, утверджувати в ній високі християнські моральності, гуманізм і повагу до інакодумцяяк основи нашої свободи й державності. Ми повинні взяти на озброєння висновки В.Яніва про етнопсихологію та етнохарактер українців, пам'ятаючи, що "релігійність є таки однією з найістотніших рис українського світогляду [22, c. 184]", що провідну роль у її формуванні для нас відіграють література та мистецтво, котрі утвердили наш сцієнтизм на засадах етично-релігійних первнів [22, c. 186], гармонійних з національного селянсько-почуттєвою вдачею українця-християнина [22, c. 189].Українцеві-індивідуалістові-інтровертові характерні "пристрасне бажання особистого вияву.., яке веде в правді до його духовного анархізму, до непідпорядкування волі іншого, не протиставиться аналогічному бажанню іншого, - воно радше у гармонії з ним [22, c. 195-196]".
Віршованих творів про Коліївщину та її героїв і антигероїв -небагато. На межі книжної та фольклорної поезії стоять елегії "Славна була Ведмедівка всіма сторонами", "На Україні в Жаботині свавільнії козаки", "В славнім місті Умані з'їхались народи", "В шістдесят восьмім году", у яких відображена боротьба коліїв проти конфедератів, шляхти, їхнього беззаконня та жорстокості. Дані твори передають праведний гнів повстанців, змушених долати ворога жорстоко. Як відзначає дослідниця, "елегія, створена у національних традиціях, - це своєрідна стилізація народної пісні", пристосування її "до актуальної патріотичної тематики [17, c. 73]".
Якщо у фольклорних творах і книжних елегіях панує світська тематика й вони відображають події часу Коліївщини, то твори про мліївського титаря Данила Кушніра, в яких відображене жорстоке його вбивство, що сталося в 1766 р., розкривають переддень повстання та його причини.
У рукописному збірникові під назвою "Записки Матвія Титловського" [6] наявний цикл документальних і літературних творів, присвячених темі православно-унійного протистояння на Правобережжі та в Польщі в 1760-х роках. Він складається з"промов" Георгія Кониського, копії чолобитної диякона Олексія Аркудинського до Єкатерини ІІ; переказу скарг російському Синодові православних протопопів білоцерківського Василя Зражевського, богуславського Стефана Левандовського, краснянського Івана Богдановича на уніатів, які звинувачуються в поголовному наступі останніх на православних з метою переходу їх до греко-католицизму; копії засідань Синоду, надісланих московському послові у Варшаві Сталкербергу та намісникові цариці в Україні П. Рум'янцеву, переяславському єпископові Йову, котрому підпорядковані були православні церкви Правобережжя (для впливу на ситуацію).
Поруч із документальними матеріалами розміщені опис "Страждання на смерть Данила Кушніра, мліївського ктитора, який постраждав за православну віру" (136-139 зв. а), "Надгробне [слово] на вічну пам'ять" переяславського єпископа Гервасія Лінцевського та проповідь про терпіння й несправедливість, виголошену 4 жовтня 1768 року.
У "Стражданні" описана хронологія катувань і вбивства Д.Кушніра. Твір має виразну тенденційну спрямованість. У ньому позитивному образові православного Д.Кушніра, як втіленню національних і моральних чеснот, протиставлені демонічні образи унійних священиків - батька і сина Опанаса та Василя Ґдешицьких, які зорганізували показову розправу над непослушним ктитором.
Даний твір, маючи пропагандистське спрямування, загострює увагу читача на проблемі пригнічення православних "від римлян іуніатів крайнє" (136 а) в Смілянській губернії. Священик Мліївської церкви В.Ґдешицький, докладаючи ревниві зусилля для переходу вірних у грекокатолицизм, вступив у конфлікт з парафіянами, котріне сприймали його поради, вимоги. На знак протесту селяни забрали з церкви все начиння, потрібне для служби Божої. Отаман села Кирило наказав Д.Кушніреві забрати "гробницю з престолу", що той і зробив "повинуясь, со страхом і благословенієм".
Розлючений священик поскаржився на ктитора смілянському унійному "дзєкану", своєму батькові О.Ґдешицькому, звинувативши Д.Кушніра в тому, що той ходив із дароносницею до корчми, де "пил горілку, а с горілкою і части святих даров повипивал" (137 а).Звинувачення Кушніра потрактоване зумисним викликом і блюзнірством, тому він був заарештований на прохання деканасмілянським губернатором Вонжею й відправлений закованим "узамок". Прохання селян звільнити Данила, викупити його не мали успіху: йому запропоновано вибір - або перейти в унію, абоприйняти страту. Данило не лише сам відмовився від переходу вунію, але й застерігав селян від цього кроку. На вимогу Ґдешицького Кушніреві спочатку спалили руку, потім відрубали голову й спалили все тіло, а голову на пострах людям прибили до "паля". Щоб над нею не знущалися, селяни викрали її й передали до Переяслава,де єпископ Гервасій Лінцевський поховав у кафедральному соборі.
Натуралістично розповідаючи про зображувані події, авторстворив образ Д.Кушніра як ідеального православного християнина, котрий ревниво служить громаді, захищає її від хибного кроку, дбає, як зображено у вірші, про власну честь.Антигероями зображені батько і син священики-уніати Ґдешицькі,унійний митрополит Володкевич, котрі дбають лише про власні вигоди, прибутки, втратили людяність і милосердя. Так, В.Ґдешицький, захотівши відслужити сорокоуст за душу Данила, вимагав від вдови гроші, за що його ганьбили вона та "генеральний рейментар" Гнат Воронич.
За сюжетною розповіддю "Страждання" в Переяславськійєпархіальній канцелярії була написана елегія "Надгробне [слово]на вічну пам'ять" Данила Кушніра, виголошену під час похованняйого голови в кафедральному соборі. Ховав її єпископ Гервасій Лінцевський, котрий, напевне, і є автором твору.
У вірші, що має полемічне спрямування, ще раз у деталяхвідтворені конфлікт селян Млієва зі священиком В.Ґдешицьким,звинувачення Данила Кушніра в нарузі над дароносницею в корчмі, жорстока смерть, котра викликала обурення як в селян, так і упольських адміністраторів Вонжі, Г.Воронича і навіть ката.
Автор елегії створив ореольний образ Данила Кушніра, котрий проявив великий героїзм в обороні віри, досягнувши рівня свогонебесного покровителя пророка Данила, виявився "кріпчайшим"за Самсона:
В чієм сердці всегда любов к Богу горит,
Тиран огнем єї не возможеть вгасить.
Красній над жизнь тому вічних надежди благ,
Нежелі совістію гріха, вступить напраг.
Шлем на главу чієї, твердой віри лежит,
За правду умреть такой, нікак дрижить.
Но ти, кто сіє чтеш, кого в світі видал,
Скажи даби качества такіє в ком узнал.
Мало нинішній вік видить героїв сих,
Кой би оумерти вкусил, нежель склонился на гріх,
Но не сумнись, здесь почиваєт тот,
Что за православіє отдал на смерть живот.
В волі єго било іль унію принять,
Іль живаго себе на огнь і меч отдать.
Здесь Даніїл кріпчай от Сампсонових сил
Неп[о]рочность храня, лютой смерти вкусил.
В елегії розгорнута філіпіка проти унійної церкви, котра названа"сектою", проти Ґдешицьких, які "лжею подобни Сусанни[ни]м сусідам", "мучителям римським", тому їх за гріхи "сломит" Господь Бог. Нарікаючи на нелюдяність уніатів у стосунках з православними, автор вірша ставить риторичне запитання перед своїми сучасниками:
Но я хощу спросить, где била совість в вас,
Когда родились ви на мучительськой клас.
Пророкуючи загибель унійної церкви, віршопис протиставляєїй вічність Кушніра:
Ктитор Даніїл претерпівши в конец
Страдальчеськой в небі получаєт вінец,
До котарого он тісним путем ішол,
Чрез огонь, черз меч покой вічной слави найшол.
Глибинна прірва у протистоянні українців різних конфесій, яка у цих творах зображена бароково-натуралістично, приводить до висновку, що релігійний фанатизм, який проявився під час Коліївщини з усіх трьох боків, був навмисне спровокований ззовні польсько-московськими колонізаторами, щоб не допустити до успішного завершення повстання, до спроб відновити Українську державу. Поляки боялися, щоб дух Коліївщини та її методиборотьби не перекинулися поза межі Київщини, Полісся та Поділля, а московити - на Лівобережну Вкраїну, тому злокалізували рух територіально й підштовхнули до нового самопоборювання українців на релігійній основі.
Читайте також: Аналогії між віросповідними ідеями лютеранства та релігійними поглядами Г.С. Сковороди
Жорстоке протистояння православного й унійного духівництва відтворене також у "Стражданні Кирила Зельнецького, протопопи уманського, священика парафіяльного Ґрозівського від папістів, уніатів пострадавшого" в 1776 році [7].
Повернувшись у село Ґрозову після втечі на Лівобережжя підчас Коліївщини, К.Зельнецький заявив про своє право бути православним священиком у цьому селі, скликаючи людей на вечірню службу. За згодою губернатора й католицького духівництва його цілу ніч "мучили", "плітьми ремінними" били, "кололи окованими тростями, становили стрімглав, ноги й руки і пальці ломили, і положя на землі із лавок на єго нагого скакали, топтали, душили, за волоса волочили, оутробу всю вибили на верх, помест, стіни, постелю і прочеє все в дому окровавили і много крві вилляли, і не било нігде цілаго по тілі от ног до глави міста, ібо і кості поламали, і наверх с-под кожи видні били" (144 зв. а.). Так само мучили й били дружину, дітей Зельнецького, орадівського попа І.Кіндрацького.
Розкриваючи, безперечно, жорстоке протиборство ворогуючих конфесій, автори "Страждань" свідомо вдаються до барокового наснаження тексту глибоким емоційним змістом, збільшуючи, поглиблюючи описи жорстокостей, чинених католицьким духівництвом, з метою їх дискредитації та створення в свідомості православного українця образу українця-католика - зарізяки й ката.
Власне, дозована гіперболізація жорстокості має дієву емоційну силу, що ефективно впливає на читача, слухача й належно виконує свою естетичну функцію. Вона є породженням людського страху й спрямована на прищеплювання його сили реципієнтові.
Спрощеним варіантом "Страждання" та "Нагробного слова" Д.Кушніра є вірш "Захотіла Смілянщина віру утвердити", в якому виражена основна причина протистояння між православними та уніатами:
Захотіла Смілянщина віру утвердити,
Восточному цареві главу преклонити; (курсив наш. - М. П.)…
Сподівались на йогомена, що він зарятує,
А він тільки їздячи по Україні да ляхів дратує [18, c. 709].
У вірші підкреслено, що Кушніра закатували на пострах іншим, бо "в той час страх великий завдавали". Новим сюжетним штрихом у ньому є твердження, що "вражі сини жидиченьки тоді ізраділи",коли побачили знищеного ктитора. Цей факт свідчить, що Данило був авторитетним оборонцем села не лише від домагань уніатів, але й від свавілля та визиску корчмаря, орендаря.
У драматичних творах ХVІІІ ст. образ колія не розвинений, бо шкільна драматургія на той час практично занепала. У народному побуті розвивався ляльковий театр, в інтермедіях якого маємо один випадок зображення образу гайдамаки періоду Коліївщини.
У турівському спискові вертепної драми введений образ гайдамаки-козака, котрий втихомирює хвальковитого шляхтича в конфедератці на голові і нахваляється сам "тшидесті гайдамак"вбити. Поява запорожця-гайдамаки, що співав пісню-гасло коліїв,спричинила миттєву втечу поляків. У цій комедійній сцені узагальнено переданий психологічно-буттєвий стан шляхти вУкраїні, котра почувалася досить непевно тут, постійно очікуючи кари від простого народу за злочини проти нього. Цей страх породив не лише озлобленість проти селянина, козака, але й зовнішню "фортельність"-маску (вдавану впевненість, показову хоробрість, відвагу, рицарськість, які проявлялися в беззаконному визискові українців, розбої, грабіжництві їх, аніж в рицарськості). До цих буттєво-житейських традицій відноситься й використання шляхтою в ролі буфера поміж собою та українством жидів-орендарів, управителів, корчмарів, які, користуючись вседозволеністю, наданою панством, не лише жорстоко експлуатували наш народ, ганьбили його національні, релігійні святощі, але й були "штатними" "шпигунами" - донощиками панамна простолюд, провокаторами, наклепниками. Такими ганебними своїми діями вони, звичайно, викликали загальну ненависть, злобуло себе, а під час Коліївщини й відверту жорстоку помсту.
Пісня-гасло Коліївщини, співана запорожцем, передає всю силу гніву наших предків до своїх ворогів - шляхти та жидів - й програму повстання, виразного національно-соціального спрямування:
Та не буде лучче,
Та не буде краще,
Як у нас, та на Україні,
Що немає жида,
Що немає ляха,
Не буде ізміни! [1, c. 252].
У цьому простому віршикові, як бачимо, надзвичайно глибокий підтекст, який опукло виражає причини, спрямування та мету ще однієї Хмельниччини, Національно-визвольної революціїХVІІІ ст. - Коліївщини, попередниці Великої Французької революції 1789 - 1794 рр., дух якої не пропав, а продовжився у повстанні на Запорізькій Січі 1768 р., у подальшому визвольному рухові коліїв впродовж 1768 - 1770 рр., у Селянській війні на теренах Росії підорудою О.Пугачова, у якій брав участь і М.Залізняк та сотні наших повстанців у 1773 - 1775 рр., зокрема "гайдамацькі партії" СтепанаФурченка, Толоки, Шагала, Діхтяренка, Дударенка [20, c. 36-37], [12, c. 85-87], [21, c. 32-36], [2, c. 340-392], [14, c. 105-106]; угайдамацькому русі на Гетьманщині; Слобідській Україні до 1790-х років, у опришківському русі на західноукраїнських землях [3, c. 104-110].
Важливо для нас сьогодні історичне усвідомленнянаціонального соціально-визвольного спрямування Коліївщинисамими її учасниками. Так, її активний учасник запорожець Толока на допитах московським загарбникам заявляє, що повстання було не "бунтом", а "війною, державною незгодою одного народу з іншим", "тому гайдамаки - не розбійники", а оборонці "святої, народної справи", "запорізьке військо [12, c. 85]".
Розуміння Коліївщини як загальнонародного визвольного руху було характерне для її учасників та сучасників, особливо увиразнене дружньою боротьбою проти неї московських військ і польської шляхти та упереджено-жорсткою розправою обох колонізаторів над її учасниками, співорганізаторами таспівчуваючими. Як пише З.Когут, "Коліївщина намагалася відновити козацький соціально-політичний лад, але їй бракувало видатних вождів й здатности перетворити свої прагнення у послідовну політичну програму [9, c. 192-193]".
Сприймання українцями Коліївщини як Національно-Визвольної війни, жорстокі репресії щодо її учасників і співчуваючих впродовж наступних десятиріч, аж до доби Романтизму, коли ця тема стала і актуальною, і популярною в українській україномовній, польськомовній та російськомовній, польській літературах (завдяки знищенню Польської держави), - усе це дає можливість зрозуміти причини скромного відтворення повстання в національній різножанровій літературі, в т.ч. у віршах, драматичних творах. Цей брак творів компенсували фольклорні жанри, усні поширювані оповіді, перекази, спогади, котрі наштовхнули монастирських літописців-хронікарів, учасників і жертв війни приступити до фіксації відомих їм фактів, подій, до власних тлумачень побаченого та пережитого, почутого в літописних оповідях і спогадах правобережних католицького духівництва та шляхти.
Власне, фольклорні пам'ятки, безпосередні розповіді Івана Шевченка, колія й дідуся Тараса Шевченка, польськомовні мемуаристали основою для оцінки Коліївщини Кобзарем із національних та християнсько-гуманістичних засад у знаменитих його "Гайдамаках" (1841).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Возняк М. Історія української літератури : [у 2-х кн.] /Михайло Возняк ; [2-ге вид., випр.]. - Львів : Світ, 1994. - Кн. 2. - 556 с.
2. Голобуцкий В. А. Гайдамацкое движение на Запорожье во время "колиивщины" и крестьянское восстание под предводительством Е. И. Пугачёва / В. А. Голобуцкий //Исторические записки. - М. : АН СССР, 1956. - Т. 55. - С. 340-342.
3. Грабовецький В. В. Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях / В. В. Грабовецький // Українськийісторичний журнал. - 1968. - № 6. - С. 104-110.
4. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України : [репринтневідтворення видання 1913 р.] / Грушевський М. С.- Київ-Львів :ICE-Україна ; журн. "Радуга", 1990. - 524 с.
5. Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці : [у 2-х т.] / Драгоманов М. П. ; [упоряд. І. С. Романченко ; гол. ред.О. Є. Засенко]. - К. : Наукова думка, 1970. - Т. 2. - 595 с.
6. Інститут рукописів ННБУ ім. В.І. Вернадського: Ф. VІІІ. - 216 /119. - 15 а.
7. Інститут рукописів ННБУ ім. В.І. Вернадського: Ф. VІІІ. - 216/ 199. - 143 зв. - 145 а.
8. Качала С. Коротка історія Руси / Качала С. - Тернопіль, 1886. - 172 с.
9. Когут З. Коріння ідентичності : Студії з ранньомодерної тамодерної історії України / Когут З. ; [пер. з англ. С. Грачової]. -К. : Критика, 2004. - 317 с.
10. Кудрик Василь. Мелхиседек Значко-Яворський. Додаток до "маловідомого" / Василь Кудрик. - Вінніпеґ, 1957. - 220 с.
11. Кулжинский Иван. Последнее пятидесятилетие Польши, с 1764 по 1814 год: Краткий исторический очерк /Иван Кулжинский. - К., 1863. - 22 с. 12. Мордовцев Д. П. Исторические пропилеи /Мордовцев Д. П. - СПб., 1889. - Т.1. - 540 с.
13. Назарко Іриней, о. ЧСВВ. Київські і Галицькі митрополити:біографічні нариси (1590-1960) / о. Назарко Іриней.- Рим, 1962. - 269 с.
14. Смолій В. А. Максим Залізняк / В. А. Смолій // Українськийісторичний журнал. - 1990. - № 3. - С. 96-106.
15. Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596 / МатвійСтахів. - Стемфорд, 1985. - 528 с.
16. Стеблецький С. Переслідування української і білоруськоїкатолицької церкви російськими царями / Стахій Стеблецький. -Мюнхен, [1953]. - 103 с.
17. Ткаченко О. Г. Українська класична елегія / Ткаченко О. Г. -Суми : СумДУ, 2004. - 256 с.
18. Українська література ХVІІІ ст.: поетичні твори, драматичнітвори, прозові твори / [ред. В. Крекотень]. - К. : Наукова думка, 1983. - 694 с.
19. Федорів Юрій, свящ. д-р. Історія Церкви в Україні / Федорів Юрій. - Торонто, 1967. - 362 с.
20. Черевань А. С. Совместная борьба украинских и русскихкрестьян против феодального гнёта в 60-70 годах ХVІІІ века /А. С. Черевань // Вопросы истории. -1953. - № 12. - С. 28-41.
21. Чистов Кирило. Легенда про Максима Залізняка /К. Чистов // Народна творчість та етнографія. - 1968. - № 2. -С. 32-36.
22. Янів Володимир. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду / В. Янів // Релігія в житті українського народу:[зб. матеріалів Наукової конференції у Рокка ді Папа (18-20.ІХ.1963)] / В. Янів. - Мюнхен-Рим-Париж, 1966. - С. 65-75.
1. Возняк М. Історія української літератури : [у 2-х кн.] /Михайло Возняк ; [2-ге вид., випр.]. - Львів : Світ, 1994. - Кн. 2. - 556 с.
2. Голобуцкий В. А. Гайдамацкое движение на Запорожье во время "колиивщины" и крестьянское восстание под предводительством Е. И. Пугачёва / В. А. Голобуцкий //Исторические записки. - М. : АН СССР, 1956. - Т. 55. - С. 340-342.
3. Грабовецький В. В. Відгук гайдамацького руху на західноукраїнських землях / В. В. Грабовецький // Українськийісторичний журнал. - 1968. - № 6. - С. 104-110.
4. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України : [репринтневідтворення видання 1913 р.] / Грушевський М. С.- Київ-Львів :ICE-Україна ; журн. "Радуга", 1990. - 524 с.
5. Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці : [у 2-х т.] / Драгоманов М. П. ; [упоряд. І. С. Романченко ; гол. ред.О. Є. Засенко]. - К. : Наукова думка, 1970. - Т. 2. - 595 с.
6. Інститут рукописів ННБУ ім. В.І. Вернадського: Ф. VІІІ. - 216 /119. - 15 а.
7. Інститут рукописів ННБУ ім. В.І. Вернадського: Ф. VІІІ. - 216/ 199. - 143 зв. - 145 а.
8. Качала С. Коротка історія Руси / Качала С. - Тернопіль, 1886. - 172 с.
9. Когут З. Коріння ідентичності : Студії з ранньомодерної тамодерної історії України / Когут З. ; [пер. з англ. С. Грачової]. -К. : Критика, 2004. - 317 с.
10. Кудрик Василь. Мелхиседек Значко-Яворський. Додаток до "маловідомого" / Василь Кудрик. - Вінніпеґ, 1957. - 220 с.
11. Кулжинский Иван. Последнее пятидесятилетие Польши, с 1764 по 1814 год: Краткий исторический очерк /Иван Кулжинский. - К., 1863. - 22 с. 12. Мордовцев Д. П. Исторические пропилеи /Мордовцев Д. П. - СПб., 1889. - Т.1. - 540 с.
13. Назарко Іриней, о. ЧСВВ. Київські і Галицькі митрополити:біографічні нариси (1590-1960) / о. Назарко Іриней.- Рим, 1962. - 269 с.
14. Смолій В. А. Максим Залізняк / В. А. Смолій // Українськийісторичний журнал. - 1990. - № 3. - С. 96-106.
15. Стахів М. Христова Церква в Україні: 988-1596 / МатвійСтахів. - Стемфорд, 1985. - 528 с.
16. Стеблецький С. Переслідування української і білоруськоїкатолицької церкви російськими царями / Стахій Стеблецький. -Мюнхен, [1953]. - 103 с.
17. Ткаченко О. Г. Українська класична елегія / Ткаченко О. Г. -Суми : СумДУ, 2004. - 256 с.
18. Українська література ХVІІІ ст.: поетичні твори, драматичнітвори, прозові твори / [ред. В. Крекотень]. - К. : Наукова думка, 1983. - 694 с.
19. Федорів Юрій, свящ. д-р. Історія Церкви в Україні / Федорів Юрій. - Торонто, 1967. - 362 с.
20. Черевань А. С. Совместная борьба украинских и русскихкрестьян против феодального гнёта в 60-70 годах ХVІІІ века /А. С. Черевань // Вопросы истории. -1953. - № 12. - С. 28-41.
21. Чистов Кирило. Легенда про Максима Залізняка /К. Чистов // Народна творчість та етнографія. - 1968. - № 2. -С. 32-36.
22. Янів Володимир. Релігійність українця з етнопсихологічного погляду / В. Янів // Релігія в житті українського народу:[зб. матеріалів Наукової конференції у Рокка ді Папа (18-20.ІХ.1963)] / В. Янів. - Мюнхен-Рим-Париж, 1966. - С. 65-75.